Профиль

Phaeton

Phaeton

Украина, Хмельницкий

Рейтинг в разделе:

Последние статьи

Дрімі

  • 20.03.13, 16:11
To Miss Charming!

Думка про те, як стати великим народилася разом з Дрімі. Принаймні, він у це щиро вірив. Та хіба могло бути інакше? Світ зберігався в його пам'яті. Все, що бачив чи відчував, все, що бентежило його розум чи прискорювало серце - всі знання про навколишній світ Дрімі всмоктував в себе до останьої краплинки - наче спрагла африканська фіалка. Він чудово пам'ятав той
день, день свого народження, день, коли він вперше побачив цих добрих, сірих велетнів, які стояли довкола нього на фоні синього неба і в колі яких він почував себе захищиним. Саме тоді, а можливо і трішки пізніше, він зауважив,
наскільки малим він виглядає в порівнянні з іншими слонами. Іскра бажання загорілась в його голові - він повинен стати великим, більшим за маму, кремезнішим за тата - так, він буде дуже великим слоном. Вогонь бажання швидко
розгорався, освітлючи неймовірні, за своєю реалістичністю картини - ось він крокує попереду стада і всі мавпи заздрісно дивляться на його велич, на його гігантський хобот, на потужні білі бивні, гієни ховаються в чагарниках, а леви
завбачливо звільняють дорогу.

Раптом дощ реальності загасив вогонь бажань. Питання, що раптом з’явилося в його голові, дріб’язкове і не важливе, як йому спершу здалось, перервало політ його фантазії. "А як мені стати великим?" - подумав Дрімі. На диво рішення
прийшло одразу ж за запитанням. "А й справді, - думав Дрімі, - варто поспостерігати за дорослими, і тоді все стане зрозумілим". Вогник знову почав розгоратися, і натхненний Дрімі почав вловлювати все, що відбувалось довкола.

Наступного дня Дрімі з самого ранку почав пильнувати за всіма діями стада. Решта світу його не цікавила. Зранку, слони грілися на сонечку, не забуваючи при цьому постійно жувати все, що траплялося їм на шляху, окрім птахів і інших тварин.

"Ось воно!", - зрадів Дрімі, - "вся справа в їжі! Який же я все ж таки кмітливий!" І Дрімі негайно почав і собі рвати траву.

Проте, як завжди буває в таких випадках, неприємності чекають там, де ви не готові їх зустріти. Хобот маленького слоненяти був куценький і погано розвинений, тому і траву рвати було незручно і це потребувало значних зусиль.
Однак впертість, необмежена розумом, зупинятися через такі дрібниці не збералась, і Дрімі все ж таки поклав чудо-траву собі до рота. Жувати небуло чим, тому він просто проковтнув її. На смак вона була гидка і Дрімі вже
зберався повернути травичку матінці природі, як раптом думка, блискавкою промайнувши в його голові, змусила його зупинитися.

"Можливо так має бути! Можливо, щоб стати великим, треба напихатися цеї гидоти і...", - він поглянув на задоволені вирази на обличчях слонів,-"...посміхатися, наче нічого не сталося?" Дрімі зібрав хоботом ще трохи травички, поглянув востаннє на решту велетнів, приготувався і роблячи великий вдох швиденько вкинув її собі в горло і не затримуючи
переправив далі до шлунку, при цьому намагаючись не кривитися. Він проробив цю операцію ще декілька разів, а потім, наче за ним гієни гналися, побіг до найближчої пальми, щоб перевірити, наскільки він виріс. На привеликий його
подив, його зріст не змінився. "Дуже дивно, - думав Дрімі, - деж я прорахувався, напевно, якась деталь, промайнула повз мій допитливий погляд і, нажаль, результату не досягнуто".

Слоненя придивилось уважніше і порівняло поведінку декількох слонів. Хтось їв притоптуючи на місці, хтось стояв, одні повертали голову ліворуч, інші праворуч, а треті взагалі голови не піднімали, помахуючи при цьому хвостами.
Нові деталі лише заплутали Дрімі і він, набравшись сміливості (потрібно багато сміливості щоб класти до рота всіляку гидоту) вирішив повторити усі рухи один за одним. Він кидав собі траву, пританцьовуючи, стоячи на місці, хитаючи
головою або не рухаючи нею - одним словом це було схоже на якийсь ритуальний танок - і він таки досягнув своєї мети - він привернув увагу мавп, звісно не так, як він собі це уявляв (хоча коли наші мрії збуваються так як ми їх уявляємо),
проте "головне результат", - подумав Дрімі, підходячи до пальми. Результат знову вирішив зачекати з приходом і Дрімі подумав, що нехай дорослі дурят одне одного, поїдаючи траву, радіючи при цьому, він знайде інший спосіб
стати великим.

З цими думками він пішов до мами, яка нагодувала його молоком, смак якого навіть порівнювати з травою не можна.

Самостійність - ознака величі, проте заради досягнення результату Дрімі готовий був поступитися цим принципом. Залишивши гордощі позаду вух, з світлим поглядом він звернувся до мами:

- Мам, я хочу стати великим?

- Треба їсти, спати і не хвилюватися, одним словом, дозволити природі самій все з часом владнати.

- Але, я не хочу чекати, я хочу вже!

- Я, я, я ... гаразд, є один шлях, але поперджаю, він важкий!

- Я ладен з’їсти все, що завгодно, піти куди накажеш, зробити, що скажеш!

- Заспокойся, - засміялась мама, - їсти і далеко ходити не потрібно. Для того, щоб здобути справжню велеч - потрібно допомогти іншим.

- І це все? - недовірливо запитав Дрімі.

- Так, це все, однак це важче, ніж ти вважаєш,... хоча, сам переконаєшся, - останніх слів Дрімі вже не чув, він був вже за десять кроків від матері і на десять кроків ближче до своєї мрії.

"Допомогти, допомогти, треба когось знайти, щоб йому допомогти", - думав Дрімі. Він озирнувся довкола. Слони жували, мавпи відпочивали, птахи насолоджувались небом, одним словом, всі були щасливі і задоволені і ніхто не поребував допомоги. "Жах", - подумав Дрімі,- "наче всі змовилися, щоб я так і залишився малим! Ну невже ніхто не
потребує допомоги? Куди цей світ котиться?"

Раптом він побачив, як в зарослях густої трави причаїлась левиця, і приготувалась накинутися на зебру, яка спокійно жувала травичку неподалік. "Ось, кому потрібна моя допомога", - зрадів Дрімі і побіг в тому напрямку. Та ледве
він ступи десять кроків, як левиця, провівши блискавичну атаку, повалила зебру на землю і вже встигла відправити її щіпати зелену травичку на Едемські пасовища. Дрімі зупинився.

"Зебрі моя допомога вже не потрібна, та і левиця прекрасно сама впоралась, а якщо буду занадто надокучливим, мені самому знадобиться допомога", - подумав він, - "краще залишусь малим слоненям, ніж стану великим обідом".

Потинявшись між слонами, увагу Дрімі привернули мурахи. Гуртом вони несли велику мертву гусінь до мурашника. Спостерігаючи за ними Дрімі побачив, що мурахи зовсім не переймалися довколишнім світом. Вони собі намітили курс додому, і вперто його дотримувалися, незважаючи на перешкоди, що виникали на їхньому шляху, навіть не
намаючись їх обійти.

"Вони такі маленькі, бо ні на що не звертають уваги, і, як наслідок, нікому не допомагають!" - подумав Дрімі.  Він
підійшов до них і хоботом втягнув втягнув повітря таким чином, що гусінь разом з мурашками прилипли до нього. Видовище не з приємних, проте чого не зробиш заради мрії? Не встиг він зробити і декількох кроків назустріч мурашника і величі, як раптом відчув гострий біль - мурахи, сприйнявши його за ворога почали кусати. Дрімі не здавався і продовжував йти. Ще крок, а потім ще один, нарешті він не витримав і впустив гусінь разом з мурахами. Відчувши твердий грунт під ногами, комахи швиденько підняли свій обід і продовжили переможну ходу. Поглянувши вперед, в напрямку їх руху, Дрімі побачив колоду, і вирішив, що забравши його з їх шляху, він їм допоможе. З радістю і великим задоволенням він підбіг до неї і спробував зсунути її вбік, проте колода мала свою власну точку зору, на те, в якому місці їй лежати, і не зважала на зусилля слоненятка.

"Я теж так просто не здамся", - подумки відповів Дрімі, і впершись гарненько лобом надавив з усіх сил. Колода зсунулась на сантиметр і стала на місці. "Я вже відчуваю, що стаю більшим", - думав Дрімі, - "ще трохи, ще трішечки". Раптом, вона так різко відсунулась вбік, що Дрімі ледве не впав. "Я це зробив, я ...", - і тут він помітив
маму, що стояла праворуч від нього.

- Мам, ну навіщо ти мені допомогла? Невже ти не достатньо велика?
- з сумом і докором в голосі звернувся до неї Дрімі.

- Я просто побачила, як ти надриваєшся і вирішила...

- Невже ти хочеш, щоби я довіку залишився малим?, - перебив її Дрімі. - Он, поглянь на мурах - вони нікому не допомагають, тому і залишаються малими!

- Я думаю з тобою такого не станеться, - посміхаючись відповіла мама.

- Ще й як станеться! Сьогодні, наче вся природа змовилась проти мене! Нікому не потрібно моя допомога.

- Не кажи дурниць. Невже садівник переймається, на яку гілочку сяде метелик. Будь мудріший!

- Який садівник?

- Той, який все це створив. Будь готовий, якщо ти справді бажає комусь допомогти, то нагода неодмінно трапиться, головне - допомагати, коли ти потрібен, а не коли тобі хочеться!

Засмучений і невеселий Дрімі поплентався вперед, навіть не знаючи куди він іде. Він думав про мурах, які не бажали його допомоги, як він не бажав допомоги матері.

"Так ось, чому вони мене кусали! Вони не хотіли ставати ще меншими!" - подума Дрімі і зрозумівши дії мурах, його настрій покращився і він знову почав шукати "жертву", які зміг би допомогти. Та, здавалось, що "царство
небесне" вже прийшло на землю, зруйнувавши всі плани Дрімі. Від усвідомлення цієї думки його настрій знову відчув радість вільного падіння. Сонце припікало і Дрімі вирішив прогулятися до річки. Підійшовши ближче до річки він побачив, що молода газель також вирішила вгамувати спрагу, а крокодил, якого спрага, напевно, не мучила, вирішив вгамувати почуття голоду і потихеньку підпливав до газелі. Не думаючи ні про що, Дрімі кинувся вперед. Газель відчувши вібрацію і почувши чиєсь наближення подивилась на нього, проте не відчуваючи небезпеки продовжувала пити. Крокодил, сконцентрувавшись на жертві підкрадався все ближче і ближче. "Ще п’ять метрів, ще чотири, ще
трішки і вона буде моя", - думав хижак, аж раптом він помітив слоненя, яке швидко наближалось до газелі. "Це навіжене ще сполохає мою солоденьку, треба прискоритись." Крокодил винирув з води і приготувався до
завершальної атаки, бідолашна газель побачила його страшенну пащу, проте страх паралізував її тіло і вона не могла поворушитися. Раптом сильний удар в бік відкинув її всторону і вивів з ступору. Поруч з собою вона побачила слоненя,
яке збило її і врятувало від загибелі. А ще далі лежав крокодил, який погано усвідомлював, що сталось і чому він промахнувся. Не бажаючи давати йому будь-які пояснення газель за два стрибка вже була поза небезпекою, а ще за
п’ять - зникла з виду. Дрімі теж подумав, що варто залишити крокодила на одинці з його роздумами і поспішив слідом за газелю.

І лише коли він був на безпечній відстані, він усвідомив, що допоміг комусь. Наче маленьке сонечко засяяло всередині Дрімі, освітлюючи і зігріваючи кожну клітинку його тіла. Стало так легко і приємно, і пташечки наче для нього співали, і життя здалось таким прекрасним. Хоча ніхто не бачив його відчайдушного і благородного вчинку, він відчував, що став більший ;-))))

Митець і Пензлик

  • 20.03.13, 16:05
Митець упевненою рукою взяв Пензлик і підніс до полотна. Вмочив у фарбу і провів ним по ньому. Рівна, сильна, чітка лінія залишила свій слід. За ним ще одна, і ще одна. Незабаром Пензлик побачив, що він, під керівництвом Митця, створює певний малюнок. Він довіряв Митцеві. Його впевненим рухам. Пензлик був переконаний, що кожний штрих, кожна лінія сповненна сенсу і мети. Він не задумувався, чому Митець повернув лінію праворуч чи перервав її. Він був занадто малий, щоб розглянути всю картину, але навіть та частина, яку він бачив, вселяла в нього впевненість і спокій, бо він знав - рука Митця керує ним і напрявляє. Він відчував свою необхідність. Пензлик повністю підкорявся Його волі.

Але раптом він відчув, що Рука Митця зникла. Пензлик і далі йшов по полотну, але не відчував, що ним керує Митець. Страх, відчай, занепокоєння пронеслися крізь нього і лінія позаду втратила плавність, послідовність і силу. Він озирнувся довкола, в надії побачити Митця, але Його ніде не було. Пензлик зупинився: "можливо не варто нікуди йти, потрібно зачекати, і Митець повернеться", - подумав він. Пройшов деякий час, але Митець так і не з'явився. Він не знав, що йому робити, тому вирішив просто продовжити свій шлях. Деякий час він просто йшов по полотну, навіть не озираючись, засмучений  і покинутий, але раптом він озирнувся, в надії побачити Руку Митця, але побачив тільки свій слід. Розглядаючи його, він помітив, що лінія вийшла слабша, не така рівна і чітка, але, все ж, не настільки погана. "Можливо", - подумав Пензлик, "мені навіть Митець не потрібен, щоб творити", і він побіг швидше і впевненіше, повертав праворуч та ліворуч, вгору та вниз, намагаючись створити свій власний візерунок. Лінії, намальовані ним перетиналися і перепліталися, вони були чіткішими і сильнішими, але, оскільки цілої картини він бачити не міг, то сенсу і лініях теж не знайшов.

"Мабуть, потрібно знайти Митця в собі. Адже без мене, Митець не міг творити, отже якась частина Митця повинна бути в мені", - подумав Пензлик. Він сконцентрувався і почав рухатися не поспішаючи, обдумуючи кожен наступний хід, кожен поворот. Пензлик намагався відчути в собі ту ж силу і впевненість, яку відчував від Руки Митця.  Його слід на полотні ставав чіткішим і виразнішим. На якусь мить, Пензлику навіть здалося, що він бачить увесь візерунок, усю картину повністю...але наступної миті він знову втратив спокій, так і не побачивши, що ж саме він малює.

Митець так і не повернувся до Пензлика, а Пензлик, щоб заспокоїти себе повірив у те, що Митець поруч, просто він Його не бачить, і одного дня він знову відчує Його впевнену Руку.

Але насправді, не було ані Пензлика, ані Митця, навіть лінії були уявними...

Казка про принца Дастана

  • 20.03.13, 15:59
14.03.11, 00:13
Давним-давно, коли ще люди поважали і оберігали природу, в далекій країні Нішапурі жив король Гіясаддін. Країна його була невеликою, а піддані щасливими, оскільки мудрий король ніколи не забував, що він людина і живе серед людей. Була у нього дружина – чарівна королева Жасмін, яка не поступалася чоловіку в мудрості. Тому, вона ніколи не критикувала його накази, але м’яко змінювала хід його думок у вірному напрямку. Як легенький вітерець руйнує
ненадійну конструкцію, так і королева Жасмін своїми словами допомагала королю виявляти помилки в законах і робити їх справедливішими. В свою чергу король Гіясаддін дуже любив свою дружину і шануючи її мудрість завжди прислухався до її думок і радився з нею. Всі довкола прославляли розум і справедливість короля, а він
завжди казав, що це заслуга королеви. Однак, люди вірили у те, що хотіли, тому бачили у цьому ще один доказ його мудрості. А королеві Жасмін було достатньо любові свого чоловіка і вона ніколи не заважала людям вірити у те, що вони хочуть.  

Був у них єдиний син – їх опора і надія – принц Дастан. З малку батьки розвивали його розум, зміцнювали тіло і заповнювали його серце любов’ю. Тому, не дивно, що коли принц Дастан виріс усі бачили в ньому нового
короля, також мудрого, сильного, надійного і справедливого як його батько. Усі, окрім самого принца. Він дуже любив своїх батьків, свій народ, але він боявся не виправдати сподівань, він боявся стати поганим королем і не хотів брати на себе тягар відповідальності. Ця туга мучила його серце, однак він нікому її не показував, бо знав, що біда – безсоромна і нетактовна подруга, вона одразу ж намагатиметься поселитися в серцях тих, кого він любив. Лише його мати, королева
Жасмін, помічала, що щось турбує її сина. Однак на її питання, принц Дастан не відповідав відвертістю. Тому, ця мудра жінка, вирішила відправити сина у подорож, сподіваючись, що нові місця і інші турботи проженуть тугу з його
серця.

Невдовзі, принц Дастан з декількома друзями взявши із собою їжі, води та інші найнеобхідніші речі, відправилися у мандри. Їхали вони довго, зустріли на своєму шляху багато хороших людей, оминули декількох поганих.
Спочатку, принца і справді захопила подорож, як і все нове, але потім день проведений в сідлі став йому звичний, сонце не змінювало свій шлях по небосхилу, зорі, як і в дома, яскраво мерехтіли і думки, що бентежили його
серце знову заполонили його голову.

Одного дня, пересікаючи невеликий ліс, принц Дастан з друзями почув чарівне пташине щебетання. Воно так вразило і сподобалося юнаку, що він поїхав на голос і невдовзі побачив цю незвичну пташку – вона була завбільшки з орла. Її пір’я переливалося синіми і зеленими кольорами, а довгий хвіст, вільно звисав. Дастан більше години слухав її щебетання, впродовж якої він забув про всі свої туброти і страхи. А коли пташка змовкла, він зліз з коня і
вони отаборилися в тому лісі. Минали дні, пташка кожного дня прилітала на звичне місце і починала співати, торкаючись живих струн в серці Дастана, а він не втомлювався її слухати. Друзі почали непокоїтися за юного царевича, і
вмовили його повернутися додому. Але не хотів Дастан залишати пташку. Тоді друзі впіймали її і повезли з собою.

Після повернення додому, Дастан наказав огородити сад величезним парканом, який би піднімався догори на величину найвищої башти його замку і помістив в той сад свою пташку. Але, незважаючи на те, що сад був дуже великий,
пташка вперше облетів його і зрозумівши, що вона в пастці сіла на одне з дерев, схилила голову і не проронила ні звуку. Дастан сподівався, що вона звикне і з часом знову даруватиме йому свої чарівні пісні, але минали дні, пропливали ночі, а чарівна пташка так і не заспівала. Вона лише уважно дивилася на принца, і він міг заприсягнути, що бачив сум і тугу в її очах.

Чого тільки не спробував Дастан аби пташка знову почала співати. Він наказував готувати для неї різні страви, запустив в сад інших пташок, щоб їй не було сумно, розмістив неподалік придворних музик, щоб вони своєю музикою звеселили її, але результату не було. Тоді принц попросив допомоги в батьків, але й ті не знали, що варто робити. Однак, вони вказали йому на одного старця, який проживав в їх королівстві і до якого люди приходила за порадами.

Не гаючи ні хвилини, поїхав Дастан до того старця, щоб спитати в нього поради. Приїхавши до його хатини, він швидко зіскочив з коня і постукавши в двері увійшов всередину. На стільчику сидів господар і ліпив з глини глечик.

- Добрий день, старче, - привітався Дастан.

- Добрий день, юначе, - почував він у відповідь. – Хто ти і чому прийшов до мене?

- Мене звати Дастан, я син короля Гіясаддіна і прийшов до Вас просити поради. Мандруючи світом, натрапив я на одну пташку. Її чарівний спів дуже сподобався мені і поки ми залишалися у тому лісі, вона кожного дня прилітала і дарувала нам свої пісні. Тому, я вирішив забрати її сюди. По приїзді, я наказав огородити сад, щоб їй не довелося сидіти в клітці, але пташка з того часу так і не співала. Допоможіть мені, старче, і я дам Вам усе, що забажаєте.

- Не можеш дати ти мені нічого, бо не володієш нічим. Ніколи не володів і володіти не будеш. Усе, що ти маєш, отримав ти від інших, які також нічим не володіли. Лише впродовж певного часу вони цим користувалися і передали тобі. В цьому і є моя тобі порада. Відпусти пташку, ти не її власник. Поруч з тобою будуть лише ті, хто цього хочуть з власної волі, незалежно від причин, якими вони пояснюють це бажання.

- Але ж мені так подобається її спів. Я хочу, щоб вона завжди була поруч.

- Вона прилітала до тебе з власної волі, а ти її цього позбавив. Ти помістив її у клітку. Якими б не були її розміри, клітка завжди залишатиметься кліткою. Ти обмежив її волю, позбавив неба. Ти знаєш, про що вона співала?

- Ні.

- Можливо, вона співала про свіжість світанку, про безмежність океану, про теплий вітер, який допомагає ширяти в небесах і про світ, яким його можна побачити лише з висоти пташиного польоту. Для того, щоб зрозуміти її, ти повинен побачити її світ. Для того, щоб вона залишилася поруч з тобою, ти повинен поєднати два світи в одному.

- Але як мені це зробити?

- Є одне зілля, але ти повен добре подумати, чи цього ти прагнеш, бо вороття вже не буде. І старець протягнув Дастану невеличку склянку. Принц подякував йому і повернувся до замку.

Декілька днів, він ходив сам не свій, обмірковуючи і зважуючи все, а потім вирішив запитати поради в батьків. Переповівши їм відповідь старця, Дастан розпів їм і те, що було у нього на серці. Тоді, король Гіясаддін,
подивившись у вічі королеви Жасмін і побачивши там підтвердження власних думок сказав:

- Дастане, хоча ти народився принцем, але лише тобі вирішувати, ким бути далі. Ми хочемо, щоб доля тобі посміхалася, але для кожного вона усміхається по-своєму.

Почувши це, принц спустився донизу і наказав розібрати огорожу. А коли вранці, слуги прийшли в покої Дастана, щоб повідомити про виконання його наказу, принца в спальні не було, лише одне з вікон було відчинено. З того дня, ніхто більше не бачив Дастана. А щодо чарівної пташки, то один рибалка, помітив її в променях світанкового сонця, але не одну, а в парі ще з однією пташкою. Вони ділили небо разом, покладаючись на свої могутні крила. Коли ця звістка дійшла до короля – він наказав влаштувати свято для всіх людей, під час якого сказав, що ніхто не повинен сумувати за Дастаном, адже ми повинні радіти з того, що він дарував нам тепло свого серця, а не переживати за те, що це тепло він зараз дарує іншим. Але, люди не зрозуміли короля, бо вірили у те, що хотіли. Їм було шкода короля  Гіясаддіна
і королеву Жасмін, які втратили сина. Проте сама король з королевою були дуже щасливими, щасливішими за них були лише дві пташки, які ділили між собою небо, прямуючи на зустріч ранковому сонцю. 

Учитель

  • 20.03.13, 15:43
- Учителю, а в чому сенс нашого життя?
Старець подивився на юного учня своїми теплими очима, усміхнувся і поставив перед ним на стіл свічку, що горіла рівним і м'яким полум'ям, загасивши при цьому решту свічок, які осяювали невеличку кімнату.
- У чому сенс існування цієї свічки? Як ти думаєш?
- Що б горіти і дарувати людям тепло, світло і затишок.
- А якщо людей в кімнаті немає, невже при цьому зникає сенс її існування? Невже навколишнє середовище визначає сенс її існування? 
- Але як при цьому досягти успіху, визнання і пошани, якщо довкола нікого не буде?
Учитель поставив на край столу дзеркало, в якому відображалося полум'я свічки.
- Піднеси руку до свічки. Що відчуваєш?
- Тепло.
- А тепер піднеси руку до відображення свічки у дзеркалі. Що відчуваєш?
- Нічого...