Святые мученики Онисифор и Порфирий

Эти святые жили около 305 года, во времена гонений, воздвигнутых на христиан Диоклетианом и Максимином. Будучи схвачены и представ перед судом, они исповедали, что Христос – единственный истинный Царь и Бог неба и земли. За это смелое свидетельство их подвергли многим истязаниям. Сначала святых положили на раскаленные решетки, но в то время как пламя пожирало их тела, они славили Господа, считая мучения тем путем, который ведет их к блаженству вечного упокоения. При виде радующихся мучеников палачей охватила лютая ярость. Они привязали их за ноги к диким коням и пустили животных вскачь через каменистые места, покрытые колючими кустарниками. Плоть мужественных исповедников была растерзана и разметана по пути, а их освобожденные души вознеслись в небесные обители, уготованные святым. Благочестивые христиане собрали их мощи и погребли в селении Панкеан.

Преподобная Матрона

Преподобная Матрона родилась в городе Пергии Памфилийской (Малая Азия) в V веке. Ее выдали замуж за состоятельного человека по имени Дометиан. Когда у супругов родилась дочь Феодотия, они переселились в Константинополь. Двадцатипятилетняя Матрона любила ходить в храм Божий. Целые дни проводила она там, горячо молясь Господу и плача о своих грехах. В храме святая познакомилась с двумя благочестивыми старицами Евгенией и Сусанной, которые в юности подвизались при нем в трудах и молитве. Преподобная Матрона стала подражать Богоугодной жизни подвижниц, смиряя свою плоть воздержанием и постом, за что ей приходилось претерпевать нападки со стороны мужа. Душа ее стремилась к полному отречению от мира. После долгих колебаний святая Матрона решила оставить семью и просила Господа открыть, угодно ли Ему ее намерение. Господь услышал молитвы рабы Своей. Однажды в тонком сне ей было видение, что она убегает от мужа, который догоняет ее. Святая спряталась в толпе иноков, шедших навстречу, и муж ее не заметил. Этот сон преподобная Матрона приняла как Божие указание поступить в мужской монастырь, где муж не догадается ее искать. Свою дочь она отдала на воспитание старице Сусанне, а сама остригла волосы и, переодевшись в мужское платье, пришла в монастырь преподобного Вассиана (память 10 октября). Там преподобная Матрона выдала себя за евнуха Вавилу и была принята в число братии. Опасаясь как бы иноки не узнали, что она женщина, святая пребывала в постоянном молчании и многих трудах. Братия удивлялась великим добродетелям Вавилы. Однажды святая с другими монахами трудилась в монастырском винограднике. Новоначальный инок Варнава заметил, что у нее проколоты мочки ушей и спросил об этом. «Надо, брат, землю возделывать, а не на чужие лица смотреть, это не подобает иноку», – ответила святая.

Через некоторое время игумену монастыря, преподобному Вассиану, было во сне откровение, что евнух Вавила – женщина. Такое же откровение было и блаженному Акакию, игумену соседнего Авраамиева монастыря. Преподобный Вассиан призвал святую Матрону и сурово потребовал ответа, с какой целью она проникла в монастырь, не для совращения ли иноков и позора обители. Преподобная со слезами рассказала игумену всю свою прошлую жизнь, о преследовании мужа, ненавидевшего ее подвиги и молитвы, о видении, указавшем ей идти в мужской монастырь. Убедившись в том, что намерения ее были чисты и непорочны, и благословив ее, преподобный Вассиан отправил святую Матрону в город Емес в женский монастырь. В той обители святая пробыла многие годы, поражая сестер высотой своего иноческого подвига. Когда умерла игумения, по единодушному желанию инокинь, настоятельницей обители стала преподобная Матрона.

Слава о ее добродетелях, о чудесном даре исцелений, который она стяжала от Господа, распространилась далеко за стенами монастыря. Услышал о подвигах преподобной и Дометиан. Когда святая Матрона узнала, что ее муж пришел к монастырю и хочет ее видеть, она тайно ушла в Иерусалим, затем на гору Пинай, оттуда в Берит, где поселилась в заброшенном языческом храме. Местные жители узнали о ее затворе, стали приходить к ней. Многих святая подвижница отвратила от языческого нечестия и обратила ко Христу. Возле жилища преподобной стали селиться женщины и девицы и вскоре возник новый монастырь. Исполняя волю Божию, открытую ей в видении, святая покинула Берит и отправилась в Константинополь, где узнала, что муж ее умер. По благословению своего духовного отца, преподобного Вассиана, подвижница основала в Константинополе женский монастырь, куда переехали и сестры из основанной ею Беритской обители. Константинопольский монастырь преподобной Матроны был известен строгостью иноческого устава, добродетельной жизнью сестер.

В глубокой старости святая Матрона удостоилась видения пресветлого рая и уготованного ей там места за 75-летний иноческий подвиг. В возрасте ста лет преподобная Матрона, благословив сестер, тихо отошла ко Господу (около 492 года).

Собор Архистратига Михаила и прочих Небесных Сил бесплотных, архангелов: Гавриила, Рафаила, Уриила, Селафиила, Иегудиила, Варахиила и Иеремиила

Празднование Собора Архистратига Божия Михаила и прочих Небесных Сил бесплотных установлено в начале IV века на Поместном Лаодикийском Соборе, бывшем за несколько лет до Первого Вселенского Собора. Лаодикийский Собор 35-м правилом осудил и отверг еретическое поклонение ангелам как творцам и правителям мира и утвердил православное их почитание. Совершается праздник в ноябре - девятом месяце от марта (с которого в древности начинался год) - в соответствии с числом 9-ти чинов Ангельских. Восьмой же день месяца указывает на будущий Собор всех Сил Небесных в день Страшного Суда Божия, который святые отцы называют "днем восьмым", ибо после века сего, идущего седмицами дней, наступит "день осмый", и тогда "приидет Сын Человеческий в Славе Своей и вси святии Ангелы с Ним" (Мф. 25, 31).

Чины Ангельские разделяются на три иерархии - высшую, среднюю и низшую. Каждую иерархию составляют три чина. В высшую иерархию входят: Серафимы, Херувимы и Престолы. Ближе всех Пресвятой Троице предстоят шестокрылатые Серафимы (Пламенеющие, Огненные) (Ис. 6, 2). Они пламенеют любовью к Богу и других побуждают к ней.

После Серафимов Господу предстоят многоочитые Херувимы (Быт. 3, 24). Их имя значит: излияние премудрости, просвещение, ибо через них, сияющих светом Богопознания и разумения тайн Божиих, ниспосылается премудрость и просвещение для истинного Богопознания.

За Херувимами - предстоят Богоносные по благодати, данной им для служения, Престолы (Кол. 1, 16), таинственно и непостижимо носящие Бога. Они служат правосудию Божию.

Среднюю Ангельскую иерархию составляют три чина: Господства, Силы и Власти.

Господства (Кол. 1, 16) владычествуют над последующими чинами Ангелов. Они наставляют поставленных от Бога земных властителей мудрому управлению. Господства учат владеть чувствами, укрощать греховные вожделения, порабощать плоть духу, господствовать над своей волей, побеждать искушения.

Силы (1 Пет. 3, 22) исполняют волю Божию. Они творят чудеса и ниспосылают благодать чудотворения и прозорливости угодникам Божиим. Силы помогают людям в несении послушаний, укрепляют в терпении, даруют духовную крепость и мужество.

Власти (1 Пет. 3, 22; Кол. 1, 16) имеют власть укрощать силу диавола. Они отражают от людей бесовские искушения, утверждают подвижников, оберегают их, помогают людям в борьбе с злыми помыслами.

В низшую иерархию входят три чина: Начала, Архангелы и Ангелы.

Начала (Кол. 1, 16) начальствуют над низшими ангелами, направляя их к исполнению Божественных повелений. Им поручено управлять вселенной, охранять страны, народы, племена. Начала наставляют людей воздавать каждому честь, подобающую его званию. Учат начальствующих исполнять должностные обязанности не ради личной славы и выгод, а ради чести Божией и пользы ближних.

Архангелы (1 Сол. 4, 16) благовествуют о великом и преславном, открывают тайны веры, пророчества и разумение воли Божией, укрепляют в людях святую веру, просвещая их ум светом Святого Евангелия.

Ангелы (1 Пет. 3, 22) наиболее близки к людям. Они возвещают намерения Божий, наставляют людей к добродетельной и святой жизни. Они хранят верующих, удерживают от падений, восставляют падших, никогда не оставляют нас и всегда готовы помочь, если мы пожелаем.

Все чины Небесных Сил носят общее название Ангелов - по сути своего служения. Господь открывает Свою волю высшим Ангелам, а они, в свою очередь, просвещают остальных.

Над всеми девятью чинами поставлен Господом святой Архистратиг Михаил (имя его в переводе с еврейского - "кто как Бог") - верный служитель Божий, ибо он низринул с Неба возгордившегося денницу с другими павшими духами. А к остальным Ангельским Силам он воскликнул: "Вонмем! Станем добре пред Создателем нашим и не помыслим неугодного Богу!" По Церковному преданию, запечатленному в службе Архистратигу Михаилу, он принимал участие во многих ветхозаветных событиях. Во время выхода израильтян из Египта он предводительствовал им в виде столпа облачного днем и столпа огненного ночью. Через него явилась Сила Господня, уничтожившая египтян и фараона, преследовавших израильтян. Архистратиг Михаил защищал Израиль во всех бедствиях.

Он явился Иисусу Навину и открыл волю Господа на взятие Иерихона (Нав. 5, 13 - 16). Сила великого Архистратига Божия явилась в уничтожении 185 тысяч воинов Ассирийского царя Сеннахирима (4 Цар. 19, 35), в поражении нечестивого вождя Антиохова Илиодора и в ограждении от огня трех святых отроков - Анании, Азарии и Мисаила, брошенных в печь на сожжение за отказ поклониться идолу .(Дан. 3, 92 - 95).

По воле Божией, Архистратиг перенес пророка Аввакума из Иудеи в Вавилон, чтобы дать пищу Даниилу, в рове со львами заключенному (кондак акафиста, 8).

Архангел Михаил запретил диаволу явить иудеям тело святого пророка Моисея для обожения (Иуд. 1, 9).

Святой Архангел Михаил явил свою силу, когда он чудесно спас отрока, брошенного грабителями в море с камнем на шее у берегов Афона (Афонский Патерик).

С древних времен прославлен своими чудесами Архангел Михаил на Руси. В Волоколамском Патерике приводится рассказ преподобного Пафнутия Боровского со слов татарских баскаков о чудесном спасении Новгорода Великого: "А яко же Великий Новград никогда же не бысть взят от агарян ... внегда по Божию попущению грех ради наших безбожный агарянский царь Батый Росискую землю поплени и пожже и поиде к Новому граду и покры его Бог и Пречистая Богородица явлением Михаила Архистратига, иже возбрани ему итти на него. Он же поиде на Литовския грады и прииде к Киеву и виде у каменныя церкви над дверьми написан великий Михаил Архангел и глагола князем своим указуя перстом: "сей ми возбрани пойти на Великий Новгород"".

Предстательства за города русские Пресвятой Царицы Небесной всегда осуществлялись Ее явлениями с Воинством Небесным, под предводительством Архистратига. Благодарная Русь воспела Пречистую Богородицу и Архангела Михаила в церковных песнопениях. Архистратигу посвящено множество монастырей, соборных, дворцовых и посадских храмов. В древнем Киеве сразу по принятии христианства был воздвигнут Архангельский собор и устроен монастырь. Архангельские соборы стоят в Смоленске, Нижнем Новгороде, Старице, монастырь в Великом Устюге (нач. XIII в.), собор в Свияжске. Не было на Руси города, где не существовало бы храма или придела, посвященного Архистратигу Михаилу. Один из главнейших храмов города Москвы - храм-усыпальница в Кремле - посвящен ему. Многочисленны и прекрасны иконы Чиноначальника Вышних Сил и его Собора. Одна из них - икона "Благословенное воинство" - написана для Успенского собора Московского Кремля, где святые воины - князья русские - изображены под предводительством Архистратига Михаила.

Из Священного Писания и Священного Предания известны также Архангелы: Гавриил - крепость (сила) Божия, провозвестник и служитель Божественного всемогущества (Дан. 8, 16; Лк. 1, 26); Рафаил - врачевание Божие, целитель человеческих недугов (Тов. 3, 16; Тов. 12, 15); Уриил - огонь или свет Божий, просветитель (3 Езд. 5, 20); Селафиил - молитвенник Божий, побуждающий к молитве (3 Езд. 5, 16); Иегудиил - славящий Бога, укрепляющий труждающихся для славы Господней и ходатайствующий о воздаянии им за подвиги; Варахиил - раздаятель благословения Божия на добрые дела, испрашивающий людям милости Божий; Иеремиил - возвышение к Богу (3 Езд. 4, 36).

На иконах Архангелы изображаются в соответствии с родом их служения:

Михаил - попирает ногами диавола, в левой руке держит зеленую финиковую ветвь, в правой - копье с белой хоругвью (иногда пламенный меч), на которой начертан червленый крест.

Гавриил - с райской ветвью, принесенной им Пресвятой Деве, или со светящимся фонарем в правой руке и зеркалом из ясписа - в левой.

Рафаил - держит сосуд с целительными снадобьями в левой руке, а правой ведет Товию, несущего рыбу.

Уриил - в поднятой правой руке - обнаженный меч на уровне груди, в опущенной левой руке - "пламень огненный".

Селафиил - в молитвенном положении, смотрящий вниз, руки сложены на груди.

Иегудиил - в деснице держит золотой венец, в шуйце - бич из трех красных (или черных) вервий.

Варахиил - на его одежде множество розовых цветов.

Иеремиил - держит в руке весы.

Йосафата (Гордашевська)

Блаженна Йосафата (у мирі: Михайлина Гордашевська *20 вересня 1869, Львів — †7 квітня 1919) — блаженна монахиня Української Греко-Католицької церкви, співзасновниця й перша в Україні монахиня єдиного активного жіночого греко-католицького монашого чину, який базувався на богослов'ї убогого Христа-Чоловіколюбця і провадив харизматичну працю серед найбільш упосліджених[1].

Дитинство, школи, перші зайняття

Михайлина Гордашевська народилася п'ятою дитиною 20 листопада 1869 року в міщанській сім'ї столяра Якова Пукаса і Ксенії Гордашевської у Львові у домі на вулиці Личаківська, 67. У неї ще було шість сестер і два брати; останніх двох зустріла передчасна смерть. Змалку вона була незвичайною дитиною — відзначалась гострим розумом, людяністю і глибокою побожністю: любила молитву й самотність, в дитинстві з сестрою Анною їли корінці, вже навіть тоді граючись у пустинниць.

Закінчивши з відзнакою школу, Михайлина через матеріальну скруту не змогла продовжити навчання і пішла спершу працювати на фабрику скла; згодом змінила шум і метушню фабрики на тиху працю гаптувальниці.
Релігійність і монаше життя

Три рази майбутня монахиня приватно складала обіт чистоти, а 1891 року звернулась до василіанина Єремії Ломницького за допомогою у вступі до чину Сестер Василіянок — єдиного на той час у Галичині українського жіночого монашого чину. У 1892 Михайлину посилають жити до монастиря сестер Філіціянок для набуття потрібного досвіду активного чернечого й апостольського життя, а вже через два місяці вона прийняла облечини, взявши ім'я Йосафата.

Духовник Єремія Ломницький ЧСВВ завбачував у сестрі-монахині Гордашевській моральну силу й потрібні чесноти, щоб очолити нове чернече згромадження. Вона виїхала в село Жужель (зараз — Жужеляни) на Сокальщині, де місцевий парох уже був підготував будинок для сестер — і в 1902 році на загальних зборах сестер-служебниць було обрано Йосафату головною настоятелькою нового згромадження. Харизма чину, його апостольська місія мали на той час лише загальні риси — і сестра Йосафата протягом свого життя брала активну участь у їхньому створенні: зуміла відчути потреби часу, потреби народу й шукала нових засобів у місійній праці. Під її керівництвом семеро перших послушниць розпочали свою духовну формацію. Вона започаткувала служіння в галузі освіти й охорони здоров'я та наглядала за відкриттям нових місій.
Місійна праця

Бачачи, як селяни-галичани страждали часто від хвороб, і, привізши зі Львова книжку про лікарські трави та їх використання, Йосафата ходила з сестрами полями, вишукуючи відповідні лікувальні рослини, — і сама з них готувала ліки. А коли спільнота монахинь стала більшою, посилала послушниць на медсестерські курси, які й раніш закінчила сама. З появою в селі сестер вдячні селяни перестали звертатися до ворожок і знахарів за допомогою, а саму сестру Йосафату звали «наша добра сестра-лікар».

Іноді траплялись пошесті й люди в панічному жасі перед хворобою боялися наблизитись навіть до найрідніших — у таких випадках сестри-монахині без страху й огиди доглядали хворих, надаючи медичну допомогу й духовну розраду. Траплялось, що внаслідок пошестей, війн, та високої смертностість сотні дітей залишалися сиротами та жебракували по селах — і за таких умов сестри організували для дітей сиротинці, в котрих діти жили, отримували початкову освіту й набували навички й знання ремесел. Згадані та подібні прояви милосердя відповідали життєвому кредо Йосафати Гордашевської: «Виховувати серце народу і служити народові там, де є най-більша потреба».
Чин Сестер Служебниць Непорочної Діви Марії
Михайлина (сестра Йосафата) Гордашевська

Історики чину і біографи Йосафати Гордишевської засновниці акцентують водночас на глибокій інтравертності характеру його засновниці. Ще в дитинстві Михайлина любила бігати до лісової каплички подалі від людей — і там на самоті молитись. Подібне підтверджують епізоди з її юнацького життя — особливо внутрішня заглибленість, черпання енергії та сили зсередини своєї душі проявились у житті в монашій спільноті, у спілкуванні з сестрами — вихідцями з різних середовищ — під час кількох затяжних криз чину. Іноді сестрі Йосафаті довелося зустрічатись з людською заздрістю, нещирістю, й плітками людей, з якими саме вони разом створювали чин. Подібно, як і після початку важкої хвороби, Йосафата «завжди вміла себе перебороти, завжди мала усміх на лиці». Протягом свого короткого життя вона багато натерпілася від нерозуміння, наклепів та чужого честолюбства. 7 квітня 1919 р. вона померла у тяжких болях, спричинених туберкульозом кісток.

Свідчення тих, хто особисто знав сестру, згоджуються в тому, що вона досконало здійснювала євангельські ради і християнські чесноти: була жінкою віри, жила Євангелієм, зерно Божого Слова знаходило в її серці стократний плід… Швидко ширилась її праця — за життя сестри Йосафати Гордашевської чин заснував 40 осередків, де жили і працювали понад 400 послушниць.
Недуга і смерть

Три тижні перед улюбленим святом Йосафати — Благовіщенням Марії — 1919 року монахиня передбачала свою смерть. Провіщення збулося, і вона померла на 49-му році життя, збулася також її молитва до Господа: «Забери мене з цього світа в тих літах, в яких буду найбільше підготована». Так сестра Йосафата померла від туберкульозу костей 7 квітня 1919 року, в ніч празника Благовіщення Пречистої Діви Марії. Дивлячись з історичної перспективи на життя слуги божої Йосафати, на той вплив, що справила її апостольська діяльність, мимоволі пригадуються великі монаші революції з їхніми творцями, засновниками нових типів християнської духовності — Святим Антонієм, Святим Франціском Асизьким, Святим Патріком «Ірландським», Святим Бенедиктом… Зовсім можливо, якщо б не перепони воєнного часу, комуністичного режиму, то рух Сестер Служебниць міг би перерости у щось подібне: сестра Йосафата була постаттю справді винятковою і святою на фоні «організованої галицької пересічності». Згодом святість сестри підтвердили численні чуда й надприродні речі, які сталися за посередництвом сестри Йосафати. Її тіло після смерті було віднайдено нетлінним і, як мощі святого Йосафата, було перенесено з Відня до Риму.

У листопаді 1982 р. земні останки сестри Йосафати були перенесені до невеликої каплиці в Генералаті Сестер Служебниць у Римі. Невеликі частини мощей є по всій Україні, зокрема, у монастирі на вул. Пасічній, 8, у м. Львові.[2] Сотні людей шукали її заступництва у своїх мирських і духовних потребах. Генералат одержав численні свідчення про особливі ласки, отримані завдяки її заступництву.

Обряд беатифікації відбувся 27 червня 2001 р. у м. Львові під час Святої Літургії у візантійському обряді за участі Івана Павла ІІ.

http://vk.com/zarvanycia?z=video167930286_166603414%2F911f2739014c05ef42

СВЯТИЙ ЛАЗАР ЧУДОТВОРЕЦЬ

Св. Лазар походив з Малої Азії й жив у VII сторіччі. Покинувши замолоду свою рідню, він подався на прощу до Єрусалима, де відвідав св. місця, а опісля вступив до найближчого монастиря св. Сави. Там у молитві й постах, глибокій покорі та послусі настоятелям провів десять літ. Після висвячення на священика жив якийсь час на самоті в пустині, а згодом оселився на Галісійській горі поблизу Ефеса й Смирни.

Однієї ночі Лазар побачив там вогненний стовп та почув ангельські голоси, які милозвучно співали: "Хай воскресне Бог". Після того він поставив на тому місці церкву Христового Воскресіння, велику пожертву на яку дав тодішній імператор Константин IV. При церкві Лазар згодом поставив для себе стовп, на якому провів багато літ. Господь наділив його силою творити чудеса й дав йому дух пророцтва. Згодом почали горнутися до нього побожні чоловіки, які за його духовним проводом старалися жити тільки для Бога й спасіння душі. Помер св. Лазар Чудотворець на 72 році життя.

Страждання святого мученика Єрона та дружини його

Славний Єрон вітчизну мав другу — Кападокії країну, народився у місті Тияні від благочестивої та богобоязної матері, ім'я ж бо її було Стратоника. В той час царювали Диоклитіян та Максиміян, нечестиві царі, які ревність та дбання до ідолів виказали. Звіщено їм було, що вся Вірменія та Кападокія супротивляться повелінню їхньому і не поклоняються ідолам; вони ж багато щодо того радилися і вибрали двох мужів лукавих, наповнених усілякої злоби та зваби, їхні імена були Агриколай та Лисія; Агриколая ж до Вірменії, а Лисію до Кападокії послали, давши їм дві заповіді: перша: християн, які не кланяються ідолам, погубляти; друга: записувати у воїнство мужів та юнаків сильних, придатних для боїв.

Коли ж прийшов Лисія до Кападокії, шукав таких, котрі були б добропотрібні для боїв, щоб записувати їх у воїнське число. Сказано було йому про мужа Єрона, міцного та сильного і над інших мужнього. Він же послав тоді воїнів привести його. І пішли послані в дім, не знайшли його, був-бо у селі своєму, працював там. Дійшли туди воїни і хотіли схопити його. Він, довідавшись, що в чин воїнський забирають його, не бажав іти з ними, гадаючи, що некорисна є річ із ідолопоклонниками разом пробувати і воїном із ними бути, адже християнином був. Вони ж примусом хотіли його забрати. Розгнівався Єрон, схопив якесь дерево, котре там трапилося, і почав воїнів бити, і так їх подолав, що жоден не міг супроти нього стати, але всі втекли. Він же, гонячи їх, як лев козлів, бив нещадно. Розігнані воїни, зібравшись на якомусь місці, посоромилися немочі своєї, що одного чоловіка не могли взяти та ще й переможені були від нього. Боялися без нічого повертатися до того, котрий їх послав, і мовили поміж себе: "Коли без Єрона повернемося до князя, то не тільки всі з нас посміються, що один чоловік багатьох нас, воїнів, здолав, але й покарані будемо вельми за малодушшя наше". Через це до іншого, більшого, воїнства послали, закликаючи його собі в поміч, і вдруге на Єрона пішли. Він же, відчувши їхнє нашестя, увійшов у печеру, що була там поблизу, із дружиною своєю: мав-бо зі собою вісімнадцятеро мужів, благочестивих християн, і бій вели вони із печери з нечестивими, що найшли на нього. Послали воїни до князя, звіщаючи, що Єрон з іншими християнами у печері зачинився і не можуть узяти його. Тоді князь послав більшу силу їм у допомогу, одначе нічого не могли учинити, — не смів-бо ніхто і до переддвір'я печерного приступити, боячись мужності Єронової. Послано тоді було від князя одного друга Єронового, на ім'я Киріяк, — той прийшов і порадив воїнам, щоб відступили від печери. "Не можете, — каже, — взяти його силою, [візьму] покірливістю й доброю радою". Коли відійшли воїни від печери, зайшов до нього Киріяк і радив Єронові не бути супротивним князю, а щоб ішов записатися у сан воїнський. Бесідуючи мирно з ним, угамував гнів його та й вивів із печери і привів у дім матері його, що була вдова стара і сліпа. Та, довідавшись, що забирають Єрона, сина її, до князя, почала вельми за ним плакати, називаючи його підпорою старості своєї і світлом осліплених очей своїх, та й ридала, що позбудеться такого сина, котрий її у печальному її вдівстві та у сліпоті втішав. Воїни ж, обступивши його, примушували, щоб ішов до князя. Він-бо, мир подавши заплаканій матері своїй і всім сусідам та знайомим, котрі там тоді зібралися, взяв із собою якогось родича свого, на ім'я Віктор, та й пішов до міста Мелитина із воїнами. Пішло за ним і двоє ближчих родичів, братів його, — Матроній та Антоній — та інші одновірні друзі.

Коли настав вечір і зайшло сонце, не дійшли до міста Мелитина, але на певному місці обночувалися, чекаючи ранку. В ту ніч Єронові явився хтось, зодягнутий у білі ризи, покірливо та любовно віщаючи йому: "Це, Єроне, спасіння тобі добровіщу, путь, якою ти йдеш, правдива є, не за царя земного подвиги чинити і не заради слави, що скоро гине, воїнствуватимеш, але за Царя Небесного подвига учиниш і невдовзі до Нього прийдеш прийняти честь та славу". Таке прорік явлений, невимовною радістю серце його наповнив та й відійшов. Він-бо встав веселий і сказав до друзів та родичів, котрі були із ним: "Пізнав у собі Божого доброзволення таїнство, і вже весело в упередній шлях іду. Єдиний скарб, єдине насліддя, єдине багатство, що є, на небесах сховане, а з того, що є добром тут, нема користі тим, хто успадковує його." Яка користь людині, що здобуде весь світ, але душу свою занапастить". Немає мені нічого дорожчого від душі і нічого ліпшого! Досить проминуло часу життя мого, яке я в марноті провів, іду на інше, до Бога. Єдине мене тільки знічує — печаль матері моєї, яка вдовою є, стара, і немічна, і світла очей позбавлена, — не буде їй помічника та заступника. Але оскільки йду померти заради Христа мого, Йому доручаю матір свою, Він-бо є Отець сиротам та вдовицям". Це сказавши, трохи просльозився щодо матері своєї і рушив у дорогу.

Коли ж дійшли до Мелитина-міста, зачинений був святий Єрон у темниці, а з ним інші тридцять і три християнина замкнуті були. І до них почав святий так говорити: "Послухайте ради моєї, друзі та братове, і прислухайтеся до слів моїх, що можуть корисними вам стати не в теперішньому, а в майбутньому віці: всі-бо, що бояться Бога, не теперішні дочасні, але майбутні вічні користі дістануть. Чули, що хоче нечестивий князь уранці принести жертви богам, котрі не є богами, до того й нас мають примусити. Не повинуймося-бо повелінню його і не поклонімося ідолам, ані принесімо їм жертов, але покладімо краще жертву хвали істинному Богові нашому і принесімо йому молитви наші, щоб, послухавши моління душ наших, подав нам міцно й мужньо понести муки і дістати блаженного кінця". Коли це промовив святий, всі однодушно відповіли: "Слова твої, як щільник медвяний, солодкі горлам нашим, радиш-бо нам те, що воістину корисне є і спасенне, і всі зволяємо за Христа, Бога нашого, померти, аніж, ідолам поклонившись, у марноті жити". Ці слова святих, коли бесідували в темниці, звістила сторожа князю Лисії.

Він-бо вранці сів на судищі, сповнений ярості та гніву, і, святих мучеників вивівши з темниці, перед собою поставив й рече до них: "Який біс привів вас до беззаконного безум'я, щоб супроти такої піднятися влади, що зневажаєте повеління царські і не поклоняєтеся богам великим?" Відповіли святі: "Воістину були б ми безумні та гралиськом бісів, коли б належну Богові честь віддавали дереву й камінню, що є витворами рук людських. Нині ж бо премудрі ми є: кланяємося Богові всіх, Котрий небо й землю словом сотворив, а духом вуст Своїх вивів із небуття у буття". Коли ж святі говорили, один із наближених князя вказав рукою на блаженного Єрона і сказав: "Це той, котрий спротивлявся посланим од тебе воїнам, княже, і все, що чув ти, це він учинив". Князь-бо зирнув на нього й рече: "Звідкіля ти є?" Коли ж повів святий вітчизну свою і місто, в якому народжений, тоді князь знову мовив: "Чи це ти є супротивний царським повелінням, похвалявся міцністю рук своїх і побив посланих од нас воїнів?" Мужній-бо Єрон безбоязно відповів: "Я є! Ненавиджу Твоїх ненависників, Господи, і Твоїх заколотників бриджуся, повною ненавистю я ненавиджу їх, вони стали мені ворогами". Через те побив їх, б'ючи й гонячи, як боязливих зайців". Розгнівався князь, почувши це, не похвалив як хороброго, а, як непокірного, принизив та й сказав: "Двигнуло тебе до такого дерзновення безум'я твоє, що й царській владі у непослух став і нашому повелінню не покорився ти, і посланців наших поранив ти, через це погану твою руку, що послухалася безумної голови, від самого ліктя відсікти повеліваю". І тоді відсічена була рука святому Єронові за повелінням мучителевим. Інших-бо святих повелів бити без милосердя, і биті були довго. Відтак знову до темниці кинені, і дякували Богові, що сподобив їх за Ім'я святе такі понести рани. Один же із них, на ім'я Віктор, його раніше згадано, родич святого Єрона, від прийнятих ран був занеміг і вельми боявся, що більше дістане. Таємно прикликав до себе писаря, котрий прикликав імена схоплених та мучених християн, і смиренно молив його, щоб викреслив ім'я його в книзі імен в'язнів, що за Христа страждають, і щоб випустив його із темниці, обіцяючи йому за те якесь своє село дати. Той же порадів од обіцянки дати йому село, учинив на прохання Вікторове, загладив ім'я, покладене в числі імен християнських, і із темниці вночі випустив його. Вийшов із темниці Віктор, потім помер: і село своє, і життя загубив, і вінця мученичого позбувся.

Коли ж засяяв день, дізнався, що сталося, святий Єрон і безмірної печалі наповнився, гірко про родича свого ридав, кажучи: "Горе мені, о Вікторе! Що це ти учинив? Яка тяжка була купля твоя! Як душі своєї пагубу купив ти? Пощо самого себе віддав ти ворогам? Пощо втечі сором вибрав ти більше за вінця слави? Пощо за життя дочасне життя вічне віддав ти!? Пощо дочасній відраді віддав перевагу більше радості нескінченної? Наскільки побили тебе малих ран короткі болісті! Та це ж ніщо супроти вічних мук, які наслідуєш, утрапивши в руки Божі!"

Так ридав святий за відпалим од лику мученичого, закликав до темниці двох братів, що слідували за ним, близьких йому у свояцтві, Антонія із Матроніяном, і сказав до них: "Приступіте до мене й останнє моє почуйте бажання, а коли повернетеся, приведіть його до здійснення. Майно моє, котре є в Пидисії, даю сестрі моїй Теотимїї, хай за нього, маючи потрібне на потребу, здійснює пам'ять мучення мойого. Весь інший статок мій залишаю матері моїй через удівство її та старість, їй же і руку мою відсічену віддайте і скажіть їй, хай напише до державного Рустика, який в Анкирях начальствує, щоб дав їй дім у Вадисані, і рука моя нехай там покладена буде". Такого заповіта братам своїм заповів блаженний Єрон і чекав мученичої своєї кончини.

Після чотирьох днів князь Лисія сів на суді і, закликавши святих, принуджував їх, щоб поклонилися ідолам, і багато трудився, і лестощами, і погрозами, бажаючи відвести їх од Христа і привести до своїх бісів. Коли ж нічого не досяг, повелів спершу палицями бити їх, тоді на мечне усічення засудив. Святі ж мученики із провідцею своїм — блаженним Єроном, прийнявши численні рани, коли йшли на місце усічення, співали весело такі слова:

Блаженні непорочні в дорозі, Що ходять законом Господнім!

А коли прийшли на призначене місце, уклякнули й помолилися, кажучи: "Господи Ісусе Христе, прийми душі наші!" — і усічені були чесні та святі їхні голови.

Антоній та Матроніян приступили до князя, молячи його, щоб повелів їм узяти тіло родича свого, блаженного Єрона. Князь же не хотів повеліти. Вони ж молили його, хай хоч усічену Єронову голову віддасть їм. Князь же мовить: "Коли не дасте мені стільки золота, скільки на вагах із головою може зрівнятися, голови тієї не візьмете". Печальні були Антоній та Матроніян, бо не мали стільки золота, скільки князь вимагав за голову святого, хоча та чесна голова, за Христа усічена, в тисячу разів дорожча була й чесніша. Бог же поклав на серце одному багатому й чесному мужу, на ім'я Хрисатій, викупити голову святого мученика Єрона — той дав стільки золота князю, скільки на вагах із головою могло зрівнятися, і, прийнявши її з пошаною, зберігав у себе. Князь же, бувши золотолюбний, шукав усіченої руки святого, бажаючи і за неї дістати золота, але Антоній та Матроніян, почувши те, побігли вночі додому, несучи руку Єронову із собою, а тіло його і всіх інших святих мучеників, із ним посічених, інші християни вночі викрали і таємно поховали.

Донесли руку святого вищезгадані брати до Стратониці, матері Єронової, дали їй у руки і все, що сталося, докладно оповіли. Вона ж, прийнявши усічену за Христа руку улюбленого сина свого, слізьми її омивала, по-материнському цілувала і до очей своїх прикладала, частково й радіючи, а частково, єством переможена бувши, ридаючи, та й казала: "О люб'язний мій сину, якого народила живого та цілого, тепер маю тільки малу частку мертвого тіла твого, що до більшого мене понуджує ридання! Горе мені, сину мій, народила тебе з болями, виховала в трудах, сподівалася мати тебе підпорою в старості, провідцю у немочі, утіху у скорботах! Тепер же тебе позбулася, світло осліплених очей моїх! Але пощо плачу в той час, коли подобає мені радіти й веселитися, що є я мученикова матір, що Богові принесла плода черева мого, що чую тебе, о улюблений сину мій, який не звичайною, як усі, але мученичою помер смертю. Багатьох і великих благ буває причиною смерть мученича, нею-бо і завершився ти. Відходячи ж од мене, не до кінця залишай мене, сину мій, але своїми молитвами попроси мені в Господа, за якого кров пролив, щоб мене невдовзі звільнив од багатотрудного і багато-бідного життя цього!"

Так із плачем говорила, поклала руку святого на тому місці, на якому сам покласти її доброзволив, і все, що він повелів, здйснила. А вищезгаданий Хрисатій, що викупив за багато золота голову святого Єрона, невдовзі збудував церкву на тому місці, де були усічені мученики, і поклав у неї голову ту з честю, славлячи святу Тройцю навіки.

У той-таки день святих мучеників Меласипа та Касинії, і Антоніна, сина їхнього, котрі були із Агкирського міста і постраждали при Юліяні-Відступникові за Христа: Антонін був у темницю кинутий, а Меласип із Касинією підвішені були та й шарпані і вогнем палені. Тоді Касинії сочки одрізали, а Меласипові ноги по коліна відсікли. Виведений був із темниці й Антонін і, побачивши батьків своїх, що так їх мучено, прославив їх і, взявши відсічені та відрізані вуди їхні до своїх рук, обцілував. Вони ж бо, висячи в муках, віддали душі свої в руки Господу, а Антонін численними муками мучений був довго і від меча кончину прийняв.

І святих мучеників Авката, Тавріона та Тесалоникїї, котрі постраждали в Амфіполі, місті македонському.

І святого мученика Теодота-корчемника, котрий був із Агкири Галактійської, який, коли сім дівиць мучені були поблизу Коринта і потоплені в озері, витяг тіла їхні вночі та й поховав їх, через що був схоплений та багато по-різному мучений за Христа і помер, посічений мечем. Цього мученика Теодота пам'ять у травні, у 18 день, там і про страждання його дивися.

І преподобного отця нашого Лазаря, котрий постив у Галасійській горі.

19 листопада - преподобного Павла Ісповідника, архієпископа

Павло ІсповідникЦього дня Церква Свята (східного обряду) віддає честь пам'яті святого преподобного Павла Ісповідника, архієпископа  Царгородського.

Коли Константій, син великого Константина, тримав скипетри Грецького царства, підняли гоніння на благочестивих злочестиві аріяни, маючи посібника самого царя, котрий був зваблений тією ж єрессю. У той час Церква Христова була у великому зніченні та розорі, мало мала стовпів, що її утверджували, бо святий Атанасій Олександрійський, великий захисник православ'я, зі свого престолу був прогнаний, а святий Олександр, патріярх Царгородський, змінив дочасне життя на життя вічне. Коли ж помирав блаженний Олександр, обступили словесні вівці ложе свого пастиря й запитали: "Кому залишаєш нас, дітей своїх, отче? Кого замість себе ставиш нам пастирем, котрий би твоїми слідами пішов, управляв добре Христовою Церквою?" Він-бо подав їм двох чесних мужів: цього блаженного Павла, родом із Солуня, саном же пресвітера, і Македонія-диякона — і сказав до них: "Коли хочете мати учительного пастиря, котрий сяє чеснотами, оберіте собі Павла, коли ж хочете тільки добровидного мати і чесного зовнішньою оздобою, то оберіте собі Македонія. Це промовив до своїх овець завждипам'ятний патріярх Олександр і відійшов до Бога.

Зібрався собор, і радилися, кого із тих двох вивести на патріяршого престола — Павла чи Македонія. Учинилася суперечка в соборі поміж православними й аріянами, їх-бо було там багато. Православні хотіли блаженного Павла, а аріяни хотіли більше Македонія, однак переміг бік православний, і вибрано було цього святого Павла на патріярха в церкві святої Ірини, і на престола був виведений та й почав пасти добре вручене собі стадо. Цар же Константій не був тоді в Царгороді, але в Антіохії пробував, і той вибір учинився без нього, через це не доброзволив щодо блаженного Павла. Коли ж повернувся цар із Антіохії до Царгорода, почав вельми гніватися на святого патріярха, котрий без його волі вийшов на архиєрейського престола. І науськаний був од аріян, зібрав собор неправедний і скинув із престола святого Павла, неповинного й чесного серцем, Церкві Христовій вельми корисного; бо й премудрістю, і життям блаженний той отець був світлом світу і сяяв у Церкві, як зоря ранкова поміж хмар.

Коли скинули його, поставив цар патріярхом Євсевія Никомидійського і знову відійшов до Антіохії, а Євсевій був єретик злочестивий і почав збуряти Церкву своїми неправедними вченнями і єресями запаморочувати її, намагаючись, скільки сили, від сповідання віри викоренити Омоусіон, тобто Єдиносущне, щоб не пошановувалися ці слова: "Народжений, а не створений, єдиносущний Отцю", — не сповідав-бо злочестивий Сина Божого, що той є Бог і Богові Отцеві рівний. А блаженний Павло після скинення свого із патріяршого престола пішов у Рим — тоді-бо Римська Церква була у благочестивій єдності із Церквами Сходу і папа тримав з ними одну православну віру. Прийшов тож святий Павло до Риму, знайшов там великого Атанасія та інших численних єпископів, вигнаних Євсевієм, і пробував із ними. А Євсевій, бажаючи і в Римі не дати мирно пробувати Атанасію та Павлу, написав на них наклепи до Юлія, папи Римського. Той-бо прийняв послання від Євсевія, пізнав у ньому неправдивого наклепа на неповинних служителів Божих і порадив Атанасію, і Павлу, й іншим єпископам відійти на свої престоли. Допомагаючи їм, писав до східних єпископів, щоб прийняли їх люб'язно і щоб не забороняли їм посісти свої престоли. Відійшли-бо із Риму, кожен до своєї Церкви ідучи, і розіслали ті, що принесли від папи, писання до тих, котрі їх скинули. Прийняли вони і, намагаючись знову брехнею прикрити правду, намислили знову зібрати собора в Антіохії, а Юлію-папі подбали писанням відповісти; Євсевій же того не взнав, бо невдовзі помер.

Благочестиві люди із Константинового града із радістю прийняли Павла і ввели до церкви. Ті ж, що були в Арієвому злочесті, побачили, що після смерті злочестивого їхнього єпископа Євсевія знову виведено благочестивими блаженного Павла на архиєпископського престола, зібралися в іншій церкві й поставили собі єпископом злочестивого Македонія. Було тоді сум'яття велике в місті й багато людей від бійок та крамоли, що були там, побиті й померли. Почув про це Константій-цар, який був у Антіохії, і, посилаючи до Тракійських країв воєводу Єрмогена, повелів йому вигнати Павла із церкви. Прийшов-бо Єрмоген до Константинополя, збурив усе місто, примушуючи народ, щоб вигнали із церкви неповинного святого патріярха Павла, і від цього велике сум'яття піднялося, спротивився-бо вельми народ Єрмогенові; він-бо захотів силою воїнських рук вигнати Павла із церкви. Тоді безліч людей із великим гнівом кинулися на нього і, дім його вогнем запаливши, самого поволочили і вбили.

Почув-бо цар Константій про забиття воєводи Єрмогена, невдовзі від Антіохії досяг Константинограда і блаженного Павла викинув із церкви і від міста відігнав, а на все місто гнівався, що не тільки без повеління його поставили Павла, але й на бійки численні і на повстання заради нього піднялися, — і багато тоді загинуло, та й воєвода забитий був. Через це відібрав од міста половину царського дарування, що батько його, благочестивий цар Константин, місту дарував, було ж оте дарування: вісім тисяч хліба щодня давали; забрав-бо від міста чотири тисячі, а Македонія, єпископа-духоборця, місту поставив, і знову до Антіохії відійшов. Блаженний-бо Павло подався до західних країн і прийшов до благочестивого тоді папи Римського Юлія, розповів усе, що з ним трапилося, також і цареві Консті сказав. Написав-бо цар Конста до брата свого Константія, також і папа [написав], щоб прийнятий був на свого престола Павло як благочестивий, і дав послання блаженному Павлові. Прийняв той від царя й папи писання, відійшов до Константинограду й прийнятий був із великою радістю від вірних і введений до церкви. Писання ж, принесені із Риму, послав через одного знаменитого мужа в Антіохію до царя Констанція; той-бо, прийнявши, взяв собі за докір братнє послання і обернув його в ніщо. Розгнівався ще більше на блаженного Павла, що знову без його повеління прийняв престола і невдовзі послав повеління до Константинограду, до єпарха Пилипа, повеліваючи Павла із престолу скинути і від церкви відігнати, а Македонія знову ввести. Єпарх же, боячись народного повстання, щоб не учинили йому так, як воєводі Єрмогену, замислив таємно звести Павла із престолу і через це, потаївши цареве повеління, увійшов до двору, що був поблизу моря і де всенародну збирали данину, назва йому Зевксип, кладучи причину, що хоче щодо данини учинити дізнання, і звідтіля улесно, з честю закликав до себе блаженного Павла, ніби на якусь таємну для загальної користі нараду. Той-бо в блаженній простоті, нічого не підозрюючи, прийшов. Єпарх же, боячись численного люду, що навколо стояв, прийшовши із святим, не чинив нічого явно, а таємно: взяв-бо блаженного за руку і, бесідуючи із ним, зайшов до внутрішнього двору. Повелів відтак відчинити задні ворота, що були до моря, і, вивівши ними блаженного, сказав йому про цареве повеління. І посадив його на корабля, який був до того наготований, і перевезено було святого під наглядом на вигнання. Повелено йому в Солуні жити, бо то була й батьківщина його, в усі довколишні міста ходити йому безбоязно не заборонено, тільки нехай не осмілюється повернутись у східні країни.

Після ж вигнання блаженного Павла єпарх із вищеназваного двору пішов до церкви і сів на колісниці із Македонієм — багато озброєного воїнства оточило їх. Чутка ж дійшла швидко до вух народу, і запалився великим гнівом — побігли всі благочестиві із завзяттям до церкви, туди ж аріяни побігли, й один одного намагалися випередити й швидко до церкви дістатися. Єпарх же був поблизу церкви і не зміг до неї зайти через численний, що збігся, люд. Зсадив-бо Македонія із колісниці, воїни на потребу відтіснили народ, але від великого стиску люди не могли відступити. Воїни подумали, що їм противиться багато людей, роз'ярилися вельми і почали їх зброєю побивати, прокладаючи дорогу до церкви єпархові та Македонію, — і було уражених три тисячі сто п'ятдесят, деякі і з воїнів убиті, інших з-між людей пригнічено було, а всьому винуватцем був злочестивий Македоній. І сидів на престолі патріяршому на цареве бажання і від сили воїнської, а не за церковним уставом — таке насилля святій Церкві і люте вбивство учинили беззаконні аріяни.

У той час цар Константій побудував велику церкву святої Софії і з'єднав спільною загорожею із церквою Ірини, не мучениці Ірини, а Христового миру, яку великий цар Константин збудував.

Минув немалий час, і блаженний намислив від Солуня до Коринту піти. І повернувся до Риму, там знову зустрів великого Атанасія і розповів йому все, що з ним трапилося. Обидва ж укупі розповіли про себе цареві Консті. Той-бо із великим гнівом написав братові, щоб надіслав йому зі Сходу трьох єпископів, котрі дали б слово про скинення та вигнання Атанасієве та Павлове і щоб принесли ще ненаписаний виклад віри. Таке послання прийнявши від брата, Константій, ще перебуваючи в Антіохії, побоявся братнього гніву і послав до нього чотирьох єпископів: Наркиса Киликійського, і Теодора Тракійського, і Мариса Халкедонського, і Марка Сирійського. Вони-бо, прийшовши в Рим до царя, не сміли в бесіду та змагання вдаватися із Атанасієм та Павлом, потаїли й віру свою єретичну, яку виклали в Антіохії, і, іншу склавши, вдалися до царя Консти. А написано там було таке:

"Віруємо в єдиного Бога, Отця Вседержителя, Творця й Будівника всього, що є на небесах та на землі, і в Єдинородного Його Сина, Господа нашого Ісуса Христа, предвічно від Отця народженого, Бога від Бога, Світла від Світла, що Ним усе сталося, що є на небесах і на землі видиме й невидиме, Словом є і премудрістю, і силою, і життям, і Світлом істинним, який в останні дні заради нас вочоловічився і народився від святої Дівиці, розіп'ятий був та й помер, і похований, і воскрес із мертвих на третій день, і зійшов на небеса, і сидить праворуч Отця, і Який прийде на кінець світу судити живих та мертвих, і віддасть кожному за ділом; Його ж бо царство неприпинне є і пробуває у безконечні віки. Віруємо ж і у Святого Духа, що є Параклит, що Його обіцяв апостолам Господь, а після вознесіння Свого на небеса послав їм Його, Ним-бо освячуються істинно й чисто душі, котрі вірують у Нього. Тих, що кажуть, що Син є від іншої істоти, а не від Бога Отця і що був час, коли не був Син, таких не приймає свята соборна апостольська Церква".

Такий виклад віри єпископи ті подали царю та іншим багатьом і відійшли до Риму. Після трьох же літ знову східні єпископи учинили собора, інший Символ віри склавши, і послали єпископам, які були в Італії. Вони ж через велику кількість слів та поширені речі, не прийняли цього, задоволені бувши тим ісповіданням віри, що його виклали божественні отці, котрі були в Никеї. Через те, що утворилися від обох країв численні незгоди та сум'яття, повеліли обидва царі, щоб зібрався собор у Сардикії щодо сповідання віри і щодо Атанасія й Павла, аби щодо них із зізнанням рішення учинили, — було-бо те в одинадцяте літо після смерті великого Константина. Зібралося-бо із Заходу в Сардикію єпископів більше трьохсот; зі Сходу ж тільки сімдесят і шість — не хотіли-бо східні прийняти західних і соборну бесіду доти, доки не відженуть од себе Атанасія та Павла; були-бо ті східні уражені Арієвою єрессю і боялися вдаватись у бесіду із Атанасієм та Павлом, поборниками благочестя, через те хотіли, аби ті не були у святому соборі. Отож Протоген, котрий був єпископом у Средці, і преподобний Кудровий, і всі, що були з ними, сказали тим східним: "Ми тут зібралися не тільки заради єдиносутності, аби вірити, що Син є єдинодушний із Отцем, але й заради Атанасія та Павла". Почули те східні, віддалились од західних і, повертаючись, досягли міста Филипполя, що в Македонії, і там учинили нечестиве сонмище, дерзнувши явно єдиносутність анатемі віддати, щоб не був ісповіданий Син як єдиносушний Отцю, і ту свою єресь писаннями розіслали по своїх єпархіях. Довідавшись про те, єпископи, котрі були на соборі в Сардикії, спершу засудили тих єретиків, що дерзнули учинити таке нечестя, також осудників Атанасієвих і Павлових із ступенів їхніх скинули й утвердили приділ праведної віри, установлений у Никеї: тих, що не ісповідують Сина як єдиносущного Отцю, віддати анатемі.

По тому цар Конста писав до брата свого Константія, просячи його, щоб Павло й Атанасій прийняли свої престоли, і тоді Павла послав у Царгород, давши таке послання:

"Атанасій ще в мене є, Павла ж посилаю до тебе, щоб повеліла твоя держава прийняти йому свого престола".

Також і Атанасію, як довідався, що були прогнані через благочестя та брехнею оклепані, приклав у посланні й гостріші слова:

"Коли не повелиш бути такому, то сам я із силою та зброєю прийду на тебе і без твого бажання віддам їм церкви і посаджу їх на їхніх престолах".

Дістався ж святий до царя Константія, віддав йому те писання від брата його Консти. Він же прийняв і прочитав, злякався братової погрози і вигнав із церкви Македонія, а блаженного Павла на престола вивів. Також і Атанасія, закликавши до себе писаннями своїми, послав в Олександрію, щоб той прийняв свого престола, — і була радість велика вірним од пастирів своїх. І прожили деякий час у тиші великій, тішачись ученням богоодуховлених великих усього всесвіту вчителів: Атанасій-бо в Олександрії, а Павло в Царгороді взяли управління Христовою Церквою, що просвічує світ благочестям, а тьму єресей Арієвих далеко відганяли.

Минув достатній час, Магнентій, вождь воїнів царя Консти, порадившись із змовниками своїми, убив пана свого під час ловів. Коли вбитий був добрий той і благочестивий цар римський Конста, тоді підняли голови свої аріяни і почали гоніння на благочестивих. Спершу на поборників благочестя, учителів всесвіту, постали, на Атанасія та Павла; Атанасій-бо сам від престолу свого втік, боячись рук аріянських, бо вбити його шукали, а блаженного Павла послали в ув'язнення до Кукусів вірменських, і був зачинений у хоромині, де, коли якось служив він Божественну Літургію, напали на нього аріяни і задавили омофором його — і так віддав душу свою Господу. А Македоній знову зійшов на патріяршого престола в Царгороді і невимовно утискав Божу Церкву, гонячи і вбиваючи правовірних: єпископів благочестивих скидав, а замість них єретиків ставив, маючи собі посібника єпарха Пилипа; багатьох, усяко мучивши, погубив — тих, котрі не хотіли мати з ним поєднання; у добровірних жінок сочки, у великих ковчегах пригнітивши, силою виривав, а іншим ножами відрізати велів; іншим, вуста залізом розтуливши, силою причастя аріянське вкладав; іншим носи та вуха, за його повелінням, аріяни відрізали; інших вогнем припікали — таке було гоніння на правовірних, — і нещадно проливалася кров християнська. В той час і двох клириків, Маркіяна й Мартирія, нотаріїв блаженного Павла, які були поборниками благочестя, аріяни мечами забили. Простяглося мучительство Македонієве аж до країни Пафлягонської — прочув-бо, що там безліч православних пробуває, послав три загони озброєних воїнів у ту країну, щоб мечем примусити благочестивих до з'єднання з аріянами. Почули про те вірні, які жили в місті Мантіні, що йдуть воїни, прислані від аріян, розпалилися ревністю й зібрались усі воєдино. Схопили хто що мав: хто сокиру, хто косу, а кінні — дрючки — і побігли супроти воїнів, що наближалися. І учинили міжусібну битву: упало багато людей з обох боків, із воїнів мало хто живий утік, і від громадян немало було забитих — такому кровопролиттю винуватцем був проклятий той єретик Македоній. А коли без повеління царського дерзнув викопати із землі мощі благочестивого царя Константина Великого і перенести на інше місце, тоді вся Церква залилася кров'ю, багато-бо в тому ділі не доброзволювали, бійку та вбивство поміж себе учинили. Про це довідався цар, уразився на Македонія та єпарха Пилипа, — були Македоній із патріяршого престолу, а Пилип із єпархства, за повелінням царським, скинуті. Одначе єресь Арієва та Македонієва ширилася й утискала Божу Церкву проздовж чотирнадцяти літ аж до Теодосієвого царства. Той-бо зібрав собора святих отців у Царгороді, єресь скинув, а благочестя підняв і мощі святого та блаженного сповідника Христового Павла переніс із Кукус вірменських до Царгорода із великою честю, славлячи Отця, і Сина, і Святого Духа.

Святые мученики Галактион и Епистимия.

Богатые и знатные супруги Клитофон и Левкиппия жили в городе Емесе Финикийском, долгое время были бездетны. Много золота отдали супруги языческим жрецам, но оставались бесплодными.
Городом Емес в III веке управлял поставленный римскими кесарями сириец Секунд. Он был беспощадный и ревностный гонитель христиан и для их устрашения велел выставить на улицах изощренные орудия пыток. Достаточно было малейшего подозрения в принадлежности к "секте галияеян" (так язычники именовали христиан), чтобы человек был схвачен и предан мучениям. Несмотря на это, многие христиане добровольно отдавали себя в руки палачей, желая пострадать за Христа.
Один старый человек, по имени Онуфрий, скрывавший под рубищем нищего свое иноческое и пресвитерское достоинство, ходил по Емесу из дома в дом, прося подаяния. Везде, где он видел возможность отвратить людей от языческого заблуждения, он проповедовал о Христе. Однажды он пришел в богатый дом Левкиппии. Принимая от нее милостыню, инок почувствовал, что женщина печальна, и спросил ее о причине этой печали. Она поведала старцу о своем семейном несчастье. Утешая ее, Онуфрий рассказал ей о Едином Истинном Боге, о Его всемогуществе и милости, о том, что Он всегда дает просимое тем, кто с верой обращается к Нему. Надежда наполнила душу Левкиппии. Она уверовала и приняла святое Крещение. Вскоре после того во сне ей было открыто, что она родит сына, который станет истинным последователем Христа. Сначала Левкиппия скрывала от мужа свою радость, но когда младенец родился, она открыла мужу свою тайну и убедила его креститься.
Младенца назвали Галактионом. Родители воспитали его в христианской вере и дали ему прекрасное образование. Он мог сделать блестящую карьеру, но Галактион стремился к непорочной, иноческой жизни – уединению и молитве.
Когда Галактиону было 24 года, отец решил его женить и нашел невесту, красивую и знатную девушку, по имени Епистимия. Сын не противился воле отца, однако, по Промыслу Божьему, свадьба была на некоторое время отложена. Часто посещая невесту, Галактион постепенно открыл ей свою веру, обратил ее ко Христу и сам тайно крестил ее. Вместе с Епистимией крестился и один из ее рабов – Евтолмий. Новообращенные решили, по примеру Галактиона, посвятить себя иноческой жизни. Покинув город, они скрылись на горе Публион, где было два тайных монастыря, мужской и женский. Новые иноки должны были взять на себя всю необходимую физическую работу, так как насельники обоих монастырей были стары и немощны. Несколько лет иноки подвизались в трудах, посте и молитвах. Однажды Епистимии было во сне видение: она и Галактион стоят в дивном дворце перед Светлым Царем, и Царь подает им золотые венцы. Это было предвестием их скорой мученической кончины.
Язычникам стало известно о существовании монастырей. Был послан отряд, чтобы схватить их насельников. Однако монахи и монахини успели укрыться в горах. Только Галактион не захотел бежать и остался в келье, читая Священное Писание. Когда Епистимия увидела, что воины ведут связанного Галактиона, она стала умолять игумению отпустить ее, потому что хотела принять муки за Христа вместе со своим обручником и учителем. Игумения со слезами благословила Епистимию на подвиг. Святые перенесли тяжелейшие пытки, молясь и прославляя Христа. По приказу судьй их четвертовали.
Евтолмий, бывший раб Епистимии, брат ее во Христе и сподвижник в иноческом делании, тайно предал честному погребению тела святых мучеников. Он же написал в назидание современникам и потомкам их житие.

Преподобрий Йоанікій Великий

Преподобний Йоанікій народився у Витинії. Як підліток пас домашню худобу. Він був чеснотливий, лагідний, смиренний, терпеливий і багато молився. У той час царював у Константинополі злобний імператор Лев, зваблений єрессю іконоборства. Той послав по всій області вибрати здатних і хоробрих юнаків до війська. Посланці побачивши, що Йоанікій добрий юнак, віком зрілий, тілом міцний і до воїнства придатний, забрали його. Відтоді Йоанікій був воїном, страшним ворогам і улюблении співтоваришами.

У війську Йонікія звабили єрессю іконоборства, що ані чути не хотів про святі ікони. Одного разу повертався він із військового походу біля Олімпійської гори. Один чернець, довідавшись від Духа Святого про Йоанікія, вийшов із келії, явився йому, кажучи: «О дитино, Йоанікію! Хоча й християнином називаєшся, Христову ікону чому зневажаєш? Марні всі твої чеснотливі труди, коли не маєш благочестивої віри».

Почувши це, Йоанікій, просячи прощення, пообіцяв виправитися і належну честь та поклоніння віддати Христовим іконам та зображенням всіх святих. Від того часу Йоанікій дбайливо почав шанувати святі ікони. Після війни він все залишив і вступив до Агаврівського монастиря. Він хотів розпочати пустельницьке життя, але за порадою ігумена спочатку приєднався до чернечої спільноти, щоб навчитися чеснотливого життя.

Після двох років знову забажав піти у пустелю, оселився під горою у печері, а коли до нього приходили люди, щоб навчатися мудрості і благочестя, він відходив ще далі, у неприступніші гори та глибші печери. Після дванадцяти років перебування в пустелі почув з висоти голос, який повелів йому йти до монастиря Єристеті там одягтися в чернечий одяг.

Тоді він почав чинити ще більші подвиги. Пізніше пішов у Хелидон, до великого Георгія, пробув при ньому три роки і вивчив весь Псалтир. У своїх молитвах преподобний Йоанікій був такий старанний, що не тільки духом, але і тілом підносився вгору і стояв високо над землею. Численні чудеса творив: бісів від людей виганяв словом і зцілював хвороби хресним знаменням та молитвою, і від укусів зміїних багатьох вибавив, в’язнів із полону визволяв чудесним способом.

Через це приходило до нього безліч люду: один зцілення від хвороби, інший вибавлення від нечистих духів, а інший благословення та молитви просячи. А великий отець зазвичай сходив з гори назустріч, коли чув, що хтось іде до нього, аби вони не трудилися через нього, бо важкий і незручний був вихід на гору.

Коли ж досяг глибокої старості преподобний отець наш Йоанікій і вже від численних подвигів і трудів тілом занеміг і перейшов до Господа, проживши дев’яносто і чотири роки. Не тільки за життя свого, але й після смерті багато чудес творив, бо численні недужі, що торкалися його мощів, діставали здоров’я, багато від лукавих духів ізбавлялися, розслаблені із лож повставали, і хто був якимсь недугом одержимий, як тільки його ковчега торкався, відразу ж ставав здоровий

Мученики Акепсим єпископ, Йосиф пресвітер и Аіфал диякон

 Святі, пам’ять яких святкує 16 листопада Православна Церква, подвигом мучеництва відповіли на це запитання – адже ніщо не змогло відлучити їх від любові Божої у Христі Іісусі. Досить незвичайним є те, що були вони персами. Їхнє життя випало на 4 століття, а саме – на епоху кривавих переслідувань персидських християн від царя Сапора. Святий Акепсим був єпископом в персидському місті Неассон, і хоча користувався любов’ю оточуючих, ніщо – ані сиві волосся 80-літнього старця, ані повага з боку суспільства – не захистили його від царевої люті. Жрець-вогнепоклонник Ардах не зміг примусити єпископа до зречення. Тоді, після жорстокого побиття, його разом ще з двома персами-священнослужителями – пресвітером Йосифом та дияконом Аїфалом було вкинуто до в’язниці. Вбити швидко – надто просто – розміркували кати. На три роки розтягнулися муки страждальців. Здавалося, не лише люди, а й сама смерть забула про них – аж ось до місцевого храму вогню прибув Сапор. Роки не згасили царевої ненависті, і він згадав про мучеників, зажадавши побачити врешті їхнє зречення. Страждальців, вкритих кривавими ранами, привели до царя. Але скалічені тілесно, вони виявилися духовно сильнішими від тирана. Єпископові Акепсиму відсікли голову, а священика Йосифа і диякона Аїфала було на смерть побито камінням, але ніщо – навіть найжахливіші спалахи людської жорстокості і ненависті – так і не змогли відлучити їх від Того, хто в земному житті був його сенсом, а в Небесному – прийняв їхні чисті душі в Свої руки – від Господа, Бога і Спаса нашого, Іісуса Христа.