Скорочений курс Всесвітньої історії ч.9

Час сплинав, тож Юрко Іванович Довгорукий встиг навіть покаганювати у Києві, хоча до Лисичанська його принципово не пускали. Оту свою ненависницьку заздрість до лисичан та їх Вічного Міста Юрко Іванович переказав своєму синові, нікчемі Гузногавку. А потім взяв, та помер, при чому допомогли йому брати безневинно вбитого Юрком Івановичем мокшанського старости Кучки, у якого Довгорукий віджав дачу на болоті в країні Моксель. Аж ось, коли кількість понаєхавших до Лисичанську, зашкалила, то Гузногавк рушив походом на Лисичанськ. За собою він повів дикі натовпи мокшанських аборигенів. Воювати вони не вміли, але їх було надто дохуя і навіть більше.

Лисичани, які таки звели собі стіни хоча би навкруги свого міста, відбили цю навалу болотної сарани, але Київ не зміг стримати загарбника. Бо якщо лисичани за одну ніч вирізали всіх носіїв какошніков та лаптєй, то кияни були заражені вірусом толєранції та не змогли піти на такі жорстокі, хоча й необхідні заходи. Тож Київ було взято та розграбовано Андрієм Гузногавком. В Києві мокшанські унтерменші від’їлися на трупах вбитих ними людей, коней, собак та пацюків, набили торби крамом та рушили до себе взад на болота. Дорогою вони пограбували монастиря та вкрали там чудодійну ікону, яку Андрій Гузногавк забрав собі і привіз до дірєвні Влядімір Суздальській. Тоді він оголосив, що з цього дня він вже не Гузногавк, але – «Боголюбський». Бо та ікона, начебто, була духовною скрєпою, без якої у мокшан не ловилися би жаби, не збиралися лісові горіхи, а клюква по болотах була би не солодка, розвісиста та гілляста, а кислою, низькою та огидною. І зраділи москалі та стали його так і звати – Андрій Гузногавк-Боголюбський.

Недовго зажився Гузногавк-Боголюбський на цьому світі, як його підловили та припиздячили сини вбитого старости Кучки. Але у Андрія вже були сини – такі ж розбещені, як і він сам, тож династія москалопітекських ватажків продовжилася. Але чому саме – москалопітекських? То дуже просто, бо в Андрія Гузногавка-Боголюбського мати була мокшанка, на якій якось по п’яні одружився Юрко Іванович Довгорукий, аж потім здихатися неї не міг. Андрій – то дуже поважний приклад, що шлюби з мокшанками не ведуть до добра.

 Лисичани, обурені перебігом подій за порєбріком, відправили послів до головного хана Волзької Булгарії, якому наскаржилися на підоватих мокшів, що без дозволу блукають нашим Степом. Хан вислухав справу, та зголосився вломити коцапям по саме далі нема куди. Зібрав своє військо, яке назвав тартаро-мунгальським, та й вдарив по москолоті так, що в тих аж дупи заблищали червоним світлом. Потім хан Волзької Булгарії оголосив мокшанські, так би мовити «землі» своїм західним улусом, а Волзьку Булгарію переіменував на Золоту Орду. Заодне вигадав собі найвеличнішого предка, назвавши того Джингизханом. Бо він, мовляв, був такий великий та могутній, що пиздив усіх, хто траплявся на його пабєданосному щляху. І отак, з дев’ятифостим прапором Джингизхана, хан колишньої Волзької Булгарії, а тепер Золотої Орди, почав правити москалями, навчаючи їх бути слухняними рабами та заробітки сумлінно нести на тартаро-мунгальський общак. Тих, хто відмовлявся це робити, Батухан публічно страчував, шоп вони, коцапи, знали.

Але покидьок одного з синів Гузногавка-Боголюбського, Сашко Яріслейбович Нєфський, подружив з Батуханом та почав його споювати паленою москальською горілкою. Тож вони там допилися до того, що стали названими братами, і саме тому Сашко Нєфський почав збирати общак для Батухана, не забуваючи й про себе. А за це володар тартаро-мунгальського іга допомогав Нєфському виставляти сусідів на бабло. Отак от спєлісь і спілісь два баклани.