Олексій сай: «мистецтво − це каталізатор роздумів»


В оформленні матеріалу використані роботи Олексія Сая з проекту «Excel – Art» К.Р. Чим, на твій погляд, відрізняється українське мистецтво від, скажімо, європейського?

О.С. Наприклад тим, що, як не дивно, тут немає традицій. Сформованих поділів на жанри. Тут все ще дуже сиро, досі, немає визначеності навіть серед людей, які дивляться, сприймають сучасне мистецтво. Їх не так давно стало багато, до того їх не було, і цей процес прийшов трохи пізніше, ніж у Росії. І сказати, що я їх відокремлюю, не можу, тому що ми в схожому культурному просторі знаходимося, і розповідати, що тут більше живопису, а там більше концептуалізму, це не зовсім і особливість. Я не можу дати певну відповідь, чим ми відрізняємося.

 

К.Р. А в європейській контекст достатньо ми інтегровані ментально, культурно?

О.С. Ми розвиваємося і особливого шляху я поки не бачу, кожен його поки шукає. Є центри тяжіння, якого всі прагнуть, це не угруповання, не групи і навіть не схожі за образом мислення. Просто центри тяжіння. Але вони ніяк не названі, ніяк не позначені, і в них теж немає визначеності. Як на мене, і це добре немає визначеності більше загадок.

 

 

К.Р. Ми прийдемо до єдності в цій країні, як ти вважаєш?

О.С. Єдність... Що означає єдність? Я не можу зі своїм сусідом єдність відчути, але я можу розуміти, чим він живе і не заперечувати його інтереси. Це буде не єдність, а усвідомлене співжиття в одній країні. Буде, все буде, воно вже до цього йде, люди вже про це думають і набагато більше, ніж раніше. Можу сказати, що зараз всі трохи краще один одного пізнають, і будуть просто звертати увагу на ці відмінності, і використовувати їх як переваги навіть. Якщо говорити про сферу мистецтва, то на мапі тієї ж Росії є Москва, Санкт-Петербург і Єкатеринбург, і десь зовсім окремо Владивосток, про який ми теж зовсім нічого не знаємо. Звичайно, я маю на увазі сучасне мистецтво, а не акварелі з церквами. Тут уже було більше точок, які між собою перетинаються. Є Харків зі своїми ідеями, є Одеса, і Київ, і Львів, який сильно відокремлений від нас, і в Івано-Франківську, і в Тернополі є, і скрізь є, є і в Луганську, і в Донецьку теж є, і цих точок побільше навіть, ніж у Росії. У нас все розвинене стає.

 

 

К.Р. Яку роль у цьому процесі усвідомленості, розумінні один одного, відіграє мистецтво, на твій погляд?

О.С. Мистецтво це каталізатор роздумів. Це його найперша функція, поки що. Тому так, звичайно, відіграє. Я не можу сказати, що художники відразу стали піднімати соціальні проблеми. Але поки ми, поки мистецтво, не в опозиції до життя і суспільству, ми можемо ефективно впливати, на відміну від росіян. Вони скоро будуть у тій же коробочці, що і тридцять років тому. Для художника це вигідне становище «всі навколо мене гноблять і я нікому нічого не винен», але, по суті, набагато краще, простіше і ефективніше коли тебе бачать, чують і розуміють, чим коли не бачать і не розуміють. Я б не хотів повернутися в часи застою.

 

К.Р. Яка роль художника в ситуації, яка склалася зараз в країні?

О.С. Кожна людина стала більш громадянином, ніж раніше. Я не можу сказати, що є якась роль і вона змінилася. Трохи більше звертаємо увагу на суспільство. Цього достатньо, що б мистецтво змінилося. І дійсно люди стали більш уважні не тільки до новин, а й взагалі до всього що відбувається. Аналізують більше дійсність, ніж раніше, тому наша роль збільшується. Ми ж робимо дива, речі загадкові, всі кажуть, що ми виробляємо зміст. Але це навіть не зміст, ми просто натискаємо на якісь кнопки, які виробляють зміст. А це вже у кожної людини в голові окремо.

 

 

К.Р. Як ти думаєш війна України з Росією, що це взагалі за війна? Війна інтересів, війна розділу грошей, культурна війна, чому вона сталася? Як ти її бачиш?

О.С. Ну це війна проти всього хорошого, насправді. Це війна проти розуму. Це безглузда сварка, коли б'ють посуд. Це як фільм був прекрасний «Війна сім'ї Роуз», це такого ж роду речі. Навіть не має значення які інтереси послужили початком цього конфлікту, він розвивався довго, до нього готували, всіх людей накрутили і позбавили розуму. Виправдати її нічим, пояснити її ніяк не можна, сказати, що ми приберемо якогось злого Путіна і його кліку, і все закінчиться ні. Тепер люди повинні будуть сто років один перед одним вибачатися. Це дуже погана і неприємна війна, наслідки якої будуть дуже довго тривати. І головне навіть не в тому, хто скільки кого вбив, або «віджав», забрав, наробив поганого і скільки доброго вони намагалися дістати за це в процесі. Тут вам гроші і землі, тут вам смерті і вбивства, навіть недоумкуватий вбивця та мілітарист розуміє, що він втрачає більше ніж знаходить. Тому я нічого не можу сказати. Я не можу навіть припустити якого біса це все почалося. Питання навіть не в тому, що у нас коїться, а в тому, що творитися в головах у людей, які вважають, що це потрібно продовжувати, що це питання до росіян, які неоднозначно ставляться до цього і допускають емоційні оцінки чужих людей. Ми справді чужі люди і не варто нас взагалі розглядати. Я єдиний вихід бачу закритися. Тобто посваритися так, щоб не розмовляти. А потім, років через десять, розбиратися.

 

К.Р. А що робити з такими територіями, як Донецьк, наприклад, де знову перемогли регіонали на виборах?

О.С. У мене дуже сумний прогноз із цього приводу. На сьогодні мені здається, що там буде нова Трансністрія.

 

 

К.Р. Що ти міг би побажати людям без певної позиції?

О.С. Ну, поменше слухати інших людей взагалі, кого б то не було. Замкнутися і подумати. Інформації достатньо у кожного, яка б вона не була, її можна отримати з власних  роздумів.

 

К.Р. У чому ми різні росіяни та українці?

О.С. Є характерні особливості, це навіть не національні, а багато в чому комунальні особливості. Є дійсно зверхнє ставлення до країн соцтабору, в цілому у росіян. І ступінь колективної свідомості зараз у нас виростає. І з одного боку, це добре, а з іншого колективна свідомість може бігти натовпом куди завгодно. Колективна свідомість росіян вирішує, що фашисти йдуть вирізати немовлят. Два раби, це ж не журналіст вигадав, це продукує колективна свідомість. Само собі говорить, само собі вірить. Це небезпечні моменти нашої колективної свідомості, яка зараз просто борсається і бореться з дійсністю на рефлекторному рівні. Далі, коли воно все устаканиться, куди воно піде поки не знаю. Так що нам доведеться ще багато працювати. Не в жанрі пропаганди, але в жанрі пошуку опори, на якій все буде стояти.