Профиль

Богдан Харкiв

Богдан Харкiв

Украина, Харьков

Рейтинг в разделе:

FM-простір України


 

Веселий голос із приймача бадьоро повідомив годину за київським часом, обсудив останні новини в Україні та світі, бідкаючись про те, що жити стало важче; серйозно порозмірковував над погодними умовами в країні, щедро роздаючи сонце, вітер та опади; натхненно повідомив про надважливий спектр послуг спонсора даної FM-станції (дав рекламу) і взявся до привітань:

«Семья Бондаренко поздравляет свого папу - Виктора Степановича с юбилеем. Желаем счастья, здоровья, долгих лет жизни. Поставьте, пожалуйста, Лепса «Рюмка водки на столе». С любовью, жена, сваты, дети, внуки».

Щодня, вмикаючи майже будь-яку FM-станцію, ми чуємо щось подібне до цього, неначе зроблене за одним лекалом. Радіопростір є  другим, а для багатьох - вже першим ЗМІ, джерелом інформації, настрою та свіжих новин. Оскільки телебачення давно скомпрометувало себе і потребує стаціонарного перебування перед приймачем, радіо є універсальним та мобільним засобом, легкодоступним та не потребуючим прив`язки до конкретного місця. Це важливо.

Попри стрімкий розвиток Інтернету радіо не втратило своєї актуальності й донині. На даному етапі воно посіло свою нішу серед ЗМІ і впевнено крокує у ногу із часом, бо тепер можна бути в онлайн-режимі зі слухачами, створюючи ефект присутності. Його важливість важко переоцінити.

Україна не є винятком. FM-радіопростір країни буквально вирує розмаїттям медіа-продуктів, пропонуючи споживачам широкий вибір станцій, програм та стилів. Але чи так усе безхмарно та райдужно в радіопросторі України? Чи дотримуються власники станцій Закону України про співвідношення україномовного продукту з іншомовними продуктами? Чи вмикаючи FM-передавач ми отримуємо якісний продукт і відчуваємо себе громадянами України?..

На даний час в Україні склалася вкрай несприятлива ситуація в плані популяризації та розвитку національного продукту: естради, мистецтва, культури. Не в останню чергу «завдяки» радіохвилям, що скрізь знаходять собі вільні вуха: в авто, на відпочинку, на кухні, під час робочого процесу.

Гадаю, ні для кого не є таємницею, що радіостанції вже давно працюють на комерційній основі та мають своїх власників. Все б нічого, але в епоху глобалізації дрібні власники поглинаються крупними корпораціями, що переслідують виключно свій, комерційний зиск, забуваючи про кінцевих споживачів.

Наразі в Україні вже практично зникли самобутні FM-станції, що були уособленням свого регіону і несли притаманний тільки цій місцевості колорит. Натомість маємо розгалужену мережу т.зв. «корпоративних» станцій, на кшталт: «НАШЕ РАДІО», «ЛЮКС FM», «Радіо ШАНСОН», «Гала радіо», «Авто Радіо», «Радіо Алла», «Радіо Мелодія» тощо…Принцип їх роботи доволі простий та економний: є ретранслятор, який обслуговує 1 людина (механік-електрик-електронщик) та ведучий «ді-джей» у найманій кімнатці, що знаходиться в конкретному обласному центрі й створює ілюзію «свого, місцевого» радіо.

Однак ведучий є радше винятком. Бо потреба в його існуванні відпадає по мірі поширення покриття якоїсь конкретної мережі. Внаслідок цього людина, що їде авто по вулицях, скажімо, Полтави, слухає останні новини та привітання з Києва, а то й з Москви. «Актуально», нічого не скажеш.

На цьому тлі з певною ностальгією згадую ті часи, коли Харків, по-суті, законодавець моди на комерційне телебачення, і в якому з`явилися перші FM-станції, тепер, як і більшість міст України впевнено пасе задніх та вперто ретранслює всіляку російсько-попсову гидоту. Власне, канули в Лету «Радіо 50», «Мастер радіо» та пізніші «Радіо Сімон», «Радіо Точка» (харків`яни мене зрозуміють). Так, це були російськомовні станції, але то були 90-ті та Харків, тому це було природно. Натомість, вони компенсували цей недолік (як на мене) високою професійністю, чудовими авторськими програмами та неповторним драйвом. Лунали на їхніх хвилях і тодішні українські пісні, чому віддаю належне навіть через роки.

Йдемо далі. Тепер найважливіше: ЩО САМЕ ми зараз чуємо з наших радіоприймачів? Російськомовна низькопробна попса на будь-який смак і колір, а також дикі «косіння» під блатняк, шансон і нібито авторські пісні. Що називається: від 70-х (а то і далі) до сьогодні. Про авторські програми взагалі мовчу - їх і так обмаль, а ті що є,  в переважній більшості своїй, віддають конкретним аматорством та недолугістю. Я недаремно на початку написав приклад привітання, бо воно є шаблонним і складає більше 90 % всіх замовлень на радіо.

Всі ці: «новітні» нікому не відомі хлопчики й дівчатка з інфантильним кредо, динозаври - Лепси, Кіркорови, Пугачеви, Малініни, Лєщенки, доволі сумнівні «хіти»-одноднівки, й звісно ж нафталінові 70, 80, 90-ті викликають огиду та нудоту. Це рабське плазування перед Росією та повна відсутність власного самку та поваги до країни власників та й ведучих є просто приголомшливою.  Звісно ж, про дотримання пропорцій українське/іншомовне просто не йдеться. На 20 пісень максимум 1-2 українських, та 2-3 англомовних. Та й то це пісні на кшталт заяложеної «Червоної рути» чи ще чогось із дуже сивої давнини.

Наступний важливий аспект - мова «ді-джеїв». Декларована українськість знаходить свій кінець після оголошення стандартних речей (див. 1-ий абзац). А далі ведучий з особливою радістю переходить на «общєпанятний» і щебече соловейком. А зараз узагалі, на багатьох FM-станціях без жодних вагань вже перейшли на російську, аніскільки «не парячись» з приводу відповідності Букві Закону та елементарній повазі до України…

Мені тут закинуть, мовляв, немає українських пісень та естради. БРЕХНЯ! Штучно створюваний вакуум та шалені утиски практично унеможливили доступ українського продукту широкому загалові. Тому друга половина 90-х виглядає на цьому фоні просто проривом Української музики, зокрема на тодішньому телебаченні та в радіопросторі. Але то було давно і неправда, як то кажуть. А зараз маємо таку-от ситуацію.

Щоби не бути голослівним, наведу декілька рекомендацій щодо УКРАЇНСЬКИХ FM-радіостанцій, котрі спокійно можна знайти в Інтернеті. Так, зокрема:

 

  «УХ-радіо» (м. Тернопіль) - мої найкращі побажання.

ВСЯ музика україновна. Тут є все: сучасний поп, джаз, реп, народні пісні - все українською. Чудові пізнавальні програми, привабливі красуні-ведучі. Веб-камера. Онлайн-спілкування, прекрасний живий сайт.

 

«Західний полюс» (м. Івано-Франківськ) - слухаю з моменту утворення (студентські роки) й дотепер. Переважна більшість ефірного часу - україновна сучасна музика. Але лунають тут і російські хіти, а також дуже багато європейської сучасної музики. Толерантна політика робить цю станцію привабливою для широкого кола слухачів. Живий сайт, онлайн-чат, веб-камера.

 

«Львівська хвиля» (м. Львів). Прекрасні авторські програми, українська та зарубіжна сучасна естрада, а також хіти всіх часів і народів. Чудове оформлення сайту. Можливість спілкування наживо. Колоритні ведучі.

 

Я назвав основні, на мій погляд, FM-ки, які на даний час є тими оазами українського мистецтва на вщерть зрусифікованому та вкрай непрофесійному радіопросторі України. Власне ці продукти є взірцем УКРАЇНСЬКОСТІ та того «як потрібно популяризувати та просувати в маси українське мистецтво».

Решта наявних в обласних містах FM-мок (з тих, що «свої» - а їх одиниці) є суто місцевими та провінційними (без образ, сам слухав).

Для тих, хто вже пускає бульби щодо своєї «любові» до України, зазначу: злочинна політика влади та власників FM-станцій та інших ЗМІ дуже гальмують становлення української культури, це - факт. Але, разом з тим, Україна бурхливо розвивається в культурній та мистецькій площині.

Ба більше, будь-яка поява УКРАЇНСЬКОГО продукту відразу посуває в бік неконкурентні третьосортні російськомовні «витвори». Сподіваюся, що зовсім скоро, вмикаючи FM-радіо у Харкові, Дніпропетровську, Києві чи Одесі ми почуємо НАШІ УКРАЇНСЬКІ пісні, новини та «ді-джеїв».  Ми почуємо УКРАЇНУ.

Новорічне телебачення

Новій Рік! Святковий стіл: смажені делікатеси, мариновані грибочки, олів`є, салати, оселедці, шуба… Фрукти до «Мартіні», вишукане вино, «Шампанське»! Свято в розпалі.

Напевно, кожен із нас може похвалитися своїм, неперевершеним зустрічанням Нового Року.

Але втіхи потребує не тільки тіло, але й мозок і ми вмикаємо телевізор. А там… Знаєте, останнім часом багато було сказано про Україну, її незалежність, розвиток культури, рух до європейських цінностей, самоповагу тощо…

Тримаючи в одній руці пульт від синьоокого друга, а в іншій – келих з мартіні, я вкотре переконався, що ми ще й досі залишаємося уламком країни Рад. Незважаючи на відчайдушні потуги свідомих українців, попри всі намагання небайдужих людей…

Це навіть не засилля, це – клоака «совковості» та шабаш «совдепії»! Це ще гірше, аніж у попередні роки. Я просто не побачив НІЧОГО українського на «українському» телебаченні. Таке враження, що я десь -  ні, не в Москві, і не в Пітері, а десь у Рязані, в дєрєвнє, де на кволу антену найближчий передавач ретранслює «слово із сталіци».

ЖОДНОГО українського слова, ЖОДНОЇ української пісні чи передачі. Жодного мюзиклу, бодай на кшталт «Сорочинського ярмарку» чи «Вечорів на хуторі поблизу Диканьки» - бодай таких, змішаних, але нібито й наших. Те вбоге кварталівське «творіння» із нібито «зірками» української естради, де нічого не має відношення України, важко назвати мистецтвом. Гадаю, його спіткає доля попереднього їхнього шедевру «про козаків».

Але менше з тим. Йдемо далі: «Новий Год на Шаболовкє», «Блакитний вогник», «Пєсні і пляскі народов СНГ», «Паздравлєнія уважаємих людей із сталіци»…

Фальшива радість мацковскіх звйозд і звйоздочек в останкінських павільйонах, розкішні вставні порцелянові зубки, дикий макіяж, потрясіння тєлєсами перед самим носом у глядачів, занадто бурхлива емоційність, «дружні» лобзання одне з одним… - третьосортний товар із нафталіновим душком, що його нам без перестанку тицяють на стіл, видаючи за високе мистецтво та інтелектуальну вершину естради…

ІНТЕР – Галкін, Кіркоров, Газманов, масквічі в залє, блазні;

ICTV – Кіркоров, Галкін, Лєщєнко, блазні, масквічі в студії;

НОВИЙ КАНАЛ – масквічі, блазні, дебільні другосортні передачки, недоречна фантастика;

СТБ – самозакохана Марченко з недолугими, нікому не потрібними «талантами»,

1+1 – підстаркуватий, давно набивший оскому квартал з відверто провокаційними жартами нижче пояса;

УКРАЇНА  - Галкін, Кіркоров, Газманов, блазні, масквічі;

ПЕРШИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ – це взагалі клінічний діагноз, що не піддається лікуванню;

НТН, ТОНІС, 2+2, К1, К2, СІТІ, КИЇВ – щось незрозуміле та маловажливе: обструкційний «Віталька», недоречний Камеді, давній «Розсміши коміка», нескінченні серіали з постійними бійками, чиїмись шмарклями та нудними повчаннями…

І крізь все бридке та неймовірно низькопробне «червоною ниткою» - ІРОНІЯ ДОЛІ, привітання бозна-ким всієї країни, насиліконені дівчатка та хлопчики «блакитного формату»…

Наостанок, контрольний постріл – ПРИВІТАННЯ ПРЕЗИДЕНТА. Нахабне, вбоге, цинічне, безсердечне читання мертвого тексту – звертання «баріна» до холопів з ідіотсько-хворобливо-зневажливою посмішкою на обличчі. Як то кажуть: буси для мешканців резервації…

Порадували ТВі та, особливо, 5 КАНАЛ – трансляція наживо Майдану Незалежності з Києва повернула мене із московської провінції до держави УКРАЇНА.

Я побачив УКРАЇНСЬКІ пісні, танці, естраду. Послухав УКРАЇНСЬКИХ митців, діячів, політиків, та що там – просто розумних, нормальних простих українців! Зустрів УКРАЇНСЬКИЙ Новий Рік.

Що ж, вже вкотре ми пересвідчуємося, що рупори громадської думки та чарівники людських настроїв знаходяться в руках ІСТИННИХ синів і дочок «совдепівської» системи та вправних московських лакеїв. Цього року вони перевершили самих себе в маразмі та тупості, слід віддати їм належне. Просто фантастичне рабське прогинання і повна відсутність смаку та елементарної національної самоповаги роблять їх жалюгідними на тлі підіймання з колін цілої країни.

Бог їм суддя! На щастя, в нас є тверезомислячі, адекватні люди, професіонали, що йдуть шляхом розбудови УКРАЇНСЬКОЇ держави. Сподіваюсь, що наступного Нового Року ми побачимо прямо протилежну картину.

Наразі, з Новим Роком, вас, шановні українці! 2013 рік довів, що ми – УКРАЇНСЬКА НАЦІЯ! ВІТАЮ!

Момент істини

Момент істини

Сьогодні відбулося чергове «Народне Віче». Я вже збився, яке за ліком. Лунали палкі промови, сміливі заклики, чудові пропозиції. Створена нова організація-об`єднання «Майдан»…

Вже й склали т.зв. Керівний склад, до якого ввійшли всім знайомі люди. Що сказати? Буду відвертим: особисто мене це все задовбало. Гадаю, в глибині душі мене підтримає більшість навіть тих, хто зараз на Євромайдані, не кажучи вже про мільйони прихильників цього дійства по всій Україні.

Ви помітили, що Віче відбувалося виключно на Майдані. Вже немає несіння Державного прапора по київських вулицях, не видно емоційних вигуків та цілеспрямованих облич, ДУЖЕ помітно впав емоційних градус піднесення людей. Навіть телеканали транслюють Віче у вигляді онлайн-новин і тільки промови «лідерів». А ще 2-3 тижні тому все було по-іншому…

Якось швидко ми забули про те, що в пана Я-ка кидали яйцями у Львові, висловлюючи йому тим самим своє велике «фе»; щось різко затерлося та зникло повідомлення про розміри «хатинок» під Києвом, що невдовзі стануть гостинними домівками для пана Т-ка та його брата; ніхто не питався про те, а що власне, конкретно пропонує пан К-ко, що сплачує податки в Німеччині; різко підзабулося справжнє життя пана Т-ва, що в якості душ-пастира «проповідує» зовсім не християнські цінності… Перелік «достойних», насправді, можна продовжити, але там все буде однаковісіньким і дивно схожим між собою.

Наперед передуючи радісним вигукам противників України – я не беруся судити когось чи «виводити на чисту воду». Облишмо це. Нехай це лишиться на сумлінні тих,хто виступає від і мені та в ім.`я українського народу. Я про інше: а чого МИ досягли за цей період? Звільнення з-під варти побитих захисників Майдану та блокування трибуни у Верховній Раді – так, це важливо. Але де СПРАВЖНІ перемоги, де задекларовані відставки, голосування за дострокові вибори, імпічмент, створення врешті-решт хоч якоїсь «опозиційної» більшості? Чому «свята трійця» так і не спромоглася бодай на якісь помітні кроки чи зрушення в бік чого-небудь обіцяного народові привселюдно?

Невже ті, хто вже місяць мерзне на ЄвроМайдані, ті, хто стікав кров`ю, відстоюючи елементарне ПРАВО на свободу висловлення та прагнення європейських цінностей, ті, хто пожертвував вільним часом, відпусткою, а подекуди й роботою, ті, хто повірив і приїхав або вийшов на свій Майдан у своєму місті, незважаючи на репресії та залякування… невже ВСІ ВОНИ заслуговують лише на чергові обіцянки, щедрі посули та чарівні посмішки ситих, доглянутих, казково заможних і цинічно байдужих та брехливих «лідерів народного спротиву»??? І це все???...

Скільки ще потрібно Віче аби підійнялася ВСЯ Україна, ЩО потрібно пообіцяти-показати-зробити задля того, аби народ нарешті прокинувся і ВЕСЬ устав, підійнявся, змінив власноруч своє життя. Бо якщо не зараз, то коли? Знову жити від Майдану до Майдану!? Сподіваюсь, що ні в кого не виникає ілюзій, що в разі поразки, в нас вже не буде іншого ТАКОГО шансу. Влада і зараз почувається доволі впевнено, проводячи репресії та «зачистки», а що буде по зникненню Майдану, здогадуєтеся?..

Україні потрібен лідер. Справжній лідер, за яким, не вагаючись, підуть мільйони. Людина, що тільки своєю присутністю надихатиме народні маси на звершення та подвиги. Людина-оратор, людина-патріот, людина-вождь, що згуртує навколо себе розрізнені осередки спротиву, поодинокі вигуки та вже помітно гаснучий ЄвроМайдан.

Ви знаєте таких? Особисто я сподівався, що хвиля народного піднесення винесе на вершину якусь НОВУ креативну, незаангажовану особистість. Таку собі «свіжу кров», можливо, навіть із народу. Чомусь не сталося. Можливо варто звернути увагу на тих, кого ми вже знаємо, на тих, хто дійсно може ПІДНЯТИ Україну? Так, згоден, вони повинні будуть піти, бо революції роблять одні, а керують державою інші, але це потім, а зараз потрібні люди, що таки схилять шальки терезів на бік України та її подальшого європейського розвитку.

Зараз повсюди вже лунають провокативні заклики на кшталт: «Новий рік у колі родини», «Різдво вдома», «Розходьтеся по домівках», «Все одно нічого не зміниться», «все вирішимо на виборах»…

Настав переломний момент: АБО МИ, АБО НАС. У кожного в житті є свій МОМЕНТ ІСТИНИ, гадаю, для більшості та і для країни в цілому - зараз саме той момент. Або МИ вистоїмо і нарешті станемо цивілізованою європейською країною, де честь, гідність і самоповага буде лейтмотивом всієї зовнішньої та внутрішньої політики…або ми остаточно скотимося до первісно-феодального ладу і нас із головою накриє хвиля шаленої корупції, тотального зубожіння та знищення останніх залишків економіки, гідності та держави в кінцевому підсумку…

Україна: бути чи не бути

  • 07.12.13, 20:37

    Майдан гудить! Тисячі постійних мешканців, десятки тисяч постійно прибуваючих з регіонів або кияни після навчання чи роботи – справа живе! Димить польова кухня, вартують охоронці, надається медична допомога…

    …Моє серце плакало, моя душа стогнала вранці 30-го листопада, коли підставили під кийки озвірілих «беркутят» кілька сотень молоді та звичайних небайдужих… Я нічим не міг зарадити і просто плакав, дивлячись новини…

   Нахабні заяви про «всьо на контролі», «вас нікто нє защітіт», «данбас паддєржіваєт вибраний курс»… А вчора вночі, неначе злодій, один двічі несудимий тер чолом підлогу перед самовпевненим чекістом, вимолюючи прощення, за звичкою, бо по-іншому не може. Йому та його мордам байдужа держава, «по боку» люди, їм нас…ти на все українське; вони залюбки паплюжать честь, гідність і все світле, що є в Україні. Вони настільки знахабніли, що вже диктують умови цивілізованому світу, ще й ідіотськи посміхаються при цьому…

    З найвищих трибун вже лунають заяви про можливий розкіл країни, співаються оди силовикам, які здатні знущатися над власним народом з особливим пієтетом. Показова впевненість та непорушність яскраво свідчить про те, що ця банда не очікувала ТАКОГО народного підйому. І кволі заяви про платні мітинги чи «американський слід» або ж «руку Європи» просто тонуть у людському вирі, що повстав проти СИСТЕМИ.

   «Тітушки», автобуси із зазомбованими «благодарнимі зємлякамі» та силовики навколо та скрізь у Києві вже не відіграють вирішальної ролі, оскільки не можна перемогти ВСЮ країну, не можна ПОСАДОВИТИ весь народ!

     Чи ж справді ТАМ так кепсько ведеться, що вкрай небажано прямувати до Європи, що «сповідує збоченські статеві зносини та привезе сюди свої «неякісні» товари та «відсталі» технології»!? Чому ж тоді ВСЯ чиновницька братія та еліта країни має рахунки ТАМ, купує нерухомість ТАМ, вчить своїх дітей ТАМ? Прямуйте до північного сусіди та й любіться там досхочу. Так – ні ж-бо, де там!

    Хочеться «тепло» пригорнути та запитати, глибоко зазирнувши в очі колишніх комсюків та комуняк, що швидко перефарбувалися, а де ж, шановні, НАШІ новітні технології, кваліфіковані фахівці, конкурентні товари? Чому впродовж 23-х років ніхто нічого не зробив? Адже кошти на модернізацію та розвиток всього і вся виділяються шалені (знаю не з чуток!). Чи «ломать – нє строіть»? Де ж наші нові виробництва, класні кадри-менеджери-еліта? Чому звідси тікають світ за очі власні громадяни, що ХОЧУТЬ, але не МОЖУТЬ працювати!?

   Поліцейська держава, що вгробила власну країну, перемогла свою армію та щоденно гнобить власний народ, роздутий бюрократичний апарат, що створив просто непомірну хабарницьку систему на чолі з «Батєй»…

     Ці нахабні відгодовані харі цинічно заявляють про «пакращення», цнотливо забуваючи період, коли вони були директорами та парторгами ними ж розвалених «заводів, фабрик, пароходів». Та що там – цілі міста лежать у руїнах, а ті, хто якимось дивом уцілів або ще не втік, тремтячими руками постійно кидає папірець «за сваєво»…

   Згоден, так звана «опозиція» теж не найкращий варіант. Вони й самі мають рильце в пушку та й не готові були до такого народного підйому. Вони вже й так здали все, що можна (Харківські угоди, мовний закон). Природньо закрадаються сумніви щодо їх «опозиційності». Але НА ДАНИЙ МОМЕНТ вони, принаймні, легітимні та бодай теоретично можуть щось змінити на краще.

    Ми самі ЇХ (і тих, і тих) виростили, виплекали та привели до влади, то ж годі тепер нарікати. Хтось лежав удома на зручній канапі, дехто цмулив таке смачне пивце у затишному барі, були й такі, що тільки всміхалися, дивлячись чергові новини. А більшості взагалі байдуже. Настільки глибоко в`їлася «совкова спадщина» та споживацький менталітет, що вже й мислити ліньки, не те, що десь іти-за щось боротися…

   Підведіться, підійміть власну дупу, вбийте в собі «совка», змініть щось на своєму рівні. Я живу у цілковито чужому, деколи навіть ворожому оточенні. І річ навіть не в їх російськомовності (хоча й серед них, звісно, є розумні люди, котрих я особисто поважаю), щоправда за 23 роки час би вже й вивчити державну мову, просто з поваги до України. Мене вже дістали розмови на вулиці та в крамницях на кшталт: «зачєм нам єта Європа?», «ми с Расієй братья навєкі», «как харашо нам біло вмєстє» і т.д. Забиті та зазомбовані люди. Зараз вирішується України, а можливо, навіть Європи, на десятиріччя вперед.

   Звісно, не варто сподіватися на «добру Європу», що прийде і вирішить всі наші проблеми. Кожен дбає, в першу чергу, сам за себе, а вже потім, можливо, щось підсобить сусідові. Це – прописна істина. Але прагнення до європейських цінностей та правові та історичні засади в України були завжди. Нам не по дорозі з дикими лайливими напівазіатами, що тільки повчають, б`ють у спину та знищують цілі народи,  тішачись власною пихою та стікаючи імперською слиною!

     Мені дуже імпонує те, що Україна, нехай і повільно, але вже доволі впевнено і сміливо скидає пута російської залежності та радянських міфів. Час остаточно убити в собі комплекс меншовартості та розправити плечі свободи і впевнено зробити крок у краще майбутнє. А потім ще крок, і ще, і ще. Йти вперед, не озираючись у минуле, незважаючи на істеричні вигуки та погрози.

   Так, цей шлях нелегкий і ми вже й так затримались на старті. Важливо зробити цей крок – він завжди найважчий, але найголовніший. Ми і наші діти гідні кращого життя! Підтримайте наш шанс, хто як може, але підтримайте.

   Тож на одвічне шекспірівське питання вибору: бути чи не бути – Україні, народу, державі, я впевнено відповім – УКРАЇНІ БУТИ!

Укравто(вз)дор

Ремонт автошляхів в українських реаліях – навіть не золоте, а діамантове дно. В землю можна «закатати» безмежну кількість бюджетних грошей і ніхто не зможе довести їх нецільове використання. Враховуючи наш менталітет і повну безкарність відповідальних осіб беру на себе сміливість стверджувати, що ситуація ніколи не зміниться на краще. Скільки б засобів не виділялося – все піде за вітром, оскільки система прогнила наскрізь. Задля досягнення позитивного результату потрібно змінити всі ланки: від простого робітника до найвищого керманича. Тільки за цієї умови у нас з`явиться примарний шанс на покращення. Це стосується не тільки системи Укравтодору, але й усіх, без винятку сфер суспільно-політичної системи України…

- Для вирішення питання ремонту українських автошляхів потрібно 20 млрд. гривень, - впевнено заявив великий цабе й мимохідь поправив краватку вартістю в кілька десятків пенсій…
…Легковик, що йшов попереду, різко пригальмував і крутнув праворуч. Водій нашого мікроавтобуса ледве встиг зреагувати і смачно сплюнув у вікно:
- Казьол, блін! Міг би й раньше притормозити, хто ж на такій скорості пре по таких ямах? Єто ж не дороги, а сплошне направлєніє. Як по них їздить можна?! Вчора на своїй колодки поміняв і подшипники нові поставив. Чувствую – не поможе, навєрно, ходову прийдеться перебирати, торохтить, як самольот, зараза…
Хм…Дивлячись на ці баюри, на яких ще трапляються залишки асфальту, що всуціль устелили скільки око сягне, подумки підраховую й власні «здобутки»: передній міст, підшипники на всіх колесах, рульова колонка, глушник, гальмівні колодки, два колеса, що не підлягають центруванню; порепані скати, що відходили всього два сезони…Гадаю, що цей перелік завдяки «оперативності та якості» виконання ремонтних робіт працівниками автодору ще розшириться, за це я спокійний…
- В Україні щороку витрачається 2 млрд. гривень на проведення ямкового ремонту. Для повного усунення всіх недоліків на всіх автошляхах країни потрібно 50 млрд. гривень, - сказав, не зморгнувши оком, очільник ще вищого рангу…
- Стан доріг в Україні погіршився через різкоконтинентальний клімат: сонце світить, дощі йдуть, сніги падають, вітри дмуть, - цілком серйозно заявив Син.
А новини центральних каналів радісно повідомляють про «новітні» технології, що активно впроваджуються Укравтодором: засипання ям піском, простим шлаком, битою цеглою; також в хід пішла солома та… кізяки, що чудово трамбуються та цілком підтверджують стан доріг. Не оминули увагою й матінку-земельку: в деяких регіонах нею прекрасно «полатали» дірки в асфальті. До першого дощу…
- На рємонт автамабільніх шляхів Україні патрібна 450 мрлд. гривєнь, - авторитетно сказала друга особа в державі й поправила окуляри в золотому обладунку, - І ні меньше! Таді ми астаточно падалаїмо проблеми на наших дарогах і війдемо на єврапєйский рівень, - серйозний вираз обличчя досвідченого номенклатурника свідчив про непохитність позиції держави у боротьбі чи то з дорогами, чи то з ямами, а може ще з чимось…
Їду на город. Швидкість в 60 км/год. є рекордною і доволі ризикованою, оскільки трамбую вже заяложене узбіччя, по якому прокладена нова «автотраса». Повно дрібних камінців, які з-під коліс розлітаються навсібіч. Намагаюся не наближатися до машини, що їде попереду – невелика, але помітна тріщина на лобовому склі нагадує про зустріч з одним із таких-от камінців…
Прямувати по офіційному автошляху не дозволяє здоровий глузд та любов до машини: вона хоч і старенька, але годує всю родину, тому шкода віддавати її на поталу плодам «роботи» автодору. Принагідно згадую їх «незлим тихим словом»…
…Нещодавно нас відвідував той самий чолов`яга, в золотих окулярах, з серйозним поглядом та чудернацькою вимовою. З собою прихопив міністра, голову НАК «Нафтогазу України», губернатора області та інших керманичів. Вдруге за останній рік. Містечко невелике, але важливе – газовий клондайк. Тому й були удостоєні такої честі.
Напередодні його візиту кипіла робота: фарбували дерева, підмітали бруківку, мили вікна. Не пас задніх автодор: приблизно о десятій вечора в найпотаємніших куточках світили фари, гула техніка, клався шлак – швидко і красиво. Засмальцьований каток «стрімко» їздив взад-вперед, поєднуючи гарячий шлак і смолу з пилом та землею. Впадали в око злагодженість у діях і непохитна впевненість у результаті…
Губернатор прикотився на крутій іномарці, журналісти клацали зубами в автобусі.
Особа, міністр і голова прилетіли та відлетіли на вертольотах. Напевно, щоб не порушувати цілісність ще теплого дорожнього ландшафту…

http://www.youtube.com/watch?v=3zjb4MzOtiU&feature=player_detailpage

Моя хата з краю...

Даний матеріал є особистою думкою автора. Позиція та думки, наведені у матеріалі, є суб’єктивними та ґрунтуються на власному життєвому досвіді дописувача. Автор керується моральними принципами толерантності та поваги до оточення, однак залишає за собою право і методи давати відсіч будь-яким зазіханням на честь та життя, як свої, так і своїх ближніх та просто потребуючих допомоги.

Голомозі молодики з бичачими шиями та такими ж поглядами, які при появі телекамер чомусь затуляють рученятами обличчя, «героїчно» тягнуть літню жінку за руки-ноги, а потім викидають з вікон-дверей усе, що надбано впродовж кількох десятиліть, разом з іншими мешканцями; стражі порядку, що наполохано, немов перелякані горобці, збилися докупи й ніяковіють від того, що відбувається, з неприхованим бажанням зникнути з місця подій; молоді хлопці, що зчепивши руки, стали стіною перед «биками» й незворушно стоять до останнього, захищаючи господарів скромного помешкання на Печерських пагорбах…

Це не сюжет захоплюючого тріллера чи блокбастера, а кадри з новин центральних телеканалів країни, що на папері фанатично прагне до цивілізації, а насправді перебуває у повній дупі й упевнено рухається вперед...

Події, що наразі знову стали топ-новиною останніх кількох днів є наочним утіленням давньої української приказки: «Моя хата з краю, нічого не знаю…». На жаль, в стані анабіозу перебуває практично вся країна, з поодинокими винятками, що лише свідчать повну байдужість та апатію наших співгромадян по відношенню одне до одного та до всього, що відбувається навколо.

Я недаремно згадав події, пов`язані з незаконним, я би сказав – насильницьким виселенням родини київської викладачки з рідної хати, бо вони є яскравим прикладом нашого сьогодення, що позбавлене будь-яких натяків людяності та толерантності.

Українці – дивна нація. Ми звикли до того, що мовчки спостерігаємо за проблемами інших й спокійно реагуємо навіть на дикунські події, доки вони нас не обходять. От і зараз, коли країна б`є всі рекорди зі злочинності, наркоманії, корупції, економічній кризі, коли нахабство та відверта зневага до простого народу з боку всіх, хто, бодай, якимось боком причетний до владного Олімпу перейшла всі розумні й нерозумні межі, коли людей запросто вбивають з вогнепальної зброї чи збивають машинами, коли наших дітей безкарно вбивають щепленнями і ніхто не несе за це жодної відповідальності…ми сидимо склавши руки, бідкаємося про життя-буття, нарікаємо на скрутну долю і нічого не робимо, бо чекаємо, що прийде хтось і вирішить усі наші проблеми й негаразди…

Дзуськи! Ми можемо чекати вічно, аж до Другого Пришестя. Так далі не можна, бо це вже край. Кажуть, не так страшні вбивця чи злодій, бо вони можуть тільки вбити чи пограбувати, а байдужі – ті, з чиєї байдужої згоди вбивають та грабують.

Адже саме за нашої байдужої згоди нас грабують, вбивають, ґвалтують, позбавляють найелементарніших людських прав, саме за нашого мовчання фальсифікують вибори, вирізають ліси, отруюють довкілля, відверто плюндрують гідність та честь. Так-так, не глузуйте, вам не вчулося – гідність та честь. Ці слова вже майже зникли із нашого лексикону, тому ми й опинилися на смітнику історії й занурюємося в нього дедалі глибше…

Хто з нас не стикався з наведеними явищами? Всі збагнули, про що йдеться. Так, це саме ми з вами цнотливо проходимо повз хамів, що знущаються над слабшими, це саме ми намагаємося не чути відчайдушних благань про допомогу, це ми з вами не помічаємо чиєїсь руки в чужій кишені, саме наша байдужість підбадьорює різноманітне бидло, що безкарно вдирається до нашого життя й нівечить всіх і вся…

Де поділися славетна гостинність та легендарна толерантність України? Пам`ятаєте ті часи, коли серед ночі подорожній міг знайти в будь-якій українській оселі не тільки кухоль води чи окраєць хліба, але надійний прилисток та нічліг. І ніхто навіть гадки не мав відмовити у допомозі сторонній людині на вулиці чи серед поля широкого…

Де поділися ті славетні часи та доброзичливі люди?.. Так, ще трапляються диваки, котрі, незважаючи на наші реалії, ладні зняти з себе сорочку аби допомогти ближньому просто так, задля годиться. Але це стає такою рідкістю на тлі всеохоплюючої байдужості та пофігізму, коли людей цікавить тільки зиск і більше нічого…

То ж не дивуйтеся і не здіймайте лемент про допомогу, коли до вашої оселі раптом вдерлися голомозі хлопці з проханням поділитися статками чи квадратними метрами; не озирайтеся навсібіч у пошуках допомоги, коли у вас попросили закурити «конкретні пацани»; не обурюйтеся квитанціям із захмарними цінами на комунальні послуги, надіслані вам вчасно та без попереджень про зміни, бо саме цю владу ви обирали або байдуже спостерігали за махінаціями…

Просто згадайте про те, що «моя хата з краю…»

"Брати"...

Даний матеріал є особистою думкою автора. Погляди, тлумачення та наведені висновки є власним суб'єктивним поглядом на висвітлену тему. Автор стоїть на засадах вільного висловлення власного бачення реалій, що склалися, кожною небайдужою людиною. Матеріал не має на меті розпалення ворожнечі чи міжнаціональних суперечок та спрямований на захист української державності та рівності у стосунках між суверенними державами на принципах взаємоповаги та розуміння.

...Я порубав зелень, як червоний комісар мешканців українського села...

Пристрасті, що вирують навколо цих слів, ось уже кілька днів перебувають на перших шпальтах ЗМІ країни.

Здається ще трохи і хвилі обурення, гнівні виступи та погрози набудуть матеріальних форм і щось таки трапиться: комусь може в пику дадуть, а може буде офіційна нота МЗС, а може ще щось...

Насправді це – омана. Нічого не буде. Життя й далі продовжуватиме свій невпинний плин, перемелюючи все на примарне борошно історії.

Так звані "брати" з півночі наввипередки "люблять" Україну, вдаючись все до нових епітетів та невтомно "покращуючи" й без того доволі крихкі та натягнуті стосунки між країнами.

Знаєте, стосунки між українцями та росіянами є доволі неоднозначними, а назвати їх дружніми, чи то, пак – "братерськими", може хіба що людина не сповна розуму.

Вся історія стосунків цих двох народів складаються з гноблення одними, та впертої, а подекуди й відверто героїчної боротьби інших за власну свободу.

Жорстоке нищення української мови, відверте глузування над традиціями нашої держави, повна зневага до вихідців з України, періодична окупація – ось неповний перелік "дружніх" проявів північних сусідів.

Зараз чи не на кожному кроці як у віртуальних мережах, так і в повсякденному житті лунають заклики до дружби-єднання з "братами". Мовляв, мови схожі, всі слов'яни та й жили ж разом сімдесят років...Наче й не було кривавих воєн, голодоморів, русифікації та винищення до ноги цілих регіонів на українських теренах. Історія, мабуть, не знає подібних проявів "любові та братерства", ну, хіба десь в африканських нетрях...

Щодо закидів на кшталт "Хто старе згадає...Українці теж не янголи..." відповім – історія не знає припущень та здогадів, а ґрунтується на фактах. А усвідомлення того, що було насправді, не нав'язаних міфів породжує відповідне ставлення до "братів".

Ну взяти б, припустимо, хоча б новітню історію – роки української незалежності. Прикладів "братерства" - безліч. Україна віддала свій ядерний арсенал (третій за потужністю у світі!) Росії в обмін на запевнення щодо "...визнання цілісності України, недоторканності її кордонів та надання конкретної матеріальної допомоги в разі потреби...". Відповідні підписи та ратифікація угоди на міжнародному рівні... А що ми бачимо в реальності?

Йдемо далі. Україна віддала свій Чорноморський флот (за винятком кількох старезних іржавих посудин) в обмін на все ті ж обіцянки допомоги та дружби...Підписи, ратифікація, потискання рук...

Ще факт. Ніде, в жодній країні світу, напевно, мова "національної меншини", котрою офіційно визнано росіян, що мешкають на території України, не є в такій пошані та ще й з претензіями на другу державну (з подальшим, можна не сумніватися!, витісненням та максимальним знищенням української мови). Та ще й лунають невдоволені вигуки щодо "українізації". Такого нахабства годі й шукати!

А чого варті т.зв. Харківські угоди: віддати частину території на 25 років за якісь примарні поступки у вигляді "зниженої" ціни на газ, що є вищою за світову...Мені просто важко добрати слів. Інакше, як злочинними діями це не назвеш. А що у відповідь?..

А у відповідь: періодичні молочно-сирні війни з повним не допуском якісної української продукції, територіальні претензії (Тузла, підбурювання до створення ПіСУАРу), тотальна русифікація медіапростору країни, відверто шовіністичні висловлювання офіційних осіб державного рівня, різноманітні провокації на кшталт Мильного союзу, спільної експлуатації ГТС, насадження на керівні державні посади України варягів з білокам'яної за повного потурання "української влади", те саме кепкування над українською мовою та культурою на офіційному рівні (пригадаймо, хоча б, нещодавні висловлювання про Шевченка, постійні провокаційні заяви в російських медіа), а тут ще й Ваня відзначився! Це ж треба, яка прикрість!..

"Брати"! По-іншому й не скажеш. Тут навіть сліпий би побачив, а глухий – почув всі побажання та "дружні" прояви.

Щось не вельми скидається на любов, скоріше на примус, та ще й відверто агресивний. І хай не співають оди захисники "братерства" про дружбу та розуміння. Милість під прицілом кулемета – я б це так назвав. Брати так себе не поводять. Та й нема в нас спільних коренів, оскільки українці вирізняються толерантністю, гостинністю та працьовитістю, а от північні сусіди – з точністю до навпаки та ще й агресивністю до всього.

І нехай нікого не вводять в оману солодкі промови про родинні зв'язки по обидва боки кордону – північні "брати" на них не зважають в своєму імперському пориві й швидко знехтують ними в разі нагальної потреби. Бо на людські почуття в тій країні ніхто ніколи не зважав.

За такої ситуації, що склалася на даний момент, ми – не брати. І ніколи ними не були й не станемо. Радше – злісні сусіди, та й то, до таких спиною не повертаються...

Однак, дозволю собі висловити надію на те, що суперечки будуть подолані, а політичні інтриги не стануть на заваді у стосунках між українцями та росіянами. От тільки коли це станеться і чи станеться взагалі...

З повагою.

Перший - пішов!..

Квітневе сонце світило, але не гріло. Колишній «польовий командир Майдану», екс-міністр МВС, а тепер вже колишній ув`язнений (останнє звання, гадаю, йому найбільш до вподоби, зважаючи на обставини) несподівано для широкого загалу, а можливо навіть для себе, був милостиво випущений на волю. Втомлений чолов`яга зі змарнілим обличчям, але палаючим поглядом вийшов за залізну браму та потрапив в обійми рідних…

Невже сталося диво і Система, нарешті, хоча б на мить стала людянішою та справедливою?..

Знаєте, що б там не казали, але подібні події все ж варті уваги. Чому? Бо, як ідеться у відомій приказці, зарікатися не треба. Кладучи руку на серце скажу: наші реалії тісно пов`язані з ситуаціями, коли вступаєш  в суперечку із власним сумлінням і переступаєш межу законності. Не важливі масштаби, важливий прецедент.

Можна по-різному ставитися до звільнення цієї людини. Хтось каже: «Заробив! Вони всі там такі!», інші – щиро порадіють: мовляв – маленька, але – перемога; багато хто взагалі байдуже поставиться до цього.

Насправді, дива не сталося. Просто Сам відпустив картавого на довгий ланцюг. Ніби й на свободі, а смикнув дужче – вже й біля тебе, жде вказівок. Настає гаряча пора - час готуватися до великих перегонів, на яких неодмінно треба взяти гору. І не просто перемогти, а зробити це так, щоби цивілізований світ принаймні вдав, що повірив у чесність та прозорість.

Що не кажіть, а велика політика – це великі гроші. І людські долі чи навіть життя – ніщо, у порівнянні з необмеженою владою та вседозволеністю. Захотів – посадовив, і не має значення, що висунули звинувачення за одним епізодом, а засудили за іншим. Можна й уваги не звертати на дотримання правових норм, правничих засад чи права на елементарний захист.

Звісно, не можна сказати, що Юрко зовсім янголятко. Цей чолов`яга – елемент Системи. Він виходець з компартійної номенклатури Рівненщини, людина з комсомольським та чиновницьким минулим (що, власне, й стало у пригоді під час Помаранчевої революції – організаційні навички та ораторські здібності відіграли ключову роль у становленні «героя Майдану»), що взяв, та й пішов усупереч неписаним правилам.  А таке не пробачають. Результат – усім відомий…

Але що я Вам скажу, шановні: шепелявий, як на мене, не заслужив такої кари. Що, невже тільки він користався службовим становищем на своє благо, не забуваючи про ближніх своїх? Невже тільки Юрко використовував своє високе становище задля примноження статків? Зовсім ні. Та він на фоні теперішніх взагалі виглядає доволі скромно, я б сказав – пересічно. Якщо на те пішло, то поруч із ним повинні були б присісти інші, з куди серйознішими статтями, ніж Юркова…

Тоді, під час революційних подій, а особливо після них Луцик мені не дуже сподобався. Особливо своїми діями, зрештою, як і всі «Революціонери». Не справляє потужного вигляду він і зараз. Але! Я почав його поважати, як мужика, коли спостерігав за його поведінкою у СІЗО, на судових засіданнях, слухаючи коментарі. Чому? А ви просто порівняйте його поведінку з жалюгідним виразом обличчя «організатора ЄВРО-чемпіонату», коли той перебував у тому ж СІЗО. Різниця – колосальна. Та й терміни різняться. І стан здоров`я також.

Варто було Юркові переступити поріг колонії, як він уже знову в центрі українського політикуму, будує плани, відвідав телебачення. Молодець! Це треба мати залізну витримку й міцну «хватку», та що там! – потрібно бути справжнім бійцем аби відразу в бій.

Гадаю там, нагорі, не обійшлося без домовленостей й «закритих торгів» і все не так просто, як може видатися на перший погляд. Варто, лишень, згадати, що був випущений на свободу ще один колишній високопосадовець недавніх часів. Щоправда, це було зроблено тихцем аби не привертати непотрібної уваги. Але прецедент створено і владі слід добряче замислитися над власним майбутнім. Бо тепер, вірогідно, всі зацікавлені докладуть максимум зусиль аби в найближчому майбутньому Леді Ю теж вдихнула повітря свободи.

Для нинішніх «керманичів» це буде вкрай небезпечно, оскільки ця жінка володіє просто фантастичною харизмою і ще в змозі повести за собою маси, щоб там про неї не казали злі язики.

А Луцик все ж таки – молодець, не склав руки! Боровся, кепкував, виживав. Бо що б не казали, а краще бути простим смертним на свободі, ніж королем за гратами. На свободі й можливостей більше простір для пересування необмежений та й узагалі – завжди є шанс для маневру…

Крига скресла! Театр одного актора має шанс перетворитися на аншлаг широкого загалу. Може й в України з`явиться можливість змінитися на краще?

Газ на Донбасі.

Газ на Донбасі.

 

Істерія триває.

Дедалі більше нібито ексклюзивних «подробиць» про: газ, Шелл, корупцію, наслідки і т.п. різнобарвні «фахівці від лукавого» оприлюднюють в різноманітних ЗМІ. На фоні численних виступів незадоволених їх матеріали та інтерв`ю поширюються в народі шаленими темпами.

Мимоволі спадає на думку доволі логічне питання: шановні, а як же дотепер Донбас отримував газ, з яких джерел, звідки він узагалі там береться? Може й правда нам не треба того Шеллу, чи ще когось там, може, ну їх, к лихій годині?..

На даний момент видобування вуглеводнів (природний газ, газовий конденсат і нафта) на території Донецької та Луганської областей здійснює Сєверодонецький нафтогазопромисел (далі – СЦВНГК), що є структурним підрозділом Газопромислового управління «Шебелинкагазвидобування» (ПАТ «Укргазвидобування» НАК «Нафтогаз України»). Донедавна Управління це було цілковито державним підприємством, з 1-го січня поточного року – філія ПАТ (Публічного акціонерного товариства). Незабаром відбудеться остаточна зміна форми власності з державної на акціонерну…

Виробничі об`єкти СЦВНГК, а це понад сто експлуатаційних свердловин, розташовані в Попаснянському, Новоайдарському, Слов`яносербському, Станично-Луганському, Краснодонському, Кремінському районах Луганщини та на території міста Луганськ (Жовтневий район), а також – на території Краснолиманського району Донецької області.

Сумарний видобуток, зокрема, природного газу за підсумками 2012 року склав понад 220 млн. м3. Весь об`єм видобутого «блакитного» палива йде на потреби споживачів, простіше кажучи – для населення. Тобто, кожна нова, введена в експлуатацію свердловина – це газифікація ще одного або декількох населених пунктів. Що це означає, гадаю, пояснювати не треба. Присутність держави є запорукою стабільного газопостачання та втілення у життя соціальних проектів.

Видобутий СЦВНГК газ збирається на УКПГ (Установках комплексної підготовки газу), проходить відповідне очищення, підготовку до транспортування та подається до споживачів. Експлуатація свердловин здійснюється відповідно до розроблених індивідуальних технологічних режимів. Весь цикл робіт: від розвідки площ та відведення земельних ділянок під буріння свердловини до видобутку газу та його подавання споживачам виконується фахівцями СЦВНГК ГПУ «Шебелинкагазвидобування».

Однак, за останнє десятиліття з`явилося чимало приватних підприємств, що займаються видобуванням вуглеводнів на приватній основі. Це значно ускладнює й без того напружену ситуацію на енергетичному ринку України. Власне кажучи, проблема полягає в тому, що роздача ліцензій на використання надр та дозволів на проведення геолого-розвідувальних робіт і, власне, видобутку вуглеводнів є в більшості випадків наслідком корупційних схем, а не дій, спрямованих на зміцнення газової міці країни.

Так, у Луганському регіоні приватні фірми, зокрема, така собі «Куб-Газ»                         (м. Рубіжне) мала за підсумками 2012 року близько 230 млн. м3 видобутого природного газу. В Донецькій області також є декілька приватних фірм, що займаються розробкою надр цього регіону на отримання припливу газу (Макіївське газове родовище, Юзівська площа та низка інших невеликих родовищ).

Все б нічого, але виникають доволі сильні сумніви щодо дотримання приватниками всіх необхідних екологічних та санітарних вимог у своїй діяльності. Свердловини, що їх вони експлуатують, часто-густо, пробурені державними підприємствами. При цьому, чомусь ніхто не цікавиться їхніми діями: немає мітингів, злісних пікетувань, турботливих матусь із плакатами і суворих молодиків із насупленими поглядами.

Ба більше, ніхто з цих приватних фірм не газифікував жодного будинку та не провів й метру газопроводу. Вони просто видобувають вуглеводні й продають їх споживачам за… цінами, що є вдвічі вищими навіть за ціни на російський газ. Проведіть відповідні паралелі з державними підприємствами.

Йдемо далі. Виникає логічне питання, а звідки ж беруться ті мільярди м3 газу, що їх споживає населення Донбасу та індустріальні велетні регіону?  Тут виходить на сцену ще одне потужне, донедавна державне, підприємство – УМГ «Донбастрансгаз» (ПАТ «Укртрансгаз» НАК «Нафтгаз України»).

УМГ «ДТГ» є найпотужнішою філією Укртрансгазу. Це саме його газопроводами прямує газ, що живить міста Донбасу та є життєво необхідною сировиною для роботи всіх підприємств регіону, незалежно від форм власності: газ, видобутий СЦВНГК; газ, що купується у північного сусіда; газ, що видобувається приватними фірмами. Ціна його Для споживачів вельми різниться, але це вже інша історія. Йому ж належать і сховища газу, розташовані на території Донбасу. УМГ «Донбастрансгаз» - це тися кілометрів газопроводів, десятки газорозподільчих станцій і пунктів.

ГПУ «Шебелинкагазвидобування», що на даний час є єдиним державним видобувним підприємством на Донбасі, та розробляє Дробишівське, Марківське, Кружилівське, Вільхівське, Кондрашівське, Капітанівське, Муратівське, Західно-Вергунське, Розсипнянське газоконденсатні родовища та Мигринське нафтогазоконденсатне родовище та УМГ «Донбастрансгаз», що є єдиним газотранспортним підприємством регіону, здійснюють свою виробничу діяльність, спираючись на державні засади та дотримуючись вимог стандартів та технічних умов щодо якості газу та умов його транспортування.

Натомість, всі інші фірмочки з доволі обмеженою відповідальністю, «працюють», так би мовити, із суто комерційними підходами та принципами. Зазначу лише один факт: родовища, передані «фірмачам» у промислову розробку, раніше були у державній власності…Як вам це, шановні? Чому не виходите на тисячні демонстрації з цього приводу?..

Чому цнотливо дивитеся долу з приводу грандіозного дерибану нафтогазової галузі, що розгорнувся під ширмою «політичної кризи»? Щось я не бачу захисників державних підприємств, активи яких стрімко переходять у приватні руки. Сподіваюсь, нікому не треба пояснювати, чим це пахне?

З приходом на Україну іноземного капіталу виникає унікальна можливість збільшення видобування вуглеводнів в десятки-сотні разів та модернізації газотранспортної системи країни власноруч. Повірте, ми маємо для цього достатній технічний і кадровий потенціал. Нам потрібен лише досвід та передові технології. Звісно, багатьом це не подобається, але це їхні проблеми, адже ринок – справа приватна. Тут кожен сам за себе.

З повагою.

Далі буде.

 

 

 

 

Корупції – «бій»!

       - Ще два місяці після квітня поробити треба і буде хароша пенсія. Я сьогодні їздила в район, взнавала. Там жєнщина така гарна, поговорила зо мною, все посчитала, сказала, шо лучче з першого числа йти – тоді начіслєнія будуть на дві сотні більше.

       - Добре, мамо. Дивись, роби, як краще. Треба щось – кажи. А тітка ця, невже просто сказала, без ніяких?.. - я запитально звів брови.

      - Та нє. Я їй в документи положила там трохи, вона зразу й подобріла. Книжки якісь достала, звонила кудись, потом считала, так от все було.

      Після цієї розмови я лише всміхнувся: все стабільно. Слова в нашій країні завжди йдуть врозріз із реальністю. Всі заходи щодо боротьби з корупційними схемами, показові затримання, пачки грошей на екранах, що вилучені у «злісних хабарників», гучні викриття чиновницької братії, показові процеси над пішаками, що призначені «стрілочниками» - окозамилювання для народу та міжнародної спільноти задля отримання чергових зисків…

      Харків. Держпром. Одна з надважливих інспекцій, що має стосунок до енергоносіїв. Нормальні, привітні хлопці мого віку, доброзичливі. Вітаються при зустрічі, приймають документи, пакет з моїх рук непомітно опинився за столом в одного з них: «Ну, мы тут посмотрим, конечно, но вы солидное предприятие, одно из самих больших наполнителей бюджета. Думаю, что у вас все в порядке, правда? Позвоните через пару дней, уточните, когда надо приехать за документами». От і вся розмова.

      Натомість жіночка, що приїхала з якогось далекого району області, ось уже близько години марно намагалася довести свою правоту щодо нюансів складання річного звіту. Розмова звелася до банального: «Я все зробила правильно! Нет, Вы ошиблись: вот здесь, здесь и здесь. Исправьте и приезжайте через недельку-другую» - і уважний погляд у вічі…Жінка поїхала додому.

      Харків. Один з НДІ, пов`язаний зі специфікою роботи. Двоповерхова будівля-«сталінка», з ремонтом часів застою в одному зі спальних районів міста. В холі мене зустріла жінка середніх років, у одязі а-ля «радянська жінка».

     - Давно Вас не было. Пройдемте в эту комнату – йдемо до окремої кімнати.

      На моє питання стосовно долі нещодавно зданих документів, сумно відповідає: «Понимаете, один компьютер на двоих и тот зависает. И зарплата чуть больше тысячи, мы же бюджетники…» - погляд і пауза. Звісно розумію, всі ми люди. Кладу на стіл паспорти Вона гортає документи, на другій сторінці – посміхається молодий Шевченко. Настрій у неї помітно змінюється:

       - Вы не беспокойтесь, Ваши документы в порядке. Вот здесь исправите цифру у себя в копии, и все, – що не кажіть, а приємно, коли до тебе ставляться із розумінням та по-людськи. І цю справу залагоджено. На прощання вона щиро посміхається і закликає не забувати та приїздити ще…

      Прямую до метро. Спадає на думку історія річної давнини, коли тривала епопея по затвердженню норм по воді для наших виробничих об`єктів. Чотири візити до Полтави (130 км в один бік) закінчилися фразою: «Он там, через площу, фірма «…», йдіть, укладайте договір, тоді ми Вам усе погодимо».

      Після нетривалих дискусій керівництво дало «добро», провели оплату, «фірма» зробила норми (взяли наші за основу), які автоматично затвердили полтавчани – все в «ажурі». Ми – з нормами, спокійно видобуваємо газ, вони – при грошах. Всім добре…

       А скільки подібних історій відбувається у лікарнях, в чергах до БТІ, при «проходженні» техогляду на машину, в «найчесніших» ВИШах, при прийомі на роботу…

       Вмикаю телевізор: «Ми подолаємо корупцію! У нас є пакет відповідних законів», «…співробітники СБУ затримали на-гарячому голову Н-ської райдержадміністрації…», «Доручаю Кабінету міністрів і Вам, Миколо Яновичу, особисто розібратися.»…

       От диваки. Хіба можна боротися самим із собою і перемогти? Як може хабарник ловити хабарника? І кого, врешті-решт, ловлять і демонструють громадськості? Ясна річ,

тих, хто роззявив рота не за рангом і відкусив чужого, а також тих, хто крадькома «забув» поділитися. Тобто, ганяються свої за своїми аби ті дотримувалися правил.

       Гадаю, не тільки мене відвідує крамольна думка, що було б добре поповнити їхні лави власною персоною, бо щось на зарплату дуже не розженешся, а жити ж хочеться по-людськи…

      …Зранку подзвонив батько:

       - Там пенсію должні перещитувать, якийсь закон новий прийняли. Може з`їздиш, узнаєш, шо для цього треба? Телефон інспекторки не забув?

       - Змотаюсь, батьку. Все зробимо, не хвилюйся, - посміхаюсь я і розумію, що бій із корупцією вкотре відкладається. На невизначений термін. Напевно, назавжди.

Страницы:
1
2
предыдущая
следующая