Україна у ІІ Світовій війні

IІ Світова війна розпочалася задовго до вересня 1939 ( як хтось може подумати )

Її визрівання розпачолося підписанням 29 червня 1919 року Версальского мирного договіру , потім у вересні 1938 розчленування Чехословаччини за Мюнхенськими угодам .

 8 жовтня 1938   створено уряд автономної Карпатської України.

15 березня 1939 захоплення профашистською Угорщиною  Карпатської України,  що постала як незалежна держава після розчленування Чехословаччини.

7 квітня Італія напала на албанський порт Дураззо.

8 квітня італійські війська увійшли у столицю Албанії Тірана.

23 серпня у Москві був укладений Пакт Молотова-Ріббентропа. Цій події передувала

Промова Сталіна до Політбюро 19 серпня 1939 року.

 А ось і кульмінація усіх цих подій

Німеччина та Словаччина вчинили напад на Польщу (1 Вересня) — почалася Друга Світова війна.

Від нападу гітлерівської Німеччини на Польщу до агресії проти Радянського Союзу. Німеччина та СРСР є фактичними союзниками. (1 вересня 1939 р. - 22 червня 1941 р.)

 Для України дуже важко визначати  рамки початку ІІ Світової війни ,

Адже перші бойові дії, які умовно можна зарахувати до Другої світової, тут почалися не у вересні, а в березні 1939 року. Тоді вояки Карпатської Січі дали бій угорській армії, що наступала на новостворену Карпатоукраїнську дер­жаву. Останні ж постріли українських підпільників відлунали в середині 1950-х років. Можуть заперечити, що ці конфлікти не були безпосередньо пов’язані з війною. Але справа в тому, що в рамках Другої світової в Україні велася не одна, а кілька воєн, ареною для яких були наші землі

Чинником, що визначив місце і роль українців у Другій світовій, стала відсутність у нас власної держави. Україну та українців всі учасники війни розглядали виключно як ресурс (людський, матеріальний, політичний), який можна використати у протистоянні. Як результат — наша земля стала однією з головних арен світового бойовища, наші земляки — вояками практично всіх армій, які пройшли через неї: вже у перші дні війни українці воювали в лавах польського війська, Червоної армії, так званого легіону Сушка в складі німецької армії. В наступні роки до цього переліку додалися нові українські формування в німецькому війську (батальйони «Нахтігаль» та «Роланд», а згодом Ваффен СС дивізія «Галичина»), радянські та польські партизани, і врешті збройні формування українського визвольного руху (Українська повстанська армія, Українська народна революційна армія).

Всі учасники протистояння закликали українців реалізувати патріотичний обов’язок саме в їхніх лавах. Для цього польська влада декларувала готовність іти на поступки в повоєнному вирішенні українського питання (щоправда, лише в рамках відновленої Речі Посполитої); радянська — називала окремі свої фронти українськими, до пантеону героїв віднесла Богдана Хмельницького, іменем якого названо новий військовий орден; німці в останні дні війни пішли на перейменування колиш­ньої дивізії Ваффен СС в «Українську національну армію» і навіть призначили її командиром українця Павла Шандрука. Кожен, хто воював на українських землях, намагався продемонструвати свою «українськість» чи бодай прихильність до українства, особливо в критичній для нього ситуації. І не можна сказати, що це їм абсолютно не вдалося — українські юнаки, які йшли до Червоної армії, як і ті, що вступали до дивізії «Галичина», часто були переконані — вони роблять це, аби захистити свій народ.

"Єдиним збройним формуванням в Україні яке дійсно було українським можна назвати тількі УПА

Протягом 1943—1945 рр. окремі регіони повністю контролювалися українським визвольним рухом. Тут установлювали українську адміністрацію, проводили розподіл сільськогосподарських земель, відкривали школи, заклади культури: визвольний рух перебирав на себе функції держави як внутрішньополітичні, так і зовнішньополітичні.

Після початку Радянсько - Німецького збройного конфлікту для мобілізації населення було використанно  термін "Велика Вітчизняна Війна" на зразок війни 1812 року. І цей термін використував Молотов у своєї промові 23 червня 1941 р.

Після закінчення війни вся ця пропаганда мусила зникнути , Сталіну вона було більше не потрібна ( та і небезпечна )

Але все ж таки Сталін дозволив радянському народові гучно відсвяткувати

"Праздник Победы" і навіть висловив вдячність тим, хто допоміг йому перемогти Гітлера і втриматися при владі

1946 р. Радянський Союз удруге відсвяткував День Перемоги, але уже без попередньої загальної ейфорії. Олександр Довженко  записав в своєму щоденнику:

Режим бажав запобігти, щоб подібні дисонантні інтерпретації не створили альтернативну

публічну опінію. Німецько-радянська війна мусіла відійти в забуття, поки у свідомості

населення не закоріниться офіційна версія недавньої історії. Наступного року День Перемоги

був виключений з календаря офіційних свят. Невигідні свідки війни (воєннополонені,

"остарбайтери", "колаборанти" тощо) уже давно були вилучені з радянського суспільства й

вивезені в глибину імперії, а 1947 р. столиця й важливіші міста були очищені від інвалідів,

живих докорів державі.

Відновлення цього дня "Побєди" , прийшло вже після смерті Сталіна . Режимові був потрібен новий ідол , звільнівши на ХХ з'їзді КПСС цей день від "культа особи" його знов почали відзначати , але він ще залишався робочим днем.

Згодом стала появлятися нова література , підручники в школах які сприяли відновленню цьому міфу "Великої Вітчизняної Війни"

Особливого розквіту це набуло за часів Брежнєва , для цього була своя причина :

 "Велика Вітчизняна" відігравала роль цементу який "сплачував" різноманітні народи величезной більшовистськой імперії

Це ідеальний матеріал для створення потужного міфу.

І вони використали це на всі 100 відсотків.

Особливо важливим для більшовицької Росії було необхідно нав'язати цей міф Україні , для того щоб ще міцніше утримати її біля себе.

 В Україні були побудовани численні пам'ятники та меморіальні комплекси присвячені саме для посилення цього міфу "Великої Вітчизняної Війни"

У радянських військових формуваннях воювали воїни з усіх земель радянської імперії.

Усі громадяни СРСР мали одного спільного і нещадного ворога. На цій підставі можна було

створити переконливий потужний міт. Досить було комуністам наголосити на злочинах

німецьких завойовників, створити культ радянських героїв і вибілити власні звірства.

У дусі радянського патріотизму й лояльності супроти московської імперії вже кілька

ґенерацій українських дітей вивчали історію Другої світової війни. Із середини 1960-х років

історію Української РСР зробили "невід'ємною складовою частиною" історії СРСР, яка по

суті нічим не різнилася з історією Росії.

 І саме зараз ці діти повираставши , ставши дорослими з піною у рота доказують про "братерство та єдність " з Росією.

 Після набуття державної незалежності без будь якої революції в Україні у владі залишилися тіж самі люди що були і за часів УССР .

 І замість того щоб викоринити цей міф , який був нам нав'язаний за часів радянської окупації , вони стали використовувати його для отримання прихільності частини виборців якім цей міф є дорогим.

 За часів президента Кучми вийшов історико-меморіальний серіял "Книга пам'яті України",

завдання якого — зібрати імена усіх, "хто поліг в ім'я перемоги"

 Там ми можемо прочитати наступне :

"У величезному масиві документальної і дослідницької літератури як вітчизняної, так і

зарубіжної, включаючи спеціальне дослідження, виконане за дорученням нині чинної

Урядової комісії з цього питання, недвозначно розкрито, що ОУН та її збройні формування

утримувалися і вели боротьбу як найманці фашистської Німеччини проти країн

антигітлерівської коаліції і затаврували себе як колаборанти фашизму"

Але редакція цього видання видала інший варіант книги, з якого вилучено брехливе наклепницьке твердження.

Трагічний урок

Друга світова стала найкривавішою війною в історії людства — затерта, здавалося б, фраза, проте вона актуальна і до сьогодні. Цей конфлікт став найбрутальнішим проявом тотальної війни, коли всі його учасники цинічно відкидали закони і правила ведення бойових дій, фактично не розрізняли у ставленні, хто перед тобою — армія противника чи цивільне населення, коли звичною практикою стали інститут заручництва та принцип «збірної» відповідальності. Друга світова «збагатила» історію такими жахливими «ноу-хау», як концтабори, перетворені на «фабрики смерті», Голокост, масове знищення в’язнів, ліквідація цілих міст та атомне бомбардування. В цьому страшному смертельному поєдинку всі без винятку його учасники вдавалися до дій, що кваліфікуються як військові злочини. І жоден учасник не може претендувати на роль носія абсолютного добра. Тому Друга світова має стати для всіх уроком того, якою не повинна бути війна.