Профиль

Phaeton

Phaeton

Украина, Хмельницкий

Рейтинг в разделе:

Свежие фотографии

Про стрес і проблеми

  • 07.09.19, 10:31
Сьогодні прочитав, що в ході експерименту "Біосфера 2" була змодельована замкнута (під куполом) екологічна система площою 1,5 га. Вона була населена різноманітною флорою та комахами. І от що цікаво - вчені не змоделювали там вітер, а без регулярного розкачування крони дерев ставали крикими і ламалися під власною вагою.

Одразу ж згадалась історія про метелика. Мандрівник побачив, як з кокону народжується метелик. Точніше намагався народитися, бо отвір був дуже тонкий, і метелик все ніяк не міг крізь нього вийти назовні. Пройшло кілька годин, а у метелика все ніяк не вдавалося вибратися з кокону. Тоді мандрівник по доброті душевній акуратно ножом розкрив кокон і метелик вибрався назовні. Однак він мав слабке тільце і немічні крила, залишившись таким на все життя. Виявляється, що метелик повинен був самостійно пролізти крізь цю щілину в коконі, щоб рідина з тіла перейшла в крила, зробивши їх сильнішими і придатними для польоту.

Людство все життя прагнуло зробити своє життя комфортнішим і кращим. В цьому наша унікальність - ми перехитрили еволюцію. Але в погоні за комфортом ми вбили вітер і прискорили темп життя настільки, що зараз легко ламаємося під стресом.

Чому ми обираємо тих, кого обираємо?

  • 01.09.19, 11:46
Це не про політику, а про вибір коханої людини)
На днях перечитував Лабковського (Хочу и буду) і ось що він там пише про вибір партнера. Більше про жінок, хоча те ж саме стосується і чоловіків:

«Я буду прекрасной хозяйкой, научусь вкусно готовить, буду выглядеть как конфета, и тогда кто-то обязательно разглядит и мой "человеческий" талант!» – так рассуждает, необязательно вслух, большинство женщин. Дорогие мои! Никто вас не полюбит за роскошные ресницы, борщ с котлетой и покладистый характер. Любят за другое! 

Кроме того, вы что, не понимаете, как неестественно себя ведете, когда тупо хотите нравиться? За этим поведением совершенно невозможно разглядеть, какой человек на самом деле, зато всегда можно уловить напряжение и прочитать неудовлетворение и недовольство собой. Нормальных людей все это настораживает и отталкивает. А уверенность в себе, наоборот, – притягивает и не отпускает. Но не только в уверенности дело. Чтобы случилась влюбленность, любовь или страсть, человек должен, что называется, «зацепить». И вот цепляет отнюдь не идеальная форма носа, плоский живот или красивые волосы (разве что в первый момент, на котором может все и закончиться). Неосознанно цепляет что-то из детства: ассоциация, похожесть, запах, жест, манера теребить пуговицу, тембр голоса – словом, какая-то деталь, напоминающая родительский дом и родителя противоположного пола. Эта ассоциация, кстати, необязательно должна быть счастливой. И вот против этого бессильны все ухищрения, пластика, наряды и добродетели…

Для любви нет никакой внешности, есть только характер, «яйца», воля, верность себе. Только это в дефиците в этом мире. И только это вызывает интерес, уважение, желание. И если вам всего этого не хватает, выход один – быть собой. Развивать свою индивидуальность и личностные качества. Не идти на компромиссы. Ну хотя бы не издеваться над собой, не вести себя как жертва!"

Я не знаходжу аргументи, щоб йому заперечити. Може у вас будуть інші думки на цю тему?

Чому ідеальних чоловіків не існує)

  • 28.08.19, 11:02
На днях від авторитетного для мене психолога (чи правильніше сказати психологині) почув цікаву інформацію. Жінкам від чоловіка потрібно задоволення трьох базових потреб:

1. Захист (сюди входить фізичний захист і матеріальна стабільність)
2. Емпатія (турбота, співчуття, співпереживання, емоційна підтримка тощо)
3. Секс 

Але при цьому автор стверджувала, що у чоловіків максимум може поєднуватися дві речі, наприклад, Захист і Секс, але без Емпатії або Емпатія і Секс, але без Захисту. Якщо жінка цього не розуміє, то завжди буде почувати незадоволенною власним вибором, бо прагнутиме знайти чоловіка, який покриє всі три її потреби, але такого в природі не існує або це кілька різних чоловіків))

Цікаво було б почути думку прекрасної половини сайту - чи вважаєте ви таку думку вірною? які потреби особисто для вас в пріорітеті (можна просто проголосувати)? які потреби задовольняє ваш теперішній партнер?

12%, 2 голоса

24%, 4 голоса

12%, 2 голоса

53%, 9 голосов
Авторизируйтесь, чтобы проголосовать.

Hopo sapience - найстрашніший хижак в історії Землі

  • 22.08.19, 10:10
Запитайте своїх друзів, кого вони вважають найкращим хижаком в історії Землі. Хтось назве акул, хтось - тиранозаврів чи велоцерапторів. Але все це аматори в порівнянні з нами, Homo sapience.

Жоден хижак не піднімався на вершину харчового ланцюга так швидко, як ми, і не спричинював такого вимирання інших видів. 45 тис. років людина розумна колонізувала Австралію. Як їй вдалося подолати таку велику морську відставнь від Індонезії до Австралії - загадка. Але тоді там найбільшим хижаком був сумчастий лев (розміром з сучасного тигра). Також жили нелітаючі птахи, вдвічі більші за сучасних страусів, а лісами ходили гігантські дипротодони та вомбати вагою дві з половиною тонни. Людям знадобилося лише кілька тисяч років, щоб 23 з 24 видів великих тварин вагою понад 50 кг щезли з лиця Землі. Не кажучи вже про менші істоти.

В Америці до приходу людей жили коні, верблюди, леви, мамонти, шаблезубі кішки та гігантські наземні лінивці, які важили до восьми тонн та досягали висоти шести метрів. Було і багато інших, невідомих нам видів. І знову людству знадобилося лише кілька тисяч років, щоб припинити їх існування.

"За нинішніми оцінками, протягом цього короткого проміжку часу Північна Америка втратила 34 зі своїх 47 родів великих ссавців. Південна Америка втратила 50 з 60. Вимерли також тисячі видів менших ссавців, рептилій, птахів та навіть комах і паразитів."

Тому я би не боявся інопланетян, нехай краще вони остерігаються, щоб Homo sapience і до них не навідався...

Але останнім часом намітився тренд на захист флори і фауни. Цікаво, чи зможемо ми на шляху свого розвитку вберегти і відновити вимираючі види, чи все ж остаточно доконаємо життя на Землі?
 

Переїдання і подружня зрада з точки зору історичного розвитку

  • 19.08.19, 10:31
Умовно наш мозок можна поділити на дві ключові частини: неокортекс і лімбічна система. Неокортекс відповідає за образне мислення, за усвідомлення, а лімбічна система - за наші емоції та регуляцію діяльності організму (від релаксації до приведення в тонус). Наприклад, коли ви ввечері йдете по вулиці і чуєте кроки позаду, то в першу чергу включається лімбічна система і за допомогою гормонів зароджує в нас почуття страху. Під її впливом ми починаємо бігти від небезпеки. А вже потім включається неокортекс і починає переосмислювати: чи варто було бігти? чи були інші варіанти? яким чином в майбутньому уникнути такої ситуації? може не варто більше йти по вулиці наодинці і т.д.

А тепер по суті. Історики вважають, що впродовж сотень тисяч років наші предки в плані харчування в першу чергу слухалися лімбічної системи. Наприклад, людина бродила по лісу і знаходила кущ малини. Якщо жодної небезпеки поряд не було, лімбічна система стимулювала її одразу все з'їсти, навіть якщо добову норму калорій вона вже отримала і була сита. Просто тому, що на цей самий кущ завтра могли натрапити інші і з'їсти його, а вона буде голодную. В декого з нас неокортекс слабкий, і він не може подавити лімбічну систему. Саме такі люди схильні до переїдання і різних залежностей (ігрова, алкогольна, тютюнова тощо).

Щодо зради, то історики вважають, що в багатьох групах Homo sapience жінки навмисно практикували полігамію - вони спали з якомога більшою кількістю чоловіків, щоб жоден з них не знав, від кого дитина, і щоб кожен її підтримував. Таким чином дітей виховували колективно. Так у них був більший шанс на виживання. А от до домінування моногамних сімей людство прийшло порівнянно недавно (10 тис. років тому), після аграрної революції, коли в певних сімей з'явилися надлишки ресурсів, якими вони не хотіли ділитися з усіма. Тобто можна сказати, що за полігамію відповідає лімбічна система, а за моногамію - неокортекс. І якщо неокортекс слабкий...smile

Про плітки і міфи

  • 17.08.19, 10:04
У своїй книзі "Людина розумна. Історія людства від минулого до майбутнього" історик Ювал Ной Харарі розповідає, що вид Homo sapience домінує на Землі лише останні 10 тисяч років. До того паралельно жили інши види людей - Homo neanderthalensis (неандертальці) у Європі та Західній Азії, Homo erectus (прямоходячі) у східних районах Азії, Homo soloensis («люди з долини річки Соло») в Індонезії та на острові Ява, Homo floresiensis («люди з острова Флорес») тощо.

І понад 80 тис. років тому ми (Homo sapiens) не були домінуючим видом. Ті ж неандертальці були краще пристосовані до холоду і мали більший мозок. Однак орієнтовно 70 тис. років тому наші предки пересилилися зі Східної Африки на Аравійський півостів, потім захопили Євразію, а далі частина колонізувала Америку, а інша частина - Австралію. Вчені вважають, що причиною нашої перемоги над іншими видами людей стали...плітки і міфи)

Плітки дозволили розширити чисельність племені до 150 чоловік: "Соціологічне дослідження засвідчило, що максимальний «природний» розмір групи, пов’язаної плітками, становить приблизно 150 осіб. Більшість людей не здатні ані близько знати, ані ефективно пліткувати про понад 150 людських істот." В той же час неандертальці не вміли пліткувати, і жили меншими групами. І хоча фізично вони були сильніші, просто кількісно наші предки їх переважали. А чим більша група, тим більше шансів до виживання, і тим швидше вона збільшується.

Міфи дозволяют об'єднувати у сталі групи більше ніж 150 людей. Міф - це не просто розповідь про неймовірне, це вміння створювати нереальне і вірити в його існування. На початку це була віра у тотеми (людина-лев, людина-вовк), як обереги племені. Потім з'явилися перші релігії, які дозволяли об'єднувати племена і надавати їм спільну ціль (хоч часто вона була кривавою). Держава - це теж міф. Сучасне право, корпорації, традиційна сім'я, різні інституції - все це міфи, і вони живуть лише тому, що ми в них віримо. А коли якийсь міф втрачає актуальність, то він замінюється на інший. І це природній процес.

Як жінки частіше всього описують своїх чоловіків?

  • 07.08.19, 18:51

У книзі «Все лгут. Поисковики, Big Data и Интернет знают о вас всё» Cета Cтівенса-Давидовіца є цікава статистика порівняння того, які епітети жінки найчастіше використовують для опису своїх чоловіків в публічних постах у соцмережах, і які для конфіденційних пошуків в Google. Ось п’ятірка з обох категорій:

У соцмережах:

Найкращий

Мій найкращий друг

Дивовижний

Найвизначніший

Такий милий

У пошукових запитах:

Гей

Придурок

Дивовижний

Дратуючий

Посередність

Про чоловічу красу

  • 06.08.19, 22:07

"В ході дослідження було виявлено, що красивий чоловік в парі – це справжній стрес для його жінки. Дружини в таких відносинах часто незадоволені своєю зовнішністю і постійно знаходяться в гонитві за ідеальною фігурою, яка могла б відповідати їх партнеру. Також занепокоєння викликають думки про те, що їх коханий неодмінно знайде іншу, а те, що він поруч, – це лише питання часу.

А ось ті жінки, які перевершують за привабливістю своїх чоловіків, відчувають себе щасливими, не катують дієтами власний організм і насолоджуються відносинами."

Ось так, бути некрасивим для чоловіків - це перевага smile

Дрімі

  • 20.03.13, 16:11
Думка про те, як стати великим народилася разом з Дрімі. Принаймні, він у це щиро вірив. Та хіба могло бути інакше? Світ зберігався в його пам'яті. Все, що бачив чи відчував, все, що бентежило його розум чи прискорювало серце - всі знання про навколишній світ Дрімі всмоктував в себе до останьої краплинки - наче спрагла африканська фіалка. Він чудово пам'ятав той
день, день свого народження, день, коли він вперше побачив цих добрих, сірих велетнів, які стояли довкола нього на фоні синього неба і в колі яких він почував себе захищиним. Саме тоді, а можливо і трішки пізніше, він зауважив,
наскільки малим він виглядає в порівнянні з іншими слонами. Іскра бажання загорілась в його голові - він повинен стати великим, більшим за маму, кремезнішим за тата - так, він буде дуже великим слоном. Вогонь бажання швидко
розгорався, освітлючи неймовірні, за своєю реалістичністю картини - ось він крокує попереду стада і всі мавпи заздрісно дивляться на його велич, на його гігантський хобот, на потужні білі бивні, гієни ховаються в чагарниках, а леви
завбачливо звільняють дорогу.

Раптом дощ реальності загасив вогонь бажань. Питання, що раптом з’явилося в його голові, дріб’язкове і не важливе, як йому спершу здалось, перервало політ його фантазії. "А як мені стати великим?" - подумав Дрімі. На диво рішення
прийшло одразу ж за запитанням. "А й справді, - думав Дрімі, - варто поспостерігати за дорослими, і тоді все стане зрозумілим". Вогник знову почав розгоратися, і натхненний Дрімі почав вловлювати все, що відбувалось довкола.

Наступного дня Дрімі з самого ранку почав пильнувати за всіма діями стада. Решта світу його не цікавила. Зранку, слони грілися на сонечку, не забуваючи при цьому постійно жувати все, що траплялося їм на шляху, окрім птахів і інших тварин.

"Ось воно!", - зрадів Дрімі, - "вся справа в їжі! Який же я все ж таки кмітливий!" І Дрімі негайно почав і собі рвати траву.

Проте, як завжди буває в таких випадках, неприємності чекають там, де ви не готові їх зустріти. Хобот маленького слоненяти був куценький і погано розвинений, тому і траву рвати було незручно і це потребувало значних зусиль.
Однак впертість, необмежена розумом, зупинятися через такі дрібниці не збералась, і Дрімі все ж таки поклав чудо-траву собі до рота. Жувати небуло чим, тому він просто проковтнув її. На смак вона була гидка і Дрімі вже
зберався повернути травичку матінці природі, як раптом думка, блискавкою промайнувши в його голові, змусила його зупинитися.

"Можливо так має бути! Можливо, щоб стати великим, треба напихатися цеї гидоти і...", - він поглянув на задоволені вирази на обличчях слонів,-"...посміхатися, наче нічого не сталося?" Дрімі зібрав хоботом ще трохи травички, поглянув востаннє на решту велетнів, приготувався і роблячи великий вдох швиденько вкинув її собі в горло і не затримуючи
переправив далі до шлунку, при цьому намагаючись не кривитися. Він проробив цю операцію ще декілька разів, а потім, наче за ним гієни гналися, побіг до найближчої пальми, щоб перевірити, наскільки він виріс. На привеликий його
подив, його зріст не змінився. "Дуже дивно, - думав Дрімі, - деж я прорахувався, напевно, якась деталь, промайнула повз мій допитливий погляд і, нажаль, результату не досягнуто".

Слоненя придивилось уважніше і порівняло поведінку декількох слонів. Хтось їв притоптуючи на місці, хтось стояв, одні повертали голову ліворуч, інші праворуч, а треті взагалі голови не піднімали, помахуючи при цьому хвостами.
Нові деталі лише заплутали Дрімі і він, набравшись сміливості (потрібно багато сміливості щоб класти до рота всіляку гидоту) вирішив повторити усі рухи один за одним. Він кидав собі траву, пританцьовуючи, стоячи на місці, хитаючи
головою або не рухаючи нею - одним словом це було схоже на якийсь ритуальний танок - і він таки досягнув своєї мети - він привернув увагу мавп, звісно не так, як він собі це уявляв (хоча коли наші мрії збуваються так як ми їх уявляємо),
проте "головне результат", - подумав Дрімі, підходячи до пальми. Результат знову вирішив зачекати з приходом і Дрімі подумав, що нехай дорослі дурят одне одного, поїдаючи траву, радіючи при цьому, він знайде інший спосіб
стати великим.

З цими думками він пішов до мами, яка нагодувала його молоком, смак якого навіть порівнювати з травою не можна.

Самостійність - ознака величі, проте заради досягнення результату Дрімі готовий був поступитися цим принципом. Залишивши гордощі позаду вух, з світлим поглядом він звернувся до мами:

- Мам, я хочу стати великим?

- Треба їсти, спати і не хвилюватися, одним словом, дозволити природі самій все з часом владнати.

- Але, я не хочу чекати, я хочу вже!

- Я, я, я ... гаразд, є один шлях, але поперджаю, він важкий!

- Я ладен з’їсти все, що завгодно, піти куди накажеш, зробити, що скажеш!

- Заспокойся, - засміялась мама, - їсти і далеко ходити не потрібно. Для того, щоб здобути справжню велеч - потрібно допомогти іншим.

- І це все? - недовірливо запитав Дрімі.

- Так, це все, однак це важче, ніж ти вважаєш,... хоча, сам переконаєшся, - останніх слів Дрімі вже не чув, він був вже за десять кроків від матері і на десять кроків ближче до своєї мрії.

"Допомогти, допомогти, треба когось знайти, щоб йому допомогти", - думав Дрімі. Він озирнувся довкола. Слони жували, мавпи відпочивали, птахи насолоджувались небом, одним словом, всі були щасливі і задоволені і ніхто не поребував допомоги. "Жах", - подумав Дрімі,- "наче всі змовилися, щоб я так і залишився малим! Ну невже ніхто не
потребує допомоги? Куди цей світ котиться?"

Раптом він побачив, як в зарослях густої трави причаїлась левиця, і приготувалась накинутися на зебру, яка спокійно жувала травичку неподалік. "Ось, кому потрібна моя допомога", - зрадів Дрімі і побіг в тому напрямку. Та ледве
він ступи десять кроків, як левиця, провівши блискавичну атаку, повалила зебру на землю і вже встигла відправити її щіпати зелену травичку на Едемські пасовища. Дрімі зупинився.

"Зебрі моя допомога вже не потрібна, та і левиця прекрасно сама впоралась, а якщо буду занадто надокучливим, мені самому знадобиться допомога", - подумав він, - "краще залишусь малим слоненям, ніж стану великим обідом".

Потинявшись між слонами, увагу Дрімі привернули мурахи. Гуртом вони несли велику мертву гусінь до мурашника. Спостерігаючи за ними Дрімі побачив, що мурахи зовсім не переймалися довколишнім світом. Вони собі намітили курс додому, і вперто його дотримувалися, незважаючи на перешкоди, що виникали на їхньому шляху, навіть не
намаючись їх обійти.

"Вони такі маленькі, бо ні на що не звертають уваги, і, як наслідок, нікому не допомагають!" - подумав Дрімі.  Він
підійшов до них і хоботом втягнув втягнув повітря таким чином, що гусінь разом з мурашками прилипли до нього. Видовище не з приємних, проте чого не зробиш заради мрії? Не встиг він зробити і декількох кроків назустріч мурашника і величі, як раптом відчув гострий біль - мурахи, сприйнявши його за ворога почали кусати. Дрімі не здавався і продовжував йти. Ще крок, а потім ще один, нарешті він не витримав і впустив гусінь разом з мурахами. Відчувши твердий грунт під ногами, комахи швиденько підняли свій обід і продовжили переможну ходу. Поглянувши вперед, в напрямку їх руху, Дрімі побачив колоду, і вирішив, що забравши його з їх шляху, він їм допоможе. З радістю і великим задоволенням він підбіг до неї і спробував зсунути її вбік, проте колода мала свою власну точку зору, на те, в якому місці їй лежати, і не зважала на зусилля слоненятка.

"Я теж так просто не здамся", - подумки відповів Дрімі, і впершись гарненько лобом надавив з усіх сил. Колода зсунулась на сантиметр і стала на місці. "Я вже відчуваю, що стаю більшим", - думав Дрімі, - "ще трохи, ще трішечки". Раптом, вона так різко відсунулась вбік, що Дрімі ледве не впав. "Я це зробив, я ...", - і тут він помітив
маму, що стояла праворуч від нього.

- Мам, ну навіщо ти мені допомогла? Невже ти не достатньо велика?
- з сумом і докором в голосі звернувся до неї Дрімі.

- Я просто побачила, як ти надриваєшся і вирішила...

- Невже ти хочеш, щоби я довіку залишився малим?, - перебив її Дрімі. - Он, поглянь на мурах - вони нікому не допомагають, тому і залишаються малими!

- Я думаю з тобою такого не станеться, - посміхаючись відповіла мама.

- Ще й як станеться! Сьогодні, наче вся природа змовилась проти мене! Нікому не потрібно моя допомога.

- Не кажи дурниць. Невже садівник переймається, на яку гілочку сяде метелик. Будь мудріший!

- Який садівник?

- Той, який все це створив. Будь готовий, якщо ти справді бажає комусь допомогти, то нагода неодмінно трапиться, головне - допомагати, коли ти потрібен, а не коли тобі хочеться!

Засмучений і невеселий Дрімі поплентався вперед, навіть не знаючи куди він іде. Він думав про мурах, які не бажали його допомоги, як він не бажав допомоги матері.

"Так ось, чому вони мене кусали! Вони не хотіли ставати ще меншими!" - подума Дрімі і зрозумівши дії мурах, його настрій покращився і він знову почав шукати "жертву", які зміг би допомогти. Та, здавалось, що "царство
небесне" вже прийшло на землю, зруйнувавши всі плани Дрімі. Від усвідомлення цієї думки його настрій знову відчув радість вільного падіння. Сонце припікало і Дрімі вирішив прогулятися до річки. Підійшовши ближче до річки він побачив, що молода газель також вирішила вгамувати спрагу, а крокодил, якого спрага, напевно, не мучила, вирішив вгамувати почуття голоду і потихеньку підпливав до газелі. Не думаючи ні про що, Дрімі кинувся вперед. Газель відчувши вібрацію і почувши чиєсь наближення подивилась на нього, проте не відчуваючи небезпеки продовжувала пити. Крокодил, сконцентрувавшись на жертві підкрадався все ближче і ближче. "Ще п’ять метрів, ще чотири, ще
трішки і вона буде моя", - думав хижак, аж раптом він помітив слоненя, яке швидко наближалось до газелі. "Це навіжене ще сполохає мою солоденьку, треба прискоритись." Крокодил винирув з води і приготувався до
завершальної атаки, бідолашна газель побачила його страшенну пащу, проте страх паралізував її тіло і вона не могла поворушитися. Раптом сильний удар в бік відкинув її всторону і вивів з ступору. Поруч з собою вона побачила слоненя,
яке збило її і врятувало від загибелі. А ще далі лежав крокодил, який погано усвідомлював, що сталось і чому він промахнувся. Не бажаючи давати йому будь-які пояснення газель за два стрибка вже була поза небезпекою, а ще за
п’ять - зникла з виду. Дрімі теж подумав, що варто залишити крокодила на одинці з його роздумами і поспішив слідом за газелю.

І лише коли він був на безпечній відстані, він усвідомив, що допоміг комусь. Наче маленьке сонечко засяяло всередині Дрімі, освітлюючи і зігріваючи кожну клітинку його тіла. Стало так легко і приємно, і пташечки наче для нього співали, і життя здалось таким прекрасним. Хоча ніхто не бачив його відчайдушного і благородного вчинку, він відчував, що став більший ;-))))

Митець і Пензлик

  • 20.03.13, 16:05
Митець упевненою рукою взяв Пензлик і підніс до полотна. Вмочив у фарбу і провів ним по ньому. Рівна, сильна, чітка лінія залишила свій слід. За ним ще одна, і ще одна. Незабаром Пензлик побачив, що він, під керівництвом Митця, створює певний малюнок. Він довіряв Митцеві. Його впевненим рухам. Пензлик був переконаний, що кожний штрих, кожна лінія сповненна сенсу і мети. Він не задумувався, чому Митець повернув лінію праворуч чи перервав її. Він був занадто малий, щоб розглянути всю картину, але навіть та частина, яку він бачив, вселяла в нього впевненість і спокій, бо він знав - рука Митця керує ним і напрявляє. Він відчував свою необхідність. Пензлик повністю підкорявся Його волі.

Але раптом він відчув, що Рука Митця зникла. Пензлик і далі йшов по полотну, але не відчував, що ним керує Митець. Страх, відчай, занепокоєння пронеслися крізь нього і лінія позаду втратила плавність, послідовність і силу. Він озирнувся довкола, в надії побачити Митця, але Його ніде не було. Пензлик зупинився: "можливо не варто нікуди йти, потрібно зачекати, і Митець повернеться", - подумав він. Пройшов деякий час, але Митець так і не з'явився. Він не знав, що йому робити, тому вирішив просто продовжити свій шлях. Деякий час він просто йшов по полотну, навіть не озираючись, засмучений  і покинутий, але раптом він озирнувся, в надії побачити Руку Митця, але побачив тільки свій слід. Розглядаючи його, він помітив, що лінія вийшла слабша, не така рівна і чітка, але, все ж, не настільки погана. "Можливо", - подумав Пензлик, "мені навіть Митець не потрібен, щоб творити", і він побіг швидше і впевненіше, повертав праворуч та ліворуч, вгору та вниз, намагаючись створити свій власний візерунок. Лінії, намальовані ним перетиналися і перепліталися, вони були чіткішими і сильнішими, але, оскільки цілої картини він бачити не міг, то сенсу і лініях теж не знайшов.

"Мабуть, потрібно знайти Митця в собі. Адже без мене, Митець не міг творити, отже якась частина Митця повинна бути в мені", - подумав Пензлик. Він сконцентрувався і почав рухатися не поспішаючи, обдумуючи кожен наступний хід, кожен поворот. Пензлик намагався відчути в собі ту ж силу і впевненість, яку відчував від Руки Митця.  Його слід на полотні ставав чіткішим і виразнішим. На якусь мить, Пензлику навіть здалося, що він бачить увесь візерунок, усю картину повністю...але наступної миті він знову втратив спокій, так і не побачивши, що ж саме він малює.

Митець так і не повернувся до Пензлика, а Пензлик, щоб заспокоїти себе повірив у те, що Митець поруч, просто він Його не бачить, і одного дня він знову відчує Його впевнену Руку.

Але насправді, не було ані Пензлика, ані Митця, навіть лінії були уявними...
Страницы:
1
2
предыдущая
следующая