Urbi et orbi

  • 02.09.17, 13:02


Вітаємо всіх лисичан, нелисичан та навіть понаєхавших з Другим Днем столиці Всесвіту, коли кожного лисичанина у всьому світі можна легко впізнати.

Лисичани всіх країн - єднайтеся в святкуванні Дня Міста!

Хай живе Лисичанська Світова Республіка!
Слава лисичанам!
Смерть ворогам!

Скорочений курс Всесвітньої історії ч.13

  • 26.08.17, 13:38

Післямова

(епілог, бля)

 

На цей момент лисичани надають надію всьому людству на щасливе майбутнє та слугують яскравим прикладом героїки та завзяття у боротьбі з мокшанськими унтерменшами. Світ, можливо, вже забув, що саме лисичани спричинилися до становлення цивілізацій як Давнього світу, так і сучасного. Окрім цього, лисичани завжди були найкрутішими винахідниками. Саме лисичани винайшли, що можна пиздити ногами тих, хто впав у бійці; саме лисичани сконструювали перегінного куба та створили самогонного апарата; також лисичани винайшли число «Пі», число «Здець», створили таблицю множення та компьютерізовану логарифмічну линійку. І сам комп’ютер теж було винайдено лисичанами. Переважна більшість шнобелівських лавреятів – лисичани, найкращі стратеги – теж лисичани. Навіть найкраща в світі гопота є суто лисичанською. І саме тому світ завжди буде вдячний лисичанам, які не скоряються перед труднощами та які самі собі можуть створити такі труднощі, що їх не зможе здолати ніхто, окрім ісконних лисичан. Світ починає тверезитись, тож лисичани керуватимуть ним, як і раніше, за часів Великої Лисичанської імперії. А наразі для експансії є Всесвіт, і перше, що зроблять лисичани в космосі – то висадять на Марсі груші та яблуні, на Нептуні – картоплю, а на Юпітері розводитимуть свині, бо що дозволено свині, те не дозволено юпітеру. А згодом лисичани переберуть всю Метагалактику, яку вони колись втратили з причини зрадофобії. Для понаєхавших же буде виділене окреме галактичне гетто, де понаєхавшим буде жити легко і весело, без права листування з нормальними людьми.

Цей Скорочений курс свідчить, що лисичани – то передовий загін людства, на який тримає рівняння все прогресивне чілавєчєство. І коли ми кажемо «Лисичанськ», то розуміємо - «Всесвіт», а коли кажемо «Всесвіт», то розуміємо - «Лисичанськ».

Слава Лисичанам!

Смерть понаєхавшим!

Скорочений курс Всесвітньої історії ч.12

  • 26.08.17, 13:31

Наслідком боротьби лисичан з мокшанською імперією стало те, що вєлікій і магучій Савєцькій Саюз рухнул нахуй та бєзпаваротно. Але по собі ота держпотвора пшеклєнта залишила купу людиноподібних істот, що за браком власного розуму та розсуду почали дуже сумувати за часами, коли не треба було думати, а вистачало лише прочитати чергового лозунга на фасаді будівлі. Вони стали звати себе «ватнікамі», бо їхнім суспільним символом стала ватна тілогрійка без комірця, зате із зеківською бірочкою. Ці ватнікі дуже хотіли повернення мокшан і тому ставали жертвами будь-якої мокшанської пропаганди. Але ватнікі були дуже хитрожопі, і тому виїздити до Мокшляндської Підєрації вони не хотіли, бо там все було дорого і треба було важко працювати, аби заробити великі гроші, які витрачати краще було в молодій лисичанській державі, де ціни були дуже помірні. Просто ватнікам вважалося, що коли вони переметнуться до МП, то зарплатні та пенсії у них автоматично стануть мокшансько-підєрастичні, ціни залишаться лисичанські, а працювати не треба буде взагалі, достатньо тільки гасати по вєрнаподданічєскім мітингам на підтримку мудрої політики Вєлікаго мокшансько-підєрастичного Кормчєга, Вєлікаго Пу Тенга. Та тут вони самі себе наібали по повній програмі, бо мокшанам вони не були й нахуй не потрібні, але мокші просто ненавиділи з причини власної расової, національної та розумової неповновартісті все, що було пов’язане з Лисичанськом та його героїчним народом.

Серед лисичан же ватніків називали загалом «підрілами», «підвою», «підовками» та іншими гідними ватніків прізвиськами, пов’язаними з ротожопними збоченнями, що їх так полюбляли ватнікі у мегапасивній формі. З наукової точки зору ці прояви ротожопія називалися «амбівалентність». І ватнікі ствердили, що вони таки є підрілами не лише в гарному, але й в поганому розумінні, бо скачучи з мокшанськими власівськими триколорами та обвішавшися гєйоргієвськими лєнтачкамі, вони зазвали мокшанського окупанта.

Але лисичани і тут не підкачали та дали піздюлєй окупантові таких, що здригнулася не лише Мокшляндська Підєрація, але й Данія, Нарвєгія та Швеція (про всяк випадок). Тож окупант на даний момент сидить дупою лише в районах з переважно ватно-підєрастіческім населенням з понаїхавших, бо ісконні лисичани де тільки бачать окупанта, так одразу ж його й пиздять. Бо взимку треба годувати лисичок, а окупантятіна якраз дуже підходить для цього, бо від бояри, що вона міститься в мокшанських організмах, лисяче хутро стає значно м’якішим та шовковистішим, аніж від хед’енд’шолдеру. 

Лисичани завжди були передовим народом. Від самого сотворіння світу лисичани знаходилися на передньому краї героїчної боротьби людства з нелюдством та понаїхавшими. Тож Лисичанськ – понад усе! І якщо ти справжній, ісконний лисичанин, то ти чьотко знаєш, що наше дєло правоє, пабєда буде за нами, а понаїхавші дружно та весело, рівними нескінченними колонами, пиздують до Хель. 

Скорочений курс Всесвітньої історії ч.11

  • 24.08.17, 13:57

Втім, не сталося ніякої халяви та ніякого братерства. Мокшанські коцапи, окупувавши Лисичанськ та його іконні землі, знов по навезли понаїхавши так, що дехто з корінних іконних лисичан, не в змозі виносити засилля понаїхавши, був змушений покинути прабатьківські простори Великого Степу. Добре ще, лисичан усюди було доволі багато, тож якось обходилося без особливих проблем з входженням емігрантів до суспільного життя інших країв.

Десь пару десятків років понаїхавши визискували лисичанські надра та пили лисичанську кров, аж доки мокшансько-большевицький ватажок Сталін не вирішив напасти на німецького ватажка Гітлера. Але Адольф Алоїсович вчасно розкусив підступний задум свого кремлівського побратима та вдарив по ньому першим, аби не просрати свою рідну фатерляндщину під гусеницями мокшанських танків та брудними чобітьми азійських коцапських унтерменшів. Лисичани спочатку зраділи визволенню, але гітлерівськи посіпаки, що керувалися настановами мокшанського шпигуна Штірліца, який косив під штандартенфюрера СС, почали по звірячому відноситись до лисичан. аж тут лисичанам дійсно увірвавсь терпець і вони, повтікавши на захід колишньої Лисичанської імперії, створили там величну повстанську армію. Політична організація, що передбувала цій армії, ще до війни розділилася на дві частини – лисичани не хотіли співпрацювати ні з ким з диктаторів (ані з Гітлером, ані зі Сталіном), а нелисичани прагли потоваришувати з Адольфом Алоїзовичем та бути у німецькому ярмі, яке таки було трохи легшим, аніж московське. Лисичан очолив Степан Бандера, який був з давно вже переїхавшей з метрополії до Галичини родини, а нелисичани обрали своїм головою нелисичанина Мельника. Бо нелисичанам було важко уявити собі, що власними силами можна пиздити значно сильніших від себе ворогів. На чому вони й спалилися, бо певного часу - за інструкціями клятого тойфельхундфюрера Штірліца – нелисичан стали відстрілювати. Лисичан теж намагалися перебити, але ті пішли до лісу і звідтіля почали мочити як німецьких окупантів, так і про мокшанських типу «партизанів».

Коли ж Гітлер, пизжений азійськими ордами мокшан, забрав свою дупу з лисичанських західних кресів, то на місце цього окупанта прийшли мокшани й заходилися, за своєю дурною звичкою, навозити понаїхавши. Лисичани, яким ці понаїхавши набридли ще на рідному «Дамбасі», стали до конкретного спротиву та почали пиздити як понаїхавши, так і місцевих коляборантів. Тоді мокші нагнали силу силенну мусорів та стали відловлювати та відстрілювати лисичан по карпатських та волинських лісах. Лисичани пручалися, але мокшів було забагато та набоїв у мокшанських мусорів було дохєра і навіть більше. Тож лисичани вирішили звалити з мокшанської імперії хто куди. Але підпілля залишили. Дехто з підпільників повернувся додому, де й продовжував запеклу боротьбу з мокшанськими окупантами та привезеними окупантами дикунами з далеких мордовських боліт.

Війну, яку розпочали найліпші друзі Сталін та Гітлер нападом на Польшу, було названо Другою світовою, але мокшанські коцапи назвали її Атєчєственнай та почали вести себе так, ніби окрім мокшан ніхто там не воював, хоча лише зрадників-мокшан за Гітлера воювало понад мільйон рил. Аби замаскувати цей факт, мокшани згодом взяли собі так званого «власівського» триколорного прапора та гєйоргієвську лєнтачку ак державні переможні атрибути. Десь ще завалявся й червоний прапорець, що вони його назвали «Знамєнєм Пабєди», але передусім вони більш полюбили гєйські лєнтачкі.

Скорочений курс Всесвітньої історії ч.10

  • 21.08.17, 12:59

Тим часом лисичани, обурені всіма цими подіями, схвалили на своєму Майдані рішення про закриття іконної лисичанської землі, яку вони називали Серце Аріани, для всіх понаїхавших за рідкісними виключеннями. Так виникла легенда про Дике Поле, де начебто ніхто не жив. Насправді, там завжди жили лисичани, тільки вони безжально пиздили всіх понаїхавши та завертали їм голоблі взад. Понаїхавши, витягнувши ті голоблі, тікали додому та розповідали жахливі оповідання про Дике Поле, де нишпорять жорстокі та хижі атщіпєнци. Так тривало досить довго, аж доки мокшанська цариця Катруся №2 не захопила Крим. Приблизно тоді ж вона захопила й іконно лисичанські землі, бо більшість лисичан на той час відпочивали на багамах, сейшелах та таїтях і не було можливості протиставити мокшанам військову потугу. Отак клята баба Катька наїбала лисичан, ввергши наш чудовий край під мокшанську окупацію.

Залізши до Криму, Катруся №2 з подивом зрозуміла, що там досі мешкають готи, яких її історики вважали за вимєршеє плєм’я. тоді, аби не переписувати дуже приємну для Катрусі №2 норманську теорію з німцями та іншою понаєхавшою хуєтою, готів депортували по різних єбєнях, де вони й асимілювали з місцевими. А в Криму мокшани почали нищити все цікаве та грабувати могили древніх лисичан, бо там було дохуя срібла та золота. Лисичани кілька разів повставали проти мокшанського іга, але лиха баба Катька по навезла до іконно лисичанських земель всяких волохів, сербів та іншу маргінальну наволоч з Османської імперії, бо Лисичанська імперія, зраджена послідовниками Вольдемира, наказала всім довго жити. На її руїні виникла огидна Мокшанська імперія, де ніхуя не було ніякої демократії, але рясним квітом буяло самовладство та закріпачення. Мокшанам це подобалося, але лисичанам – ніхуя. Тож вони, лисичани, періодично пиздили всіх понаїхавших, та й самі іноді вигрібали. Тоді й створилося лисичанське підпілля. А оскільки підпільники збиралися не в самому підпіллі, а в коморах (бо там було що пожерти та випити), тож й назву лисичанське бойове підпілля одержало відповідну – Комора. Потім її спиздили макароннікі, пристосувавши до злочинної організації, бо макароннікі ні на що не були здатні, окрім солоденьких пісень та малювання божественних картінак.

Пройшло ще кілька часу. Іконно лисичанські землі понаїхавші почали називати дикунським словом «Дамбас», бо мокшанський поц Капустін знайшов тут кам’яне вугілля, а інші мокшани кинулися його видобувати. Справжні, корінні лисичани до тих шахт не лізли, бо вони гребували щурячої роботи під землею, тож мокшани почали зсилати до Домбасу каторжних та іншу мокшанську сволоту. Періодично лисичани їх різали, але понаїхавших кожного року ставало все більше. Так тягся час аж по Першу світову війну. Вірніше, «Першою світовою» її досі вважають невігласи, бо справжню Першу світову провели саме лисичани десь тисячи за три років до того, наслідком якої стали лисичанізована Європа, лисичанізована Індія та лисичанізований Середній Схід. Потім, звичайно, що все це розбіглося внаслідок незадоволення місцевими авторитетами потребою відстьогувати бабло до лисичанського общаку. Втім, це був лірично-історичний відступ.

«Перша світова» стала причиною становлення молодої лисичанської державності, але переросла на нову мокшанську окупацію, до якої спричинилися понаїхавші зайди – типу вора Шилова Клімьєнта та таваріщьчя Артьома, що швиденько здали мокшам Дамбас. Лисичани трохи попиздили понаїхавших, але купилися на ідею всесвітньої халяви та братства між лисичанами всіх країн.

Ода Герману Борисову



Обиженный по жизни полупидор,
Сегодня - сепар, завтра - "патриот",
Борисов Герман (как говно по речке)
Сквозь бремя современности плывет.

Он - смесь гиены и шакала,
Он - сын осла и шимпанзе.
Он жрет безмерно ради кала,
Который за ним стелется везде.

Позорный мелкодрысчатый ублюдок
С величием и близко не знаком,
Трусливый, подлый, мерзкий пидорюга
С обосранным трясущимся очком.

Сидит педрила мускулистый
В параше, напрягая зад.
О чем же думает плечистый,
И жизни почему не рад?

А мысль одна - вокруг повестки,
Которая вот-вот придет
И из прокисшей тихой жизни
В армейку падлу приведет.

Рыдает пидор втихомолку...
Из сраки вытекает кал...
А на Майдане - призрак Йолки
Грозой для пидора восстал.

Был этот призрак отощавшим,
И был он виден далеко - 
Как кол, предателям грозящий,
Пронзающий пидве очко.

2015 г.

Скорочений курс Всесвітньої історії ч.9

  • 15.08.17, 22:29

Час сплинав, тож Юрко Іванович Довгорукий встиг навіть покаганювати у Києві, хоча до Лисичанська його принципово не пускали. Оту свою ненависницьку заздрість до лисичан та їх Вічного Міста Юрко Іванович переказав своєму синові, нікчемі Гузногавку. А потім взяв, та помер, при чому допомогли йому брати безневинно вбитого Юрком Івановичем мокшанського старости Кучки, у якого Довгорукий віджав дачу на болоті в країні Моксель. Аж ось, коли кількість понаєхавших до Лисичанську, зашкалила, то Гузногавк рушив походом на Лисичанськ. За собою він повів дикі натовпи мокшанських аборигенів. Воювати вони не вміли, але їх було надто дохуя і навіть більше.

Лисичани, які таки звели собі стіни хоча би навкруги свого міста, відбили цю навалу болотної сарани, але Київ не зміг стримати загарбника. Бо якщо лисичани за одну ніч вирізали всіх носіїв какошніков та лаптєй, то кияни були заражені вірусом толєранції та не змогли піти на такі жорстокі, хоча й необхідні заходи. Тож Київ було взято та розграбовано Андрієм Гузногавком. В Києві мокшанські унтерменші від’їлися на трупах вбитих ними людей, коней, собак та пацюків, набили торби крамом та рушили до себе взад на болота. Дорогою вони пограбували монастиря та вкрали там чудодійну ікону, яку Андрій Гузногавк забрав собі і привіз до дірєвні Влядімір Суздальській. Тоді він оголосив, що з цього дня він вже не Гузногавк, але – «Боголюбський». Бо та ікона, начебто, була духовною скрєпою, без якої у мокшан не ловилися би жаби, не збиралися лісові горіхи, а клюква по болотах була би не солодка, розвісиста та гілляста, а кислою, низькою та огидною. І зраділи москалі та стали його так і звати – Андрій Гузногавк-Боголюбський.

Недовго зажився Гузногавк-Боголюбський на цьому світі, як його підловили та припиздячили сини вбитого старости Кучки. Але у Андрія вже були сини – такі ж розбещені, як і він сам, тож династія москалопітекських ватажків продовжилася. Але чому саме – москалопітекських? То дуже просто, бо в Андрія Гузногавка-Боголюбського мати була мокшанка, на якій якось по п’яні одружився Юрко Іванович Довгорукий, аж потім здихатися неї не міг. Андрій – то дуже поважний приклад, що шлюби з мокшанками не ведуть до добра.

 Лисичани, обурені перебігом подій за порєбріком, відправили послів до головного хана Волзької Булгарії, якому наскаржилися на підоватих мокшів, що без дозволу блукають нашим Степом. Хан вислухав справу, та зголосився вломити коцапям по саме далі нема куди. Зібрав своє військо, яке назвав тартаро-мунгальським, та й вдарив по москолоті так, що в тих аж дупи заблищали червоним світлом. Потім хан Волзької Булгарії оголосив мокшанські, так би мовити «землі» своїм західним улусом, а Волзьку Булгарію переіменував на Золоту Орду. Заодне вигадав собі найвеличнішого предка, назвавши того Джингизханом. Бо він, мовляв, був такий великий та могутній, що пиздив усіх, хто траплявся на його пабєданосному щляху. І отак, з дев’ятифостим прапором Джингизхана, хан колишньої Волзької Булгарії, а тепер Золотої Орди, почав правити москалями, навчаючи їх бути слухняними рабами та заробітки сумлінно нести на тартаро-мунгальський общак. Тих, хто відмовлявся це робити, Батухан публічно страчував, шоп вони, коцапи, знали.

Але покидьок одного з синів Гузногавка-Боголюбського, Сашко Яріслейбович Нєфський, подружив з Батуханом та почав його споювати паленою москальською горілкою. Тож вони там допилися до того, що стали названими братами, і саме тому Сашко Нєфський почав збирати общак для Батухана, не забуваючи й про себе. А за це володар тартаро-мунгальського іга допомогав Нєфському виставляти сусідів на бабло. Отак от спєлісь і спілісь два баклани.

Скорочений курс Всесвітньої історії ч.8

  • 14.08.17, 18:44

Далі все було не дуже цікаво, окрім хіба що того факту, що каган Яріслейв породичався з усіма королівськими домами Європи через шлюбні контракти своїх дітей. Це надало йому впливу на всю європейську політику, якою таки стали керувати лисичани, що їх Яріслейв відправляв послами до дворів королів-родичів. Бо ніхто так, як істинний, корінний лисичанин, не зуміє інтригувати у ворожому оточенні, змушуючи ворогів виконувати те, що їм нав’язують супротивники. Хоча лисичанам й було ліньки виї зжати зі столиці Всесвіту до варварсько-дикунської Європи. Але ж вони мусили нести світ цивілізації до всіх диких та некультурних народів. Ото ж лише за обов’язком цивілізаторської місії лисичани й їхали до нєвєдомих європейських єбєнєй, щоби повчити диких туземців політесу, навчити їх паняті ям та інших корисних у побуті речей.

Так дійшло до часів, коли Чернігівським (Сіверським) князівством не став головувати князь Юрко Іванович. З того, що його улюбленим висловом було погрожування опонентові натяками про якісь там «довгі руки», що їх наче б то має князь, то й прізвисько в нього було саме «Довгорукий». Завважте, що це значно благозвучніше, аніж «Жопорукий» чи навіть «Цимізхуй». Юрко Іванович Довгорукий мав двох синів. Один з них майже нормальний, а другий – просто поц. Тоді нормального сина Довгорукий залишив при собі, а поца, на ім’я Андрій за прізвиськом Гузногавк, вислав до Володимиро-Суздальської виховної колонії, де нікчеми з князівських родин Чернігівського князівства тренувалися керуванню на місцевих москалопітеках. Бо песиків, котиків та щурів чернігівським князям – на відміну від пізніших дослідників рефлексів та інстинктів – було шкода.

Ось тоді й почали з’являтися на святі землі лисичан незрозумілі істоти у вошивих козлячих рідких бородах, обдертих смугастих штанях (а частіше – взагалі без штанів, з голими брудними дупами), в розшитих червоними півнями коцаповоротках і кокошниках з так званих «гєйоргієвських» стрічочок. Лисичани так і завмерли від огиди. Потім струсили з себе набігших від понаєхавших вошей, скинулися баблом і найняли одного пацика побудувати на кордоні стіну, яка би обмежувала вхід в земний парадайз всяким унтерменшам з мокшанських боліт (бо «землями» те, що там є, назвати було дуже стрьомно). Але хитрий та поцоватий вилупок на ім’я Яйценюх замість того, щоби гроші лисичан обернути в нездоланний мур, побудував якийсь хиткий пліт та зник з грошима десь у далеких палєстінах, бо він, як виявилося, під лисичанською хуліганською кєпочкою носив в’язану кіпу та ретельно маскував свої накручені на бігудях та змащені рапсовою олією (за нестачею оливкової) пейси. Яйце нюх, звичайно, десь потім з’явився на теренах Лисичанської (а тепер вже чомусь – «Київської») імперії, але незлобиві та гуманні лисичани впіймали його та після недовгого піврічного катування роздерли кіньми, що особисто Яйценюхом було сприйнято як позбавлення від катувань нестерпних та жорстоких. Про гуманність лисичан свідчить той факт, що перед стратою Яйценюхові було надано чарку горілки (що правда, «паленої») та шматочок сала п’ятирічного зберігання. Але стіна на кородоні імперії не була побудована, тож понаєхавших кожного року ставало все більше. А іноді вони збиралися на таємні тусовки по ярах і волали, обернувши голови на схід, а дупи – на захід: «Гузногавк, прийди! Гузногавк, памагі! Какошнік то наше фсьо! Лісічанск наш!»

Скорочений курс Всесвітньої історії ч.7

  • 14.08.17, 17:18

Деякий час тривала боротьба за трон Лисичанської імперії, і таки переміг байстрюк Вольдемир. З радощів він звелів усюди наставити ідоліщ поганих та не дуже поганих, прикрасивши їх золотом та сріблом. На цьому як сам Вольдемир, так і його підручні нехило нагріли лапи, бо золото та срібло на ідоліщ йшло десь вполовину від заявленого, та й те було бодяжене міддю до такого рівня, що якось селяни бачили вомпира, який чухався голою спиною об срібного Пяркунаса. Одразу ж теріторіяльні громади створили комітети, аби схопити Волдемира та його адміністрацію за волохаті брудні мацаки, але переляканий Вольдемир вирішив змінити орієнтацію у релігійному сенсі. А оскільки найзапекліші опоненти належали до традиційно орієнтованої релігійно більшості, то під галас «почуйте меншини» та інші декадентські вимоги, Вольдемир таки переміг та змусив всіх також поміняти релігійну орієнтацію. Лише лисичани опиралися ненависному їм культу вбитої нелюдями людини. Про всякий випадок лисичани для початку втопили у своєму Великому Доні (Сіверському Дінці, якщо хтось забув) представника адміністрації Вольдемира, а голову міськради, поставленого вольдемирівськими посіпаками, лагідно та гуманно спалили на своєму, Лисичанському Майдані.

Вольдемир, звичайно ж, не потерпів такої наруги над своєю владою і тому негайно напився так, що його, брудного та геть мокрого, холуї спіймали аж на Почайні, де він залицявся до непотрібних дівок та обіцяв їх познайомити зі своєю сестрою, яка буцім то могла дати їм чесну працю у держборделі.

Лисичани стерпіли таке виявлення зневаги та спалили заступника голови міськради на тому ж самому місці, що й голову. А заодне за гроші, конфісковані у голови та його заступника, додавши бюджетні, полагодили вулиці у своєму прекрасному місті. Тим самим вони прирекли себе на боротьбу з режимом Вольдемира, бо той так і не дочекався у своєму Києві того бабла, що мало надійти від лисичан як данина у держбюджет Лисичанської імперії. Але лисичани були лояльні громадяни, і тому Вольдемир нічого не міг проти них зробити, окрім як ще раз напитися до поросячого вереску.

Затаївши зло на лисичан за те, що не пустили його коронуватися на Велике Лисичанське каганство у лисичанському храмі Сварога (бо Вольдемир на той час вже став належати до релігійної меншини), байстрюк Вольдемир вирішив все населення імперії пов’язати у меншину, зробивши таким чином з меншини більшість. Тож і випустив двох скажених песів – свого вуя Добриню та ще одного поца Путяту навертати лисичан у нову віру вогнем та мечем. Коли меншина стала більшістю, довше всіх опиралися саме істинні лисичани. Але хитрожопий Вольдемир під виглядом втікачів наводнив Лисичанськ його природними ворогами – боров шанами, які вдень мавпували з себе справжніх лисичан, а вночі займалися диверсіями та терактами. Багато городів постраждало від набігів цих дикунів, багато черешень стояло з паламаним гіллям, аж доки терпець лисичан не урвався. Похапали вони боров шан, надерли їм пики та дупи та й вигнали зі свого міста в долини. А самі почали будувати навкруги Лисичанська величні стіни, або боронити рідну віру від загарбників.

Хто знає, що б воно було з того, але Вольдемир помер майже своєю смертю, а його спадкоємці були настільки заклопотані захопленням влади, що геть забули про справжню метрополію імперії – про Лисичанськ. Аж ось тоді й виникла неправдива назва наймогутнішої імперії Східної Європи, що її стали називати «Київською».

Сепаров и оккупантов надо мочить

  • 07.08.17, 22:06
ПУБЛІЧНИЙ СКАНДАЛ В АРМІЇ: ВИСОКІ ОФІЦЕРСЬКІ ЧИНИ ВИСТУПИЛИ ПРОТИ ДІЙ ВІЙСЬКОВОЇ ПРОКУРАТУРИ
Укрaїнa  1 серпня, 23:37
Кількість переглядів 11619

Командири вважають, що їхніх колег несправедливо затримали, а суд буде необ'єктивним.

Штаб західного оперативного командування Збройних Сил України розповсюдив заяву, в якій стверджується, що військова 

Військова прокуратура арештувала кількох вищих офіцерів і таємно перевезла на Схід
прокуратура арештувала кількох вищих офіцерів і таємно, приватним літаком, вивезла для суду на схід. Військових звинувачують у викраденні та вбивстві Олега Куницького – сина колишнього луганського комуніста та землевласника Володимира Куницького, йдеться в сюжеті ТСН.19:30.

Світлини затриманих офіцерів ніхто не показує, адже вони розвідники. Відомо лише, що це підполковники Горбачов та Комонов. На їхній захист стало усе оперативне командування "Захід" – безпрецедентне звернення опублікували у соцмережі. "Переслідування бойових офіцерів, однобоке висвітлення теми, коментарі від людей, що можуть мати фінансову зацікавленість, та владу, що допускає безчинства та свавілля луганських олігархів", - сказано в тексті військових.

ВІДЕОВійськова прокуратура арештувала кількох вищих офіцерів і таємно перевезла на Схід

ТСН. 19:30 1 серпня, 20:42

У справі про зникнення та нібито вбивство Олега Куницького фігурують бійці 51-ї бригади, які зупинили його авто на блокпості влітку 2014 року. У салоні машини, що їхала з боку бойовиків, були з десяток стріляних гільз, зброя та мапа України з позначками. По затриманого приїхала бригада ВСП, зранку Куницького передали "за паролем" людям у масках, які його і вивезли з розташування. Відтоді Куницького ніхто не бачив.

Групу, що забрала його за наказом із блокпоста і перевезла у місце розташування бригади, очолював Сергій Стрілець. "Приїхали люди, назвали пароль, заступник командира бригади їм передав, все", - розповів він у вересні 2016 року. На той момент армієць відсидів у СІЗО Луганщини півроку, йому кілька разів змінювали статті обвинувачення. Батько Куницького звинувачував його у смерті сина, тіла якого так і не знайшли.

НА ЛУГАНЩИНІ ПРОСТО НА БЛОКПОСТІ ВИЯВИЛИ АВТО З ЦІЛИМ АРСЕНАЛОМ ЗБРОЇ
31 липня, 18:00


 
6 ІЗ 6
© ГУ НП у Луганській області

У листопаді минулого року Володимир Куницький заявив, що тіло сина знайшли й упізнали – і скоро будуть гучні затримання, бо родина провела своє розслідування і знає, хто були люди в масках, які останніми бачили його сина. Нині справу Стрільця виділили в окреме провадження, йому інкримінуть уже викрадення авто Куницького-молодшого. У смерті ж, як стало відомо з неофіційних джерел, підозрюють саме офіцерів оперативного командування "Захід". Їхні колеги переконують – честь побратимів просто привселюдно паплюжать. І побоюються, що неупереджено розглянути справу судді на Луганщині просто не зможуть, бо надто великий вплив у регіоні має батько зниклого чоловіка.

Винесення конфлікту між військовими високого рангу та прокурорами на загал – такого в Україні ще не було. У зверненні оперативне командування "Захід" наголошує: батько Олега Куницького – відомий та заможний, має неябиякий вплив у регіоні. У військовій прокуратурі запит ТСН пообіцяли прокоментувати у середу.

Кореспондент ТСН Ольга Максимова Більше читайте тут: https://tsn.ua/ukrayina/publichniy-skandal-v-armiyi-visoki-oficerski-chini-vistupili-proti-diy-viyskovoyi-prokuraturi-969980.html?g=12667&m=386532312