15 листопада - святих мучеників Акиндина, Пигасія та Анемподиста та тих, що з ними

мученики Акиндин, Пигасій і ті, що з нимиЦього дня Церква Свята (східного обряду) віддає честь пам'яті святих мучеників Акиндина, Пигасія, Анемподиста і тих, що з ними.

Саворій, цар персидський, поморочений ідолопоклонством і наповнений усякого беззаконня, коли підняв велике гоніння на християн у землі своїй, то в той час було з числа слуг, котрі служили при його дворі, троє потаємних християн: Акиндин, Пигасій та Анемподист , що таємно служили Христові, приводячи багатьох таємним своїм ученням до того-таки благочестя. На цих трьох наговорили деякі цареві, що не тільки самі в Розп'ятого вірять, але й інших, наче отрутою, тією ж ушкоджують вірою. Цар же із гнівом каже до наклепників: "Чому ви, давно знаючи про таке, не явили мені ані не привели їх до мене?" Вони ж бо відповіли: "Коли велиш, державний царю, зараз же поставимо їх перед тобою". І тоді повелів цар, і пішли схопити їх. Прийшли до хоромини, в якій святі пробували, знайшли двері зачинені — стояли-бо на молитві вірні раби Господні і не бажали відчинити людям, вправляючись у бесіді з Богом. Ті ж бо розбили двері, схопили їх і, зв'язавши, повели перед цареве лице. Цар же, побачивши їх, почав мирно запитувати: "Звідкіля ви є, діти мої?" Святі ж відповідали: "Чи про вітчизну нашу запитуєш, царю? Вітчизна наша і життя наше є пресвята єдиносущна і нероздільна Тройця, Отець, і Син, і Святий Дух, єдиний Бог". Цар же рече: "Вельми ви дерзновенні, що смієте іншого Бога переді мною ісповідати, бо ще не пізнали, що то є рани і що то є різні муки". Святі ж відповіли: "Дерзновенні ми є в Бозі нашому і готові за нього всілякі рани та муки прийняти, і коли не віриш словам нашим, випробуй ділом, наклади, які знаєш, муки і побачиш, чи відкинемося від Бога нашого".

Коли ж святі достатньо сказали, прославляючи єдиного Бога і докоряючи цареві за його багатобожжя, то цар розгнівався і кожного з них, простягши на землі, наказав бити чотирьом чоловікам суковитими палицями. Святі ж, биті бувши, благословляли Бога, одноголосними говорячи вустами:

    Ти бачив це, Господи —
    Не мовчи ж і не віддаляйся від нас,
    Нехай зрозуміють усі, що рука Твоя є,
    І Ти, Господи, допоможи нам.

Коли співали це святі в муках, знемогли ті, котрі били, цар же приставив інших паличників, щоб били їх, і биті були немалий час, що й умерти могли б від численного биття, коли б сам Бог не тримав життя їхнього на явлення всесильної у них своєї моці. Цар же, бачачи таке їхнє кріпке терпіння, що не кричать і не знемагають, дивувався: напав на нього жах, і раптово з престолу царського впав назад. Святі ж гукнули до нього, кажучи: "Господь наш, Котрий життя тобі дав, Той тебе підійме знову, щоб побачив у нас силу Його!" Присутні гадали, що цар убився до смерті і прибігли, підняли його. Він же ледве живий звівся і ледве отямився. Більше ж роз'ятрився, гадаючи, що вони якимось чародійством таке йому вчинили; завжди-бо дивні чудеса Божі, котрі діються через святих Його, нечестиві звикли причислювати волхвуванню та чародіянню, самі бувши виповнені всякого бісівського дійства. І повелів беззаконний цар підвісити святих мучеників і під ними розпалити вогонь, щоб від вуз, сказав, та вогню, лихі душі свої вивергши, погинули.

Святі ж, висячи довго, таку пісню в устах своїх мали: Світильниче і Творче наш, зраджений за нас, Обпльований і докорений, Наче злодій, на дереві повішений, Все рукою утримуєш, Владико, Ти нині прийди і поглянь на страждання наше, і яви нам спасіння Своє. Поглянь на болісті наші і помилуй нас, і яви всім, що ми Тебе єдиного маєм на небесах Бога. І тоді з'явився їм Господь як людина, маючи лице світле, мов сонце, — з явленням Його розпалися вузи, й вогонь загас, і здорові були святі. Коли ж наповнилися вони невимовної радості від бачення Господа, знову невидимий став Господь, і святі стали перед царем, начебто жодних не прийняли мук. І побачив їх цар здорових, зачудувався і сказав до них: "Що це з вами було?" Вони ж відповіли: "Чи бачив що? Адже спасав нас Христос, Бог наш, від мучительства твого, подивись на силу Його і посоромся!" Беззаконний же почав вимовляти огуди на Христа. Закричали святі: "Німі нехай будуть уста лестиві, що гудять істинного Бога!" І тоді цар онімів і був безголосий. Святі ж проказали до нього: "Тепер скажи, царю, яким богам повелиш принести жертви?" Він же, не можучи жодного слова повісти, тільки очима блискав. Святі ж мовили: "Що тобі таке, царю, що не говориш до нас? Чи ж так відійдемо із твого судища, остатньої не прийнявши відповіді?" Цар же очима та руками давав зрозуміти присутнім, щоб узяли святих та й зачинили в темниці, і ніхто не розумів із наближених, що повеліває своїми рухами. Тоді цар зірвав із себе багряницю, вдарив нею об землю і, як безумний, почав перед усіма топтати її ногами. Народ же, побачивши це, чудувався і шкодував за царем своїм, що така трапилася з ним дивина. Святі ж до людей сказали: "О засліплені розумом! Дивлячись, не бачите і, слухаючи, не чуєте, стали жорстокі серця ваші!" Коли ж святі говорили, з'явився полк пресвітлих ангелів, їх-бо багато хто з людей побачив і, дивитися не мігши, попадали зі страху та й повірили у Христа. Святі ж почали співати:

    Бог для нас охорона та сила,
    Допомога в недолях,
    що часто трапляються,
    Тому не лякаємось ми,
    як трясеться земля.

І знову:

    "Встань, Господи! Поможи нам! І визволи нас задля імени Твого!"

Цар же, не можучи нічого вчинити, німий бувши, почав від ярості по лиці собі бити. Акиндин же, побачивши його в такому зніченні, просльозився й рече: "Во ім'я Ісуса Христа, Господа нашого, промовляй!" І тоді розв'язався цареві язик і почав говорити, але не благословляючи Бога, а більше гудячи: ожорсточене-бо мав серце. Хоча ж бо й побачив на собі міцну Божу руку, одначе не хотів пізнати істини, гадав, що все те сталося через волхвування святих мучеників, і більше на них запалився гнівом, а замість подяки перше після німоти своєї таке вирік слово: "Акиндина, Пигасія і Анемподиста гіркою смертю погублю, вам же, наближеним, відомсту учиню, бо не послухали мене, коли рухами повелівав вам, щоб нечестивих тих християн мучили за мене через те, що своїм чародіянням язика мого зв'язали!"

І повелів цар розжарити залізне ложе і на нього покласти мучеників. Вони ж, на ложі тому палені бувши довгий час, старанно до Бога молилися і Давидовий псалом, пригідний до тої хвилини, співали:

    Бо Ти, Боже, нас випробував,
    Ти нас перетопив, як срібло перетоплюється,
    Поклав скорботи на плечі наші,
    Посадив людей на голови наші.
    Ми ввійшли до вогню.

    Дай-бо, щоб міцною душею та мужнім ми серцем понесли належнії муки, Дай і присутнім тут упізнати ім'я Твоє святе, їм-бо силу Свою і чудеса Свої явлені Ти учинив був.

Коли ж святі це проказували, чутно було на небі голос, котрий промовляв: "Оскільки ділами віру вашу утвердили ви, прохання ваше сповниться". Той божественний голос багато хто із тих, що стояли довкола, сподобилися чути, тож згукнули: "Один є істинний Бог, Якого пошановують оці страждальці, один міцний, один непереможний, а, окрім Нього, немає іншого Бога! Блаженні ви є, о страстотерпці, що стали свідками Його пришестя на землю і що заради любові Його віддали свої душі на смерть, яка життя вічне випрошує. Моліте ж Його благостиню і за нас, хай простягне до нас із висоти руку Своєї помочі і витягне нас із глибини погибелі". Святі ж мученики, звівши до неба очі свої, молилися за них, проказуючи: "Живий у висотах Боже, поглянь на рабів Своїх, що закликають ім'я Твоє в істині і низпошли зрошення новому Твоєму насліддю, тим людям, котрі тепер у Тебе повірили, — хай буде їм лікуванням та зціленням роса, що від Тебе відходить, яка гріховні немочі омиває, і хай знають усі Тебе, що є Ти єдиний Бог, і хай усі, о Царю, Твоїй повинуються владі".

Так святі говорили і, коли кінчали молитву, раптово настали блискоти й громи страшнії, і дощ великий упав, і наповнилися страху та жаху невірні, і побігли, тільки самі ті залишилися із мучениками, котрі в Христа повірили. До них промовили святі: "Не бійтеся, бо заради вас те сталося, тож хай тим дощем таїнство хрещення на вас здійсниться". Коли ж усі одноголосно славу возсилали, побачили безліч ангелів, котрі сходили, вони білими одежами людей новопросвічених одягали, являючи, що душі їхні є очищені вірою святою та водою, яка з висоти на них зійшла. Загас і вогонь од того дощу, і ложе розжарене вистигло, і встали святі живі та здорові, тільки тіла їхні чорні були, як дерева, котрі у вогні обгоріли.

Цар же знову закликав святих і рече до них: "Хоча і вогонь волхвуванням своїм загасили ви, одначе не уникнете рук моїх, доки чи до поклоніння богам приваблю вас, а чи лютою смертю вас заб'ю". Вони ж, як єдиними вустами, відповіли: "Убий нас, як бажаєш, а не відкинемося від Єдиного, котрий на небесах живе, Бога, який уготував нам вічне життя". Цар же посміявся й каже: "Діти мої і друзі, коли ви одного шануєте Бога, то і я не примушую вас до багатьох богів, тільки одного, того, якого я пошановую і якому поклоняюся, бо і я маю одного бога, його ж бо більше за інших люблю і шаную, і це є Дій великий, від усіх богів найперший, йому ж бо одному й ви зі мною поклонітеся — щодо інших богів, то як собі хочете на ваше зволення, досить-бо й одного пошанувати". Блаженний-бо Анемподист рече до царя: "У який спосіб велиш воздати честь єдиному Богові?" Цар же, почувши це, порадів, гадаючи, що хочуть поклонитися поганому його Дієві, і каже до них: "Підіте, діти мої, зі мною до храму великого Дія і, побачивши, що я чиню, так і ви чиніте, — і поклонимося вкупі моєму богові". Святі ж сказали: "Ти, царю, як установив був, так і молися, а ми, як здавна навчилися, так помолимося". Цар не збагнув, що вони кажуть, а порадів, гадаючи, що схилилися вже до його ідолопоклонства, і каже їм: "Чому раніше не зволили пристати до нашого єдиномисля, та ж не прийняли б таких мук були; зараз же простіть, що образив я вас, обіцяюся воздати вам великою своєю любов'ю". І повелів наготувати царську свою колісницю, щоб поїхати до храму Дієвого, і, сівши на неї, покликав до себе святих мучеників, щоб із ним сіли. Святі ж бо відповіли: "Ні, царю, ногами підемо, щоб не було зачіпки". І так дійшли до того мерзького храму. Взяв їх за руки цар, увійшов із ними до храму й почав кричати: "Великий бог Дій і велика сила його, прийдіте, улюблені мої, і раніше мене помолітеся великому богу Дію". Святі ж відповіли: "Як велиш, так і учинимо!" І поклали знамення хресне на чолах своїх, упали на коліна і, руки до неба звівши, почали молитися до Бога, в Тройці єдиного, Отця, і Сина, і Святого Духа. Відтак струснулося місце, і храм почав валитися — цар же, злякавшися, вибіг геть з усіма, котрі з ним були, і впав храм із ідолами, та й усе, що було в храмі, розбилось у порох. Святі ж неушкоджені були від падіння храму отого й веселилися через силу Христову, насміхаючися над неміччю язичницьких богів. І розпалився вельми цар ярістю на святих і рече до них: "Чи ж таке ваше до Дія навернення й поклоніння? Чи ж така ваша молитва, що волхвуванням своїм храма ви розорили й богів побили?" Святі ж відповіли: "Як віддавна навчилися, так і молилися єдиному Богові, Творцеві всього світу, волхвування ж не знаємо, і не від якогось волхвування, але від всесильного імені Божого, якого ми закликали в молитві, упав поганий храм із нечистими вашими богами".

Цар же повелів приготувати три казани і наповнити їх оливом, сіркою та смолою, посікти на дрова старі кораблі й ними розпалити великий вогонь під казанами. Коли ж це сталося, і казани вельми були розжарені, кипіли й клекотіли, святих було почеплено ланцюгами і звішено згори в казани спершу до пояса, тоді до грудей, а потому до шиї. Вони ж у тих муках позирали до небес, кожен із них свою від Давидових псалмів пісню співаючи. Блаженний Пигасій говорив:

    Бо в Тебе джерело життя,
    У Твоїм світлі побачимо світло.
    Великий же Анемподист: Ноги мої стали на правоті,
    І світильник ногам моїм закон Твій, і світло стежкам моїм.
    Блаженний-бо Акиндин:
    Охопили нас болі смертні,
    Біди адові обходять нас,
    Та оскільки крізь вогонь проходим,
    Сам-бо, Господи, виведи нас у мир.

І так святі в казанах молилися, неушкоджені від киплячого олива, та сірки, та смоли пробуваючи, і ланцюги самі від них скинулися, відпали, і вийшли святі здорові перед усіма, що дивилися; від них багато хто вельми дивувався на дивне оте чудо, пізнали істину й прославили Христа, повіривши в Нього. Також і один із мучителів, на ім'я Афтоній, бачачи це чудо, повірив у Христа і закликав, кажучи: "Великий є Бог християнський!" А до царя прорік: "Безбожний і людиноненависниче царю, чому не залишиш цих людей, адже ми більше утрудилися, мучачи їх, аніж вони, терплячи, а ти залізний та кам'яний і не зм'якшиш серця свого!" Цар же повелів тоді відсікти йому голову. Афтоній же, почувши цареву відповідь, що сказав усікти його, звів очі на небо і мовив: "Слава Тобі, Господи Ісусе Христе, Боже, в якого Християне вірують, це ж бо і я вірую в Тебе і поклоняюся Тобі, і за Тебе вмираю, спаси-бо мене, недостойного, за великою милістю своєю". Приступив до нього кат, наклав шнура на шию його, щоб вивести його за місто на усічення; він же, глянувши на святих мучеників, каже: "Господинове мої й отці! Не згадуйте мойого зла, яке творив вам, мучачи вас за повелінням нечестивого царя, але моліте Бога за мене, нехай відпустить мені гріхи мої і причислить мене до лику тих, котрі вірять у Нього, і хай подасть мені побачитися з вами у Його царстві". Святі ж мученики відказали йому: "Радуйся, брате, що раніше нас підеш до Христа, і добронадійний будь, що знайдеш у Нього милість, і воздасть тобі за вірою твоєю". Афтоній же поцілував святих і відійшов, ведений, за місто і, закликаючи пресвяте Ісуса Христа ім'я, підхилив під меча шию свою і, бувши усічений, пішов, радіючи, до Господа. Християни ж, узявши тіло його і чистим обрусом обвивши, поховали чесно, як Христового мученика.

Акиндина ж, Пигасія та Анемподиста повелів цар у шкіряні міхи зашити і вкинути в море. Коли ж це сталося, явився святий Афтоній із трьома ангелами і, ходячи морем, узяв тих святих мучеників із моря, звільнив од міхів і поставив їх на суші живих та здорових, ніби ніколи зовсім не страждали. Почув цар, що живі ті святі мученики, розгнівався на воїнів, яким доручив святих, щоб укинули їх у морську глибину: гадав-бо, що не послухали його і відпустили їх на волю, через те воїнам тим спершу руки відсік, а було їх числом чотири, тоді в морі їх потопити повелів. Вони ж, приймаючи кончину, закликали Господа нашого Ісуса Христа, сповідаючи ім'я Його святе, віруючи і молячись Йому, — і так у водах морських потоплені були.

Святі ж мученики Акиндин, Пигасій та Анемподист знову були схоплені, і в темниці зачинені, і в колоди забиті. Цар же, знічений, пішов у спальню свою і, лігши на ложі, закликав бояр своїх, говорячи до них із гнівом, що його самого залишили трудитись у суді, який чиниться над християнами, і в мученні їх не допомагають йому ані в чому: ні словом, ні ділом. Вони ж відповіли, сказавши, що то непотрібна річ, щоб управлятися в таких судах і бути причетними до покари неповинних християн. Сказав їм цар таке: "Чому стояли вчора і третього дня, затуливши вуста свої руками?" Один же із бояр, на ймення Єлпидифор, засміявшись, рече: "Лаяли в умі нашім безум'я твоє. І ми досі недобророзумні були, тебе слухаючи". Цар же одному юнакові із наближених казав ударити в лице Єлпидифора. Побачивши це, всі бояри почали обурюватися і мовили цареві: "Знай, царю, що ми не є, як ти". Цар же, побачивши, що всі бояри однодушні із Єлпидифором, побоявся і не хотів їх більше гнівити, тож сказав: "Вибачте мені, що з великої печалі зсум'ятився розум мій!" І бояри, покинувши царя, відійшли, вже ж бо й ніч наставала. Цар же, більше терзаючись серцем од ярості, гадав і святих погубити, й боярам помститися. Назавтра повелів святих мучеників кинути у рів, що мав люте гаддя, але й там пробули неушкоджені і явленням ангельським утішені, і цілі звідтіля виведені були. Тоді їх підвісили і шарпали аж до кісток, але знову без ран віднайшлися. І вже не знав, що більше чинити цар, тож осудив їх на усічення. Коли ж ішли святі за місто на усічення, численний люд віруючих рушив за ними, плачучи й кажучи: "Раби істинного Бога, пощо нас залишаєте без повчання?" Святі відповіли: "Бог милосердний подбає про вас, як знає і як хоче, тільки безсумнівно віруйте в Нього, і Він дасть вам, що буде корисно".

Дехто із слуг царевих побіг до царя і звістив, що весь народ приліпився до тих трьох християн і не дадуть посікти їх. Цар же сказав: "Виведіть триста озброєних воїнів, нехай і людей, що слідують за тими звабниками, посічуть". Слуги повідали йому, що деякі бояри є серед тих людей, — Єлпидифор також там є, — і запитали, чи можна і тих посікти з іншими? Цар же повелів закликати Єлпидифора перед себе. Єлпидифор узяв із собою трьох інших сановників і прийшов перед царя. Цар же поник долі, довго сидячи мовчки, тоді звів голову й рече: "О Єлпидифоре, до чого зволили ви, покинувши батьківських богів, а до лестивих християнських приєднавшись? Знай же, що не помилую жодного, хто вірить Розіп'ятому". Єлпидифор же відповів: "Що хочеш, чини, готові-бо ми за розіп'ятого Христа вмерти, бо то Бог один є істинний та правдивий і немає іншого, крім Нього. Всі-бо твої боги бісами є, їх ми відрікаємося і відметаємося поганих їм жертов і про тебе, служителя бісівського, не дбаємо". Тоді цар засудив їх на смерть і таку видав супроти них постанову:

"Єлпидифора і всіх, котрі з ним, що покинули пресвітлих богів, які життя цього відкинулися і на смерть зволили, повеліваємо посікти мечем, аби прийняли те, що самі шукали, а хто захоче взяти й поховати тіла їхні, той нехай ховає без боязні".
І тоді взяли їх воїни, повели за місто до святих мучеників і до всього народу, що у Христа вірував. А коли перед усіма було прочитано цареве повеління, підняли всі голоси свої, кажучи: "Слава тобі, Боже, що дав Ти нам путь добру, аби, відійшовши від темного і звабного цього світу, прийшли до Тебе, Бога нашого, і поклонилися престолу Твоєму й побачили Тебе, неприступне Світло". І почали цілувати один одного. Воїни ж обступили їх і посікли, і упало від меча в той час до семи тисяч тих, котрі повірили у Христа зі святим Єлпидифором. Акиндин же, і Пигасій, і Анемподист не були посічені, але, за повелінням царевим, знову замкнені у темниці.

Назавтра повелів цар розпалити вогненну піч, щоб спалити в ній святих мучеників. І коли виведені були святі із темниці, сказав до них цар: "Чи бачите піч оцю, це задля вас уготовано її?" Блаженний же Акиндин мовив: "Більше тобі піч уготована в геєні вогенній, щоб у ній із тезоіменитими тобі бісами спалений був навіки". Цар же із гнівом рече: "Чи ж я біс є?" Відповів святий: "І діла твої, і ім'я твоє біса із тебе показує, чиниш-бо по-бісівському, і ім'я твоє зветься "цар бісам", і добре тебе назвала мати твоя Саворієм, бо бісам ти спільником є". Цар же до наближених каже: "Просіть матір мою, хай прийде до мене сюди". Коли ж прийшла мати його, встав із престолу свого і честь віддав, посадивши її поблизу себе, та й мовив: "Скажи мені, мати моя, що це в мене за ім'я?" Відповіла мати: "Діда свого ім'я маєш, дід-бо твій Саворієм називався, то й тобі дали ім'я Саворій". Цар же показав пальцем на святих і рече: "А ці беззаконні кажуть, що бісівське у мене ім'я". Мати його на те посміялася, уже-бо вірила у Христа, але таїлася перед лихим сином своїм. Побачив цар, що мати сміється, збісився ярісно і, кинувшись на неї, почав по лиці бити її. Вона ж бо, тікаючи, схопилася за ноги святих мучеників і, плачучи, сказала: "Спасіть старість мою, раби Христові, бачу-бо, що не тільки іменем, але самою істотою біса й сатану цього окаянного я народила!" Побачив цар, що й матір його вірить у Христа, осудив її зі святими мучениками вкинути в огненну піч. А ще від наближених воїнів повірило числом двадцять і вісім, і всі із Акиндином, і Пигасієм, і Анемподистом, та з блаженною матір'ю царевою були вкинені в піч і у вогні, молячись, віддали Богові святі душі свої. Достойні ж бачили лик святих ангелів, котрі співали охрест печі й приймали душі святих, і добропахтіння невимовне відходило від мученичих тіл. Коли ж погасла піч, і цар відійшов до палацу, і всі розійшлися, деякі із вірних, прийшовши до печі, знайшли тіла святих цілими й неушкодженими від вогню, тож, узявши їх, поховали чесно, славлячи Отця, і Сина, і Святого Духа, єдиного Бога, славленого навіки. Амінь.

Згідно "Житія святих" Димитрія Туптала (Ростовського) .

14 листопада - святих безсрібників і чудотворців Косми і Дам'яна

Ті святі, Косьма та Дам'ян, брати були плоттю, родом із Азії, батька мали елліна, матір же християнку на ймення Теодотія. Коли після смерті свого чоловіка вдовувала, маючи вільний і сприятливий час до стараннішої Христової служби, все своє життя на те обернула, аби добровгодити Богові, і була як та вдовиця, яку похваляє апостол: "А вдовиця правдива і самотня надію складає на Бога та перебуває день і ніч у молитвах", а оскільки сама боговгодно жила, так навчала й улюблених своїх дітей Косьму та Даміяна, виховала їх у добрій науці, у вірі християнській і у повчанні Божественних писань, і навчила їх усілякої чесноти. Вони ж, у дорослий вік прийшовши і звикши до непорочного в законі Господнього життя, були як два світильники на землі, котрі сяють добрими ділами. Прийняли-бо від Бога дар зцілення і подавали здоров'я душам і тілам, лікуючи всілякі хвороби і зціляючи всяку недугу й кожну виразку на людях, і лукавих духів проганяючи. Не лише людям допомагали, але й худобі, і чогось за те ні від кого не приймали, чинили-бо те не задля маєтків, аби золотом та сріблом збагатитися, але Бога ради, щоб явити до Нього любов любов'ю до ближнього. Також і слави собі тим лікарюванням не шукали від людей, а слави Божої, і зцілювали недуги заради слави імені Господа свого, який дарував їм таку силу в лікуванні. Не так і зіллям, як іменням Господнім од хвороб збавляли, без мзди та воздаяння, дармо, виконуючи заповідь Того, що сказав: "Ви дармо дістали, дармо й давайте". Через це і безоплатними лікарями й безсрібленниками од вірних були названі і, так добре життя своє пройшовши, благочестиво в мирі померли.

Не тільки за життя свого, але й після смерті прославилися вони багатьма Божими чудесами, через що річною пам'яттю в Церкві пошановуються як старанні сприятливі й добрі лікарі хвороб наших душевних та тілесних. Про їхнє нестяжальне життя й безоплатне лікування є така повість.

Одна жінка, на ймення Паладія, лежала на ложі хвороби багато років і не мала жодної помочі від усіляких лікарів. Почула про цих святих, котрі Божою силою і благодаттю всі хвороби зцілюють, і послала до них із проханням, щоб відвідали її, була-бо вже близько смерті. Святі ж послухалися прохання її, пішли в її дім, відтак жінка ця, за вірою своєю, коли прийшли до неї святі лікарі, встала здорова, славлячи Бога, який дарував рабам своїм таку благодать зцілення. Бувши вдячна своїм лікарям за ту милість, хотіла її дарунком віддати, але ті ніколи ні від кого нічого не взяли, бо не продавали благодаті, яку мали від Бога. Намислила жінка отож хоч одного із них переконати молінням, щоб прийняв од неї вельми малий дар, і, взявши три яйця, прийшла потай до святого Даміяна і, заклинаючи його Богом, просила, щоб узяв од неї ті три яйця в ім'я святої Тройці. Даміян же, почувши ім'я Боже в Тройці єдиного, взяв од жінки малий той дар заради великого її заклинання, яким закляла його. Довідався про те святий Косьма і запечалився з того вельми. Коли ж настав час святому Косьмі вмерти, заповів при відході своєму від тіла, щоб не клали поблизу нього Даміяна, коли помре, бо той знищив Господню заповідь і прийняв мзду від жінки за зцілення. Як помер у Господі святий Косьма, згодом прийшов час відійти й Даміяну, і перейшов від дочасного до вічного життя. Люди ж гадали, де поховати його, знали-бо заповіта святого Косьми і не посміли покласти при ньому брата його, святого Даміяна. І тоді, коли не відали, що чинити, прийшов раптом верблюд, котрий раніше збішений був, але вилікуваний од святих, — той проказав людським голосом, щоб без сумніву поклали Даміяна поблизу Косьми, оскільки не заради мзди взяв од жінки три яйця, а заради Божого ймення. І так укупі покладені були чесні їхні мощі на місці, що звалося Фереман. Якось один чоловік із тих місць вийшов під час жнив жати ниву свою; від сонячної спеки знеміг і пішов під дуба, бажаючи спочити. І ліг, і заснув міцно. До розтулених вуст його приповз змій, увійшов у вуста й поселивсь у череві його. Він же, прокинувшись, не розумів, що сталося, й пішов до ниви та й жав до вечора. Коли ж настав вечір, ліг на ложі. Як спочивав він, почав змій терзати його всередині — він же кричав із болю. Пробудилися всі й прибігли до нього, мацали й не могли пізнати, що то за хвороба така. Він же великим голосом закричав, кажучи: "Святі лікарі, Косьмо та Даміяне, допоможіте мені!" І тоді приспіли святі із поміччю своєю і приспали його вельми, щоб тим-таки шляхом вийшов змій, яким зайшов, і чоловік, спавши, мав розтулені вуста. Божа ж сила молитвами святих Косьми та Даміяна вигнала змія із чоловіка. І виповз змій із вуст його — це бачили всі, котрі нагодилися, і жахалися від того страшного чуда. Коли ж вийшов змій, прокинувся той муж і здоровий став цілковито за допомогою святих безсрібленників.

Був інший чоловік на тому місці, на ймення Малх, жив поблизу церкви святих лікарів Косьми та Даміяна у Феремані. Той, бажаючи відійти кудись у далеку дорогу, повів жінку свою до церкви та й каже їй: "Це я відхожу в далеку дорогу, тебе ж віддаю святим Косьмі та Даміяну в захист; сиди-бо вдома, доки не пришлю тобі знаку від себе — його пізнаєш, що від мене. І коли захоче Бог, пришлю тобі знака і до себе тебе заберу". Так доручив святим Малх жінку свою й відійшов у дорогу. Минуло декілька днів, диявол перетворився в одного знайомого чоловіка і прийшов до Малхової жінки, показав їй такого знака, якого чоловік їй визначив, і сказав: "Пришлю тобі знака і заберу тебе до себе". Його ж бо показав диявол і повелів їй, аби йшла за ним до свого чоловіка. "Мене, — каже, — прислав чоловік твій по тебе, щоб відвів до нього". Жінка ж сказала: "Знака цього знаю, але не хочу йти, доручена-бо святим безсрібленникам Косьмі та Даміяну, а коли хочеш, щоб пішла з тобою до чоловіка, то іди зі мною до церкви святих і візьмися за край олтаря і поклянися, що не вчиниш мені в дорозі ніякого зла". Диявол пообіцяв те й пішов із нею до церкви, взявся за край олтаря і поклявся, кажучи: "Свідчуся силами Косьми й Даміяна: не вчиню тобі зла в дорозі, але відведу тебе до чоловіка твого". Почувши клятву, жінка пойняла віру брехливому бісу, котрий був ув образі знайомого чоловіка, і пішла з ним у дорогу. Звабник же, взявши її, завів у порожнє й непрохідне місце і хотів там зло їй учинити і вбити її. Вона ж, бачачи себе у крайній біді, звела очі до неба і закричала від серця до Бога, мовлячи: "Боже, допоможи мені молитвами Косьми та Даміяна і поспіши збавити мене з рук цього вбивці!" І тоді з'явилися швидкі помічники, святі безсрібленники Косьма та Даміян, кричачи на диявола. Він-бо, побачивши їх, покинув жінку й побіг. Вискочив-бо на високого берега, упав у прірву і зник, а святі, узявши жінку, повели її в дім. І сказала жінка, кланяючись їм: "Дякую вам, панове мої, що збавили мене від гіркої пагуби; молю-бо вас: скажіте мені, хто ви є, щоб знала, кому буду до кінця життя свого подяку віддавати?" Вони ж мовили: "Ми є раби Христові Косьма та Даміян, яким доручив тебе чоловік твій, відходячи в дорогу, через це подбали приспішити на поміч тобі і від диявола збавили тебе Божою благодаттю". Жінка-бо, почувши те, впала на землю зі страху та радості; вони ж бо невидимі стали. І закричала жінка, хвалу посилаючи і дякуючи Богові і святим рабам його Косьмі та Даміяну; побігла до церкви, припала зі слізьми до ікони святих і всім повідала, що сталося, як учинив Господь милість із нею молитвами угодників своїх. Казала-бо в молитві такі слова: "Боже отців наших, Авраама, та Ісаака, та Якова, і сімені їхнього праведного, котрий погасив піч вогненну трьом юнакам і допоміг рабі своїй Теклі на арені, дякую Тобі, що й мене, грішну, з диявольської сіті Ти вибавив догідним тобі Косьмою та Даміяном! Поклоняюся Тобі, Котрий творить дивні й преславні чудеса, і славлю Тебе, Отця, і Сина, і Святого Духа навіки! Амінь".

Згідно "Житія святих" Димитрія Туптала (Ростовського).

13 листопада - святого апостола Стахія, Амплія і тих, що з ними, та святого мученика Епімаха

Цього дня Церква Свята (східного обряду) віддає честь пам'яті святих апостолів Стахія, Амплія і тих, що з ними, а також святого мученика Епімаха.

До наших днів дійшло небагато передання про святих апостолів. Відомо, що апостола Стахія було поставлено від апостола Андрія єпископом у Візантії, збудував купно зі святим Андрієм церкву в Аргирополі і, багато вірних зібравши, повчав їх спасительному життю, і трудився в тому подвизі на людське спасіння шістнадцять років та й з миром заснув. Амплій же та Урван також єпископами були, від того-таки апостола поставлені: Амплій у Діосполі, Урван у Македонії; проповідуючи Христа й ідолів знищуючи, таким чином підняли на себе юдейську та еллінську старшину, і від них побиті були, вінця мученичого собі сплітаючи. Наркис же в Атенах, Апелій в Іраклії, Аристовул у Британії Христове проповідували Євангеліє, після багатьох трудів та подвигів блаясенні свої душі в руки Господу віддали.

мученик ЕпімахСвятий мученик Єпімах родом був із Єгипту, мав батьків християн, від юності ж полюбив Бога і для Нього одного захотів пожити. Пішов-бо у пустелю, наслідуючи святому Івану Хрестителю, і довгий час в горі Пилусійській пробув. Не маючи ж якогось наставника від святих отців у суворім пустельницькім житті, наставлявся від Духа Божого, і любов, яка є до Бога, учителем йому була, повчаючи його в усьому чеснотливому житті — хто-бо так, як любов Божа, може навчити людину добротворенню? Вона навчила святих апостолів покинути все й піти вслід обіднілого Господа; вона навчила преподобних отців "тинятися в овечих та козячих шкурах, відкинутих, засумованих, скривджених"; вона навчила святих мучеників та мучениць за Христа щиро страждати. Казав дехто: "Тебе, Женише мій, люблю і, Тебе шукаючи, страждаю". Вона і святого Єпимаха навчила зносити пустельні подвиги й труди, терпіти від ворогів усілякі напасті, свято в Бозі жити й бути готовим за Нього на смерть. Жив же святий Єпімах у пустельнім усамітненні літа достатні й почув, що в Олександрії християни мучені є від нечестивих, і багато хто, боячись лютих мук, одні втікають у гори і в пустелях ховаються, інші-бо від віри відпадають. Розпалився тож ревністю за Бога, покинув пустелю і рушив до Олександрії, бажаючи постати до крові за свідчення Ісуса Христа. Побачив у місті беззаконня і свари нечестивих ідолопоклонників і що бісівське злочестя вельми примножилося, Христова ж частина умалена, обезчещена сквернами і святиня Господня. Ввійшов до храму ідольського дерзновенно перед усіми в час бісівського празника і жертви їхні перекинув, а ідолів скинув на землю та й побив. Через це схоплений був і до ігемона Апеліяна приведений. Побачивши ігемона, який сидів на судищі й християн мучив, мужнім серцем кинувся на нього, бажаючи його вбити, і вбив би, коли б наближені його не утримали, — так поревнував за Господа Бога свого. Ігемон же здивувався такому дерзновенню простого і в рубища одягненого чоловіка і повелів його вкинути в темницю, доки не намислить, якими б його погубити муками.

Було в темниці безліч вірних, яких тримали за Христове ісповідання, їх-бо всіх Єпімах вустами, Святого Духа наповненими, до подвигу укріпляв. І настільки вірних слова його укріпили до страждання, що жоден із них не устрашився ані відпав од віри, але всі із дбанням за істинного Бога кров свою пролили і після різних мук душі свої поклали. Нарешті святий Єпімах виведений був на люті муки, як такий, що не лише у Христа вірує і празнику їхньому сум'яття учинив, але й на самого ігемона дерзнув, бажаючи вбити його. Спершу-бо підвішений був і кігтями залізними шарпаний, тоді каменем його били, ламаючи кістки його. Він же у муках казав: "Коли Господь мій Ісус Христос заради мене розіп'ятий і списом пробитий був, і оцетом напоєний, чи не маю і я бути причасником Його страждань? Більших мук хочу за ці, які на мене накладаєте, бийте мене, плюйте на мене, вінця тернового накладіте мені на голову, дайте мені тростину в руки й жовчю напійте, всю плоть мою єдиною раною учиніте, на хресті розіпніте мене і списом проколіте — що перетерпів Господь мій, те і я хочу терпіти". Шарпали [тіло] святому й били; стояв охрест численний люд і на мучення його дивився.

Була серед людей одна жінка, що поблизу стояла, одне око мала сліпе, з більмом. Вона побачила таке страждання святого Єпімаха, плакала й незмигно на нього дивилась. Від лютого шарпання та биття відлітала плоть і бризкала кров далеко. Впала крапля крові його на око сліпої тієї жінки, і тоді прозріло око і стало світле й доброглядне, як і друге. Жінка ж, діставши Господнє зцілення від краплі крові, що на око впала, закричала: "Великий Бог, Якого цей страждалець ісповідує!" По тому відсікли йому голову, і так віддав душу свою святу у руки Господа Бога, за Якого і постраждав.

Згідно "Житія святих" Димитрія Туптала (Ростовського).

Зиновій та Зиновія, свв

За правління імператора Діоклетіана жив у Малій Азії побожний християнський лікар Зиновій, який мав від Бога дар чудесним способом оздоровлювати хворих. Був він дуже милосердним і зі своєї спадщини, яку одержав після смерті батьків, давав щедру милостиню вбогим. Разом з ним жила його рідна сестра Зиновія, яка вела вбоге й тихе християнське життя.

Завдяки побожності й чудам Зиновія люди його знали, шанували і любили, а згодом вибрали єпископом. Зиновій і Зиновія, яких ув'язнили під час переслідування християн, прославили Бога мученицькою смертю від меча.

11 листопада - святої мучениці Анастасії, святого Аврамія Ростовського
Неділя

Цього дня Церква Свята (східного обряду) віддає честь пам'яті святої мучениці Анастасії та святого Аврамія Ростовського.

муч АнастасіяУ дні Декія-царя і співпрестольника його Валеріяна, при ігемоні Прові, був один малий жіночий монастир неподалік од міста Рима, стояв на усамітненім та незнаному місті і мав декількох чеснотливих постниць; у них ігуменя була на ім'я Софія, літами стара і досконала в чеснотах. У тому монастирі жила блаженна діва Анастасія, родом із Рима, її згадана Софія взяла трилітньою, коли залишилася після вмерлих батьків, і виховала в своєму монастирі, навчивши всіляких добродійностей, як перевищувати їй усіх інших у пості й подвигах, і в усіх трудах. Була вона доброглядна вельми, мала близько двадцяти літ. Про її красу довідалися деякі із знайомих громадян і побажали мати її у подружньому співжитті, і багато щодо того дбали, але свята дівиця все зневажила й заручилася Христу, і Йому дівство своє берегла, день і ніч у молитвах служачи. Немало диявол покушався відвести Христову діву від її рівноангельського життя і до світу прихилити, воюючи на неї і бранню плоті, і нечистими помислами, і лукавими звабами вуст, та й іншими своїми хитрощами, але не досяг нічого супроти тієї, в її ж бо неміцнім тілі поселилася сила Христова, яка топтала дівочими ногами прокляту голову гаспидського змія.

Диявол, не змігши перемогти внутрішньою і таємною бранню непереможної нареченої Христової, постав на неї явно, піднявши лютих мучителів, — у той-бо час було велике гоніння на християн, тож підбурив деяких із невірних, що ворожнечу відчували до християн, щоб обмовили її перед іге-моном Провом. Пішли оті до нечестивого того чоловіка й оповіли про Анастасію, що є така дівиця, кращої за яку нема в цілому Римі, пробуває ж в осібному місці у деяких жінок, що убого й безмужньо живуть, і та не бажає мати чоловіка, але огуджує життя наше. "Вірує ж Розіп'ятому й осміює наших богів". Ігемон же, почувши про красу Анастасії, послав відтак слуг своїх привести її. Вони ж пішли, не могли відчинити їхнього монастиря, тож узяли сікачі й розсікли двері. Постниці, побачивши, що чиниться, перелякалися вельми і, відчинивши другі двері з іншого боку, втекли. Ігуменія Софія не пустила Анастасії, кажучи: "Дитино моя, Анастасіє, не бійся, те-пер-бо час подвигу настав — це Жених твій Ісус Хрис-тос хоче вінчати тебе. Не бажаю-бо, щоб тікала з монастиря, не хочу тебе, перлини моєї, погубити, яку, з трьох літ узявши, виховала й донині як зіницю ока бережу". Софія вийшла до воїнів, котрі розсікали двері, і сказала: "Кого шукаєте і чого хочете?" Вони ж їй кажуть: "Старице, дай нам дівицю Анастасію, яку в себе тримаєш, бо Пров-ігемон вимагає її". Софія ж рече: "Та ж з радістю дам вам її, тільки молю вас, панове мої, потерпіте мені зо дві години, доки прикрашу її, щоб добровгодна була очам пана вашого". Слуги ж, гадаючи, що бажає прикрасити її звичайними в світі одежами та прикрасами, чекали дві години. Духовна ж мати Софія хотіла прикрасити дочку свою душевними красотами, щоб догідна була Жениху небесному; узяла її й повела до церкви. Поставивши ж перед олтарем, почала із плачем казати до неї: "Дитино моя, Анастасіє, нині належить самим ділом твоїм з'явити твою любов до Господа, нині належить тобі стати до крові за улюбленого Жениха свого і з'явити, що істинна ти Його наречена. Молю-бо тебе, улюблена дочко моя, не дай себе звабити язику, ніби лезо нагостреному; не звабся дарами й славою марнотного світу і не лякайся мук тимчасових, які вічне тобі життя упросять. Ось Женихова світлиця тобі відчинена, ось уготоване тобі ложе вічного спокою, ось вінець тобі сплетений, ось тебе кличуть на весілля Агнця. Молю тебе, дитино моя, послухай слів моїх і пом'яни труди мої щодо тебе й турботу, бо з дитинства взяла тебе й виховала, і всіляке дбання до цього прикладала, щоб представити тебе, чисту наречену, Цареві слави. На це трудилася й на це молилася, про це день і ніч навчала тебе, щоб поєднатись із Господом усім серцем та душею. Тепер же, дочко моя, не посором мене, матір твою, перед Господом і не зведи передчасно старості моєї у гріб. Коли ж бо почую про тебе щось супротивне любові Христовій, тоді печаллю поймусь, тоді помру. Коли ж почую, що ти стоїш міцно за любов Христову і кладеш за нього життя своє, тоді буду "як радісна матір, що тішиться дітьми", тоді "сила моя піднесеться, немов в однорожця", і старість моя "в оливі масній". Не пожа-лій-бо, дочко моя, краси своєї тілесної, не полюби життя тимчасового. Коли тебе почнуть лукавими словами зваблювати, "не дай нахилятися серцю твоєму до слів лукавих". Коли тебе будуть муками страшити, ти скажи: "Страху вашого не боюся і не зсум'ячуся, бо зі мною Бог мій". Коли тебе почнуть без милості бити, ти ж "не лякайся тих, що тіло вбивають, а душі вбити не можуть". Коли плоть твою терзати й шарпати будуть, ти "радій у стражданнях своїх" бо "доповнюєш недостачу скорботи Христової в тілі своїм"; коли роздроблювати почнуть на частини, ти згадаєш, що "і волосся все на голові твоїй перераховане" від Господа, бо "він пильнує всі кості твої — із них жодна не зламається"; коли голову захочуть відсікти тобі, ти дивись на Голову Церкви всієї Христа, що є "слава твоя і голову твою підіймає". Не бійся, дитино моя, жорстокого страждання, у ньому буде присутній невидимо Жених твій і полегшуватиме тобі біль, і візьме тебе із тяжких мук, а коли застогнеш, Він тобі дасть відраду. Коли знеможеш, Він тебе укріпить, коли від ран упадеш, Він підніме, коли від лютих ран наповнишся гіркоти, Він осолодить серце твоє і прохолодить душу твою і не відступить від тебе, доки не відбере з рук мучителів і введе тебе в свою світлицю небесну і, скликавши всі ангельські сили і всіх святих лики, веселощі тобі учинить і, як наречену свою, нетлінним вінцем увінчає, і співцарювати з Ним будеш у славі вічній".

Анастасія ж сказала: "Готове серце моє за Христа страждати, готова душа моя за найсолодшого мені Ісуса померти — все бажання моє і зітхання моє щодо того було здавна і тепер є, щоб на освідчення любові моєї до любого мого Господа змогла б покласти за нього душу свою, тепер же, оскільки прийшов час бажання мого, із радістю піду [постати] перед мучителем і ісповім все-святе ім'я Бога мого. Ти ж, пані й мати моя, не бійся за мене, не сумнися через юність мою, вірую-бо Господу моєму Ісусу Христу, що укріпить мене, рабу свою, Його ж і ти моли, улюблена мати моя, щоб не залишив мене, і хай не відступить од мене, доки в імені Його не здійсню подвига мучення, і впаде посоромлений ворог, котрий повстав на нас".

Так вони поміж себе бесідували проздовж двох годин і більше і останнє дали цілування собі. Знетерпіли-ся, чекаючи, послані від ігемона слуги і зайшли до церкви, знайшовши їх не за тілесним прикрашанням, але в бесіді задушевній, коли взаємно себе втішали і в Господі утверджувалися. Розгнівалися вельми, схопили Анаста-сію, як вовки вівцю, наклали заліза на шию і поволочили з пристрастям до міста, і перед ігемоном поставили її. Вона ж, тілом перед ним стоючи, розумом своїм більше стояла перед Христом, Женихом своїм, і сердечними очима принаду Його оглядала. Побачили ж її усі, здивувалися на красу її, на смиренні очі й покірливе лице її. І сказав до неї ігемон: "Якого роду ти є і якої віри, і яке ім'я ти маєш?" Відповіла свята тихим голосом, долі дивлячись: "Я є дочка одного із громадян цього міста Рима, вихована ж у благочесті християнському, а ім'я мені є Анастасія". Рече ігемон: "Незвичне для римлян це ім'я, і не знаю, що це є — Анастасія?" Відповіла свята: "Анастасія — це значить воскресіння, бо воскресив мене Бог говорити супроти тебе, доки не здолаю батька твого — сатану". Мовив ігемон: "Покірно відповідай мені, дівице, щоб на ярість не підіймала мене, жалію-бо твою юність і не хочу погубити краси твоєї. Але послухай мене, як батька, котрий добре тобі радити хоче. Пощо звабилася ти некорисним ученням християнським і погубляєш марно літа свої, збуваючись доброго життя і солодощів, що їх боги людям на веселощі дали. Навіщо ховати в темному куті таку красу, що й великим князям може бути догідна, яка утіха втікати від співперебуван-ня з людьми і, ніби звірю, усамітнено жити? Який набуток самовільно себе на муки і смерть за Розіп'ятого віддавати, чи не ліпше безсмертним нашим богам поклонитися і взяти чесного, і доброродного, і красного чоловіка, і тішитися насолодами, і веселитися дітьми, і жити в честі та славі посеред добрих людей, мати маєтки численні, золото й срібло і не погубляти в останній біді та убогості життя, яке від богів на добре пробування дане? Раджу-бо тобі, приступи й поклонися богам і тоді матимеш чоловіка не простого, а великородного, і чесного, і славного, і багатого, наближеного до царського престолу, який багато може, з ним-бо й ти заодно у великому від усіх пошануванні будеш і насолодишся від усіх благ на всі дні життя твого".

На ці слова Анастасія, звівши пониклі долі очі свої і на ігемона поглянувши, мовила: "Чоловік мій, і багатство моє, і життя, і веселощі мої є Господь мій Ісус Христос, від Нього не відвернеш мене звабливими своїми словами, не спокусиш мене, як змій Єву, не усолодиш мені гіркої пагуби вашої, не відлучиш мене і страхом мук від Господа мого, за якого і стократно, коли б молена було, готова я померти".

Ігемон же повелів наближеним бити її в лице, кажучи: "Це так відповідаєш світлому володареві?" Тоді, посоромити її бажаючи, повелів роздерти на ній одежу і голу перед усіма поставити, й рече до неї: "Чи догідно тобі, дівчині, так перед усіма оголеній стояти?" Відповіла свята: "Безумний і безсоромний, і всякої нечисті наповнений, це не є мій сором, а твій, знає-бо Господь мій, що ніколи не бачило сонце голизни моєї", ти ж бо мене перед очима стількох багатьох людей поставив голу! Знай же, що більше себе, аніж мене, посоромив ти. Мене-бо через сором оцей покриває Жених мій одежою слави, тебе ж сором лиця твого покриває навіки, і тепер усяка розумна людина скаже: "Коли б ігемон не був безсоромний і нечистої похоті наповнений, не оголив би на огляд усім дівочого тіла". І сказала до тих, що оголили її: "Коли оголили моє тіло і коли знаряддя мук усіляких поклали переді мною, то чого гаєтеся: бийте, січіть, терзайте, тіло оголене покривайте ранами, оголений сором покривайте кров'ю — і так побачите мене на рани готову, і не сподівайтеся чогось іншого почути від мене, тільки те, що вмерти хочу за Христа мого". Тоді, за повелінням ігемоновим, була розтягнена за руки й за ноги ниць і до чотирьох стовпів прив'язана. Підклали ж під неї вогонь зі смолою та сіркою і мучили її знизу вогнем і смердючим димом, а по хребті палицею били безмилосердно. Зверху, отож, бита, а з долу димом морена і вогнем опалена, терпіла і замість стогону псалом Дави-довий "Помилуй мене Боже" до кінця проговорила, і бита була доти, доки не знемоглися ті, що били. Після того відв'язали її від стовпів, з вогню зняли, до колеса прив'язали її і обертали коло, всі кості їй ламаючи і жили розтерзуючи. Вона ж бо молилася до Господа: "Пристанище моє і Захиснику мій, не відступи від мене, бо знемоглася від болю душа моя, і кістки мої стерлися!" І тоді силою Божою стало коло незрушно, і мучениця була відв'язана невидимою рукою і на всьому тілі виявилася ціла й здорова, аж усі подивувалися дивному чудові тому. І міг би ігемон через таке чудо прийти до тями і до пізнання істинного Бога, але засліпила злоба його, тож іншими муками почав святу мучити. Повелів, підвісивши її, шарпати їй ребра й терзати тіло її. Вона ж, усе це мужньо терплячи і тільки до одного Бога зводячи очі свої, говорила: "Поглянь на болість мою, Жените мій, що страждаю заради Тебе, і доброзволь у мені, непотрібній рабі Твоїй: нехай приємне тобі буде пролиття крові моєї, і щоб не була я відкинута від лику святих мучениць!" Після того знята була з дерева, і рече до неї ігемон: "Анастасіє, чи добре тобі зараз є?" Відповіла свята: "Дуже добре, кожна-бо мука добра й приємна мені за Того, якого я більше здоров'я й душі моєї люблю". Каже ігемон: "Коли добре тобі за Розіп'ятого муки терпіти, примножу-бо тобі такого добра". І повелів лезом вирізати сочки її. Свята ж, бачачи багато крові, що з неї сходила, почала знемагати вельми і попросила води пити. Один із тих, що поблизу там стояли, на ймення Кирило, приніс їй воду й подав їй. Вона ж, трохи напившись, мовила до того, хто подав: "Хай не позбудешся ти воздаяння від Господа, за словами його; мовив-бо: "І хто напоїть ... бодай кухлем водиці холодної в ім'я моє, бо Христові ви є, той не загубить нагороди своєї". Каже до неї ігемон: "Чи не досить тобі мук, чи більше хочеш бути мучена?" Відповідає свята: "Чини, що хочеш, сильний-бо є Бог мій і на більші муки укріпить силу мою, яка знемагає, й понизить гординю твою". Мучитель же повелів нігті з пальців їй вирвати, по тому відсікти руки й ноги її, по тому зуби їй усі вибити. Почала свята знову знемагати і води просила, ріка ж крові випливала з вуст її. І знову згаданий Кирило водою трохи напоїв її. Мучитель побачив, що Кирило напоює водою мученицю, подумав, що він християнин є (так воно й було), відтак мечем його повелів посікти, і усічений був блаженний Кирило — пішов до Господа прийняти мзду свою за чашу холодної води, якою в ім'я Христове напоїв Христову мученицю. Свята ж, водою охолоджена, трохи спочила й молилася, говорячи: "Не залиш мене, Боже, Спасителю мій!" Ігемон же повелів відрізати язика її. Свята ж сказала: "Хоча й язика мені відріжеш, кровопивце беззаконний, але серце моє не перестане волати до Господа; Господь же того, хто мовчанням молиться, ліпше послухає". Взяв, отож, слуга кліщі, вклав у вуста її і, витягши вельми язика їй, відрізав. Весь же люд закричав, досаджуючи й дорікаючи ігемонові за таке люте й нелюдське мучительство. Ігемон же, роз'ятрившись на людей, повелів виволокти святу за місто і відсікти мечем чесну її голову. І так завершила подвига мучення свята і достохвальна великомучениця Христова Анастасія. Святе ж її тіло без поховання було покинуте на з'їжу звірам та птахам, але, за Божим промислом, залишилося ними не зачеплене. Коли ж настала ніч, явився ангел блаженній стариці Софії і повелів узяти тіло святої Анастасії, яке лежало в полі за містом. Вона ж, захопивши чисте полотно, вийшла із монастиря і не знала, куди іти. Помолилася упадливо до Бога й пішла, Богом керована. Дійшла до місця, де лежало кинуте святе тіло духовної її дочки. Тоді, любо цілуючи і численними слізьми, як водою, омиваючи його, сказала: "Улюблена дочко моя, яку я у безмов'ї та трудах виховала, в пості та молитвах, у дівстві та цнотливості берегла, повчаючи страхові Божому і святій його любові, солодка дочко моя, за яку я завше уболівала, "поки образ Христа не відбився" на тобі; дякую тобі, що послухала ти мене, убогої матері своєї, і здійснила ти бажання моє. Не марно трудилася біля тебе — постала-бо ти перед Женихом своїм у шлюбному одінні непорочного дівства свого, прикрасившись кров'ю своєю. Молю-бо тебе нині не як дочку, а як матір і пані мою: хай буде утвердження старості моєї твоїми до Бога молитвами, і поминай мене, веселячись із Господом. Коли ж повелить відійти від тлінного мого тіла, умоли Його благість, щоб милостивий був до гріхів моїх".

Так плачучи, гадала, що має чинити, сама ж бо була вже немічна, ледве могла з палицею ходити і не мала сили ані взяти й понести святого її тіла, ані там поховати, і печалилася, не знаючи, що робити. І тут, за промислом Божим, прийшли якихось двоє незнайомих їй чоловіків, чесні на вигляд, добрі в бесіді, християни ж вірою. Вони, знайшовши старицю, як плакала над тілом, допомогли їй і, зібравши відсічені вуди, руки й ноги, які туди із міста викинені були, і святу голову до тіла на місце своє приладнавши і полотном обвивши, понесли на певне осібне й чесне місце і там, співаючи надгробних пісень, поховали багатоцінного того скарба, славлячи Отця, і Сина, і Святого Духа.



Аврамій Ростовський

Преподобний отець наш Аврамій у юності своїй покинув батьків своїх, укупі й усе мирське сум'яття, узяв хреста свого й наслідував Христові, якого щиро полюбив. І став ченцем, учинився чистим пристанищем Святого Духа. Духу відтак плоть свою підкорив і численними трудами її умертвив, володіючи пристрастями й уподібнюючись життю безплотних ангелів, бувши сам у тілі. Через це став для ченців начальником і світлом світу, збагатив чудесами своїми, благістю ж Христовою зціляв тілесні й душевні невиліковні хвороби й пристрасті. Побачив же преподобний Аврамій звабу ідольську, яка була в місті Ростові, бо не всі громадяни прийняли святе хрещення, але багато хто нечестиво жив, поклоняючись кам'яному ідолу, який називається Велес, що оморочив сатана звабою серця їхні, і мариська від ідола того чинилися і людей страшили, коли хто поблизу його йти осмілився. Те преподобний бачив, і в царське місто пішов, і явився йому святий Іван Богослов по дорозі, й подав йому тростину, кажучи: "Повернись у Ростов і побий тією тростиною ідола Велеса, і скажи йому: "Во ім'я Господа Ісуса Христа велить тобі Іван Богослов, щоб побитий ти був". І тоді повернувся блаженний у Ростов, учинив повелене, і розпався весь ідол у порох. На місці-бо тому поставив церкву в ім'я святого Івана Богослова, взявши благословення від єпископа, по тому й другу поставив малу церкву Богояв-лення Господа нашого Ісуса Христа і келії поставив, і, іноків зібравши, дбав про них, общину їм установивши. Багато-бо зазнав зла від невірних, бо хотіли розорити святиню і спалити монастиря, але Бог не допустив того. Невдовзі преподобний усіх привів до Христа через доб-ророзум'я своє, і хрестилися від малого до великого, й почали приходити на славослов'я Боже до церкви. Святий же читанням книжним насолоджував серця їхні, по тому збудував церкву велику і прикрасив її всілякими прикрасами. Полюбили ростовські князі цього великого преподобного та братію його й почали маєтки численні й села давати на влаштування обителі і на потребу братії[2]. Єпископ же раду учинив із князями й поставив святого архімандритом. Він же почав працю до праці прикладати, живучи чеснотливо.

Якось диявол, бажаючи перепону вчинити святому в час молитви, вліз до умивальниці його. Святий же хотів руки вмити, приступив до умивальниці і збагнув підступність вражу, взяв швидко хреста і поклав на верх тієї посудини, а довкола посудину огородив хресним знаменням. І не міг вийти звідти диявол, палений святим хрестом у посудині на численні дні. У той час прийшли князі, за звичаєм, у монастир помолитися і від святого прийняти благословення. І ввійшли до келїї його, старця ж святого не було тоді в келії, але був у пекарні — прав братії волосяниці, трудячись. Почувши про князів, пішов у келію благословити їх, і побачив преподобний духа нечистого, який вийшов на монастир: князі-бо дерзнули зняти хреста із посудини без святого отця, і в тому часі вийшов дух сморідкий із посудини, як дим чорний, і застрашив усіх, що там були. І сказав біс до преподобного на монастирі: "Окаянний, ти мене мучитись примусив у посудині і паленим бути силою хресною. Учиню і я тобі перепону в малому часі".

Прийшов святий у келію, благословення сподобив князів і, повчивши, відпустив їх із миром. По тому біс перетворився у воїна, пішов до князя у Володимир, кажучи: "Є в Ростові, господине, в твоїй області, чернець один, Аврам-волхв, що вдає святого. Той знайшов у землі велику мідну посудину, а в ній багато золотих посудин і поясів золотих та ланцюгів, що годі й ціну встановити їм. І тим скарбом монастир збудував і церкву велику поставив, а твоїй владі не повідав, те ж бо належить твоїй величності, а не тому старцю". Князь же з великим гнівом послав лютого воїна по святого, кажучи: "В чому знайдеш старця, не кажучи йому жодного слова, в тому й поставиш його переді мною".

У той час випало святому Аврамію стояти на молитві в самій волосяниці й не озутому у сандалі. І прийшов до нього раптово злий воїн, не мав милосердя і взяв його, не давши ані взутися, ані ризи вдягти. Збагнув святий ворожнечу вражу, не злякався, але подякував Богу. Взяв же воїн преподобного отця, наругу чинячи, посадив його на пістряву ослицю, й іночі сандалі наклав на ноги його, і поставив перед великим князем у місті Володимирі в одній лишень волосяниці. І повелів князь покликати й того воїна, що в його образі біс був. Той же почав гудити святого, ті ж таки слова про віднайдення скарбу в лице виказуючи йому. Святий-бо звів руки до неба, помолився й поклав заборону духу лукавому силою Господа нашого Ісуса Христа, і тоді [біс] зник. Князь же побачив звабу диявольську і святого отця, який стояв поганьблений, жахнувся, і всіх, хто там були, страх обняв. І почав князь зі слізьми прощення просити у святого за таке зогрішення; преподобний же незлобливий був, простив князя. Він же, бачачи смирення та незлоб'я блаженного, честь велику віддав йому і, давши багато маєтків та сіл його обителі, відпустив з миром. Прожив преподобний у своєму монастирі літа достатні і в глибокій старості відійшов до Господа, якому ж добровгодив. Богу нашому слава нині і завжди, і навіки віків. Амінь.

Згідно "Житія святих" Димитрія Туптала (Ростовського)

Страждання святої великомучениці Параскеви-П’ятниці

10 листопада Православна Церква молитовно вшановує пам'ять святої великомучениці Параскеви-П'ятниці. Свята Параскева народилася у ІІІ ст. в Іконії (тепер м. Конья у центральній частині району Анатолія –  південь Туреччини), в родині заможних і благочестивих християн, які з особливою повагою ставились до дня страстей Господніх – п’ятниці. Отож, коли сім’ї Господь послав у цей день доньку, то й назвали її Параскевою (грецькою – п’ятниця).

Несучи пам`ять страстей Христових у власному імені, свята Параскева зберігала їх і у своєму серці та й зрештою сама прилучилась до страстей Христових своїми стражданнями.

Рано осиротівши, юна християнка принесла обітницю дівства, роздала своє майно убогим й почала опікуватись наверненням до християнської віри язичників в Іконії. Частина городян, слухаючи Параскеву, увірувала в Христа, проте багато хто з обуренням озброївся проти неї. Така ревна проповідь християнства не сподобалося і тодішньому правителю Лікаонської області Аетію і за це святу діву кинули до в`язниці, а потім піддали пекельним тортурам. Це сталося за царювання імператора Діоклетіана (284-305 рр.).

Страшними були тортури, що їх довелося зазнати юній Параскеві. Лютий мучитель наказав підвісити святу Параскеву на дереві й шматувати її тіло залізними цвяхами, а потому, понівечену до кісток, кинути до в’язниці. Та вночі Господь чудесно зцілив мученицю.

Нове чудо сталось, коли ввели святу в ідольське капище – за її наказом усі ідоли в капищі попадали і розсипались на порох. За це Параскеву почали обпалювати свічками, але полум`я повернулось до її мучителів і обпалило багатьох з них.

Частина людей, які спостерігали за цими подіями злякалися і кинулися тікати. Але багато хто з тих, хто бачив чудеса Параскеви, увірували в Христа і вигукували:

- Великий Бог християнський! Ми віруємо тепер в цього Бога.

На кінець розлючений правитель наказав відтяти християнці голову.

Мучениця  прославила Бога і радісно преклонила голову під меч. Коли кат відсік голову святій, повітря наповнилося незвичайними пахощами, а з неба пролунало:

- Радуйтеся, праведники, бо увінчалася мучениця Христова Параскева!

Християни з благоговінням похоронили тіло святої мучениці в домовому храмі родинного будинку. Так завершилося багатостраждальне життя славної Параскеви.

В Україні святу великомученицю Параскеву-П’ятницю шанують із часів Київської Русі. Немає такого куточка нашої країни де не було б храму, присвяченого цій дивній мучениці. Християни звертаються до неї як до цілительки у найтяжчих душевних і тілесних хворобах, а також покровительки сімейного благополуччя.

Ніщо так не зміцнює нашу любов до інших, як наша молитва за них.

http://vk.com/zarvanycia?z=video174147137_166497254%2F62a1dbf618858ba6ea

Страждання святого мученика Нестора

Нечестивий цар Максиміян, прозваний Геркулій, приятель Диоклитіянів, прийшовши до міста Солуня і, вкинувши святого Димитрія, антипата, через його Христове ісповідування у темницю, вправлявся в іграх та гля-далищах і хвалився один борцем своїм, на ім'я Лий, що був із вандальського народу, що ніхто не зможе його здолати. Був же той Лий ніби другий Голіат, великий тілом більше всіх людей, страшний на вигляд, звіроподібний і звіроноровний, голос же його ніби голос лева рикливий, аж від самого його вигляду й голосу тремтіли всі, що дивилися на нього. Міць же його була невимовна й нездоланна сила, бо нечисті духи в ньому жили, і ніхто супроти них постати не міг. І вже без числа людей хоробрих та міцних убив, і вельми любив його цар за таку міць, бо як і сам був неситий на кров людську, то такого й любив, котрий усю свою тілесну силу повернув на пролиття людської крові. Оцьому поганому Лию учинив цар посеред міста на стовпах помоста високого й великого[1], на якому мав боротьбу чинити, щоб усі бачили. Під помостом же безліч списів та іншого гострого оружжя і заліз поставлено гостряками догори, щоб Лий, коли кого поборов, то й скинув на те гостре оружжя, на якому впалий, проткнувшись, помирав. І так Лий боровся з людьми і кидав їх під помоста на списи і смерті їх віддавав. Цар же з усією множністю своїх воїнів на те дивився з радістю і гордий був зі свого борця. Дивився те видовище й солунський люд, серед якого було багато вірних, і, бачачи, як проливається кров людська від нелюдського того звіра, тяжко зітхав — багатьох-бо християн убив, їх-бо примусом нечестиві на помоста тягли і примушували, щоб боролися з Лиєм.

Був у тому місті юнак один, на ім'я Нестор, тілом сильний, лицем красний, мало зарослий волоссям на бороді, знайомий святого великомученика Димитрія, від нього й вірі святій навчився. Цей, побачивши, як неповинно вбиваються християни, розпалився ревністю і захотів братися із тим Лиєм. Пішов-бо до святого Димитрія, який сидів у темниці, повідав йому, що Лий багато християн у нинішній день убив. "Помолися ж бо про мене, угодниче Божий, щоб через твої святі молитви допоміг мені Бог, і піду боротися із тим супостатом, і переможу його, і припиню наругу християнам". Святий же Димитрій учинив на чолі та грудях його хресне знамення, благословив його й прорік, кажучи: "Лия переможеш і за Христа мучений будеш!" Узяв-бо благословення святий Нестор, пішов швидко на видовище і, скинувши одяг свій, перед усіма велеголосно зголосив: "Хочу я з Лиєм братися!" Цар же побачив таке юначе дерзновення, здивувався, пожалів красу та юність його, та й каже до нього: "Хіба не бачив ти, скількох Лий ліпших за тебе і сильніших переміг? Ти ж, малий зростом і молодий на літа, дерзаєш піти супроти такого, рівного якому не виявить підсоння!" Нестор же мовив: "Хоч малий я є і немічний, однак велика є і непереможна сила Христа мого, на Нього і сподіваюся, і в Його ім'я хочу зчепитися із тим велетнем". Цар же, почувши ім'я Христове і пізнавши, що Нестор християнин є, розгнівався й повелів відтак йому йти на по-моста, гадаючи, що те саме буде Несторові від Лия, що сталося й іншим. І зійшов святий Нестор, наготований на борительне місце. Лий же, граючи і скачучи, пішов на святого. Він же, коли побачив Лия, який наближався, огородив себе хресним знаменням і великим голосом вигукнув, кажучи: "Боже Димитровий, допоможи мені!" — і тоді зчепився із супостатом, почавши боротися. Бог же, який укріпив колись Давида на Голіата, укріпив і раба свого Нестора на поганого Лия для посоромлення нечестивого царя, а вірним своїм на веселощі, бо малий Нестор більший виявився своєю хоробрістю перед великим Лиєм, його ж, як птицю, схопив і скинув із того високого помосту на гостре списся, на яке Лий упав, ніби великий дуб, зле викинувши окаянну свою душу, і загинула пам'ять його із шумом, знищилися горда його сила й марнотне Максиміянове величання від свого борця. Весь же люд солунський, найбільше ж християни, побачивши несподівану ту й преславну перемогу, гучним закричали голосом: "Великий Бог Димитрієвий!" Цар же, вставши, із ганьбою відійшов у палати свої, сумуючи й тужачи вельми за улюбленим своїм Лиєм. Розгнівався ж вельми на святого Нестора, повелів схопити його і дізнався, що Димитрій був винуватцем Лиєвої смерті, бо він Нестора на подвига укріпив, пророкувавши йому перемогу, тож повелів обох убити. Димитрій-бо святий списами був заколений, а святого Нестора усікли в голову, і тепер обидва від подвиго-положника Христа приймають вінці перемоги в Царстві Небесному, чого й ми нехай сподобимося молитвами святих страстотерпців.

Св. Димитрій

Св. Димитрій жив у другій половині третього сторіччя у місті Солуні, з грецької Тессалоніке, де його батько був високим цісарським достойником. По смерти батька цісар Максиміліян зробив його солунським проконсулoм. Св. Димитрій від дитинства був вихований у християнській вірі. Хоча займав високий уряд, та він свою віру явно визнавав і був апостолом своєї віри. За те цісар Максиміліян каже вкинути його до в'язниці. Будучи у в'язниці, він благословив св. Нестора на боротьбу з цісарським непереможним гладіатором Лієм. Св. Нестор виступив проти Лія з хрестом у руках, і поконав та вбив його. Цісар довідавшись, що це Димитрій благословив Нестора на боротьбу з Лієм, послав своїх жовнірів, і вони прокололи його списами. Це було 306 року. Пам'ять св. Нестора відзначає Східна Церква наступного дня після празника св. Димитрія.

Геройську віру св. Димитрія прославив Господь Бог не тільки різними чудами по його смерти, але також нетлінністю тіла та мироточивістю. Коли, по яких сто роках після його смерти, відчинено гріб – то його тіло знайдено нетлінним, а його кості видавали пахуче миро–олій, яке зціляло недужих.

Празник св. Димитрія належить до середніх празників. З цим празником є злучена пам'ять землетрусу, який був у Царгороді 26 жовтня 740 року. В богослуженні на день св. Димитрія св. Церква ставить нам перед очі його геройську віру та різні чесноти. Вона славить його як мужнього Христового воїна й ісповідника, як чудотворця, що лікує недуги душі й тіла та помагає в кожній потребі. "Мучениче страстотерпче, святий Димитріє, – співаємо на стихирах вечірні – ти чудами світиш світові, наче сонце. Тож святкуючи твою пам'ять, ми всі радіємо твоїми чудами, Блаженне..." А в п'ятій пісні канона утрені читаємо: "Ті, що з вірою щиро прибігають до твого храму, Димитріє, скоро звільняються від недуг і душевних терпінь".

Маркіян і Мартирій, свв.мучч.

Святі мученики Маркіян і Мартирій служили в Константинопольському соборі. Маркіян був читцем, а Мартирій іподияконом; обидва вони несли також послух як нотарі, тобто секретарі, Патріарха Павла Сповідника. Єретики-аріани вигнали і таємно стратили праведного Патріарха Павла, а катедру його передали єретику Македонію. Єретики намагалися звабити святих Маркіяна і Мартирія на свій бік лестощами, пропонували золото, обіцяли архиєрейські катедри. Але всі зусилля аріан були марні.

Тоді нечестивці погрожували зганьбити їх перед імператором, залякували тортурами і смертю. Але святі твердо сповідували свою віру, заповідану отцями Церкви. Маркіян і Мартирій були засуджені до смерті. Перед смертю мученики піднесли до Господа гарячу молитву: "Господи Боже, що створив невидимо серця наші, важаєш на всі діла наші, прийми з миром душі рабів Твоїх, бо нас умертвляють за Тебе й як овець на заклання нас уважають (Пс. 32, 15; 43, 23). Ми радіємо, що такою смертю йдемо з цього життя заради Твого Імені. Сподоби ж нас бути причасниками вічного життя у Тебе, Джерело життя". Після молитви мученики з тихою радістю схилили голову під меч нечестивих († близько 355 року). Святі тіла їх були благоговійно поховані християнами. Пізніше, за вказівкою святого єпископа Івана Златоуста, мощі святих мучеників були перенесені в спеціально побудовану церкву. Від багатьох недуг зцілювалися тут віруючі за молитвами святих, на славу Єдиної Животворної Трійці.