Де ти, щастя?

      Дивна річ. Стати щасливим - то основне призначення людини на Землі. Це, мабуть, підсвідомо відчуває кожен з нас і тому так спрагло тягнеться до нього. То чому ж, чому ми тоді найчастіше так і залищаємось при розбитому кориті власних мрій? Чому для нас щастя залишається синьою птахою у височіні? Ось тут і стає необхідним встановити для себе: а що взагалі є щастям. І на цьому частіше всього будь-яка спільність людей у його розумінні і закінується: "Ну-у, в кожного своє щастя!" - скаже більшість, пестячи свої власні амбіції і ревно спостерігаючи, щоб ніхто не поліз своїми брудними руками полапати їх кришталеву мрію. Та, здається, саме в цьому і коріниться те, що в подальшому зводить можливість відчути себе щасливим до мінімуму або і взагалі унеможливлює.
      Тут потрібно дещо пояснити, покориставшись з порівняння життя дитини і дорослого. У першому випадку дитина щаслива апріорі, - гадаю, з цим ніхто сперечатись не буде. Вона кожен день сприймає як нове враження, відкриваючи для себе нові грані буття, граючись ними як різнокольоровим намистом. Її погляд ясний і відкритий, не переобтяжений прикрим досвідом минулого, а серце - відкрите до сприйняття світу таким яким він є, без театру людських відносин, заборон і табу. Тому її щастя не зациклене на минуле, а присутнє тут і зараз, поряд з надією на майбутнє. Інша справа - життя дорослого. В панцирі минулих літ він з дня в день перетягує своє існування, як той морський молюск, дивлячись на світ через окуляри своїх вражень, емоцій, знань, що закарбувались на скрижалях його життя. Закарбувались найчастіше стражданням від краху амбіцій, від дисгармонії оточуючого світу (а скільки ж він хотів від нього!) і від жахливого відчуття дарма прожитого життя. Та все ж він не полишає свого прагнення щастя, яке вже має абсолютно інший вигляд (порівняно з дитиною): гіркий досвід змушує дорослого індивідуалізувати свою мрію про щастя, деталізуючи її таким чином, щоб позбавити можливості виникнення пережитого страждання на майбутнє. І чим більше людина живе - тим більший її досвід, а, отже, більший і мур, який вона зводить навколо свого розуміння щастя, страхуючи себе від непередбачуваного життя. Це ж обумовлює і збільшення відчуженя від світу, оскільки можливість досягнення щастя віддаляється все далі і далі. Не знаходячи його в теперішньому, доросла людина починає аналізувати минуле і там відшуковувати ті крихти щастя, що випали на її долю. Вона замикається на собі і вже без надії дивиться в майбутнє. Її щастя стосується лише минулого, спогади про яке вона трепетно зберігає в своєму серці. Її щастя на майбутнє стало недосяжним.
       Ось чому мені здається (не претендую на істину!), що щастя дорослої людини стає неможливим з причини полювання на нього за допомогою раціоналізованих тенет свого досвіду. В дитини ж - від природи правильний підхід до щастя: за ним не потрібно ганятись - його потрібно відчувати. І власний досвід через сферу розуму не повинен деформувати це відчуття. Здавалось би, доволі просто, але ж як складно це здійснити в реальному житті...