Я пойму солдата, что спустил курок... 

Не пойму я мать, позвавшую солдата... 

Каждый в жизни должен выучить урок – 

Возвратится зло всегда стократно! 

Мама, я прошу - ты просто помолчи 

Или тему, может, переменим? 

Я люблю тебя всем сердцем, но, прости, 

Слов поток твоих – мне не приятен. 

Мама, я молю открой свои глаза! 

Ты ведь в Киеве уже, послушай 

Как над нами мирно шепчут небеса… 

И мой город "хунтой" не разрушен. 

Мамочка, тут можно вольно говорить 

На каком тебе удобно языке. 

И никто тебя не хочет тут убить. 

И не слышно взрывов вдалеке. 

Мама, я прошу - ты просто помолчи… 

Я забрал тебя к себе из ада… 

Я все знаю! Знаю, что Донбасс в крови, 

Но, поверь, нам этого не надо. 

Мама! Ты ведь сердце ранишь без ножа! 

Я же с братом тоже "укр" для "ваших"! 

Мама! Мамочка! Ты просто подожди… 

Мама… Я прошу… Ты просто помолчи… 


П.С. Сегодня друг в эмоциях рассказал о ссоре с матерью. Они с отцом в пятницу приехали из Алчевска... Вчера вечером поссорились очень сильно... Надеюсь, что в скором времени все у них утрясется... Но я не могу понять почему для людей навязанные стереотипы более достоверны чем слова близких? 

Життя одне. Живем сьогодні, а не завтра. 

І кожен крок – це шанс чи здобуття. 

У русі і динаміці пізнаєм правду. 

Ти крок зроби, а не марнуй життя! 

Так часто серця імпульс просто ігноруєм… 

І пропливає повз момент буття. 

Буває роздумами інтерес руйнуєм 

І глушим серця крик без пізнання. 

Ви уявіть, що ви проходите пороги 

Бурхливої ріки. І лиш від вас 

Залежить успіх і невдача цього сплаву. 

Несе вода – для роздумів не час! 

Ви просто бачите, що треба трохи вліво, 

А потім вправо тільки два гребка… 

Накази серця ви приймаєте сміливо. 

А думати – на плесі, до наступного ривка! 

П.С. Сьогодні повернула з Південного Бугу. Перше в моєму житті підкорення ріки. Вчора я позорно проспала і не встигла на автобус, замовлений для нашої групи... Але серце сказало "Їдь!" і я автостопом наздогнала їх уже в Первомайську.... До чого це я? Просто вранці я могла почати думати про наслідки такого крейзі вчинку і точно лишилася б вдома... Теж саме на ріці. Якщо ти починаєш думати - опиняєшся за бортом. 

Вірш написався сам (потім підчищу). 

Мої милі, поетичні друзі,

Не пишіть про "карлика" сонети!

Не робіть рекламу по окрузі...

То даремно! Як ви не збагнете?

Він вже сам в історію вписався,

Хоч звичайна сошка шовінізму...

Він в дитинстві з дітками не грався...

От вам справжній корінь дибілізму

До дибілів ставлюся байдуже

І про Пу писати більш не стану.

Щиро я тобі пораджу друже -

Не достойне бидло п’єдесталу!

А час спливає непомітно… 

Я йду дорогою життя. 

Я посміхаюся привітно, 

Коли вдивляюсь в майбуття. 

Спинитись хочеться на хвильку 

І озирнутися назад. 

Зробити крок, а потім кілька, 

Скоригувавши плани в ряд. 

Ми стільки робимо помилок! 

Вчимося рідко ми на них… 

Несемся прямо, без зупинок… 

Серед зусиль й безглуздих втіх… 

Ти знаєш, люба, просто хочеться свободи! 

Щоб просто так – розбігтися і полетіть. 

Щоб вигнати із серця всі земні тривоги… 

Щоб просто бути, вірить і віддано любить! 

Ти знаєш, мила, я сумую за тобою… 

Ти ж несла мої мрії на своїх руках. 

А поруч тебе – я була сама собою. 

І всі проблеми просто тали на очах. 

Ти знаєш, рідна, часто згадую про тебе… 

Ми разом, бУло, відбивались від нахаб. 

Ти мОя половинка, моє обличчя друге. 

Моєї юності душа й усіх чеснот генштаб! 

Сижу и думаю – о чем бы написать…

Так надоело плакать, огорчаться…

Так хочется душой плясать

И бурным радостям отдаться.

Но уж опять читаю комментарий,

Что я слепа и предала славян…

И этот бред настолько регулярен,

Что так и хочется в ответ послать «баян».

Пишу о боли, чувствах и о страхе,

А вы мне пишете «Россия велика!»

О как же этот бред уже затра…л!

Простите, что сорвалось с языка…

Прощайте милые – поэт ушел поплакать.

Вернусь потом, как высохнет слеза.

Устала я рвать на груди своей рубаху…

Моя душа от вашей – далека!