Черкаський губернатор знищив 200-літню пам’ятку у Моринцях напередодні річниці Кобзаря

Жадоба нинішньої влади до відмивання коштів на 200-річчі від Дня народження найвидатнішого українця Тараса Шевченка втратила будь-які межі та здоровий глузд.

1985 року на одному з допитів у Лук’янівській тюрмі капітан КДБ поставив мені запитання, на яке я не зміг відповісти: “Як могло статися, що Ви — син батьків родом зі східних областей України, почали виготовляти листівки націоналістичного змісту?” А мені й самому це цікаво. Тому спробую у цьому розібратися.

Відповідь: бо Схід набагато націоналістичній і войовничіший, навіть ніж Захід: спеп, воля, козаки... Але Голодомор зробив свою справу... Тож Стяг Сходу десятиліття несли оунівці і упівці Заходу...! 

Фіно-угорська розгадка «загадкової Росії»

СИМЧИЧ МИРОСЛАВ ВАСИЛЬОВИЧ

Судили мене по двох статтях – 54-1А і 11, це зрада Батьківщині. Той суд тривав не більше якихось 10-15 хвилин. Що у мене було добре на суді? Моя перша карна справа була дуже коротенька – я попався сам, друг і товариш мій загинув, не було мені кому плутати. Бог дав сили, що я нічого не говорив. Обвинувачень мені накидали багато, але я відмовлявся. А свідків не було – тоді свідків знайти було дуже трудно. Отже, свідків не було, справа моя була дуже маленька – один невеличкий томик. То мене за якихось 15 хвилин засудили. Формально зачитали, бо там у них усе було підготовлено наперед: 25 і 5 – і вилітай.

Першого дня не дали себе витягнути за зону, другого дня не дали, а на третій день там, де литовці були... Бо ми розквартирувалися по національностях – литовці окремо, українці окремо; ми з литовцями і всією Прибалтикою дружні, але з москалями у нас якось ніяк не виходило, бо ті завжди нас підводили, як то кажуть, під монастир: як нема ніякої небезпеки, то вони герої, а як треба стояти на смерть, то їх нема, вони здаються; тому ми їх тримали окремо. І якось на відтинку литовського барака прорвали оборону, увірвалися в зону і вигнали частину литовців та латишів. Ми вже всередині забарикадувалися, не дали себе вигнати.

Як вам сказати... Писали ми ріжні заяви, ті заяви вони відправляли за кордон. Старі оунівці – чим ми відрізнялися від молодшого покоління – тим, що ми не мали ніяких зв'язків з Заходом. Як ми сотнями тисяч, мільйонами... Напевно, не менше мільйона українців сиділо після війни – ніхто на нас не звертав уваги. Ми там з голоду здихали, а ніхто не зважав. І взагалі на внутрішню політичну обстановку в Росії Захід не зважав, бо стояв перед Сталіним на колінах. Та й думали собі, що Росія – це дурниця. Але коли побачили, що більшовики поставили свої ракети СС-20 з атомною начинкою за 200 кілометрів на захід від Берліна, збагнули, чим це їм пахне, тоді почали шукати собі союзників у Радянському Союзі. Тоді побачили, що в Радянському Союзі є сили, які борються проти нього, почали шукати собі спасіння. Аж поки думали, що Росія слабка, її можна ігнорувати, то не зауважували нас, що тут є якісь сили, що хочуть України, що мучаться, що вмирають. Ми ж так само щодня вмирали, як нині вмирають чеченці. На повстанську боротьбу ОУН-УПА Захід не звертав уваги. Навіть після того, коли живі свідки зі зброєю в руках у 1947 році прорвалася з Закерзонської області на Захід, і то ніхто на це не звертав увагу. Усі думали: нехай там собі... Так, як ми тепер дивимось на Чечню. Коли десь одному євреєві наступлять на пальці, то кричить що ой-ой-ой, права людини порушують! А коли ні за що москалі вбивають весь чеченський народ, тритонні бомби кидають у ті ущелини, зі столиці, з Грозного, зробили румовище, то цілий той Клінтон каже, що то внутрішні справи Росії. Цілий народ убивають – то нехай убивають, ніхто й уваги не звертає. Так і тоді на нас не звертали. Аж коли побачили, що їм загрожують московські ракети з атомною начинкою, то тоді почали шукати союзників. Почали зустрічатися з цією молодшою ґенерацією.

Я пам'ятаю собі, в 1947 році ґенерал Шухевич вислав у Варшаву зв'язківців, просив в американського посольства допомоги, хотів зв'язку. Так вони сказали, що ой-ой-ой, ідіть, не дай Боже, щоб більшовики не довідались, що ви в нас були, що ми з вами говорили. Навіть говорити не хотіли. А вже тепер, коли їм стало під носом пахнути московською атомною начинкою, тоді вже почали шукати вас, шістдесятників, налагоджувати зв’язки з Україною, дещо розповсюджувати і пропагувати.

Усе ж таки не хотіли мене живим випустити. То що зробили? Залишалося мені до свободи біля місяця. Повертаюся якось з обіду, а біля моєї койки стоять два наглядачі з отакими здоровенними ножами і кажуть, що вони ті ножі знайшли в мене під подушкою. Заарештовують мене, ведуть до оперуповноваженого, він тут же виписує мені 12 діб карцеру. Приводять мене в карцер, роздягають, заводять у камеру, де вибиті вікна. Якраз така погана погода, снігом мете у вікно. Як я витримав ті 12 діб – не знаю. Лягти... На 8 годин відстібають нари, що на них можна би полежати, але ж холодно. А я тільки в спецовці. На загальному режимі не забирають куфайку, а тут забрали. Майка, сорочка і курточка. І все. Як я за цих 12 діб не загинув, не знаю. У карцері ж нема нічого: цементова підлога, параша – і все. На 8 годин відстібнуть нари, але вилізеш, сядеш на них, трошки посидів – тобою колотить, мусиш злазити, знову ходити, зігріватися. Ноги у мене попухли, посиніли, аж почорніли, так, як тоді, коли мене били шомполом на тортурах. Як я там не загинув, не знаю.

 Аж дивлюся: біжить із рознарядки вся шоферня до мене в токарку. Думаю, в чому справа? Кричать: "Дед, ... твою мать, ты почему всех комунистов не поубивал? Смотри, сколько их, блядей, еще ходит!" Одні кидаються цілувати мене, другі... Бо до тих пір вони не знали, хто я. Прийшов собі на роботу, влаштувався, працюю. 

Так, вони мають добрі пенсії від держави, проти котрої все життя боролися. Навіть оці зовсім недавні. Скажімо, я десь так у 1995 році почув, що в Житомирі помер начальник СБУ і ставлять нового. І кого ставлять? Леоніда Івановича Чайковського – того самого Чайковського, який в 1981 році вів мою справу, був тоді майором, а тепер уже він полковник. Я звернувся до голови СБУ – кого ж ви ставите? І розповідаю свій конкретний приклад, що він вів справу, за яку я тепер реабілітований. Ну, прийшла мені чемна відповідь з СБУ, що, мовляв, ми вам співчуваємо, але він тодішніх законів не порушував. Та порушував він навіть тодішні закони! Таки поставили його керувати СБУ Житомирщини. Тоді я пишу до Президента, що, мовляв, цей чоловік боровся проти постання української держави, причому він погано захищав ту твердиню, котра називалася СССР, бо вона ж упала. То, мабуть, ви тепер його ставите для того, щоб він і Україну завалив? Це поганий фахівець. Не треба Україні таких фахавців, що називалися в Московщині “заплечных дел мастера”, катів України. Це лікарі потрібні, інженери потрібні, вчителі потрібні, але службу безпеки кожна нова держава змінює повністю. Ще я написав, що не вимагаю, щоб їх зараз садили туди, де я був, але нехай би такі фахівці заробляли зараз собі на хліб серпом або молотом. Справжнім, не паперовим. Надійшла мені відповідь, але вже не така чемна. А Чайковський побув на посаді щось років три, потім його звільнили та й годі. А той суддя Коваленко, який мене судив у Радомишлі (мене звинуватили другий раз у тому, що я нібито два ґудзики відірвав міліціонерові), – той суддя й досі судить. А той суддя, котрий ще в 1973 році судив мене, Пронюка і Лісового, – він судив аж до 1992 року, був першим заступником голови Верховного суду – Цупренко П.Г.. Пішов собі на пенсію...

Омелян Пугачов — національний герой України (Закінчення)

Омелян Пугачов — національний герой України

1/6 : Петро Болбочан із батьками (сидять) і дружиною Марією, у дівоцтві Попескул. Вона теж, як і чоловік, була донькою священика. Болбочан називав її "донечкою" – була на шість років молодшою за нього. Дітей не мали. Після розстрілу чоловіка в її помешканні зробили трус і реквізували майно та гроші. За свідченням сучасників, фактично "жила з ласки добрих знайомих". Слідом за урядом УНР виїхала до Варшави. Клопоталася про повернення їй реквізованого майна та коштів. Добивалася статусу вдови військового офіцера Армії УНР. Довідку про смерть чоловіка отримала 1921-го. Емігрувала до Чехословаччини й там доживала віку

Полковник Армії УНР Петро Болбочан став жертвою політичних інтриг українських діячів-соціалістів

"На команду "Вогонь!" стрільці піднесли рушниці, але... випалу не сталося, – пише у спогадах про розстріл полковника Петра Болбочана 28 червня 1919 року його ад'ютант Микола Письменний. – Знову команда "Вогонь!" – знову підносяться рушниці, і знову – жодного пострілу. Стрільцям, видно, не піднімалася рука на того, кого вони знали як видатного українського патріота, видатного організатора Запорозького корпусу, Завойовника Криму! Тоді розлючений начальник охорони Чоботарьов добув нагана і двічі вистрелив полковникові Болбочанові в голову... Вхопив агонізуючого за комір і поволік, копаючи ногами, до ями".

Петра Болбочана засудили до страти через політичні інтриги українських діячів-соціалістів, що тоді переважали в уряді Директорії. Звинуватили, що вчинив "самовільний захват власти", намагаючись повернути собі командування Запорoзьким корпусом – найбільш професійною й боєздатною частиною Армії УНР. Його силами нібито планував здійснити політичний переворот. Чи планував його Болбочан, історики сперечаються. Але свого невдоволення тодішнім керівництвом України, що іноді намагалося бути лівішим за більшовиків, не приховував. "Ви не можете розбиратись в самих простих життьових питаннях, а лізете в міністри, лізете в керовники Великої Держави, лізете в законодавці, замісць того, аби Вам бути самими звичайними урядовцями та письцями, – писав 26 січня 1919-го у відкритому листі головному отаманові Симону Петлюрі та членам Директорії. – Україна повинна червоніти перед всім світом за свій уряд, котрий очевидячки веде свою сторону до погибелі. На одній нараді представників Полтавщини і Харьківщини в Полтаві один із найавторитетніших представників Українського громадянства (сказав), звертаючись у бік есерів: "Подивіться, що з себе уявляють наші міністри: як не кретин, то подлець". Лист був без відповіді.

В'ячеслав Липинський, який очолював дипломатичне представництво України у Відні, коли довідався про страту полковника Болбочана, подав у відставку. Бо "такими фактами, як розстріл Отамана Болбочана, Правительство Української Народньої Республіки стало виразно на шлях партійного терору". Тож він не може "репрезентувати таке Правительство, котрого діяльність... стала державним і національним злочином". Згодом у листі міністрові закордонних справ УНР Андрієві Лівицькому писав, що український уряд соціалістів "покотився по лінії вузькокласової партійности і ­безвідповідальної демагогії" і "дає себе вести темній, неволею довгою здеморалізованій масі. І на сій безпросвітній дорозі нищиться не тільки держава, а й сама Нація наша, нищиться сама наша національна ідея. Факт розстрілу Отамана Болбочана, котрий для мене став безпосередньою причиною моєї димісії – се тільки вище, видніше полум'я того процесу самоспалення, в якому згоряє наша хата".

Про ті події говоримо з Тетяною Осташко з Інституту історії НАН України. Вона є співавтором монографії "Полковник Петро Болбочан: трагедія українського державника", що вийшла у видавництві "Темпора"

Петро Болбочан був біля витоків українського війська. Уже на початку 1918-го командував першим Республіканським загоном. Для нього – українця, але офіцера царської армії – це був природний перехід?

– Ще під час навчання в Чугуївському юнкерському училищі Болбочан "зорганізував український гурток для поширення рідного слова", згадував у мемуарах полковник Армії УНР Михайло Середа. Тож ніякого "переходу" не було, а була свідома позиція українського патріота. 1917 року українці-військові взялися за українізацію частин колишньої російської імператорської армії. Болбочан був військовим-професіоналом. Вважав, що успіх української державності залежатиме від розбудови регулярної армії. Тодішні ж українські діячі-соціалісти – насамперед Володимир Винниченко – наполягали, що достатньо лише народної міліції. Від самого початку провідники Центральної Ради не надавали значення створенню української армії, відкидали намагання офіцерів, які того прагнули. Згодом довелося майже з нуля, вже в момент наступу більшовицьких військ, формувати добровольчі загони. Один із них і очолив на початку 1918-го Петро Болбочан – тоді ще підполковник.

Йому часто закидали, що недостатньо революційний. Сотник 4-го Запорозького полку Борис Монкевич згадує, що Болбочан постійно наголошував: "Військо мусить бути аполітичне, і всілякі заходи ввести до війська політику і партійність будуть у самій основі своїй викорінені". Найперше опікувався, щоб його корпус був добре оснащений і боєздатний. Так, категорично не сприймав більшовизму. Сам спостерігав, до якої деградації і розкладу призводить партійна агітація у війську. У січні 1919-го до Запорозького корпусу, в якому Болболчан командував полком, приїхав з перевіркою Василь Тютюнник. Він насамперед звертав увагу, чи використовується революційна символіка. Бракує зброї, не вистачає людей – а той перевіряє, чи є червоні розетки на мундирах. Болбочан категорично відмовився це виконувати. Що згодом йому теж ставили в провину. Про Петра Болбочана одні сучасники пишуть як про видатного полководця. А інші – політичні опоненти – звинувачують, що здавав позиції, коли їх можна було втримати. Де правда?

– Те, що Болбочан був видатним стратегом і командиром, свідчить хоча б масштабна Кримська операція у квітні 1918-го – звільнення півострова від більшовицьких військ. Його навіть стали називати "завойовником Криму". А за два місяці до того Болбочанові "запорожці" звільнили від більшовиків Гребінку, Лубни, Ромодан, Полтаву, потім переможно увійшли до Харкова.Кримський похід проводили за таємним усним наказом уряду й Міністерства військових справ УНР. Бо коли під час Берестейських переговорів німці пропонували включити Крим до сфери національних інтересів УНР – українська делегація відмовилася: мовляв, татари мають право на самовизначення. 3 березня 1918-го укладено Берестейський мирний договір, і всі крапки були розставлені. Та згодом військовий міністр Олександр Жуковський віддає Петру Болбочану наказ захопити Крим. При цьому випередити німецькі війська, що вирушили в тому ж напрямку. З бійців 2-го Запорозького пішого полку формують Кримську групу Армії УНР. На чолі – полковник Болбочан, він має виступити на Крим, звільнити півострів від більшовиків і приєднати до України. Здобути порти й Чорноморський флот і включити його до складу українських збройних сил.Болбочан відкинув попередній план форсування моторними катерами озера Сиваш. Натомість раптовим нападом захопив залізничну переправу. Увечері 22 квітня 1918-го його "запорожці" з боєм узяли Джанкой – першу вузлову станцію в Криму. Частина підрозділів рушила на Феодосію, а відділи кінноти почали наступати на Євпаторію. Головні ж сили спрямовано на Сімферополь. Захопили його вранці 24 квітня. Після цього 15-та німецька дивізія за наказом генерала фон Коша оточила Кримську групу. Петро Болбочан заявив генералові, що має наказ свого уряду – звільнити Крим. Фон Кош звернувся за поясненнями до військового міністерства УНР. Олександр Жуковський відповів, що ніяких розпоряджень не віддавав. Болбочан змушений був відступити.

У чому звинувачували полковника Болбочана?

– Закиди, що він "здав" більшовикам у грудні 1918-го Харків, а потім Полтаву й Кременчук, – абсолютно несправедливі. Ситуація наприкінці 1918-го – на початку 1919 року, коли до влади прийшла Директорія, була важкою. Піднявши повстання проти гетьмана Павла Скоропадського, українські соціалісти не знали, що їм робити далі. Не уявляли, як боронити державу, – повстанське військо дуже швидко розкладалося й більшовизувалося.

Збереглися листи Петра Болбочана до Євгена Коновальця, який був командиром куреня Січових стрільців, зафіксовані телефонні переговори з Симоном Петлюрою під час боїв за Полтаву. Покладатись на таку армію не можна, твердив Болбочан, бо хтозна, чи в наступному бою не перебіжать до ворога. Поповнення, що надходило, було невишколене. Ситуація склалася катастрофічна. Та на всі свої донесення й заяви Болбочан не отримує відповіді – Київ мовчить. І в січні 1919-го він залишає Полтаву. "Мої частини можуть умерти, як і вмирають, але я цього не допускаю, бо толку з цього не буде", – повідомляє Директорії.

Він завжди намагався зберегти людей, операції здійснювати найменшими жертвами. Військовий історик 3енон Стефанів пише, що Болбочан завжди "особисто кермував боєм і завжди перебував у найнебезпечніших місцях. Тим-то й здобув собі величезну популярність у корпусі".

Однак Болбочана усувають від командування Запорозьким корпусом, двічі арештовують і розстрілюють.

– 22 січня 1919 року Болбочана заарештовано в Кременчуці за наказом коменданта полку сотника Омеляна Волоха. Імовірно, останній хотів перебрати владу над Запорозьким корпусом. Привезли до Києва, помістили в готелі "Континенталь". Болбочан свідчив потім, що вояки 2-ї Запорозької дивізії збиралися його відбити, але він не дозволив. Так само не хотів рятуватися втечею: "Я міг утікти з дороги, так і з готелю "Континенталь", але цього не робив, бо все-таки сподівався на правовий розгляд свого діла. А по-друге, не хотів давати в руки ворогам оправдання мого арешту. Але ніхто не міг відповісти на моє питання: за що я заарештований?". Те саме запитує у відкритому листі до головного отамана Симона Петлюри від 10 лютого 1919-го: "За що я заарештований? Весь час я продовжував запитувати, бо бачете я сподівався, що находжуся у правовій державі та сподівався, що все таки при владі найдуться порядні люди. Але багато Україні прийдеться ще пережити поки вийде Вона на правовий шлях". Лист залишився без відповіді. Обвинувачень полковникові не висунули. Доправили до Станіславова, сучасний Івано-Франківськ, і там він пробув три місяці під забороною полишати Галичину. Зрештою звільнили без офіційних пояснень причин арешту.

Болбочана вважали представником правого табору, який в той час був не у фаворі в кабінету міністрів соціал-демократа Бориса Мартоса. Коли ж той у квітні 1919-го заявив про створення в Україні "республіки трудових Рад" і намір укласти мирну угоду з більшовицькою Росією, генерал-хорунжий Володимир Оскілко, за підтримки Української партії соціалістів-самостійників і Української народно-республіканської партії, здійснив спробу державного перевороту. Його придушили силами частини корпусу Січових стрільців, загонів петлюрівської польової варти й одного бронепотяга. Тож міністри-соціалісти були налякані повстанням Оскілка.

Петро Болбочан марно добивається повернення до командування "запорожцями". Зрештою, на прохання командирів полків, призначає його командувачем Запорозьким корпусом державний інспектор Микола Гавришко – за затвердженим місяць тому положенням він має на це повноваження. Та головний отаман Симон Петлюра сприймає це як "самовільний захват власти" й наказує Болбочану негайно прибути до ставки уряду. 9 червня його арештовують і під охороною доправляють до штабу Дієвої армії УНР у Чорному Острові – у цьому селищі, на сучасній Хмельниччині, тоді перебувала й Директорія. Болбочана звинувачують у спробі захопити владу силами Запорозького корпусу. Наступного дня спеціально створений для цієї справи надзвичайний суд виніс Петру Болбочану вирок "позбавити всіх прав стану і покарати смертю через розстріл". Полковник своєї провини не визнає і твердить, що хотів тільки воювати за незалежність України.

Наскільки звинувачення Болбочана у спробі захопити владу, а отже – державній зраді, були обґрунтовані? Як повівся Симон Петлюра в цій ситуації?

– 1934 року в Празі з ініціативи Товариства українських правників і Товариства запорожців на спеціальному засіданні розглянули всі наявні на той час в еміграції документи та заслухали свідків, причетних до справи. На цих зборах фактично відбулася повна реабілітація полковника Петра Болбочана. Викликали, зокрема, й Бориса Мартоса. Він заявив: "Уявіть собі панка, виголеного, напудреного, надушеного, в лакированих чоботях, в пагонах, зі стеком чи нагаєм в руці. Та хіба ж це український старшина? Та це ж справжній реакціонер! Уявіть собі, що було би з нами, якби запанувала його реакція. Треба було розстріляти – ну і розстріляли".

З одного боку, було класове несприйняття Болбочана, з другого – особисте. Бо він був набагато вищий від них за своїми здібностями. Знав, як розбудовувати армію, як триматися з підлеглими. Політики боялися, що болбочанівські "запорожці" повернуть зброю проти них. Український державний центр на той час був дуже збільшовизований. Директорія хиталася між проантантівським і прорадянським курсом. Симон Петлюра як головний отаман мусив рахуватися з лівим крилом тогочасного політичного табору, діячі якого наполягали, щоб Болбочана розстріляли. Можливо, уряд намагався не допустити поширення правих поглядів у війську. Боялися, що "запорожці" спробують відбити свого командира. Головний отаман Петлюра після другого арешту полковника Болбочана відбув зі ставки на фронт. Присуд виконували його підлеглі.

Член Директорії Андрій Макаренко клопотався, щоб виконання вироку відтермінували й провели додаткове слідство. Під час нього, за свідченнями сучасників, полковника Болбочана піддають тортурам, намагаючись витягнути інформацію про план перевороту. Полковник збожеволів від них. "Я пішов туди, де був замкнутий Болбочан, і побачив його на колінах, – свідчив згодом Григорій Макаренко, молодший брат Андрія Макаренка. Він кричав: "Моя дружино, донечко, мої рідні, дорогі, спасайте мене!" Мої нерви не видержали, я сам розплакався, як ніколи в життю, і вийшов від нього. А крики його, мольби і молитви летіли все дужче й дужче".

"З наказу командира в сотні втримувалася дисципліна, муштра, а ввечері перевірка, молитва і "Ще не вмерла Україна"... Сотник Ярмолюк вимагав і від населення, хто був поблизу, аби скидали шапки, коли співали гімн... Науку, як треба було поводитись цивільному населенню під час співу гімну, прищеплювали спрощено – просто били по шапці й так, що часто з шапкою летів на землю і "громадянин". І на кінець дійшло до того, що як тільки сотня щось співала, що б не було, уже все ставало і здіймало шапки", –пише колишній козак 2-ї сотні Богданівського полку Валентин Сім'янців у спогадах, опублікованих 1965-го в Нью-Йорку. В описаний час, за Гетьманату Павла Скоропадського з квітня по грудень 1918 року, 2-й Запорозький піший полк Петра Болбочана охороняв північний і східний кордони Української Держави й вів запеклі бої з червоними. Незадовго до антигетьманського повстання Болбочан намагався примирити Скоропадського з його опонентами-демократами "для боротьби проти московсько-більшовицької і московсько-неділимської небезпеки". Реакції гетьмана на це звернення не знаємо. Зрештою полковник приєднався до повстання, з умовою зберегти від руйнування створений за Гетьманату державний апарат. Ця умова була обіцяна делегацією Українського національного союзу, але не виконана.

текст: Олена ШАРГОВСЬКА
Джерело: <a href="http://gazeta.ua/articles/history-journal/_zavojovnika-krimu-rozstrilyali-svoji/520168">Gazeta.ua</a>

Вітязь - що це за химера? Самим банальним способом припускаю, що "витязь" від українського слова "звитяга", як це там буде по-московському? Як воєвода - той, хто воїв водить.

Отже, війна русскава міра проти України. 

Вихід під вигуки  "песні" з кульмунацією РУСЬ! РУСЬ!, аби не ВСРУСЬ :)

З гімном Джамала проїбала: не подугаєш заспівати - не берися. 

А Чому не було українського прапора у Кличка після бою - риторичне питання. А було б доречно. 

Я ще б написати на ньому Русь- це УКраїна і розвісити в ворожому лігві. Як роблять футбольні вболівальники. АЛе то інше! 

Раз дізнались печеніги,

Що для бою час настав,

Що в Болгарїї далекій

Забарився Святослав.



Наче хмари, бідний Київ

Печеніги облягли,

Загриміли всюди сурми,

Тарабани загули.



А у місті плач і стогін:

Ані вийти, ні ввійти,

Став людей косити голод,

Став в могили їх нести.



А в той час гуляє Претич

З дужим військом за Дніпром…

Та не станеш буйним вітром

І не зробишся орлом.



Полетіли б і сказати:

"Ви на волі, соколи,

А наш Київ сірим муром

Печеніги облягли".



Стали думати кияни,

Де їм лицаря знайти,

Щоб із міста на той берег

Сміло зважився пройти.



"Я піду!" – хлоп'я говорить.

"Ти ж мале ще, молоде…"

"Я піду", – хлоп'я говорить

І з вуздечкою іде.



Вийшов з міста, в яр спустився,

Полем швидко перебіг,

Став, постояв, вийшов з гаю,

Йде, неначе печеніг.



Ось і табір, Глянув – війська,

Як тієї сарани!

Коні ржуть, реве худоба,

На триногах казани.



А на сонці сяє зброя,

Сяють, блискають списи…

Як пробитися крізь хмару,

Як пройти через ліси?!



"Де ти, Претич-воєводо,

Де ти, князю Святослав?!" –

Так собі подумав хлопець

І у когось запитав:



"Чи не бачили ви, дядьку,

Тут буланого коня?

Я пустив його на пашу,

Та й заснув на хвильку я…"



"Ні, не бачив… ач, роззява!

Так колись ти і в бою

Задрімаєш і за хвильку…

Стратиш голову свою".



"Треба йти питати інших…

Де ж він, лишенько моє?!

Гей ти, коню мій буланий,

Гей, озвися, де ти є?!"



Вдалині Дніпро синіє…

Хлопчик плаче, як ягня:

"Чи не бачили ви, дядьку,

Тут буланого коня?"



Ось уже і любий берег,

Хвилі весело шумлять…

Він оглянувся – далеко

Вороги його стоять.



І схопив себе за груди,

На собі одежу рве,

Через мить уже по хвилях

На той берег він пливе.



І нарешті бачать хлопця

Печенізьки вояки,

І за ним біжать, женуться,

Як за сарною вовки.



Туго луки натягають,

Стріли кидають вперед,

То пірне хлоп'я у воду,

То заб'ється в очерет.



Стріли падають у воду,

Наче чорні блискавки…

Попливти б, – але бояться

Печенізьки вояки.



А мале хлоп'я давно вже

Степом котиться-летить…

Сяють вогниками очі,

Серце пташкою тремтить.



Ось уже і рідний табір,

Ось і Претич, вояки…

Ах, здається, по степу він

Розгубив свої думки.



Прибігає, важко диха,

Ледве встоїть на ногах…

Закричав – і гнів палає

В огняних його словах.



"Воєводо і вояцтво!

Ви гуляєте, орли,

А наш Київ, наче хмари,

Печеніги облягли.



Ви гуляєте, а люде

Швидко з голоду помруть,

Швидко з голоду наш Київ

Печенігам віддадуть".



Пильно слухає вояцтво,

Що розказує хлоп'я…

Меч стискає воєвода

І сідає на коня.



"Вояки! вперед! на поміч! –

Вірний Претич закричав, –

Хай живе наш славний Київ,

Хай живе наш Святослав".



Обернувся в вулик табір…

Крики, ржання, метушня…

Кожний бравсь за спис, за зброю

І… на огиря-коня.



І злякались печеніги…

Крик пішов і залунав,

Що вертається з походу

Переможець Святослав.



Безліч літ уже минуло,

Вже давно в землі хлоп'я.

І давно вже в серці нашім

Вмерло лицаря ім'я.

О.Олесь