Спогади про Василя Вишиваного...

Народився 10 лютого 1895 році в Австрії у високо родовитому сімействі з могутнього роду Габсбургів. У 16 років юний принц, наслухавшись про українців, тікає зі свого пишного палацу, добирається поїздом у Карпати, щоб на власні очі побачити український народ, який був усього лиш пасинком імперії.

Закохавшись в Україну раз і назавжди, по закінченні військової академії і перебуваючи на військовій службі, він створив одну із перших частин Українських Січових Стрільців і став її першим командиром. Обравши собі ім`я Василь Вишиваний під час першої світової війни він доклав усіх зусиль, щоб зберегти українську військову частину у складі австрійської армії; запровадив національні відзнаки для кожного свого козака - синьо-жовтий напис "УСС-1914", тобто "Українських Січових Стрільців -1914", самотужки вивчив українську мову і запровадив її у своїй частині. До кінця свого життя принц Вільгельм був щиро відданий справі визволення України та створення Української Народної республіки.

У квітні 1918 року життєвий шлях 23-річного командира-сотника легіону Українських Січових Стрільців австрійської армії Вільгельма фон Габсбурга (Василя Вишиваного) проліг через Південну Україну,Одещину, Миколаївщину, Херсонщину..

У своїх нотатках він запише " Дуже хочеться працювати для України, і я працюю, доки матиму змогу"

23 липня 1948 року "особлива рада" в Москві без суду і слідства "присудила" до 25 років тюремного ув`язнення Василя Вишиваного, як стверджувалося, "агента ОУН та іноземних розвідок", а 18 серпня 1948 року він помер у Київській тюремній лікарні

"ВАСИЛЬ ВИШИВАНИЙ: БОРОТЬБА ЗА ВОЛЮ УКРАЇНИ"

Роман НОВОСАД. "Кримська світлиця", №30-31, 13 червня 1997р.

Знайомство з полковником Василем Вишиваним відбулося цілком випадково. Це було схоже на детективну повість чи пригодницьку кінострічку. Того вечора ми з Богданом Кушніром зайшли повечеряти в престижний ресторан "О. К.", звідти - два кроки до оперного театру, куди поспішав Богдан, поблизу - відомий концертний зал "Товариства любителів музики", до якого зібрався я - того дня тут був концерт української віолончелістки Христі Колесси. Незважаючи на те, що ми зайшли відразу ж після відкриття, майже всі столи були зайняті офіцерами вермахту. В залі панувала незвична тиша, на обличчях офіцерів видно було стурбованість і занепокоєння - мабуть, битвою на Волзі... На щастя, ми помітили біля вікна столик, за яким самотньо сидів якийсь пан у цивільному. Не дуже впевнені (місця біля цього пана могли бути зарезервовані), все ж ми підійшли до незнайомого зі звичним запитом: "Дозволите?" І почувши ввічливе "Прошу", зайняли вільні місця. На вилозі його чорного костюма красувався мініатюрний "залізний хрест" (мабуть, також військовий, - майнуло в думці), мій невеличкий мідний тризубець також привернув увагу пана.

Невдовзі помітили, що чоловік за столом прислухається до нашої розмови, і, мабуть, розуміє по-нашому. Статечний, солідний вигляд, довгасте обличчя, білі акуратно підстрижені вусики - все це викликало симпатію і довіру. Незнайомець ледь нахилив наголо вибриту голову і, всміхаючись голубими очима, заговорив по-українськи:

- Прошу вас, не дивуйтеся. Скажіть, будь ласка, ви українські студенти? - І, не чекаючи відповіді, вів далі: - Я австрієць, але великий друг (так і сказав) українців. --Довірливо моргнувши білими бровами, він представився: - Я Василь Вишиваний.

Цієї короткої інтерлюдії було досить, щоби я пригадав львівський альманах-календар "Червона калина": в спогадах українських комбатантів визвольних змагань Першої світової війни розповідалося про діяльність полковника Василя Вишиваного - головного командира галицького корпусу "Українські Січові Стрільці" Подумалось: за одним столом з нами, українськими студентами, вечеряє нащадок могутньої у недалекому минулому династії Габсбургів, онук передостаннього цісаря Франца-Йосифа, ерцгерцог Вільгельм фон Габсбург-Льотрінген. Здалося, що і зовні Вишиваний дуже схожий на свого титулованого дідуся, чиї фотознімки я не раз бачив у старих шкільних підручниках часів австрійської імперії. Наш сусід, спостережливий і проникливий, добре відчув, яке враження справило на нас його ім’я. Мій приятель, поспішаючи до оперного театру, хутенько поїв, встав і шанобливо вклонився. Встав і Вишиваний, подаючи на прощання руку. Ми залишилися удвох. Незабаром з’ясувалося, що Вишиваний також запрошений на концерт Христі Колесси. Здається, цьому дивному збігові ми зраділи обоє. Коли після концерту ми опинилися на вулиці,Вишиваний запропонував зайти в бар трішки зігрітися. Розмовляли в барі напівголоса, по-українськи. Коли хтось із присутніх починав дивитися підозріло,переходили на німецьку. Що ж цікавило Вишиваного? Передусім життя-буття у Відні українського студентства, його політичні течії, ставлення до державного режиму. Пам’ятаю, він навіть запитав, чи арештовувало студентів-українців гестапо. Я, відчувши, що цій людині можна довіряти, казав про все, не криючись. І все ж при згадці про гестапо я запитально глянув у вічі. - Не дивуйтеся, друже, з моєї зацікавленості.Знаєте, чи не найкращі роки свого життя я провів серед українців, щиро радів їхнім успіхам, переживав невдачі. Якщо хочете, навіть перша моя любов була зі Львова, українка. Отож, доля українського народу мені далеко не байдужа, і все те, що має хоч якийсь стосунок до України, цікавить і хвилює, а сучасне становище українців під окупаційною владою і поготів... Тож почуте з вуст Вишиваного мене зовсім не здивувало. Більше того, я зрозумів, що користуюся його довір’ям. А потім стишеним голосом він розповів мені, як на початку війни з СРСР до нього звернулися представники імперської служби безпеки (СД) з пропозицією співпрацювати з ними щодо українського питання. Маючи достовірні відомості про колишні широкі зв’язки Вишиваного з видатними українськими політичними діячами, СД розраховувала на його допомогу, можливо, хотіла використати його популярність. Але архикнязь від запропонованої співпраці відмовився. Я пригадав, як 1941 року, на початку війни, мене також викликали до поліцейського ревіру (дільниці) і запропонували підписати заздалегідь заготовлений бланк, що стверджував згоду добровільно працювати перекладачем і перейти в розпорядження німецької влади. Я, звісно, відмовився, мотивуючи тим, що ми, українські студенти, маємо своє товариство і воно вирішуватиме, як нам бути. Повернувшись з концерту, я розповів колегам і господині - пані Фляйшман, що в неділю завітає до нас у гості ерцгерцог Вільгельм фон Габсбург. Хтось з хлопців пожартував: "Ти, може, ще Бальдура фон Шіраха (намісник Гітлера у Відні. - Ред.) запросиш..." І ось у неділю, в домовлений час, - делікатний стук у двері. Відчинивши, наша господиня так розгубилася, що не могла вимовити й слова. "Вилитий кайзер Франц-Йосиф!" - розповідала нам згодом. У невеличкій ресторації для Вишиваного відведено в затишному куточку, біля буфету, окремий столик. Не встигли ми зайти, як з’явилася миловидна господиня. Привітно усміхаючись, мовила: "Гутен таг, гер оберст!" (Добрий день, пане полковнику!) і поставила перед ним карафку свіжої "віденської" води. Недільного дня народу в їдальні було мало, переважно люди скромного достатку. Заходили сюди й іноземні робітники - українці, поляки, югослави. До речі, у Відні ні поляки, ні українці не носили на одягу нашивок з літерами "п" чи "ост", які були обов’язкові на терені рейху. - Даруйте, ви полковник? - запитав я, пам’ятаючи звертання господині. - Так, - мовив Вишиваний, - звання полковника мені присвоїв сам головний отаман Симон Петлюра. - Ви знали Симона Петлюру? - наївно запитав я. - Не тільки знав. Я був у Петлюри дорадником з особливо важливих справ - військових та політичних. Був присутній на багатьох нарадах і переговорах Петлюри з іноземними місіями. - Пане полковнику, як ви гадаєте, Петлюра знав про бешкети та свавілля своїх підлеглих? - Можу запевнити, що Петлюра до погромів не мав жодного стосунку. Навпаки, коли до нього дійшли чутки про свавілля деяких деморалізованих вояків, він був украй обурений і негайно віддав наказ покарати винних. Багато з того, що приписувалось петлюрівській армії, чинили злочинні банди мародерів, а то й відверто ворожі елементи, аби підірвати довіру до визвольних змагань... За час свого перебування у Відні з осені 1940 року я не раз чув од місцевого населення тиху лайку, зловтішні епітети на адресу Гітлера. Не звертаючи жодної уваги на нашу бідняцьку обстановку, Вишиваний познайомився зі студентами, вітаючись з кожним за руку. Розпитував, хто і звідки, з якого села і місцевості, мабуть, сподіваючись зустріти тут нащадків колишніх січовиків. Розмова тривала недовго, затим наш гість запропонував мені трішки прогулятись. Трохи несподівано для мене Вишиваний запропонував (якщо я не проти) пообідати разом. Хіба міг я бути проти? Звичайно, мене цікавило, чому Вишиваний, познайомившись з нами, зосередив свою увагу на мені. Після тієї розмови в ресторації я зрозумів, що він знає про мене і дещо з того, про що я і не розповідав, зокрема, що я - автор дитячого співаника "Сопілка", рекламованого в газеті "Краківські вісті", а ще пишу статті про музичне життя та діяльність українців в Австрії. Навіть про те, що 1941 року мене було заарештовано віденським гестапо, правда, незабаром звільнено, бо, крім офіційного студентського товариства "Січ", не належав до жодних політичних організацій. Якось він запитав, чи належу я до ОУН. До ОУН я не належав, але приятелював з її окремими активними членами, це були мої друзі з юних літ. Природно, як і більшість студентства, завжди був гарячим прихильником українських патріотів у колишній Польщі, де санаційний уряд неприховано знущався з українського народу. Я розповів про так звану "пацифікацію" ("утихомирення") в Галичині, коли загони Пілсудського кавалерійськими наскоками громили українські села, мордували сільських активістів-патріотів нищили бібліотеки "Просвіти", розкрадали кооперативні крамниці. У Боб’ятині польські жовніри шукали нашого зятя Андрія, а покарали дідуня: стареньку людину били в обличчя. Не застали дома молодого дяка Кнея, то забрали старого батька, примусили рвати книжки у читальні "Просвіти"... Вишиваний уважно вислухав мою розповідь і знову перейшов до подій сьогоднішніх. - Ходять чутки, що в ОУН стався розкол. Подробиць про той конфлікт я не знав, але серед наших студентів у Відні вже визначилися дві окремі групи: прихильники Степана Бандери та послідовники Андрія Мельника. До речі, майже всі студенти, незалежно від переконань, отримували стипендії Українського Допомогового Комітету (УДК) у Львові, який очолював Володимир Кубійович, послідовник курсу, проголошеного Мельником. А серед українських студентів були арешти? - запитав Вишиваний. Восени 1941 року групу наших студентів, прихильників Бандери, запроторили на шість тижнів до концтабору Маутгаузен, не пред’явивши жодного звинувачення, але після звільнення знову дозволили навчатися у Відні. Для гітлерівців основні вороги були комуністи, що ж до українських націоналістів, мені здається, ці арешти були "превентивним засобом". В усякому разі так було на території рейху. Наступної зустрічі пан полковник (так я став величати архикнязя Вільгельма) розповів, що знав заздалегідь про план німців на випадок війни з СРСР створити окрему військову формацію з українців, включивши туди і студентів, які навчалися і території рейху. Знав і те, що певні кола українських націоналістів намагалися за будь-яку ціну створити окрему військову частину - в надії, що настане момент, коли озброєний, підготовлений український легіон зможе зіграти важливу, а то й вирішальну роль для України. Послуговуючись своїми давніми зв’язками у військових колах, Вишиваний доклав немало зусиль, щоби непідготовлену українську молодь не послали на вірну смерть. Пізніше стало відомо, що так званий батальйон "Роланд", куди включено й українських студентів з Відня, під керівництвом Романа Ярого після короткої підготовки направили на Одещину, в тил румунської армії із завданням утримувати "порядок". Зрозумівши, яку політику в Україні задумав Гітлер, студенти-легіонери почали виявляти своє невдоволення: відмовилися від репресивних акцій проти євреїв, браталися з місцевим українським населенням, вечорами співали українських пісень, хоч співати по-українськи було заборонено. Про це розповідав мені учасник того походу Степан Чичула. З розповідей солдатів батальйону я довідався, що найрішучіші, найсміливіші студенти-патріоти почали вести відкриту і антигітлерівську пропаганду. Почалися арешти і розстріли. Не повернувся до Відня Теодор Найдич. Він був заарештований і, як тепер стало відомо, розстріляний. Орган проводу ОУН "Ідея і чин" за 1943 рік надрукував імена патріотів, знищених в перші місяці окупації. Зокрема, в Кривому Розі були страчені гестапівцями Теодор Найдич, Степан Кумин, Сергій Шерстюк, Анна Максимець... Німецьке командування швидко зрозуміло, що із студентського батальйону великої користі не буде, а тому його розформували та роззброїли. Студенти повернулися до Відня. Були чутки, що найнепокірніших нацисти хотіли загнати до концтабору. Але серед тих, хто вирішував долю українських студентів, як розповідав Вишиваний, знайшлися люди розсудливі: студентам було дозволено продовжувати студії в Німеччині. Гадаю доклав до цього рук і він сам. У березні 1943 року на мій день народження Вишиваний подарував мені свою поетичну збірку українською мовою "Минають дні", надруковану у Відні 1921 року й присвячену "борцям, що впали за волю України" Пам’ятаю, він з гумором розповідав, як дитиною у батьківському маєтку в Галичині бавився із селянськими дітьми і скоро вивчив чимало слів. Для мами, італійки, українська мова нагадувала її рідну, італійську, батько ж дотримувався думки, що завжди мусиш знати мову людей, серед яких живеш. Захоплення малого принца мовою "русинських розбишак" викликало зловтішні насмішки з боку польських шляхтичів, які жили по сусідству й частенько бували у Габсбургів. Це ображало малого Вілюся й залишилось у його пам’яті на все життя. Студії української мови молодий архикнязь продовжував в австрійській військовій академії у Вінер-Нойштадті, а потім у полку Українських Січових Стрільців, захоплено читав українську художню літературу, вивчав "Малу історію України-Руси" Михайла Грушевського. Вишиваний залюбки розповідав про події визвольних змагань українського народу, в яких брав активну участь. З великою пошаною згадував про свої взаємини з головним отаманом Симоном Петлюрою, авторитет, проникливість розуму якого він високо цінував. Особливо цікаві були спомини Вишиваного про Січових стрільців, про їхню просвітянську діяльність на східних теренах України, де селянство в той час не відзначалося національною свідомістю. Молодого команданта УСС Вишиваного захоплювали жовніри-стрільці, їхня відвага, людяність. Від української вишиванки, яку завжди носив під мундиром, архикнязь Вільгельм і узяв собі прізвище Василь Вишиваний. Спілкуючись із Вишиваним упродовж кількох років, ми часто відвідували у Відні концерти українських митців, зокрема піаністів Тараса Микиши, Дарії Каранович та інших. Бували разом на чайних вечорах у домівці українських студентів. Війна наближалася до Відня, кільце постійних бомбардувань звужувалось. Так звані "бомбові килими" англо-американських військ щільно лягали на житлові квартали, люди залишалися без даху над головою, і таких людей ставало дедалі більше. З’явився офіційний наказ про реквізицію зайвої площі. Я зрозумів, що до мого помешкання можуть когось підселити. Порадившись із господинею, оголосив у товаристві "Січ" про вільну кімнату для дівчини, яка згодна прибирати кімнату сама. Таку умову поставила господиня. Через кілька днів біля церкви св. Варвари, де зазвичай у неділю збиралося чимало нашого брата-студента, мене познайомили з гарненькою дівчиною, яка щойно приїхала з Галичини й одразу, без попередніх оглядин, згодилася поселитися. Дівчина назвалася Лідою Тульчин (мені згадалося місто Тульчин, де колись працював композитор Леонтович). Мій друг юності, односелець Микола Марцинюк, член ОУН, який також прибув до Відня, по секрету сказав, що Ліда працює кур’єром Центру, має безпосередні зв’язки з керівництвом ОУН. Через деякий час я дізнався, що справжнє її прізвище Ганна Прокопович. Родину Прокоповичів у Львові знали: до війни глава сім’ї у великі свята виступав по радіо з хором, якщо не помиляюсь, із Преображенської церкви. Мої взаємини з Вишиваним не були таємницею для багатьох у Відні, скоро про це довідалася і Ліда. Про свою квартирантку я розповів Вишиваному, незабаром він зайшов до мене, аби познайомитися з дівчиною особисто. По якімсь часі Ліда попрохала мене запросити Вишиваного, мав прибути якийсь діяч українського підпілля. Вишиваний погодився, йому було вельми цікаво зустрітися з представником молодого українського політичного покоління. Зустріч за домовленістю відбулася в моєму помешканні. В призначений час появився середнього росту інтелігентний чоловік років тридцяти п’яти, який назвався Мирославом Прокопом - членом Проводу Української Головної Визвольної Ради (УГВР). Більш як три години тривала їхня розмова. Сам Вишиваний вельми схвально відгукувався згодом про пана Прокопа. Інтелектом, широтою світогляду, зрілістю молоде покоління перевершує колишніх політичних українських діячів - таке було його загальне враження від тієї розмови. Як я спостерігав, Вишиваний як для нащадка цісарської династії жив доволі скромно. На невелику суму, яку він щомісячно отримував зі швейцарського банку, знімав мебльовані кімнати у пенсіонерки-вчительки на вулиці Фазангасе, 49. У сестри його господині в цьому ж районі міста знімав кімнату молодий француз Поль Масс. Поль працював на військовому заводі,тде виробляли деталі для секретної зброї "Фау-1". Як висококваліфікованого робітника, Поля привезено до Відня на роботу примусово. Вишиваний мені розповів, що Поль - син французького банкіра з Алжиру чи Марокко, освічений і досвідчений офіцер, а його прізвище - це псевдонім. Неважко було здогадатися, з якою місією він прибув до Відня на секретний завод. Вишиваний влаштував нашу зустріч з Полем у себе дома навесні 1944 року, не проминувши запитати згодом про моє враження про нового знайомого. Йому хотілося, аби українська підпільна організація ввійшла в контакт зі спецслужбами західних держав. Переконував, що це стає необхідністю - створювалася доволі складна ситуація для великого потоку українців - утікачів та емігрантів (їх влітку 1944 року було у Відні вже кілька тисяч). Багато з них, на його думку, змушені будуть шукати притулку й допомоги в Австрії, інших західних державах та Америці. Така співпраця українського підпілля в спільній боротьбі проти гітлерівців дасть свої результати. Я запитав, чи він має якісь конкретні плани, щоби сконтактувати українське підпілля зі спецслужбами союзних держав. - Я б хотів, - сказав він, - аби ви познайомили Ліду Тульчин з Полем Массом. Але треба продумати, як це зробити. Про небезпеку з боку гестапо я не думав. Наближалась неминуча розв’язка, віденці щораз голосніше висловлювали своє невдоволення бомбардуванням та наслідками війни. І ось зовсім несподівано до мене заходить Вишиваний зі страшною звісткою: Поля заарештовано. Почалися тривожні дні. Незважаючи на повний крах, гестапо лютувало - оголошення про смертні вироки з’являлися дедалі частіше. Ранньої весни 1945 року радянська армія перейшла угорський кордон: дорога на Відень була відкрита. Втім, німці залишили місто без бою. 13 квітня його окупували нові "господарі". У будинку, де жив Вишиваний, звільнилося комфортабельне помешкання - колишній пожилець, нацист-баварець подався геть. Власник будинку, на пропозицію Габсбурга, погодився віддати квартиру мені у найм. Тепер ми зустрічалися з полковником Вишиваним щодня. Були раді, що третій район, у яком жили, потрапив до англійської зони. В’язнів, які перебували під слідством, знищити гестапівці не встигли. Незабаром завітав до Вишиваного Поль Масс. Після катувань, які довелося йому перенести в гестапо, на Морцінляц, він ледве тримався на ногах. З’ясувалося, що він потрапив під ковпак агентів абверу через якусь необережну фразу в листі. В абвері обійшлося без фізичного насильства. Тоді Поля передали в катівню гестапо. Він витримав страшні муки, але мовчав, і це врятувало його. Якби Поль заговорив, то Вишиваний, Ліда і я опинилися б у руках гестапівських костоломів. Зустріч повноважних представників французького президента та УГВР відбулася десь через місяць після нашої поїздки на територію французької зони. Аби не виникало жодних сумнівів щодо осіб, які мали вести переговори, на зустріч запрошено також лейтенанта Брієра (після арешту Поля співпрацював з Лідою), Ліду й мене, осіб, котрі були вже знайомі. На зустріч прибув капітан Пелісьє, він був у цивільному. УГВР представляв симпатичний чоловік років тридцяти семи. Тільки через рік я довідався, що то був Микола Лебедь. Розмова Лебедя та Пелісьє тривала кілька годин. Наостанок потрібно згадати ще одне ім’я - Василя Качоровського. Ще до нападу німців на СРСР він юнаком залишив Галичину, був завербований абвером, закінчив курси підготовки розвідників. Випадково, як зізнався сам, довідався про таємну шифрограму, згідно з якою німецький уряд заявив, що про Україну не може бути й мови. Ця звістка змінила його подальші плани: до абверу він завербувався нібито як український патріот у надії, що боротиметься за вільну Україну. Качоровський відмовляється від співпраці з німецькою розвідкою, і його запроторюють до концтабору, звідки звільнився лише 1944 року і разом з іншими українськими студентами-в’язнями повернувся до Відня. З Качоровським я був знайомий, хоч близьких відносин і не підтримував. Тож здивувався, що навесні 1947 року він завітав до мене в гості. Не вдаючись у тривалі розмови, одразу заявив, що знає, куди я торік їздив і з ким зустрічався. Від нього я і довідався, що представляв УГВР на переговорах з французами Микола Лебедь. Навесні 1946 року до Вишиваного звернувся представник французької військової місії у Відні капітан Пелісьє з проханням допомогти розшукати людей з української організації, з якими мав зв’язок Поль Масс. Річ у тім, пояснив Пелісьє, що зацікавився українською справою Президент Франції. Про візит Качоровського я повідомив Вишиваного, який, на свою біду, захотів зустрітися з ним. Це знайомство виявилось фатальним. Згодом я довідався, що на Качоровського полювали агенти "Смершу". Він мешкав в американській зоні і вдома його заарештувати не могли. Якісь невідомі намагалися затягнути його в авто, але високий, фізично сильний, він зумів вирватися. Через деякий час його заарештували підступно, не без допомоги австрійської поліції: затримали нібито за порушення спокою сусідів (спів й танці у день народження). Потрапивши до лабетів "Смершу", Качоровський вирішив урятувати себе зрадою Вишиваного та мене. Дарма: він занапастив і самого себе. Після арешту Качоровського серед студентів, які залишилися у Відні, ходили чутки (без сумніву, інспіровані совєтською агентурою), що Качоровський перебуває у звичайному таборі для репатріантів, звідки легко його можна викупити. Доки збирали гроші на викуп, він, тим часом, у надії на власне звільнення, розповідав у "Смерші" про архикнязя Вільгельма фон Габсбурга, про його зв’язки з УГВР та спецслужбами західних держав.

Таємна діяльність Василя Вишиваного у боротьбі з гітлерівцями, прагнення допомогти українській підпільній організації налагодити контакти із західними державами, що мало сприяти визволенню України, закінчились трагічно: ув’язненням 26 серпня 1947 року і смертю у Київській в’язниці 18 серпня 1948 року. Я ж опинився в концтаборі.