"Опозиція" теж люди...

Золотавий Ілліч, під радісні вигуки одних на чолі з людиною із конячим хвостом на голові та під істеричні зойки інших, важко зітхнувши та поглянувши востаннє у світле майбутнє, похилився та розпався в хмарі пилу та бруду, залишивши на полатаному асфальті заштатного райцентру згадку про колись величні ілюзії...

...Всі на Гостинний двір! Це – наш останній оплот! Ні кроку назад! – неначе на останній бій закликали пересічних громадян хлопці з мегафонами та повнощокі діячі від політики та інших заробітних професій. Імітації сутичок зі здорованями у камуфляжах, картинно-героїчні лежання на запиленій долівці, ламання дверей та ходіння по головах – неодмінні атрибути подібних акцій зібрали чимало вдячних глядачів біля моніторів та екранів телевізорів...

...Ніяких виборів в 2015 році не буде! Ми йдемо збирати народ! – героїчно заявив чолов'яга у вишиванці та пішов... додому, бо там жінка, діти та й взагалі – значно тепліше та комфортніше, ніж у наметах під крижаними вітрами.

...Інший чоловік міцної статури з ієзуїтською посмішкою і поглядом досвідченого шулера запевнив, що головний козир – народ України, у нього ще в рукаві, мовляв, "Як тільки, так і зразу!"...

...Купка людей з непевним минулим та туманним майбутнім під гучною назвою "українська опозиція" оголосила про всеукраїнську акцію протесту "Вставай, Україно!" - й відразу зарясніли друковані та Інтернет-видання українського медіапростору, здійнявши чергову хвилю запеклих дискусій на кшталт "Пішов ти!..", "Ти п..с!", "Бий чужих!.." і .д.

...Прилизаний молодик у імпозантному костюмі з польсько-єврейським прізвищем "не витримав тяжкої долі..." та не перенісши заборони доповідати в одній з найвищих державних установ України мовою окупантів, картинно образився та накивав п'ятами від "оголтєлих націоналістов"...

Ось уже кілька останніх тижнів новинні стрічки шанованих (та не дуже) українських видань нагадують собою дані з передової на лінії фронту, а не країни, що територіально є центром Європи та прагне закріплення цього статусу юридично. Давно прагне.

Про нинішню "опозицію" можна казати або добре, або ніяк. Ті люди, що, нібито, захищають все українське особисто у мене (гадаю, що в багатьох також) не викликають абсолютно ніякої довіри та будь-яких надій.

Я їм не вірю. Це люди, що мають спільне комуністично-комсомольське минуле з їх, начебто, злісними опонентами. Вони - одна когорта, поділена про людське око на різні групи та угрупування. Спільний бізнес, родинні зв'язки, дітки вчаться в одних і тих самих школах, посиденьки на банкетах, навіть мова спілкування – ВСЕ спільне! Над деякими ще тяжіють співпраця з "органами" та підписані папірці...

Вони далекі від простого люду, що пхнеться по маршрутках та вечеряє "сельодкою" та вареною картоплею. Їм глибоко нецікаві ті повсякденні проблеми, що, немов круки, обсіли більшість громадян України...

Ситий голодному не вірить. Золоті слова! Т. зв. "опозиції" абсолютно байдуже, чим насправді скінчиться експеримент "синьо-білих" з Україною та людьми, вони лише чекають слушної нагоди, щоби вирвати владні атрибути з ослаблих рук "попередників".

Скажіть, на милість, ну хіба можна на щось сподіватися, якщо ми тільки руйнуємо та мітингуємо? Всі досягнення "опозиції" можна охарактеризувати кількома фразами: "злиті" вибори за крихти із панського столу; небажання, бодай, елементарної співпраці поміж собою; постійні бійки та лемент; руйнування та блокування Верховної Ради; хвалькуваті заяви та порожні заклики...

А, тим часом, ухвалений Держбюджет із драконівськими витратами на утримання владної верхівки та її обслуги (в томі числі й "опозиційних" депутатів та клерків), ухвалення мовного Закону та швидке втілення тотальної русифікації на теренах країни, повальна смертність дітей від щеплень та таємниче зникнення вкрай необхідних ліків для потребуючих; стрімке знецінення життя простих смертних на тлі фантастичної корупції в усіх сферах громадсько-політичного життя України...

Цей перелік можна продовжувати ще довго. Від того нічого не зміниться. "Опозиція" закликає боротися...Але, хіба можна боротися із самим собою? Вони – частина цієї системи, як це не прикро усвідомлювати і є лише вправними та вміло керованими акторами на державній сцені.

Мені щиро шкода тих, хто ще й досі сліпо вірить їм та ладен "віддати останню сорочку чи голову скласти".заради нічого не вартих, добре оплачених слів...

Знаю, чимало дорікнуть мені, мовляв – кращих немає або ти симпатизуєш владі. Будуть неправі ті та інші. Вважаю, що нинішні балакуни мають відійти у небуття, їх місце вже давно на смітнику історії.

Панове, нам треба почати з нуля, нам потрібні зовсім інші люди. На кшталт тих, що були на початку 90-х – можливо трохи наївні у своїх сподіваннях, проте щирі у поривах та емоціях. Україні потрібні ті, хто дійсно прагне жити в заможній, сильній та прогресуючій європейській державі. Можливо, вони не будуть надпрофесіоналами, проте дивитимуться на світ крізь призму українських інтересів. А брак досвіду та професійні навички – то справа наживна, було б бажання.