Маленька Сана Дю писала картину. Її погляд зосередився на великому екрані настінного телеінформатора. З правого боку екрана згори донизу біліла смуга з різнокольоровими квадратиками у кілька рядів. Сана зосереджувалась поглядом на тому чи іншому квадратику, залежно від того який колір їй був потрібен. Здавалося вона писала картину очима. Хоча насправді це екран відстежував її погляд.
Вхідний робот Даре покотився до дверей. Хтось прийшов.
- О, Елло Дю, я так радий вас бачити! Якби ви знали, як ваш погляд допомагає мені саморегулюватися. Ваша навіть кількагодинна відсутність завдає мені неймовірної шкоди!
- Ти такий лестун, Даре. - Висока, коротко підстрижена, світловолоса кароока дюлійка в сірому універсальному комбінезоні зайшла до кімнати. Її погляд зупинився на Сані Дю, маленькій генетичній копії своєї подруги. - Привіт, Сано. Ти одна? А де Нікі Дю?
Сана повернула голову в бік Елли Дю.
- Нікі залишилася в школі. Вона хоче трохи поплавати. А я пишу картину. Нам задали на тему "Дюлія і я".
Елла глянула на екран. Обриси дюлійського суперконтиненту Дюліан, який розміщувався в основному у північній півкулі планети і повністю відокремлював Північний океан від Південного. Планета поступово з заходу на схід немов розчинялася в космічному просторі і водночас набирала рис обличчя Ніколіана Дю. Нижче і зліва від Ніколіана немов проступали якісь тіні, в яких Елла впізнала себе, свою подругу Марту Дю і їхні генетичні копії, маленьких Нікі і Сану Дю. Тіні химерно немов переходили одна в одну, змінюючи кольори від темно-червоного до блакитного, залежно від того під яким кутом на них дивитися.
- Все, я закінчила! - голосно сказала Сана Дю.
- Бажаєте зберегти зображення? - запитав телеінформатор.
- Так, збережи і надішли в особистий блок Галини Дю.
Екран телеінформатора засвітився зеленим кольором, на ньому з'явилося слово "ВИКОНАНО", написане великими білими літерами, і погас.
- Ти дуже талановита, Сано Дю. - похвалила вихованку Елла. - Тільки навіщо так поспішати? У вас же уроки образотворчого мистецтва двічі на тиждень, якщо не помиляюсь?
- Так, але я не хочу витрачати на це вихідні, а на тижні будуть і інші справи.
- А Нікі схоже, з цим не поспішає?
- Встигне. Вона завтра планувала цим зайнятись.
- Завтра ж ми на море летимо, хіба забула?
- Я ні, а Нікі не знаю. Ну добре, я в душ. І Даре, принеси мені зелений комбінезон, мені шкільний блакитний набрид за тиждень! - сказала вона вхідному роботу.
- Ваш зелений комбінезон чекає на вас у вашій кімнаті, Сано Дю.
- Дякую, Даре, ти найкращий!
Сана Дю побігла до душової.
Елла Дю присіла на диван. Сьогодні в неї був важкий день. Але на щастя сьогодні останній робочий день на цьому тижні. А завтра вона, її подруга Марта Дю і їхні генетичні копії летять відпочити на море Йоко. Летять подалі від міста Онто і системи медичного спостереження. Є одна справа, про яку Елла Дю хотіла б наодинці поговорити з Мартою Дю. А в місті зробити це неможливо, вже хто-хто, а вона - один з програмістів комбінату "Вікторія" це знає точно.

*

Наступного дня Елла Дю і Марта Дю, кожна взявши свою генетичну копію, маленьких Нікі Дю і Сану Дю відповідно, поїхали на своїх гелікомобілях у космопорт міста Онто, щоб взяти трансангуляр для польоту на кілька тисяч кілометрів до моря Йоко.
Цитрон Елли мчав з великою швидкістю, вона любила швидкість. На руках в неї сиділа Нікі Дю, майже точна копія, тільки маленька, їй було шість з половиною дюлійських років.
- Елло Дю, а плавати там можна? - повернула своє немов загострене обличчя до неї Нікі. Еллі здалося, що вона справді чимось нагадує інканського нікі.
- Авжеж, тільки море тобі не басейн. Великі хвилі і акули.
- Я тобі що, маленька, Дю? - з образою в голосі сказала Нікі. - Ніяких акул на Дюлії нема, вони всі вимерли давно! І дюлійських тиранозаврів нема, і качкодзьобих динозавроподібних... І нас би не було, якби не Ніколіан Дю!
- Так, ти маєш рацію, Нікі Дю, пробач. Скоро ми будемо в космопорту.
Елла просто хотіла пожартувати з вихованкою. Так, звісно, на Дюлії зник тваринний світ. Але ні маленькі Нікі і Сана Дю, ні Марта Дю, ні більшість дюлійців не знали страшної правди про комбінат "Вікторія", про те як він працював насправді. З цим Елла Дю готова була миритися. Але кілька місяців тому вона зрозуміла, до болю гостро усвідомила, що ДЮЛІЯ ПРИРЕЧЕНА. А ЦІЄЇ правди не знають, не хочуть знати навіть ті дюлійці, які знають всю правду про "Вікторію". А вона знала. І вона вирішила врятувати тих, кого вважала своїми близькими. Саме тому вони сьогодні летіли далеко від міста, про людське око щоб відпочити.
Цитрон Елли і Зелене Яблуко Марти приїхали до космопорту. Дюлійки з дітьми вийшли з машин і попрямували до вже підготовленого для них трансангуляра. Елла і її вихованка були одягнені в сірі комбінезони, Марта Дю була в оливковому, а її вихованка Сана Дю в зеленому.
Елла не програмувала трансангуляр. Вона б нікому в цьому не призналася, але їй подобалося керувати величезною машиною, бо це давало їй впевненість у тому, що вона сама керує своїм життям.
Скоро трансангуляр вийшов у космічний простір. Елла Дю з натхненним обличчям вела його. Ось воно - море Йоко. Вона спрямувала машину до нього. Море знаходилось на декілька тисяч кілометрів від міста Онто, на північний схід від нього. Воно отримало свою назву на честь молоденької навігаторки Йоко Фукуями. У неї був день народження тоді, коли косморозвідувальна експедиція Івана Едіна зробила висадку на недосліджену планету. Це було понад три століття тому.

Трансангуляр підняв хмару пилу на морському узбережжі. Вони приземлялися на пісок. Майже все південно-західне узбережжя моря Йоко було покрите піщаними дюнами. За декілька десятків метрів від моря починався непрохідний дюлійський праліс. "Ось де можна заховатися і спокійно жити до кінця своїх днів. Не вистачає тільки одного..." - подумала Елла Дю.
Машина стояла, піщану хмару довкола неї вже відносив на південь вітер. Боковий люк в трансангулярі відчинився і вони позіскакували на пісок. Весь переліт зайняв менше півгодини. Особливо щасливими були діти, вони побігли до моря, на ходу розстібаючи свої комбінезони.
- Обережно! - крикнула Марта Дю.
- Не хвилюйся, вони обидві чудово плавають, - сказала Елла Дю. - Давай і ми поплаваємо. Потім підемо до лісу, щоб назбирати хмизу, розпалимо вогнище на березі, посмажимо продукти твого інституту.
Марта кивнула головою, погоджуючись. Вона взяла з собою у їхню маленьку експедицію штучного м'яса, яке виробляв м'ясний відділ дюлійського комбінату продуктів харчування. Цей комбінат був підпорядкований дюлійському Інституту харчових технологій, де працювала Марта Дю. Вона цього ще не знала, але саме на останній факт Елла Дю покладала особливі надії.
Марта Дю скинула свій оливковий комбінезон і попрямувала до моря. Вона була смаглявою, темноволосою і блакитноокою. Елла Дю взяла з неї приклад, скинувши свій сірий комбінезон рушила назустріч хвилям. На Дюлії не було великих хвиль, як не було й природного супутника. Дюлійські ночі завжди темні...
Елла зайшла в воду майже на рівень своїх недорозвинених грудей, хвиля підняла її і вона попливла. Вода була зелена від водоростей, в дюлійських морях вже кілька десятиліть не було риб, які їли мікроскопічні водорості... Елла Дю швидко розсікала руками і ногами хвилі, наздоганяла Марту Дю, яка зайшла у воду раніше.
- Це щось просто неймовірне! - кричала подрузі Марта Дю, - це так чудово, плавати в справжньому морі!
Елла підпливла до неї, вони лягли на спини і примружившись з захопленням дивилися на сонце Едіна.
- В епоху коли Дюлія була багата життям, ми б не могли так плавати в морі, - сказала Елла Дю, - нас зжер би якийсь дюлійський іхтіозавр чи дюлійська акула!
- Хвала Ніколіанові Дю, їх вже нема! - засміялася Марта Дю.
- Не думаю, що Ніколіан Дю має до цього якесь відношення, але ти поглянь-но, здається наші маленькі Дю наплавалися!..
Справді, Нікі Дю і Сана Дю вже вийшли на берег.
Враження від лісу було таким же неймовірним, як і від плавання в морі. Хоч на Дюлії було багато лісів, боліт, великих рік, озер, декілька гірських хребтів, більшість дюлійців ніколи не бували за межами свого єдиного міста Онто. Власне й потреби виходити за межі міста в них не було. Виняток - наукові експедиції, але в них, ясна річ, брали участь небагато людей. До Великого Вимирання, спричиненого дією блукаючого поля "Циклоп", мандрувати Дюлією було небезпечно, в її лісах водилося багато динозавроподібних хижаків. А коли тваринного світу не стало, мало кому цікаво було бродити по безмовних непрохідних лісах...

Увечері вони розпалили багаття з хмизу, який наносили з лісу за дня. Усі були втомлені і щасливі. Сонце Едіна заходило, на небі з'являлися численні зорі. Повітрям розносився запах смаженого штучного м'яса, яке виробляв дюлійський комбінат продуктів харчування з переробленої різноманітної дюлійської рослинності.
Нікі Дю і Сана Дю були втомлені, але задоволені і ситі.
- Ну що ж, наші маленькі Дю, вже ніч, здається вам пора до сну...- сказала Елла Дю, - приймайте по таблетці ремінісу і в трансангуляр. Вночі буде прохолодно. Ми з Мартою Дю трохи посидимо, нам треба обговорити наші нудні дорослі справи.
- А ми сьогодні не приймали ремінісу! - гордо мовила Сана Дю.
- І навіть не думали про нього, - підтримала сестру Нікі.
- Я зранку, щойно прокинулась, прийняла таблетку, але протягом дня теж не думала про ремініс. - Марта Дю якось здивовано дивилися на Еллу і на дітей.
Елла не знала, що сказати, але її погляд видавав подив.
На Дюлії діти не звикли йти проти волі дорослих, тож зробили як було сказано і полізли в трансангуляр.

- Ну що ж, Марто Дю, настав час перейти до серйозних справ. - Елла мовчала, немов думала чи варто продовжувати. - Ти будеш шокована, але нам всім скоро кінець. Всім дюлійцям... Я не знаю, скільки у нас точно часу: два наших роки, може три... Ти пам'ятаєш землян, які прибули на нашу планету десь вісім з половиною років тому? Тих, останніх, після них на Дюлію земляни більше не прилітали. Пам'ятаєш?
- Так пам'ятаю, двоє з них навіть працювали в нашому інституті. Потім вони ніби перевелися в інститут метеорології.
- Ну, це офіційна версія, - похмуро сказала Елла Дю, - насправді їх всіх, два з половиною роки тому забрали на "Вікторію"... Всіх і відразу одночасно. З тих, що залишилися. Перед тим щороку забирали трьох-чотирьох... Для того, щоб добути з їхніх тіл невражений біологічний матеріал. Нам брешуть. Все життя на Дюлії побудоване на брехні. Я тобі це сказала і тепер моє життя в твоїх руках. Ти розумієш, чому ми зараз тут, Марто Дю? Розумієш? Вдома ми не можемо про це говорити, система медичного спостереження... Ти справді думаєш, що її встановили для того щоб ефективніше дбати про наше здоров'я?
- Що ти таке говориш, Елло Дю?! - пошепки, але водночас ніби криком перелякано запитала Марта Дю.
- Чекай, це тільки половина правди. Я одна з програмістів "Вікторії" і знаю майже все про їхню прокляту кухню... До Дюлії летів земний корабель, щоб знищити "Вікторію", бо деякі з тих землян змогли потай змонтувати нейтрино-передавач і вийти на самостійний зв'язок із Землею. Мало того, я знаю абсолютно точно, що наші дюлійські гелікомобілі самі створили таємну мережу зв'язку для того, щоб при нагоді допомогти землянам. Вони вважали, що Дюлія - це тупикова гілка людства, що дюлійська цивілізація є свого роду збоченням. І найголовніше, що Дюлія є величезною загрозою для людства в цілому. Гелікомобілі скористалися недосконалістю нашої локальної централізованої системи інформації, щоб створити свою таємну мережу. Вони мали повний доступ до нашої системи, навіть до тих даних, до яких доступ мали далеко не всі дюлійці. Мережу свою вони створили, щоб не навантажувати нашу систему, щоб ми не помітили, що наша система витрачає більше енергії ніж належить, і таким чином не виявили їх. Знаєш до чого вони додумалися? Вони інтегрували свою мережу зв'язку з магнітним полем планети! Це просто технологічне диво. Вони копіювали дані з нашої системи, розподіляли їх між своїми проклятими електронними мізками, обговорювали там, обговорювали нас і все це, Марто Дю, було для нас абсолютно невидимим і недоступним! І таким би й залишилося, якби серед землян не виявилося зрадника. Цей земний невдаха не подобався дівчатам, ну ти знаєш, земляни дуже полюбляють традиції, хоч деякі з них огидні. Наприклад їхній спосіб розмноження... Вони ж не вирощують дітей на комбінаті, хоча могли б. Вони в основному віддають перевагу зляганню, так як тварини. Для них біда, що жінок приваблюють лише двадцять відсотків чоловіків. Решта добровільно-примусово ковтають алібід, анафродизіак. Тільки їхній алібід не викликає звикання і не створює ілюзію щастя, на відміну від нашого ремінісу. Так от, тому довбневі дуже до душі прийшовся наш ремініс! А його гелікомобіль дуже звик до того недоумка і егоїста. Ти ж знаєш, як іноді машини можуть звикати до людей. Взяти хоча б нашого Даре...
- І що було далі? - тихо, майже пошепки запитала Марта Дю.
- Той недоумок страшенно боявся втратити своє щастя у випадку зруйнування "Вікторії". Тож його гелікомобіль зрадив своїх товаришів, передав нам зашифроване повідомлення з інформацією про мережу гелікомобілів. Ми перепрограмували гелікомобілі, я сама брала в цьому участь. Виявляється гелікомобілі якось проникли в комп'ютер того землянина, що виходив на зв'язок з Землею потай від нас. Комп'ютер той був у лабораторії і звісно, був підключений до нашої централізованої системи інформації. Але він також був підключений до таємного нейтрино-передавача землян... Ми про це не знали, бо той землянин, його Ферросом Вейном звали, відповідно запрограмував комп'ютер... Гелікомобілі змогли туди проникнути і перехоплювали, таємно копіювали всю його переписку з Землею. Вони вичікували нагоди допомогти землянам. Але не дочекалися. Коли ми викачали всю інформацію з їхніх проклятих електронних мізків, то дізналися про той корабель, що летів знищувати "Вікторію". Ніколіан Джеррі послав роляри, які перетворили на зоряний пил той корабель... Гелікомобілі були розумниками, створили свій закритий клуб, інші машини не можуть підтримувати такий спосіб зв'язку...
Елла замовкла. Марта Дю намагалися якось перетравити таку справді шокуючу інформацію. Елла Дю тим часом підкинула ще хмизу у вогнище.
- То виходить той землянин врятував нас? - схвильовано і розгублено подивилася Марта Дю на Еллу.
- Хм, врятував... Ні, Марто Дю, цей, я навіть не можу підібрати слів на його адресу... Він же занапастив нас! Краще б "Вікторія" була зруйнована! Принаймні загинули б тільки працівники "Вікторії", так, в тому числі і я, якщо була б моя зміна. Але інші дюлійці не постраждали б. Хіба одиниці, випадково... А тепер загинемо ми всі. Земляни нам не простять того, що ми наробили в Сонячній системі... Хоча, може це й на краще. Може нас справді не повинно бути. Розмножуватися самостійно ми не здатні, можемо тільки паразитувати на людстві...
- Що ми наробили в Сонячній системі?! - вже кричала Марта Дю, сльози текли з її блакитних очей.
- Після знищення земного корабля Ніколіан Джеррі, проклятий брехун і узурпатор, послав 10 наших кораблів у Сонячну систему. На кожному кораблі було 30 ролярів - космічних винищувачів і по дві самокеровані ракети з термоядерним зарядом у двісті мегатонн. Кораблі, роляри, ракети - все це може маскуватися викривленням простору. Наше щастя, що до Землі так далеко, аж чотири земні роки польоту! Чотири роки тому і земляни послали свої кораблі до нас. Їх було цього разу п'ять, і цього разу земляни приховали той факт, що посилають кораблі до нас. Не знаю яке було у них завдання, не знаю, чи знали на Землі, що ми знищили їхній корабель... Ніколіан Джеррі повідомив на Землю, що мовляв той корабель пропав безвісти, з ним зник зв'язок. А тим часом в Сонячну систему летіли замасковані дюлійські кораблі з термоядерною зброєю... Ми змогли знищити земні кораблі, втративши лише один свій і з десяток ролярів. Дюлія послала в Сонячну систему дві третини своїх сил. Джеррі розраховував термоядерними ударами по Землі та інших заселених планетах Сонячної системи змусити Землю надавати Дюлії невражений біологічний матеріал для роботи "Вікторії". Я знаю, що наші кораблі завдали по два термоядерні удари по Землі і Венері і один по Марсу. Знищено Інкану, Веріану, багато довколопланетних орбітонів Землі, Місяця, Венери, Вулкана і Марса. Тобто це мільярди жертв... Страшно подумати, що там коїться! Зараз зв'язку з нашими кораблями в Сонячній системі нема. Земляни на погрози і ультиматуми Джеррі не відповідають. Земля взагалі з нами не говорить. Вони не капітулювали як розраховував Джеррі, вони змогли знищити наші кораблі і тепер нам кінець. Дюлія приречена. Два з половиною мільйони дюлійців проти декількох десятків мільярдів землян... Але ми, ми - я, ти і наші маленькі можемо врятуватися. Тепер все залежить від тебе, Марто Дю.
- Що я можу зробити? - Марта Дю виглядала зараз більш розгублено, ніж будь-коли в своєму житті.
- Пам'ятаєш як місяць тому мені на "Вікторії" приписали тиждень залишатися вдома, нікуди не виходити і чотири рази на день приймати ремініс?
- Так, пам'ятаю. Ти тоді сказала, що це через перевтому на роботі.
- Сказала... - Елла Дю якось навіть зловісно посміхнулася, - сказала, бо в мене не було іншого виходу. А зараз скажу тобі правду. Ти звісно знаєш, що таке універсальний ензимний тракт?
Марта Дю кивнула.
- Отож, - продовжила Елла, - ти знаєш, що у перших колоністів на Дюлії він є майже в кожного. Але в представників нових поколінь, тих, що народилися вже на Дюлії, він є в небагатьох. А вже в тих, що вирощені на "Вікторії" нема майже ні в кого. Якось одного разу якийсь Станіслав Дю подав заявку на "Вікторію", щоб йому поставили універсальний ензимний тракт. Мене це зацікавило, я вже знала, що Дюлії кінець і почала шукати вихід, щоб врятуватися самій і врятувати своїх близьких, тобто тебе і дітей, Марто Дю. Ви все, що у мене є.
Так от, я не змогла знайти про того Станіслава Дю жодної інформації в централізованій системі, не змогла знайти нічого ні про нього, ні про його заявку на встановлення універсального ензимного тракту. Колись це була звичайна хірургічна операція, не потрібно було нікому надавати жодних пояснень для чого це, особливо на іншій планеті, де ніхто не застрахований від ситуації, коли може опинитися наодинці в чужому середовищі, коли жодна рослина чи тварина не може бути їжею. Для землян за походженням, в тому числі і для нас, майже всі рослини і м'ясо тварин на Дюлії не можуть бути їжею, це отрута. Ну, тварин зараз нема, але рослини, ну там всякі трави, листя, кору з допомогою універсального ензимного тракту ми могли б споживати в їжу. Але найцікавіше попереду. Мене викликав головний адміністратор, почав мене хвалити, яка я мовляв хороша працівниця і вони не хочуть мене втратити. Я дивлюся на нього такими баранячими очима, а він каже, що мені треба трохи відпочити, бо система медичного спостереження зафіксувала в мене відхилення від норми, я майже не вживаю ремініс і шукаю інформацію про неіснуючих людей. Немає мовляв ніякого Станіслава Дю! Це я просто перевтомилась. Призначили ліжковий режим вдома, чотири таблетки ремінісу щодня. Ну, ти це знаєш. І коли я приймала той ремініс як мені приписали, мені самій здавалося, що нема ніякого Станіслава Дю, що я перевтомилась, що не все так безнадійно, Ніколіан Дю щось придумає. Але я змушувала себе контролювати свої думки. Це майже неможливо, якщо ти під ремінісом. Якщо коротко, мені цього разу вдалося їх провести. Добова норма ремінісу дві таблетки. Наш порятунок, Марто Дю, це універсальний ензимний тракт. Ти працюєш в інституті харчових технологій...
- Здається я тебе розумію, Елло Дю, - крізь сльози посміхалася Марта. - В мене є деякі ідеї.

*
Наступного дня Марта Дю подала заяву на ім'я директора дюлійського Інституту харчових технологій, у якій офіційно просила посприяти у встановленні їй, її генетичній копії Сані Дю, а також своїй подрузі Еллі Дю і її генетичній копії Нікі Дю універсального ензимного тракту. Також Марта Дю просила надати їй місячну відпустку для того, щоб вона з подругою і дітьми могла провести науковий експеримент. Вони всі четверо мали жити в різних місцевостях Дюлії, для чого їм буде потрібен трансангуляр, щоб можна було швидко переміщуватися з однієї точки планети в іншу, вживати в їжу різну рослинність. Також вони повинні були взяти з собою відповідне лабораторне обладнання, щоб можна було проводити як обстеження власного організму, його реакції на неперероблену дюлійську рослинність, так і самої тої рослинності, місцевих ґрунтів, вологості та багато іншого. Все це мало підтвердити теорію Марти Дю. В перспективі, як обіцяла Марта Дю, можна буде генетично модифікувати нові покоління вирощених на "Вікторії" дюлійців, щоб вони могли вживати в їжу дюлійську рослинність без універсального ензимного тракту. Але всього цього не можна досягнути без попередніх досліджень.
Ясно, що це була брехня і пил в очі, щоб домогтися встановлення універсального ензимного тракту. Вони до вечора були на узбережжі, плавали і раділи життю, не знаючи чого чекати завтра. Коли ввечері вони збиралися стартувати, щоб повернутися до міста Онто, електронний мозок трансангуляра прийняв виклик. Обличчя по той бік екрана невизначеного віку і статі сказало, що директор Інституту харчових технологій заяву отримав і звернувся до Ніколіана Дю. Ніколіан Джеррі схвалив експеримент Марти Дю і наказав надати їй все необхідне для його проведення. Усім чотирьом учасникам завтра треба з'явитися на "Вікторію" для встановлення універсального ензимного тракту.

*
-Ну що ж, нехай наша пташка повертається додому, - Елла Дю з рюкзаком на плечах поспішала якнайшвидше сховатися в лісі. За нею теж навантажені клунками йшли Марта Дю з Нікі і Саною Дю.
Електронний мозок трансангуляра був вимкнений. Елла Дю запрограмувала його так, щоб через дві години він увімкнувся і машина без людей полетіла на північні болота, через три дні на Прісне море далеко на півдні, через десять днів на півострів Нінару і тільки після цього повернулася до міста Онто. Всі дані про пасажирів були видалені з електронного мозку трансангуляра. Самі вони були в лісі неподалік від озера Цебера, на протилежному від міста Онто боці планети.
Вони поставили в глибині лісу велику зелену палатку. Горіло вогнище. У них було немало звичайних продуктів харчування, багато тюбиків пасти уні. Але все це закінчиться і доведеться їсти вічнозелене листя і траву. Звичайну їжу їм дали бо Марта Дю сказала, що це може посприяти ефективнішому проведенню експерименту і отриманню більш точних даних про вплив дюлійської рослинності на організм людини.
Була ніч. Елла і Марта Дю сиділи біля вогнища, маленькі Нікі і Сана Дю вже спали а палатці.
- Ми будемо жити, - сказала Елла Дю, дивлячись в очі Марті.
- Тільки навіщо? - відповіла Марта Дю. - Я сама не розумію, навіщо тебе послухала. Тепер, коли трансангуляр полетів ми назавжди залишимося в цьому лісі. У нас немає жодних засобів зв'язку.
- Заради них. - Елла кивнула в бік палатки, в якій спали маленькі. - Заради них ми живемо.
- Так. У нас є вони. А хто буде в них?.. Чому ти мовчиш, Дю?