Святий Атанасій Великий

Святий Атанасій Великий народився 297 року в єгипетській Олександрії. У 15 років він став церковним читцем, а у 21 рік вже був дияконом і писарем патріарха Олександра. У 325 році Атанасій був присутній на славному Вселенському Соборі в Нікеї, хоча ще й не мав права голосу. Після смерті у 328 році патріарха Олександра його наступником став Атанасій.

Все своє життя він активно боровся з аріянізмом і п'ять разів відбував заслання за те, що відважно обороняв вчення про божество Ісуса Христа і протистояв фальшивому вченню єретика Арія. Написав багато листів і творів, спрямованих проти аріян, зокрема "Історія аріян для ченців" і "Три головні аргументи проти аріян".

Помер Атанасій Великий 373 року. Його святі мощі перенесли з Олександрії до Царгорода, а опісля до Венеції.

Преподобный Антоний Великий

Антоний Великий родился в Египте около 250 года от благородных и богатых родителей, воспитавших его в христианской вере. Восемнадцати лет он лишился своих родителей и остался один с сестрой, которая была на его попечении. Однажды он шел в церковь и размышлял о святых апостолах, как они оставили все, чтобы идти за Господом. Входит в храм и слышит евангельские слова: «Если хочешь быть совершенным, иди, продай имение твое и раздай нищим, и будешь иметь сокровище на Небе, и иди вслед за Мной» (Мф. 19, 21). Эти слова поразили Антония, как бы сказаны были Господом лично ему. Вскоре после этого Антоний отказался от наследства после родителей в пользу бедных жителей своего селения, но недоумевал, на кого он оставит сестру. Озабоченный этой мыслью, он в другой раз входит в храм и слышит там опять как бы к нему обращенные слова Спасителя: «Не заботься о завтрашнем дне: завтрашний день сам будет заботиться о себе; довольно для каждого дня своей заботы» (Мф. 6, 34). Антоний поручил сестру известным ему христианским девствен-ницам и оставил город и дом, чтобы жить уединенно и служить одному Господу.

Удаление преподобного Антония от мира совершилось не вдруг, а постепенно. Сначала он пребывал близ города у одного благочестивого старца, жившего уединенно и старался во всем подражать ему. Посещал и других отшельников, живших в окрестностях города, и пользовался их советами. Уже в это время он так прославился своими подвигами, что его звали «другом Божиим». Затем он решается уйти дальше. Зовет старца с собой, и когда тот отказался, прощается с ним и поселяется в одной из отдаленных пещер. Один из друзей его по временам приносил ему пищу. Наконец святой Антоний удаляется совсем из обитаемых мест, переходит реку Нил и поселяется в развалинах воинского укрепления. Он принес с собой хлеба на шесть месяцев, а после получал его от друзей своих только два раза в год через отверстие в кровле.

Нельзя изобразить, сколько искушений и борьбы вынес этот великий подвижник. Он страдал от голода и жажды, от холода и зноя. Но самое страшное искушение пустынника, по слову самого Антония, — в сердце: это тоска по миру и волнение помыслов. Ко всему этому присоединились прельщения и ужасы от демонов. Иногда святой подвижник изнемогал, готов был впасть в уныние. Тогда или Сам Господь являлся, или посылал ангела для его ободрения. «Где ты был, благий Иисусе? Почему вначале не пришел прекратить мои страдания?» — воззвал Антоний, когда Господь, после одного тяжкого искушения, явился ему. «Я был здесь, — сказал ему Господь, — и ждал, пока не увижу твоего подвига».

Однажды, среди ужасной борьбы с помыслами, Антоний воззвал: «Господи, я хочу спастись, а помыслы не дают мне». Вдруг он видит: кто-то похожий на него сидит и работает, потом встал и начал молиться, затем опять сел за работу. «Делай так и спасешься», — сказал ему ангел Господень.
Преподобные Евфимий Великий, Антоний Великий, и Савва Освященный
Преподобные Евфимий Великий, Антоний Великий, и Савва Освященный

Уже двадцать лет жил Антоний в своем уединении, когда некоторые из друзей его, узнав об его местопребывании, пришли, чтобы поселиться вокруг него. Долго они стучали к нему и просили его выйти к ним из своего добровольного заключения; наконец решились уже выломать двери, как Антоний отворил их и вышел. Они удивились, не найдя в нем следов изнурения, хотя он подвергал себя величайшим лишениям. Небесный мир царствовал в его душе и отражался на лице. Спокойный, сдержанный, ко всем одинаково приветливый, старец скоро сделался отцом и наставником многих. Пустыня оживилась: в горах кругом явились обители иноков; множество людей пело, читало, постилось, молилось, трудилось, служило бедным. Святой Антоний не давал своим ученикам каких-либо определенных правил для монашеской жизни. Он заботился только о том, чтобы укоренить в них благочестивое настроение, внушал им преданность воле Божией, молитву, отрешение от всего земного, неусыпный труд.

Но святой Антоний в самой пустыне тяготился многолюдством и искал нового уединения. «Куда ты хочешь бежать?» — был голос с неба, когда он на берегу Нила дожидался лодки, чтобы удалиться от людей. «В верхнюю Фиваиду», — отвечал Антоний. Но тот же голос возразил ему: «Поплывешь ли ты вверх — в Фиваиду, или вниз — в Буколию, тебе не будет покоя ни там, ни здесь. Иди во внутреннюю пустыню». Так называлась пустыня, лежавшая близ берегов Красного моря. Туда и пошел Антоний вслед за проходившими сарацинами.

Через три дня пути нашел он дикую высокую гору с ключом воды и немногими пальмами в долине. На этой горе он и поселился. Здесь он обработал небольшое поле, так что теперь никому не нужно было приходить к нему и приносить хлеба. По временам он посещал братию. Верблюд нес на себе хлеб и воду для поддержания сил его во время этих тяжких путешествий по пустыне. Впрочем, почитатели святого Антония открыли и последнее его уединение. Во множестве стали приходить к нему искавшие его молитв и наставлений. Приводили к нему болящих; он молился о них и исцелял их.
Андрей Первозванный и Антоний Великий
Андрей Первозванный и Антоний Великий

Святой Антоний уже около семидесяти лет жил в пустыне. Против воли, начал смущать его горделивый помысел, что здесь он старше всех. Он просил Бога удалить от него этот помысел и получил откровение, что один отшельник гораздо ранее его поселился в пустыне и более его служит Господу. Антоний встал рано утром и отправился искать этого неизвестного миру подвижника. Проходил целый день и не встретил никого, кроме пустынных зверей. Перед ним расстилалось необозримое пространство, но он не терял своей надежды. Рано утром он снова пошел. Перед его глазами мелькнула волчица, бежавшая к ручью. Святой Антоний подошел к этому ручью и увидел близ него пещеру. При звуке его шагов дверь в пещеру крепко замкнулась. Святой Антоний до полудня взывал через дверь к неизвестному подвижнику и просил показать ему свое лицо. Наконец, дверь отворилась и навстречу ему вышел глубокий старец, совершенно убеленный сединами. Это был святой Павел Фивейский. Он уже около девяноста лет жил в пустыне.

После братского лобзания, Павел спросил Антония: «В каком положении род человеческий? Какое правление в мире? Остаются ли еще идолопоклонники?» Прекращение гонений и торжество христиан-ства в римской империи было для него радостной новостью, а появление арианства — горькой. Пока старцы беседовали, спустился к ним ворон и положил хлеб. «Щедр и милостив Господь, — воскликнул Павел. — Вот сколько лет каждый день я получаю от Него полхлеба, а ныне ради твоего пришествия послал Он целый хлеб».

На следующее утро Павел открыл о себе Антонию, что скоро отойдет из мира; поэтому он просил Антония принести к нему мантию епископа Афанасия, чтобы прикрыть ею его останки. Антоний поспешил исполнить желание святого старца. Он возвратился в свою пустыню в сильном волнении и на вопросы братьев-монахов мог сказать только: «Грешный, я считал себя еще монахом! Я видел Илию, я видел Иоанна, я видел Павла в раю». На обратном пути к святому Павлу он видел его возносящего на небо среди сонма ангелов, пророков и апостолов.

«Зачем, Павел, не дождался ты меня? — воскликнул Антоний. — Так поздно я узнал тебя и так рано ты уходишь!» Однако, когда вошел в пещеру Павла, он нашел его безмолвно и недвижимо стоящим на коленях. Антоний также встал на колени и начал молиться. Уже после нескольких часов молитвы убедился он, что Павел потому не движется, что мертв. Он благоговейно омыл его тело и завернул в мантию святителя Афанасия. Вдруг явились два льва и своими когтями вырыли довольно глубокую могилу, где Антоний и похоронил святого подвижника.

Преподобный Антоний скончался в глубокой старости (106 лет, в 356 г.) и за свои подвиги заслужил наименование Великого.

Преподобный Антоний основал отшельническое монашество. Несколько отшельников, находясь под руководством одного наставника — аввы, жили отдельно друг от друга в хижинах или пещерах (скитах) и предавались молитве, посту и трудам. Несколько скитов, соединенных под властью одного аввы, назывались лаврой. Но еще при

жизни Антония Великого появился другой род иноческой жизни. Подвижники собирались в одну общину, несли совместные труды, каждый по своей силе и способностям, разделили общую трапезу, подчинялись одним правилам. Такие общины назывались киновиями или монастырями. Аввы этих общин стали называться архиманд-ритами. Основателем общежительного монашества почитается препо-добный Пахомий Великий.

Чесні окови апостола Петра

Під час ув'язнення в Єрусалимі апостола Петра закували в кайдани. Вночі явився йому ангел і вивів з тюрми на волю. Спочатку окови Петра переховував у себе начальник в'язниці, який став християнином. За правління імператора Константина Великого вони перебували в єрусалимській церкві Воскресіння Господнього.

У 439 році єрусалимський патріарх Ювеналій подарував окови грецькій цариці Євдокії. Одну частину оков цариця взяла до Царгорода, а другу послала в Рим своїй доньці Євдоксії, яка з великою побожністю прийняла дар у наказала збудувати церкву св. Петра в оковах, де згодом поклала кайдани.

У Римі були ще й інші окови, в які був закутий св. Петро під час перебування у в'язниці за правління імператора Нерона. Ці кайдани у V ст. Папа Сикст III наказав з'єднати з тією частиною оков, які були подаровані цариці Євдоксії. Коли окови торкнулися одні одних – сталося чудо: обидві частини з'єдналися в один суцільний ланцюг! Тоді Церква встановила свято Поклоніння оковам св. Петра.

Препп. Павла Тивейського і Йоана Кущника.

Святий Павло Тивейський

Святий Павло Тивейський народився 229 року в Горішній Тиваїді в Єгипті. У 252 році він втік у пустелю і поселився в печері. Полюбивши самотність та богомільне життя пустельника, він вирішив уже ніколи не повертатись до грішного світу.

Дивним і надзвичайним було життя Павла, і ніхто, крім Бога, не може збагнути, що він робив десятки років у Тивайській пустелі, та одне певне: молитвою, постом і покутою він сподобався Небесному Отцеві. Своїм подвижницьким життям Павло дав рідкісний приклад великого самозречення і погорди світом. Через 20 років життя Павла у глухій пустелі Бог почав живити Свого вірного слугу чудесним способом: щодня до пустельника прилітав крук і приносив півбуханця хліба. Павло Тивайський, якого називають першим пустельником, помер 342 року, провівши 90 літ на самоті в пустелі. Частина мощей св. Павла знаходиться в Римі.

Святий Йоан Кущник

Преподобний Йоан Кущник, син багатих і знатних батьків, що жили в Константинополі в V столітті, отримав прекрасне виховання. Він любив читати духовні книги і, зрозумівши марність мирського життя, він попросив батьків подарувати йому Євангеліє і таємно віддалився у Витанію. В обителі "Незасинаючих" він прийняв чернече постриження. Молодий чернець із старанністю почав трудитися в обителі, дивуючи братію своєю безперестанною молитвою, покірливою слухняністю, строгою стриманістю і терпеливістю у виконанні обов'язків.

Помер святий в середині V століття, йому було не більше 25 років. Над місцем його поховання батьки побудували храм.

прпп. отців у Синаї і Раїті повбиваних

371 року на монахів, які жили поблизу гори Синай, напала ватага сарацинів. Не знайшовши золота, вони вбили 38 Божих угодників. Тільки два монахи залишились живими, однак один від важких ран помер наступної ночі, а другий, який просив Бога не залишати його живим, на четвертий день відійшов до Господа по вічну нагороду.

Того самого дня інша ватага сарацинів напала на чернечу обитель в пустелі Раїті, яка знаходилася неподалік Синайського монастиря. Бандити вбили старенького монаха Єремію, який не хотів сказати їм, хто є настоятелем монастиря. Довідавшись про це, ігумен Павло вийшов до напасників і сказав: "Я є той, кого шукаєте". Сарацини почали стріляти в нього з луків, а вкінці розрубали мечем голову. Потім вони вбігли до церкви і вбили 38 ченців, які мужньо з іменем Ісуса Христа на устах прийняли смерть.

Глава УКГЦ про результати зустрічі з Януковичем
http://vk.com/zarvanycia?z=video-36917080_167868550%2Fb3e4707d69bdebf2bd

Святая Тамара, царица Грузии

Святая Тамара (1184-1213 гг.), грузинская царица, была дочерью Георгия III от красавицы Бурдухан. При ее матери христианство уже распространилось в разных частях Грузии. Тамара оставила о себе добрую память в народе. Некоторые племена Грузии почитают Тамару, как целительницу недугов.

Грузинские сказания прославляют ее кротость, миролюбие, мудрость, религиозность и красоту. Известно еще, что святая Тамара заботилась о бедном народе, о вдовах, сиротах и содействовала духовному развитию Грузии. Кроме того, она покровительствовала поэтам, писателям, построила много храмов, а также роскошный Вардзийский дворец. Церковь за заботы и щедрые дары причислила Тамару к лику святых.

Святая Тамара созвала церковный собор, который устранил неурядицы в церковной жизни и сместил недостойных иерархов. Успешна была и ее государственная деятельность, благодаря которой Грузинское царство увеличилось и окрепло.

26 січня пам'ять мчч. Єрмила і Стратоніка. Прп. Іринарха, затворника Ростовського. Прп. Якова, єпископа Нізібійського

Святі мученики Єрмил і Стратонік
323Коли царював Лікіній нечестивий і вельми скверним своїм богам жертвами догодити намагався, настала смерть тяжка для всіх християн: через них обстежували міста, за ними шукали по краях і селах, і кожен, хто знаходив християнина і цареві про нього сповіщав, милий йому був і великої чести удостоювався. Через те всі шукати й гонити християн кинулися, щоб цареві догодити. Тому до Лікінія, що якось на високому місці сидів і творив суди, приступив один із воїнів, говорячи: "Є один тут християнин на ім’я Єрмил, який, за звичаєм християнства свого, має сан дияконський, бо, віддавна служачи Христові, над богами нашими і тобою, о царю, насміхається і ні за що має". Це почувши, Лікіній відразу шукати і взяти його звелів. І знайдений був святий десь, коли молився і руки здіймав до Господа, Бога свого. Довідавшись, що беруть його на суд і муки за Христа, радості і веселості сповнився і пішов з воїнами не примусом ведений, але наче почесті прийняти поспішав із поспіхом, і став перед царем з відвагою.

Бачачи його, цар сказав: "Скажи точно, чи християнином ти є, як же я про тебе чув?" Той же відповів: "Не лише те вільним голосом сповідую, що християнином є, але й це повідомляю, що освячений є Богові невидимому і стою перед Ним у чині диякона". Цар же сказав: "То й нашим богам будь дияконом, тобто служителем". Мученик же посміявся з його слів, казав: "Думаю, що глухий ти, о царю, і безумний: я сказав тобі, що служу Богові невидимому, а не тим вашим ідолам, які є видимими, самі ж вони не бачать ані не знають, що то є бути комусь дияконом, їх же ти, звабившись, як богів шануєш, вони ж є камінням і деревом зовсім бездушним і глухим, ділом рук людських, з них же швидше насміхатися, а не поклонятися їм випадає". Не терпів же цар вільної його промови і зразу якоюсь зброєю мідною, на муки приготованою, звелів бити мученика по лиці, а речникові ж кричати: "Не будь язиком дерзосним, о Єрмиле, шануй царя, богам принеси жертву і звільни себе від муки". Він же, сильно битий, виглядав так, наче жодного болю не відчував, але й, навпаки, катовій докоряв немочі. Тоді найяснішим голосом вигукнув, кажучи: "Рани безконечні приймеш, і страшну Божу руку на собі пізнаєш, бо залишив Творця свого, до глухих і німих богів прислухаєшся. А що більше, що й інших до тої ж своєї погибелі притягти намагаєшся, бо на спасіння їхнє заздриш". Після цього звелів цар відвести його в темницю на три дні, сподіваючись, що передумає і розкається в зухвальстві своїм. Мученик же, йдучи, співав: "Господь поміч моя, не боюся, що вчинить зі мною людина". "На Бога уповаю, не боюся, що зробить мені плоть". Входячи ж у темницю, заспівав: "Ти, що пас Ізраїля, почуй, наставляв, наче ягня, Йосифа, сидячи на херувимах, явися і прийди спасти нас". Не зневажив же Господь раба Свого, але послав ангела, щоб утішав й укріплював його, який, явившись, сказав йому: "Єрмиле, будь відважним, говори й не мовчи, далі ж не бійся, бо переможеш зразу каверзи катівські і згори приймеш за страждання вінець пресвітлий". Так Бог озброїв воїна Свого на подвиг, підперезав його силою, навчив руки його на боротьбу і дав лук мідний м'язам його і щит спасіння. Через три дні царЛікіній, сівши на судищі, наказав привести Єрмила і сказав йому: "Чи ти вже розкаявся і хочеш вже богам принести жертви, щоб звільнитися від мук, для тебе приготованих? Чи ще тим же охоплений безумством і добровільно на погибель віддаєшся?"

На це Христів воїн за честь Господа, що Його озброїв, сміливо відповідав: "Єдине скажу тобі, о царю, і належить тобі задовільнитися першими словами моїми й більше не питати. Є-бо для мене Бог на Небесах, для Нього ж єдиного живу і Йому ж себе самого як жертву принести намагаюся, і від Нього великої сподіваюся допомоги". Сказав цар: "Побачу, чи Той, що на Небесах, поможе тобі". І зразу звелів шістьом воїнам, міцним і лютим, взяти його і, простягнувши на землі, бити без пощади. Битий же був мученик, терпів, як безтілесний, і молився до Бога, кажучи: "Господи, Боже мій, задля мене при Понтії Пілаті рани і биття перетерпів, Сам мене, знову страждаючого задля Тебе, укріпи, щоби я зміг теперішній подвиг здійснити і причасником бути страстей Твоїх, достойний хай буду причаститися вічної Твоєї слави". Коли так святий молився, голос раптом почувся зверху, говорячи: "Амінь, амінь, Єрмиле. Після трьох днів визволишся від бід теперішніх і приймеш велику винагороду за свої страждання". Той голос велику сміливість і міцність приніс мученикові, тим, що мучили, — великий страх і трепет наклав, впали-бо на землю й не могли нічого зробити. І цар тремтів, проте не хотів Божої пізнати сили і звелів знову відвести мученика до темниці. Був же сторожем в'язниці Стратонік, йому ж зустріти мученика наказали. Стратонік же той був християнином таємно і другом святого Єрмила, за нього ж і болів серцем. Бачачи його в муках, веселився ж духом через відвагу і міцність його, але сам не міг віддатися на такі страждання. Святий же Єрмил, входячи в темницю, співав, говорячи: "Господь просвічення моє і Спаситель мій, кого убоюся? Господь захисник життя мого, кого устрашуся?" І осяяло його зверху світло небесне, і знову чувся голос, який велів бути відважним. І по трьох днях знову на судищі сів мучитель, Єрмила святого на випробовування привів — той же став світлий лицем, очима веселий і сповнений радости в серці. Мучитель же Лікіній, похитуючи головою і підсміхаючись до мученика, говорив: "Скажи нам, яку користь принесла тобі похмура в'язниця?

І час, що минув у злостражданні, чи переконав тебе підкоритися законові царському й віддати богам честь належну? Чи ще треба буде пошукати мук проти такого загрубілого серця твого?" Мученик же відповідав: "Мені похмура в'язниця велику світлість виклопотала, і нині душа моя є в мирі, і радості, і невимовному просвітленні, що добру мені дає надію отримати блага майбутні. Я ж дивуюся вельми, що та пітьма, яка в тобі, ніяких не зазнає змін, але завжди потьмарює душевні твої очі, щоб не бачити істини". Коли так святий блуд царя викривав, закричав Лікіній: "Нічого ж іншого, як же бачу, звик ти лише відкрито дошкуляти через нестримний язик і зухвалу душу й безумство своє. Проте відповідай і кажи відкрито: чи принесеш жертву богам і чи нашому підкоришся велінню? Чи достойні за ділами своїми муки приймеш?" Христовий же мученик Єрмил відповідав: "Маєш вже відповіді мої, о царю, і нічого більше від мене не почуєш. Роби далі, що хочеш, і здійснюй на ділі, що замислив". Розгнівався Лікіній, звелів простягти святого на землі нагого, палицями по животі бити. Святий же в накладених ранах одну мав відраду — Христа, до Нього ж душевні зводячи очі, молився: "Боже, поспіши на допомогу мені, почуй, Господи, поспіши допомогти мені". Кат же, лютувавши гнівом через терпіння святого, звелів кігтями орлиними розшматовувати його живіт, щоб "бачив, — казав, — своїми власними очима нутрощі свої". Мученик же говорив: "Серце моє і плоть моя зраділи в Бозі живому". "Бо ситтю і єлеєм сповнилася душа моя, й устами радості вихваляють Тебе уста мої".

Стратонік, бачачи святого Єрмила, друга свого, так нелюдськи мученого й утробу його розшматовану, почав плакати, що побачили деякі з тих, котрі там стояли, і зразу цареві сповістили, говорячи, що Стратонік, сторож темниці, відкрито виявляє, що він причетний до блуду християнського і дружній з Єрмилом, бо співчуває йому і за ним плаче. Цар же, Стратоніка прикликавши, питав його, чи друг йому Єрмил? Стратонік же, не хотівши брехати, цей учень істини, і бачачи, що прийшов час подвигу його, визнав себе другом Єрмиловим і християнином, і ганьбив ідолів, що бездушні, і тих, що кланяються їм, що є безумні. Єдиного ж Бога, що Небо і Землю створив, прославляв. Цар же люті сповнився, звелів Стратоніка нагого по цілому тілу палицями бити. Битий же святий був, зводив до святого Єрмила, друга свого, очі, і говорив: "Моли за мене Христа, Єрмиле, щоб подав мені сильну й непохитну зберегти віру і бути вищим від тих, що мучать мене". Підсміхався ж із Лікінія і вмовляв його, щоб перестав поклонятися сліпим і бездушним кумирам, щоб побоявся ж помсти істинного Бога, в Його ж руки впасти є страшно. І битий був святий доти, поки, знемігши, замовк.

Після цього звелів цар обох, Стратоніка і Єрмила, вкинути в темницю. Молився ж святий Стратонік, говорячи: "Господи, не згадуй беззаконня мого першого". Але й обоє промовляли до Бога: "Поможи нам, Боже, Спасителю наш, задля слави імені святого Твого". І чули божественний голос, який говорив: "Біг закінчите, віру збережете, далі відкладеться вам вінець правди, його ж завтра приймете". Коли настав ранок, приведений був знову Єрмил на судище, і спитав його Лікіній: "Чи принесеш жертви богам?" Відповідав святий: "Як же і спершу говорив тобі, так і нині говорю, через що печи, січи і як же хочеш муч мене: навчився-бо не боятися тих, що убивають тіло, душі ж убити не можуть". Кат же звелів повісити на дереві святого й ножами різати плоть його. Святий же у лютому тому болю безперестанно молився, говорячи: "Будь мені помічником, Господи, Спасителю мій". І чув зверху голос: "Не бійся, з тобою є Бог твій". Після цього цар засудив святого Єрмила на потоплення в ріці Істрі. Стратоніка ж святого привівши, вмовляв його принести жертву богам. "Щоб і ти, — казав, — окаянний, не постраждав, як же і друг твій". Відповідав блаженний Стратонік: "Справді окаянний був би, якби послухався безумної твоєї ради. Як же я живим бути схочу, коли помре за Христа друг мій?" Лікіній сказав: "Що-бо — умерти хочеш з Єрмилом?" Відповідав святий Стратоник: "І дуже хочу. Годиться-бо справжнім друзям як біду разом терпіти, так і добром разом насолоджуватися. Що ж для нас солодше від того, щоб страждати й умерти задля Христа?" Бачачи, що нічого не досягне, Лікіній-цар засудив і святого Стратоніка на таку ж смерть, щоб у воді з Єрмилом утоплений був. Ішли-бо обидва святі мученики на потоплення і співали весело: "Слава на Висотах Богові, і на землі мир, серед людей благословення". Привівши до ріки Істри, воїни вклали їх у сіті і в безодню водну вкинули. І так ріка прийняла тіла святих мучеників, Небо ж душі їхні у своїх оселило покровах. На третій день знайдені були святі їхні тіла на березі, і поховали їх вірні чесно, за вісімнадцять стадій від града Сінгідона, в одному поклали гробі, аби все для них було спільне і дружнє: спільне Христа сповідання, спільна в'язниця, спільні муки, спільне утоплення, спільне тіл поховання, спільна і слава на Небесах благодаттю і чоловіколюбством Господа нашого Ісуса Христа. Йому ж з Отцем і Святим Духом належить всіляка слава, честь і поклоніння нині, і повсякчас, і навіки-віків. Амінь.

ДО ЧОГО МИ ДОКОТИЛИСЯ?!!

У четвер, 23 січня, телебачення та Інтернет показали таку сцену з вулиці Грушевського в Києві: повністю роздягнений хлопець, а довкруги нього люди в міліцейській формі, які його б’ють і з нього насміхаються.

Мимоволі насувається спогад про те, як колись римські воїни знущалися з Ісуса Христа… Але наразі облишмо це порівняння.

Через деякий час після того з’явилося повідомлення, що міністр внутрішніх справ України Віталій Захарченко публічно попросив пробачення за те, що сталося, і заявив, що винні будуть покарані. Не знаю, що і як буде далі, але хотів би сказати, що, на мою думку, повинно відбутися.

Припускаю, що міністр Захарченко оголошував своє вибачення, стоячи перед відеокамерою в одному з приміщень міністерства, оточений своїми підлеглими, одне слово, перебуваючи в психологічно комфортній атмосфері.

Натомість він мав би перепрошувати, дивлячись в очі батькові і матері хлопця. А після цього стати перед власними батьками і признатися, що накоїли підлеглі йому особи, за поведінку яких він офіційно відповідає.

Люди в міліцейській формі, які чинили наругу над хлопцем, незалежно від того, чи їх колись знайдуть і будуть належно судити, мусять також стати перед власними татом і матір’ю і признатися, що вони зробили, а тоді їхні батьки - піти до батьків постраждалого і перепросити їх за те, що їхні сини йому вчинили.

Батьки "героїв" з вулиці Грушевського в переважній більшості, напевно, свого часу старалися добре виховати своїх синів. А якщо знайдуться такі, що не дбали про це (може, більше уваги звертали на накопичення матеріальних благ чи на отримання впливових позицій), почувши слова вибачення, повинні замислитися, до чого призвело їхнє недбальство у вихованні власних дітей.

А хто попросить пробачення за рівень моральності, який панує в середовищі правоохоронців, типу "героїв" з вулиці Грушевського чи з Михайлівської площі від 30 листопада минулого року?

Міністр внутрішніх справ запевняє, що такі випадки вже не повторяться. Однак напрошується питання: як відбувається моральна формація тих, котрі мають виконувати високу місію правозахисників?

За останніх кілька років відбулося дуже багато дискусій на тему політики, економіки та суспільного життя. А чи не варто було б замислитися серйозно над тим, до чого ми докотилися в ділянці моралі.

Події останніх місяців показали дуже низький рівень навіть особистої моралі, не згадуючи вже про публічну мораль, яку своєю поведінкою засвідчили чиновники різних рівнів. Звертаюся навіть не до них, а до їхніх батьків і матерів: шановні і дорогі, робіть щось, щоб рятувати своїх дітей від повної моральної загибелі.

+ Любомир

http://catholicnews.org.ua/do-chogo-mi-dokotilisya

“ДИВЕНЪ БОГЪ ВО СВЯТИХЪ СВОІХЪ”

СВЯТА МУЧЕНИЦЯ ТАТІАНА

Православна Церква 25-го січня (н. ст.) вшановує пам'ять святої мучениці Татіани. Багато православних жінок і дівчат названі цим іменем. Свята Татіана є їх молитвеницею і небесною покровителькою. Увесь православний люд, а особливо жінки, повинні знати про життя і про подвиг святої Татіани.

Татіана жила в III-му столітті, родом з Риму. Рідний батько тричі обирався консулом, він був християнином. У вірі Христовій, у відданості Богу і Церкві виховав свою дочку. Вона була прикладом побожності і християнських чеснот. Ставши повнолітньою, Татіана відмовилася виходити заміж і своє дівоцтво посвятила Богові. Молилася, творила добрі діла. Чиста серцем, а “чисті серцем... Бога побачать”(Мф. 5, 8), вона була поставлена діаконисою в одному з римських храмів служити Богу постом і молитвою. Доглядала хворих і немічних, допомагала бідним. Кожне биття свого серця присвячувала виконанню волі Божої, просила Бога дати силу кожній жінці побороти гріх, як найбільше зло. І Бог нагородив високими чеснотами святу діву по вірі її.

В 222-235 роках правителем Риму став Олександр Север. Вся влада знаходилась в руках ворога і гонителя християн Ульпіана. Кров невинних християн полилася рікою. За наказом Ульпіана взяли погани і діаконису Татіану. В поганському храмі Аполлона силували її принести жертву ідолу, то свята так щиро молилася Господу, що стався землетрус. Ідола рознесло на куски, а частина поганського храму обвалилася і придавила жерців і багатьох язичників. Біс, який знаходився в ідолі, рикаючи, втік від того місця, і, навіть, бачили його тінь. Тоді язичники схопили святу діву і піддали тортурам. Кати викололи очі, але Бог уздоровив, вони стали зрячими. Різали тіло різаками, але замість крові, як говорить передання, з ран витікало молоко. Рвали залізними гаками, а, накінець, зранене тіло кинули лютим левам. Та леви тільки лизали рани святої мучениці. І серед страждань свята мучениця Татіана молилась за своїх мучителів, просила Господь відкрити їм духовні очі. І Господь почув молитви. Мучителі побачили видіння: чотири ангели оточили святу Татіану і відводили від неї удари. Всі вісім мучителів духовно прозріли, увірували в Христа, припали до ніг святої і просили в неї прощення, оголосили себе християнами і були засуджені на смерть. Вони прийняли святе хрещення мученицькою кров'ю. На слідуючий день святу Татіану знову жорстоко катували. Зірвали одяг, ножами різали її святе тіло, а з ран знову замість крові витікало молоко, а повітря наповнилося пахощами. Мучителі втомилися і заявили, що хтось невидимий неперервно б'є їх залізними палицями і дев'ять з них на місці померли.

Кати кинули святу Татіану в темницю, де вона всю ніч щиро молилася разом з ангелами, віддаючи хвалу Всевишньому.

Наступного дня Татіану вивели. Вражено дивилися мучителі на святу і не впізнавали її. Після страшних побоїв і тортур вона виглядала здоровою, а лице світилося, як у ангела. Знову почали вмовляти її принести жертву поганській богині Діані. Свята зробила вигляд, що погодилась, і тому її привели в храм. Перехрестившись, свята Татіани стала усердно молитися Господу. Несподівано, з оглушливим громовим звуком заструменіла небесна блискавка, охопивши вогнем ідола, жертву і жерців, і спалила їх дотла. Мученицю знову жорстоко били залізними прутами і на ніч кинули в темницю. Молилася за всіх, так щиро бажаючи всім прийти до істинної віри, що серед молитви явився їй святий ангел і зцілив рани.

Наступного дня святу Татіану привели на арену цирку і випустили голодного і розлюченого лева. Але звір тільки лагідно лизав їй ноги. Лева почали заганяти в клітку, але лютий звір кинувся на одного з мучителів і розірвав його на шматки. Тоді святу мученицю вкинули в вогонь, але і вогонь не завдав шкоди їй. Як чародійці, язичники обстригли їй волосся, щоб позбавити чародійної сили і вкинули в поганське капище - храм Зевса. Але сила Божа невидима і непереможна.

На третій день поганські жерці вирішили віддати її в жертву богу Зевсу. Але відкривши храм, побачили тільки розбитого ідола і святу мученицю, що прославляла Ім'я Господа Ісуса Христа. Тут сповнились слова Святого Письма “Бог зневаженим не буває”.

Суд виніс мучениці смертний вирок - її усікли мечем разом з батьком-християнином. Сталося це близько 225 року.

Свята мученице, Татіано! Ти сьогодні за свою непохитну віру і страждання за Спасителя Господа Ісуса Христа знаходишся в Царстві Небесному. О свята мученице! Вознеси свою святу молитву перед престолом Всевишнього Господа, за мир і спокій на землі, а також за нашу святу Православну Церкву і за всіх тих, хто носить твоє святе ім'я, за всіх православних християн!

Свята мученице, Татіано, моли Бога за нас!