їїї
- 04.10.13, 19:23
- Я розмовляю українською!
500 чи 1000, або Ще раз про вік літери «Ї»
Хай це можливо і не найсуттєвіше
але ти дитино
покликана захищати своїми
долоньками
крихітну свічечку букви “ї“
Іван Малкович. Напучування.
Шановна редакціє! Прочитав у ч. 9 “Слова Просвіти” за 2013 р. замітку Євгена Цимбалюка з Рівненщини “Літера “Ї” потрапила до книги рекордів України”. У ній він повідомляє, що літера “ї”, яку було встановлено на майдані Незалежності в Рівному під час святкування Дня рідної мови, заввишки 3 метри 60 сантиметрів. І що завдяки цьому вона потрапила до книги рекордів України. А далі автор замітки говорить, що літері “ї” нібито лише понад 500 років і що “в сучасному значенні її вперше вжито 1874—1875 рр. у “Записках Південно-Західного відділення” Російського географічного товариства у Києві”. Я вже друкував у “Літературній Україні” свою розвідку щодо літери “ї”. Але, зважаючи на важливість цього питання та з метою виправлення помилкового уявлення про джерела її походження, вважаю за необхідне викласти свої розвідки і для читачів “Слова Просвіти”.
Тривале й систематичне перекручування історії імперською Москвою включно з викраденням і присвоєнням спадщини і самої назви княжої доби нашої держави Русь; переслідування та заборона використання української мови, які поширювалися навіть на окремі літери української абетки, спричинилися до того, що ми ще й сьогодні живемо і мислимо за імперськими стереотипами. До одного з таких стереотипів належить думка про походження літери “ї”. Оскільки її немає в російському алфавіті, Москва досовєтська й совєтська заперечувала думку про використання цієї літери київськими руськими писцями. Тим самим відсікалися справжні витоки української писемності та насаджувалась облудна теза про значно пізніше формування української мови — ХІV ст. А отже, й української історії та нації. Водночас Імперська Москва нахабно присвоювала всю спадщину княжої доби України—Руси. Ця тенденція не змінилась і нині. З особливою люттю вона виявлялася в Україні за радянських часів. Колись світлої пам’яті український історик Я. І. Дзира лише за невеличку публікацію, у якій стверджував думку про використання літери “ї” в козацьких літописах і надибування її в “Ізборнику Святослава — 73”, мав величезні неприємності. Тодішній керівник Інституту Іван Білодід навіть влаштував спеціальне засідання вченої ради, аби засудити зухвалий вчинок молодого науковця. Тож і сьогодні в наукових дослідженнях старослов’янської писемності та мови в незалежній Україні використовуються давні імперські стереотипи.
Загалом літеру “ї” науковці пов’язують із “іжицею” глаголиці. Вважається, що в глаголицькій абетці існувало два знаки для звука “і”. Один із них — коло (подібно до літери “о”), на якому зверху вклинювався маленький трикутничок. А другий — трикутник, на якому зверху тулилися два з’єднані по верху лінією малесенькі вічка. Перший знак нібито використовувався на початку слова і після голосного, а другий — після приголосного. У пізніших пам’ятках глаголиці з’являється третій знак для літери “і”, який називають “іже на ніжці”. Він відрізнявся від другої “іжиці” тим, що замість трикутника під вічками стояла ніжка. Тобто — подібний до літери “ї”. Походить цей знак, за І. В. Ягичем, як і більшість літер глаголиці, нібито з грецького мінускульного (маленького, дрібного) письма. Чи запозичили греки, чи самі придумали — невідомо. Якщо зважити на те, що один з творців слов’янського письма в кримському Херсонесі (Коростені) знайомився з невідомими руськими письменами, то можна припустити, що там була і літера “ї”. Щодо використання чи не використання її київськими руськими писцями, то для мене особисто тут двох думок бути не може.
2007 року я записав і реконструював текст Остромирової Євангелії сучасною українською абеткою. Так-от, на звороті аркушів 102 та 184 цієї пам’ятки автор використовує літеру “ї”. Уперше для позначення місцевого відмінка первісного займенника “ій” – іїм: “Запрети[в] же Іі[су]с д[у]ху нечистууму [в] [і]ї[м] [і] ісціли[в] отрока”. Удруге для позначення особового закінчення активного дієприкметника минулого часу: “Во время оно [в]виді[в] Іюда, предавъї[й] Єго…” Тобто в такому ж значенні, у якому її вживаємо і ми сьогодні.
Минуло 956 років від початку написання пам’ятки давньої української писемності й мови “Остромирова Євангелія” (1056—1057). А отже, не менше й легендарній українській літері “ї”, що з нею асоціюється назва нашої держави: УКРАЇНА, і на честь якої в Рівному було проведено свято в День рідної мови 28 лютого. Отож вік літери “ї” складає не 500, а щонайменше 1000 років. І відправною точкою є не “Записки…” 1874—1875 року, а “Остромирова Євангелія” 1056—1057 року.
Примітка: У квадратних дужках зазначено реконструйовані літери, що відсутні в оригіналі тексту.
Додаток: ксерокопії аркушів 102 та 184 зворот Остромирової Євангелії; зразки форми літери “ї” в найдавніших джерелах.
Микола ТКАЧ
Хай це можливо і не найсуттєвіше
але ти дитино
покликана захищати своїми
долоньками
крихітну свічечку букви “ї“
Іван Малкович. Напучування.
Шановна редакціє! Прочитав у ч. 9 “Слова Просвіти” за 2013 р. замітку Євгена Цимбалюка з Рівненщини “Літера “Ї” потрапила до книги рекордів України”. У ній він повідомляє, що літера “ї”, яку було встановлено на майдані Незалежності в Рівному під час святкування Дня рідної мови, заввишки 3 метри 60 сантиметрів. І що завдяки цьому вона потрапила до книги рекордів України. А далі автор замітки говорить, що літері “ї” нібито лише понад 500 років і що “в сучасному значенні її вперше вжито 1874—1875 рр. у “Записках Південно-Західного відділення” Російського географічного товариства у Києві”. Я вже друкував у “Літературній Україні” свою розвідку щодо літери “ї”. Але, зважаючи на важливість цього питання та з метою виправлення помилкового уявлення про джерела її походження, вважаю за необхідне викласти свої розвідки і для читачів “Слова Просвіти”.
Тривале й систематичне перекручування історії імперською Москвою включно з викраденням і присвоєнням спадщини і самої назви княжої доби нашої держави Русь; переслідування та заборона використання української мови, які поширювалися навіть на окремі літери української абетки, спричинилися до того, що ми ще й сьогодні живемо і мислимо за імперськими стереотипами. До одного з таких стереотипів належить думка про походження літери “ї”. Оскільки її немає в російському алфавіті, Москва досовєтська й совєтська заперечувала думку про використання цієї літери київськими руськими писцями. Тим самим відсікалися справжні витоки української писемності та насаджувалась облудна теза про значно пізніше формування української мови — ХІV ст. А отже, й української історії та нації. Водночас Імперська Москва нахабно присвоювала всю спадщину княжої доби України—Руси. Ця тенденція не змінилась і нині. З особливою люттю вона виявлялася в Україні за радянських часів. Колись світлої пам’яті український історик Я. І. Дзира лише за невеличку публікацію, у якій стверджував думку про використання літери “ї” в козацьких літописах і надибування її в “Ізборнику Святослава — 73”, мав величезні неприємності. Тодішній керівник Інституту Іван Білодід навіть влаштував спеціальне засідання вченої ради, аби засудити зухвалий вчинок молодого науковця. Тож і сьогодні в наукових дослідженнях старослов’янської писемності та мови в незалежній Україні використовуються давні імперські стереотипи.
Загалом літеру “ї” науковці пов’язують із “іжицею” глаголиці. Вважається, що в глаголицькій абетці існувало два знаки для звука “і”. Один із них — коло (подібно до літери “о”), на якому зверху вклинювався маленький трикутничок. А другий — трикутник, на якому зверху тулилися два з’єднані по верху лінією малесенькі вічка. Перший знак нібито використовувався на початку слова і після голосного, а другий — після приголосного. У пізніших пам’ятках глаголиці з’являється третій знак для літери “і”, який називають “іже на ніжці”. Він відрізнявся від другої “іжиці” тим, що замість трикутника під вічками стояла ніжка. Тобто — подібний до літери “ї”. Походить цей знак, за І. В. Ягичем, як і більшість літер глаголиці, нібито з грецького мінускульного (маленького, дрібного) письма. Чи запозичили греки, чи самі придумали — невідомо. Якщо зважити на те, що один з творців слов’янського письма в кримському Херсонесі (Коростені) знайомився з невідомими руськими письменами, то можна припустити, що там була і літера “ї”. Щодо використання чи не використання її київськими руськими писцями, то для мене особисто тут двох думок бути не може.
2007 року я записав і реконструював текст Остромирової Євангелії сучасною українською абеткою. Так-от, на звороті аркушів 102 та 184 цієї пам’ятки автор використовує літеру “ї”. Уперше для позначення місцевого відмінка первісного займенника “ій” – іїм: “Запрети[в] же Іі[су]с д[у]ху нечистууму [в] [і]ї[м] [і] ісціли[в] отрока”. Удруге для позначення особового закінчення активного дієприкметника минулого часу: “Во время оно [в]виді[в] Іюда, предавъї[й] Єго…” Тобто в такому ж значенні, у якому її вживаємо і ми сьогодні.
Минуло 956 років від початку написання пам’ятки давньої української писемності й мови “Остромирова Євангелія” (1056—1057). А отже, не менше й легендарній українській літері “ї”, що з нею асоціюється назва нашої держави: УКРАЇНА, і на честь якої в Рівному було проведено свято в День рідної мови 28 лютого. Отож вік літери “ї” складає не 500, а щонайменше 1000 років. І відправною точкою є не “Записки…” 1874—1875 року, а “Остромирова Євангелія” 1056—1057 року.
Примітка: У квадратних дужках зазначено реконструйовані літери, що відсутні в оригіналі тексту.
Додаток: ксерокопії аркушів 102 та 184 зворот Остромирової Євангелії; зразки форми літери “ї” в найдавніших джерелах.
Микола ТКАЧ
