Скорочений курс Всесвітньої історії ч.8

Далі все було не дуже цікаво, окрім хіба що того факту, що каган Яріслейв породичався з усіма королівськими домами Європи через шлюбні контракти своїх дітей. Це надало йому впливу на всю європейську політику, якою таки стали керувати лисичани, що їх Яріслейв відправляв послами до дворів королів-родичів. Бо ніхто так, як істинний, корінний лисичанин, не зуміє інтригувати у ворожому оточенні, змушуючи ворогів виконувати те, що їм нав’язують супротивники. Хоча лисичанам й було ліньки виї зжати зі столиці Всесвіту до варварсько-дикунської Європи. Але ж вони мусили нести світ цивілізації до всіх диких та некультурних народів. Ото ж лише за обов’язком цивілізаторської місії лисичани й їхали до нєвєдомих європейських єбєнєй, щоби повчити диких туземців політесу, навчити їх паняті ям та інших корисних у побуті речей.

Так дійшло до часів, коли Чернігівським (Сіверським) князівством не став головувати князь Юрко Іванович. З того, що його улюбленим висловом було погрожування опонентові натяками про якісь там «довгі руки», що їх наче б то має князь, то й прізвисько в нього було саме «Довгорукий». Завважте, що це значно благозвучніше, аніж «Жопорукий» чи навіть «Цимізхуй». Юрко Іванович Довгорукий мав двох синів. Один з них майже нормальний, а другий – просто поц. Тоді нормального сина Довгорукий залишив при собі, а поца, на ім’я Андрій за прізвиськом Гузногавк, вислав до Володимиро-Суздальської виховної колонії, де нікчеми з князівських родин Чернігівського князівства тренувалися керуванню на місцевих москалопітеках. Бо песиків, котиків та щурів чернігівським князям – на відміну від пізніших дослідників рефлексів та інстинктів – було шкода.

Ось тоді й почали з’являтися на святі землі лисичан незрозумілі істоти у вошивих козлячих рідких бородах, обдертих смугастих штанях (а частіше – взагалі без штанів, з голими брудними дупами), в розшитих червоними півнями коцаповоротках і кокошниках з так званих «гєйоргієвських» стрічочок. Лисичани так і завмерли від огиди. Потім струсили з себе набігших від понаєхавших вошей, скинулися баблом і найняли одного пацика побудувати на кордоні стіну, яка би обмежувала вхід в земний парадайз всяким унтерменшам з мокшанських боліт (бо «землями» те, що там є, назвати було дуже стрьомно). Але хитрий та поцоватий вилупок на ім’я Яйценюх замість того, щоби гроші лисичан обернути в нездоланний мур, побудував якийсь хиткий пліт та зник з грошима десь у далеких палєстінах, бо він, як виявилося, під лисичанською хуліганською кєпочкою носив в’язану кіпу та ретельно маскував свої накручені на бігудях та змащені рапсовою олією (за нестачею оливкової) пейси. Яйце нюх, звичайно, десь потім з’явився на теренах Лисичанської (а тепер вже чомусь – «Київської») імперії, але незлобиві та гуманні лисичани впіймали його та після недовгого піврічного катування роздерли кіньми, що особисто Яйценюхом було сприйнято як позбавлення від катувань нестерпних та жорстоких. Про гуманність лисичан свідчить той факт, що перед стратою Яйценюхові було надано чарку горілки (що правда, «паленої») та шматочок сала п’ятирічного зберігання. Але стіна на кородоні імперії не була побудована, тож понаєхавших кожного року ставало все більше. А іноді вони збиралися на таємні тусовки по ярах і волали, обернувши голови на схід, а дупи – на захід: «Гузногавк, прийди! Гузногавк, памагі! Какошнік то наше фсьо! Лісічанск наш!»