Всі сповідники національних релігій мають назви похідні від назв свого народу (етноніма) або назв своєї країни: індуси - індуїзм, елліни - еллінізм, юдеї - юдаїзм і под. Наші Пращури-руси мали "Руську віру". Нині на всій Слов’янщині язичники переважно називають себе рідновірами (від укр. - Рідна Віра, рос - Родная Вєра, польс. - Родзіма Вяра та ін.).

Назва язичники також прийнятна, бо вона не має того негативного відтінку, який християни надали іншому слову - "погани". Це робилося навмисне, щоб принизити всі національні віри. Латинське слово paganus у перекладі означає "селянин", однак попи не хотіли його перекладати, адже слова "селянська або народна віра" звучать цілком пристойно, а їм треба було причепити ганебний ярлик, і вони це зробили з допомогою латини. Слово ж язичники має слов’янське походження й означає - "народ одного язика", тобто однієї мови, а отже - нації. Слово язичники згадується тричі у Велесовій Книзі на позначення своєї віри, на відміну від чужих - "іних" (ВК, 5-А, 5-Б, 6-Г).  На відміну від християн, які називають себе "раб божий" і "раба божа", ми, рідновіри-язичники, вживаємо слова, якими називали себе наші Прабатьки і які є записані у Велесовій Книзі: Діти Сонця (6-Є), Сонячні родичі (20), Внуки Сварожі (36-Б), Внуки Дажбожі (1, 3-А, 7-Б, 19, 23, 24-Б, 32), Онуки Божі (36-Б), Сини своїх Богів (17-В), Сини Перуна (23, 32), Сини Творця (25), Троянові Внуки (3-Б, 7-Б). А Боги в цих дошках названі нашими Отцями і Матерями або Дідами, Пращурами: Отець Сварог, Отець Божий, Сварог - Дідо Божий, Сварог-Пращур, Отець Дажбог, Отець Перун, Мати Слава, Мати-Сонце, Мати Птиця.  Тому, зберігаючи в цілому стародавність, природність (автентичність) текстів народних молитов, вважаємо також за доцільне відтворити й давні українські імена Богів, які пізніше були замінені християнськими, наприклад; "Дай же ж, Боже" - Дай, Дажбоже, Мати Божа - Мати Лада, Ілля або Петро - Перун, Власій - Велес і т. д.  Волхви-рідновіри впродовж тривалих віків зберігали давні молитви до своїх Богів, переписували їх і, таємно переховуючи від панівної церкви, передавали своїм нащадкам. Церковна й світська влада безжально спалювала ці записи, якщо такі потрапляли їй до рук, а їх власників жорстоко катувала. Про це маємо безліч судових справ, які дійшли до нас. Ось приміром таке, цитуємо мовою оригіналу: "Беда де твоя, что ты такую тетрадку у себя держишь. Не брал ли де кто у тебя ее списывать, и буде не брал, и ты де ее брось или сожги. А буде ее кто брать и списывать, и тебе де того дела просто оставить нельзя, возвести про то отцу своєму духовному, это де дело страшное" (Следственное дело Преображенского приказа. РГДА, оп. 288, д.796, XVII в.).  Віра нашого народу багато тисячоліть підтримувалася рідними Богами, рідною землею і рідною мовою. Волхви, які завжди були духовними провідниками нації, виробили узгоджену з природою нашого краю обрядовість і звичаєвість, що відображала психічний склад національної душі.  Князь Володимир, охрищений під ім’ям Базилій, силою найманого війська загнав 10 тисяч киян у води Дніпра й запечатав їх несвастичним хрестом. Через нав"язане силоміць чужовір’я наша нація ціле тисячоліття перебувала під гнітом чужинської ідеології. Церкви побудували на давніх місцях Сили, де були рідновірські храми і капища. Волхвів як носіїв священного Знання (відання), християнська церква жорстоко знищувала. З відходом професійних волхвів поступово згасало енергетичне поле життєдіяльності суспільства як природного організму...  З того часу минула тисяча років. Як і прорекли останні руські волхви, на цій Старокиївській горі, народ наш пробудився до дії й уже готовий скинути з себе задушливий зашморг християнства.  Об"єднання громад, які діють у Києві з 1993 року, уже стало суцільним енергетичним згустком. Наше магнітне поле притягує щораз більшу кількість пробуджених людей. Здійснюючи обряди поминання наших Предків, ми маємо забезпечити зв’язок трьох світів: Прави, Яви і Нави. Поминальні обряди є частиною сокровенного культу Предків, які забезпечують спадкоємність і безсмертя кожного етносу.  Історія жорсткого опору християнству, організованого волхвами, як правило замовчується. Хоча в літописах розкидано безліч згадок про повстання народу під проводом волхвів, які виступали за рідну віру, проти чужинської церкви.  Відомо, що в 1227 році князь Ярослав Всеволодович (батько Олександра Невського) спалив живцем чотирьох волхвів. Десятки волхвів знищив московський цар Іван Грозний, незважаючи на те, що й сам неодноразово звертався до їхніх послуг. Будучи тяжко хворим, він закликав до себе 60 волхвів з усіх сусідніх земель, у тому числі з Київської Русі. Волхви передрекли день його смерті, за що були вкинуті у в’язницю. Коли передречений день настав, царю покращало, і він наказав нібито "за брехню" спалити всіх волхвів. Одна з волхвинь перед стратою зауважила цареві, що "Сонце ще тільки зійшло..." Того ж дня під час гри в шахи цар помер.  Цар Федір у грамоті до Слов’яно-греко-латинської академії (навіть у XVII ст.!) говорить про заборону дисциплін природничого циклу та дає наказ спалювати так званих чародіїв (фактично волхвів): "найпаче же магій естественной и иных, таким не учити и учителей таких не имети. Аще же таковые ще обрящутся, и они с учениками яко чародеи без всякого милосердия да сожгутся".  Він посилав подібні грамоти й в українські парафії, в яких наказував не тримати "волшебних чародейних, гадательних и всяких от церкви возбраняемых книг и писаний, и по оным не действовал бы и иных тому не учил. У кого же обьявятся такія богопротивныя книги, тот вместе с ними без всякого милосердия да сожжется". Християни спалювали живцем людей, що вже казати про книги!  До нас дійшло дуже мало імен давньоруських волхвів: жрець Миробог із Поділля (відомий з прочитаного археологом В.Даниленком напису на стіні Бушівського скельного храму), жрець Богомил Соловей з Новгорода (згаданий В.Татіщевим в описі хрищення Новгорода), волхв Ухорен та брат його Словен, волхв храму Вогнебога Костиря, про яких знаємо з Велесової Книги, а також волхв храму Бога Прове, за Гельмольдом: "Ім"я же жерця, який очолював їхні суєвір’я, було Міке".  Літописець Нестор не залишив нам ні імені волхва, зарубаного сокирою князем Глібом в 1069 році, ні імен чотирьох волхвів, спалених на Ярославовому дворі в 1227. Християнські писарі не бажали закарбовувати в історії імен наших славетних співвітчизників, хоча в своїх писаннях вони іноді проговорюються, що не хочуть про волхвів писати "через безліч їх"! Отже, ще багато століть після хрищення на Русі паралельно з офіційним християнством діяли "безліч" волхвів.  Сьогодні ми знаємо, що чимало волхвів, зігнаних християнами зі своїх рідних місць, рушили в гори та хащі, де ще продовжували свою діяльність. У святинях Медоборів (Поділля) та Карпат професійні волхви й жерці здійснювали славлення рідних Богів аж до XVII ст. (ці факти засвідчені археологами).  Навіть народні українські пісні, які датуються Раннім Середньовіччям) зберегли відгомін стародавнього епосу про ту жахливу епоху, коли церква та її прислужники грабували й знищували рідні храми і духовну верству нашого народу - волхвів (яких через ідеологічні нашарування, зазвичай, плутають з "волохами"):  ... Ген там Волхви церков мурують  Ой коло споду каменичейком,  А всередині деревичейком,  А к вершечкові сріблом, золотом;  Виділи мі то панскії слуги,  Скоро ввиділи, пану повіли.  - їдьте ж ви, їдьте, волох возміте,  Волох возміте, в темницю всадіте,  В темницю всадіте, срібло заберіте,  Срібло-злото - пану на славу.  (З хрестоматії "Золоте слово")  Але навіть пошматовані й перекручені поодинокі відомості про волхвів, які діяли на великих просторах колишньої Русі й далеко за її межами, свідчать про них як про могутніх діячів, які могли втручатися в справи правителів держав. Волхви організовували численні повстання проти княжої сваволі та поширюваного ними чужовір"я. Суспільний стан волхвів був ієрархічно організованою духовною кастою, яка, як і належить, керувала духовним життям нації. Вони ж залишалися такими ще довгий час після насильного хрищення Русі.  Нині рідновіри України, повинні докласти всіх зусиль, щоб дослідити і передати нашим нащадкам ці знання і пам"ять про рідних Волхвів. Ми, українці, як і всі народи світу, повертаємось до святинь рідної Віри уже на новому витку космічної спіралі. Тож, будьмо гідними своїх Богів і своїх Пращурів, які не зраджували свою Віру! Повертаймо народові рідні імена Богів, щоб правічні українські Боги були з нами завжди.  Галина ЛОЗКО http://svarga.kiev.ua/

http://svarga.com.ua

Время не имеет власти над величием всего, что мы пережили в войну, а народ, переживший однажды большие испытания, будет и впредь черпать силы в этой победе.

Г. К. Жуков.

Широко известная книга четырежды Героя Советского Союза Маршала Георгия Константиновича Жукова "Воспоминания и размышления" впервые вышла в 1969 году и с тех пор выдержала двенадцать изданий. Все эти годы книга пользуется неизменно огромной популярностью у читателей разных поколений.

Из предисловия к книге, Мария Георгиевна Жукова:

“Время не имеет власти над величием всего, что мы пережили в войну, — скажет Маршал, — а народ, переживший однажды большие испытания, будет и впредь черпать силы в этой победе”.  Около десяти лет трудился отец над воспоминаниями. Принимая во внимание, что он был в опале, постоянно подвергался травле, был болен и многое-многое другое, можно назвать создание книги его вторым подвигом. Выход в свет в 1969 году объемистого тома в красной суперобложке был настоящим событием в нашей стране. Ветераны поставили “Воспоминания и размышления” на первое место среди мемуаров о Великой Отечественной войне. Именно им, живым и павшим солдатам, их великому подвигу, их мужеству, храбрости, героизму, безграничной самоотверженности во имя Родины, во имя будущих поколений посвятил свою книгу Маршал.  Когда в апреле 1969 года книга появилась на книжных прилавках Москвы, первый тираж в 100 тысяч экземпляров был раскуплен мгновенно. К Дому книги на Калининском проспекте (Новом Арбате) тянулась очередь от кинотеатра “Октябрь”. В книжном магазине на улице Кирова (Мясницкой) разгоряченная толпа покупателей высадила витрины и пошла насквозь. Пришлось вызывать конную милицию.  В провинции же, где купить книгу было почти невозможно, люди, как писали в многочисленных письмах Жукову, стояли в очереди в библиотеки по полгода и больше, зачитывали ее до дыр.  Маршал Советского Союза А. М. Василевский писал: “Успех книга объясняется ее глубокой патриотичностью, масштабностью и объективностью освещения исторических событий, очевидцем и участником которых был ее автор, выдающийся полководец и военачальник”.  В своих воспоминаниях редактор книги Анна Давыдовна Миркина пишет: “На Маршала Жукова был оказан огромный прессинг. В то время, когда господствовала беспощадная идеологическая цензура, и не могло быть иначе... Многие позиции удалось отстоять, но в некоторых случаях Г. К. Жуков вынужден был отступить, иначе книга не вышла бы в свет. В этом легко убедиться, сличив текст 1-го издания 1969 года с вышедшим в 1989 году без купюр 10-м изданием, дополненным по рукописи автора. В оригинале рукописи вымарывались целые страницы, абзацы, фразы изменялись так, что теряли свой смысл. Всего было выброшено около 100 машинописных страниц”.  К подготовке второго издания отец приступил летом 1969 года Получив около десяти тысяч писем читателей, он решил дополнить и доработать книгу Я помню, как письма эти привозили к нему на дачу мешками, и мы всей семьей — с мамой и бабушкой — разбирали их, читали, сортировали, подчеркивали для отца главные мысли К письмам читателей, их оценкам, замечаниям и дополнениям отец относился очень серьезно. Исправления касались в первую очередь фактического материала.  Для второго издания он написал три новые главы: “Ставка Верховного Главнокомандования”, “Ликвидация ельнинского выступа противника”, “Борьба за Ленинград” — и переработал “Заключение”. Помимо этого, во все главы были внесены новые данные, документы, расширено описание различных операций Великой Отечественной войны. Книга увеличилась в объеме, стала двухтомной.  В апреле 1974 года, за два месяца до смерти, Маршал подписал верстку второго издания — в последний раз держал в руках свой многолетний труд. Двухтомник вышел уже без него.  За тридцать с лишним лет, что прошло с тех пор, как впервые вышла в свет книга Г. К. Жукова, она выдержала уже 12 изданий. Книга издана в тридцати странах на восемнадцати языках тиражом более семи миллионов экземпляров. По высказываниям многочисленных читателей и зарубежной прессы мемуары Маршала Жукова были признаны бестселлером. На суперобложке штутгартского издания “ДФА” (ФРГ) написано: “Один из величайших документов нашей эпохи”.

http://warface.narod.ru/zukovmem2.htm