Росія захланно й брутально грабувала художні цінності в Україні. Германський експерт Клаус Гольдман стверджує: коли після війни США повернули СРСР викрадені німцями під час війни в українських музеях і приватних зібраннях різноманітні скарби (картини, ікони, фрески, книги, пам'ятники декоративно-прикладного мистецтва і т. д.), то кремлівські зверхники не віддали повернуті багатства у провінційні республіки, а залишили в московських запасниках-застінках. І водночас Росія й далі твердить, що скарби загинули у війну: дуже все це знайоме - власні злодіяння, скажімо, в Биківні чи в Катані приписувати фашистам, а почерк і справді фашистський. До речі, під приводом ювілею «Слова о полку Ігоревім» було вивезено мозаїки Михайлівського Золотоверхого собору - й не віддано назад, вони в Ермітажі і Третьяковській галереї. (Академік Д. Лихачов каже, що він аж ніяк не бачить Ермітаж без цих мозаїк). Реституційна проблема постає перед усіма й перед нами знайомим «кувшинным рылом», що судомиться й лисніє імперською зарозумілістю. Російські письменники Ю. Бондарєв, В. Распутін, Ю. Кузнєцов, Е. Лимонов заявляють: «То, что от России требуют возврата художественных ценностей, можно объяснить лишь одним: западный мир к нам относится как к стране, проигравшей войну, и требует не реституции, а репарации. Для России признание проблемы возвращения произведений искусств - акт капитуляции. За каждую выданную книжку, каждую гравюру, каждый архивный документ президент России будет нести ответственность перед будущим судом возрожденной России».

Ось так. Ось який нинішній суд, ось який суд і відродженої Росії, однаковісінький, і вона, як бачимо, не уявляє свого відродження без мозаїк нашого Михайлівського Золотоверхого собору, ні без інших історичних наших скарбів, бо повернути все це Україні значить не відродитися, значить капітулювати перед Україною, чужі реліквії - це вже «исконно» російські реліквії, так само як «исконно» російськими є окуповані японські острови Курильської гряди, не віддамо, не підпишемо акту капітуляції!.. І все це свідчить про щире бажання повернутися у цивілізований світ, про яке неодноразово заявляє російський президент? Ні, це швидше свідчить про одне й те саме бажання, щоб цивілізований світ танцював під дудку, що звучала й звучить із-за кремлівських мурів.

Є.Гуцало

Євген Гуцало
МЕНТАЛЬНІСТЬ ОРДИ
Книга аналітичних роздумів відомого українського письменника про
корені російської експансіоністської політики, погляди в минуле і сучасне.



БУСЛАЄВЩИНА, або ж не вздовж, а впоперек каменя...

БЕЗОДНЯ, або ж Іван Грозний: «Все воры»

МЕНТАЛЬНІСТЬ ОРДИ, або ж творення «євроазійського простору»

ОРГІЯ, або ж ефект мухомора

ГУСЯЧІ БАГНЕТИ, або ж Г. Державін: «Поля и грады - стали гробы»

ЗНАК ЧЕЧНІ

ЗНАК ХІВИ

РАБИ РАБІВ, або ж «Какую Россию мы потеряли?»

Сюди!

Не доїжджаючи до Чити миль п'ятдесят, у селі Туриново-воротному, їдучи на перекладних, не могли поміняти коней, бо всі жителі цього села без винятку були п'яні. По вулицях літали сани з парубками та дівчатами, що в співах надривали горлянки. Поштова ізба - переповнена розпашілими від горілки людьми. Ніде ні поштмейстера, ні ямщика, а староста був такий п'яний, що не міг триматися навіть з допомогою костура. Г. Кеннан довідався, що місцевий священнослужитель стільки «заклав за галстух», що його відправили додому на санях. Усі жителі села були п'янісінькі в дим - хто ж запряже коней? Крім гостей і якогось грудного маляти, не було жодної тверезої істоти. Батько цієї дитини, молодий офіцер, був п'янісінький - і збирався в дорогу. Він зняв зі стіни свою шаблю й передав її урочисто своїй дружині з проханням покласти в сани. П'янісінька його дружина відмовилась, то він театральним жестом притиснув шаблю до грудей і сказав, що покладе її сам - свою «першу наречену» - та й зразу ж випустив шаблю з рук і навряд би чи підняв без допомоги «другої нареченої».

Нарешті, вдалося знайти п'яного старосту, якому довго довелося втовкмачувати, що потрібні коні. Той записав Г. Кеннана як людину з «Сусідніх Штатів». Вийшли надвір, староста закричав: «Андрію! Коней!» У відповідь - дикий сміх п'яного натовпу. Староста поскаржився: «Вони всі п'яні! Це кара Божа!».

Минав час, нарешті молодий офіцер перецілував усіх жінок у кімнаті і подався до саней, за ним - жінка з дитиною і шаблею в руках. Появилися два п'яні священики, пересіли з дрожок на поштові сани, до божевільне п'яних мужиків, та й поїхали. Вже було втрачену всяку надію виїхати, коли появився один, цілком тверезий ямщик і сказав, що коней знайдено. П'яний чиновник, увійшовши в чиновницький раж, накинувся з лайкою на нещасного ямщика й оштрафував на 50 коп.: «напевне, за його тверезість або за те, що він осмілився запрягти коней!» Зрештою, виїхали з села, яке втратило глузд. Що ж тут сталося? <з>- Тут освячували нову церкву, - сказав ямщик серйозно.

- Освячували церкву! - вкрай здивувався американець. - Хіба тут скрізь отак освячуються церкви?

- Я не знаю... П'ють інколи. Після молебну було гуляння, дехто напився.

- Дехто? Ви хочете, напевне, сказати, всі. Ви єдиний тверезий чоловік у всьому селі. Як це пояснити?

- Я не християнин, - відповів він холодно, - я бурят. І Г. Кеннан так завершує цей епізод: «Єдиний тверезий чоловік на все село з населенням у 300-400 чоловік був язичник, і цього язичника присудив християнський чиновник до штрафу в 50 коп. за те, що він не напився п'яний, як інші добрі громадяни і не виявив цим своєї поваги до нової будівлі і до «святої православної церкви».

Церква і шинок - дві підвалини національної свідомості. Ось зі «Слова про бражника»: «Быть неки бражник и зело много вина пил вовся дни живота своего, а всяким ковшом господа бога прославлял и часто в нощи богу молился». Як то мовиться українською - скляний бог.

Читати повністю!

Оргія - вона оргія і є, і не було б самих оргіястів, то не було б оргії, але в тім-то й річ, що п'яний дух, дух-безодня, потребує ще й безодні оргії - для свого нескінченного поглиблення, для виходу свідомості за межі, в ірреальні потойбіччя, а коли дійсність прибирає ірреальних форм, а ірреальні форми прибирають форм дійсності, і людська наркотично збуджена психіка є як її всеможним продуцентом, так і її щасливо-трагічним споживачем, і весь довколишній світ з його реаліями та пристрастями немов бере участь в оргії, теж стає світом-оргіястом, наче й весь цей стан є станом найбажанішого, найблаженнішого озаріння-осяяння, котрий начебто увічнює душу, даруючи їй сподіване безсмертя!.. а будь-яке протверезіння не те що не передбачається, а цілковито виключається...

Істинно, що в цілому народі - те й в окремих типах, але ж із такою самою неминучістю, навпаки: що в окремих типах - те й у цілому народі.

Як відомо, царський уряд своїх політичних опонентів, неблагонадійних усякого спектру (дисидентів!..) засилав до Сибіру. Скажімо, до Якутії, в краї суворі й нецивілізовані, до «дикого» народу. Так, «диким» народом вважав якутів не тільки уряд, а й численні засланці, котрі б, здавалося, повинні мати серце до якутів, також гнаних і переслідуваних, а якути повинні б мати серце до них. Але нема цього взаємного розуміння, ворожнеча.

У книзі М. Кротова «Якутская ссылка 70-80-х годов» (історичний нарис за невиданими архівними матеріалами, 1925 рік) надибуємо свідчення самих засланців. Приналежний до соціал-революційної партії Світич В. С., засуджений на вісім років каторжних робіт, після Новобілгородської каторжної тюрми опиняється на поселенні поміж якутів - і згодом пише таке. Потрапляючи в якутський улус, «ми наражаємося зразу на ворожий настрій до нас якутів, які не бажають відводити нам належний за законом земельний наділ». «Таким чином уже саме прибуття в улус державного засланця зразу ж створює йому умови, за яких він повинен бути пильний з довколишнім населенням, готовим завдати йому всякої шкоди». «Завдяки нерозвинутості й напівдикості населення, шкода, яку завдає населення, може виражатися не тільки в замахах на майно засланця, у вигляді потрави хліба, сіна, крадіжці речей і худоби, айв особистому нападі на нього». Студента, сина священика Сирякова О. І., засуджено до шести років каторжних робіт - він поширював серед народу книжки «Сказка о четырех братьях», «Емелька Пугачев» і листок «Чтой-то, братцм». Писав про якутів так: «...Відчування себе у повній владі вороже настроєних напівдикунів, нічим не гарантовано ні безпеку твоєї особи, ні майна, родова влада своїх покриває».

Інший засланець, проживши в улусі шість років, стверджував, що не розуміє якутів, як і вони не розуміють його, що вони ніколи не зрозуміють одне одного. Ще інший писав: «Не матеріальний нестаток був найтяжчою перепоною, яку довелося мені переборювати в прагненні завести хазяйство, головним була спільна для всіх якутів ненависть до всякого росіянина, який селився на їхній землі... Та чи можлива легальна боротьба з дикунами, об'єднаними спільною до нас ненавистю, позбавленими усяких понять про моральність і совість?»

Ось так. І не інакше. З боку соціал-революціонерів чи інших «політично-свідомих» (бомбістів, борців із ладом і дійсністю!) жодного намагання зрозуміти якутів. Дикі - і все. Вороже ставлення до росіян - і все. Та чи не відповідь, якої засланці-росіяни й не шукають, ось у цьому спостереженні «спільна для всіх якутів ненависть до всякого росіянина, який селився на їхній землі». Вічне провалля між засланими інтелігентами, засланими освіченими людьми, засланими дворянами, котрі, опинившись, здавалося б, у безвихідному катастрофічному становищі, однак не можуть позбутися своєї шовіністичної «руськості», нітрохи не замислюються над своєю шовіністичною «руськістю», - і, між якутами, чия свідомість заглиблена в Тисячолітні традиції і звичаї, в епоху доісторичну. Та за всім цим російські соціал-революціонери бачать лише «дикість», жодному з них і на думку не спадає побачити прояви національної свідомості якута, проблиски його патріотизму, намагання бодай у такий спосіб захистити свою батьківщину від повзучої експансії, від страхітливого намагання окупувати їхній рідний край ще й з допомогою висланих тодішніх «дисидентів»!

Але наші сподівання - марні, мікроб «вищерасовості» - незнищенний, позаісторичний, епідемія «вищерасовості» - це не окремі епізодичні спалахи, вона - це постійний, завжди триваючий спалах на всіх рівнях, у тому числі й побутовому.

VI

В. Налівкін у своєму нарисі «Туземцы раньше и теперь» пише не тільки про військову окупацію Туркестану, а й про необхідність усвідомлення мовної агресії - про мовну русифікацію, яка була обов'язковим другим етапом - після етапу збройного. З середовища місцевого населення почали з'являтися не так русофіли, як ті захланні особистості, які намагалися мати вигоду з присутності росіян - і не тільки у вигляді медалей та халатів. Усе збільшувалася кількість російського населення. У повному блиску розцвітали хабарництво й продажність російських чиновників і цілих закладів, що зоставалися безкарними. Місцеві жителі почали частіше їздити у внутрішню Росію - й переконувалися, що там беруть хабарі так само, як і в Туркестані, що нема ніяких причин особливо захоплюватися російським життям чи російськими порядками. Почалася насильницька організація російських селянських поселень у краї, примусове відторгнення землі у місцевого населення. А в цей час російські інтелігенти зі щирою вірою в благотворність русифікації повторювали слова колишнього міністра народної світи графа Толстого: «Одной из величайших государственных задач России является распространение знаний государственного языка среди населения инородных окраин». (Як бачимо, й сьогодні в Україні це ж самісіньке залишається «одной из величайших государственных задач России». Саме Росії, а відтак уже й російськомовного населення в Україні; бачимо, як нині в нас так само, як і колись, понад сто років тому, в Туркестані, продовжують невпинно мордувати нас, українців, «одной из величайших государственных задач России», а наші деякі українські «туземці», в тому числі і в особах нардепів, і не тільки за халати й медалі, а із щирого свого холуйства й продажництва допомагають у здійсненні «одной из величайших государственных задач России»).

Цікаво буде й нині довідатися, що генерал Розенбах, призначений на посаду туркестанського генерал-губернатора, влітку 1884 року в Ташкенті скликав секретну (!) комісію, яку зобов'язав обміркувати, що слід зробити в інтелектуальному житті туземців. Комісія визнала за бажане й корисне, зокрема, поширення російської мови серед населення і викладання загальноосвітніх предметів у надії, що це може служити поступовому інтелектуальному зближенню туземців з росіянами і вести до ліквідації ставлення до них як до завойовників та іновірців. Було задумано організувати особливі російсько-туземні школи з двома вчителями, російським і туземним. Першу російсько-туземну школу відкрито 19 грудня 1884 року в Ташкенті. Залучення дітей до школи покладено на міську поліцію. Цих дітей поліція знайшла поміж купецтва, яке боялося не догодити поліції. Відкриття школи подавалось як турбота російської влади про потреби населення. Восени наступного року відкрито вже дві школи в Ташкентському повіті. Частину дітей силоміць забрали з різної дрібноти, а частину найняли (!) у бідняків, пообіцявши кожному хлопчикові екіпіровку, а батькам виплачувати 20-30 крб. на рік. Гроші, потрібні для найму учнів, місцеве начальство дерло таки ж із населення, причім у значно більших сумах, причім не всім батькам було й заплачено. Власники медалей і халатів, побачивши в цьому ще один канал для здирництва і збагачення, силоміць намагалися відкривати такі школи, а в Петербург летіли переможні реляції, що школи тріщать від місцевого населення. Насправді ж, туземців грабували, їхні діти розбігалися з таких шкіл, а російська адміністрація вдавала, що не ознайомлена зі справжнім станом справ.

І не тільки, звичайно, русифікація силою зброї чи русифікація силоміць нав'язуваної російської мови, чи русифікація адміністративно-бюрократичними заходами, традиційними грабіжництвом і хабарництвом, а й русифікація тотальним страхом усіляких каральних акцій та експедицій. Договорилися і дописалися до необхідності періодично проходити через край «з вогнем і мечем» (!), щоб справляти на напівдиких азіатів належне враження і тримати їх безперервно в клітці того рятівного панічного страху, який вони пережили раніше, в дні переможного вступу російських військ у поступово окуповані туземні міста.

Ось у якому ряду - в ряду з вогнем і мечем, у ряду з постійним панічним страхом - самою російською адміністрацією, а не туземцями, розглядалися роль і значення російської мови. Справді, як тут слідом за класиком не вигукнути: «О, великий и могучий русский язык!»

Такою самою великою та могутньою російська мова була не тільки колись, а й тепер, і не лише в Туркестані, айв Україні. Зброєю - в одному ряду з вогнем і мечем. І коли у вересні 1994 року на засіданні Верховної Ради України оприлюднено депутатський запит 152-х нардепів - хай нарешті президент Л. Кучма здійснить свою передвиборну обіцянку надати російській мові статус нарівні з державною мовою українською, себто запровадити в Україні дві державні мови, - то чітко бачиш цю моторошну картину, як ці 152-х «у халатах і медалях» в ординському шалі й ординському захваті підносять цей смертельний меч на українську мову, і на суверенність України, і на нас із вами.

Немає біди і зла нема
Ніхто не один і не сама
Є тільки радість любов і сміх
Є світло від сонця одне на всіх

Немає невдач і помилок
Немає розлук нема тривог
Та є дороги і є мости
Є світло в вікні де потрібен ти

Немає сліз нема війни
Страху нема і нема пітьми
Є тільки тіні нових пісень
Де ночі на зміну приходить день

У що віриш те і буде
Про що мрієш те і буде
Як захочеш так і буде і буде і буде
Що собі ти уявляєш
Про що думаєш то маєш
Як захочеш так і буде і буде і буде
Як що злишся то і будеш
Як боїшся то і будеш
Як захочеш так і буде і буде і буде
І буде і буде і буде

Чи знаєте ви, що українську пісню “Їхав козак за Дунай” у ХІХ столітті співали німецькою мовою, що мелодію її обробив Бетховен? І понині мало хто знає, як вона перейшла рубежі інших країн, і звідки взнав її великий композитор.
Автора цього твору, харківського козака Семена Климовського, ще й досі називають легендарним, хоча він цілком історична особа, один із найкращих українських поетів початку XVIII століття. І саме його обрав Шаховський героєм своєї п’єси “Козак-стихотворець”.
Якщо ім’я Семена Климовського забулось, то інша доля судилася його пісні. В історії європейської пісенної культури немає жодного твору, який можна було б поставити поруч із цією піснею козака-віршувальника.
Її похід по світу просто дивовижний.
Слова й ноти пісні вперше опублікував у Петербурзі в 1796 році гітарист І. Генглез.
Вона стала однією з наймодніших не лише на Україні, а й у Росії.
Вже 1808 року пісня набуває популярності майже в усіх народів Західної Європи. Нею цікавляться найкращі композитори світу.
Як же це сталося?
У 1808 р. німецький поет-романтик X. А. Тідге зі своїм приятелем французом, швейцарським економістом та істориком Сісмонді почув у Баден-Бадені цю пісню від слуги якогось пана з України. Тідге і Сісмонді були зачаровані піснею і зробили переклад твору – кожен своєю мовою.
По-німецьки її було названо “Козак і його дівчина” (надруковано в 1809 році). Коли йшла війна з армією Наполеона, пісню підхопили солдати разом із патріотичними піснями Г. Кернера. Перероблена для хорового виконання, вона була майже обов’язковою для всіх концертів у Німеччині на початку XIX століття. Фортепіанні варіації на мелодію “Їхав козак за Дунай” написав видатний німецький композитор Карл-Марія Вебер.
У 40-х роках XIX ст. вона стає майже народною німецькою піснею, її заносять до збірки “Музичні скарби німців”. Ця збірка перевидавалася багато разів і стала називатися енциклопедією німецької пісні. Скрізь до пісні подавалися примітки, що мелодія її виникла на землях України.
З нашої країни вона потрапляє до Австрії і Чехії.
В англійській редакції пісня “Їхав козак за Дунай” друкується в Лондоні в 1816 році.
1817 року пісню перекладає польський поет Бродзінський.
В 1895 р. твір “Їхав козак за Дунай” уперше опубліковано італійською мовою.
Характерно, що в Угорщині мелодія пісні прищепилася майже без змін, а слова до неї пристосовані зовсім інші.
А потім заспівали цю мелодію болгари.
Так козацька пісня залетіла в інші країни і здобула там прихильність і визнання.

Т. Б-ко
Українське козацтво. – 1975. – Квітень – червень. – Ч. 2 (32). – С. 30 – 31.

Однією з найяскравіших подій 2-ї Світової війни стала танкова битва в районі Дубно – Броди – Луцьк, що відбулася 23 – 29 червня 1941 року. Московські історики воліють замовчувати її. Попри те, що це була найбільша танкова битва у світовій історії. З обох сторін у ній взяв участь 4871 танк. Для порівняння скажемо, що під час Курської битви 1943 року, про яку придворні кремлівські історики охоче згадують, сіяло смерть 908 панцерних машин. Що ж тенденція відома: московські пропагандисти криком кричать про свої перемоги, а про поразки хіба випадково прохопляться.
У танковій битві в районі Дубно – Броди – Луцьк німці вщент розгромили 6 механізованих корпусів РККА (4-й, 8-й, 9-й, 15-й, 19-й і 22-й) – разом 4072 танки. Розбили їх німецькі війська, які мали 799 танків.
Московською армадою командував начальник Генерального штабу РККА Георгій Жуков, німецькою 1-ю танковою групою – генерал Евальд фон Клейст. Чому ж у нашій пам’яті ім’я безталанного Жукова зафіксоване та ще й як видатного полководця, а про геніального німецького воєначальника ми й не чули?
Нехай кожен сам відповість на це питання.

Євген КОВАЛЕНКО
м. Київ
http://nezboryma-naciya.org.ua/show.php?id=487

Нещодавно довідався, що український Кабмін виділив 1,6 мільйона гривень на поширення російської мови. Помовчимо. Подумаймо. Пригадаймо.

Десять років тому Людмила Путіна, дружина тодішнього президента Росії, гордо відзначила: "Русский язык содержит в себе ресурс для развития России".

І далі: "Необходимо утверждать, отстаивать и расширять языковые границы русского мира... Утверждение границ русского мира - это и отстаивание, и укрепление национальных интересов России".

Тобто про здоровий глузд (з боку так званої української влади) у даному разі не йдеться. Про неї (так звану українську владу) напрочуд влучно висловився видатний український історик Ярослав Дашкевич:

"Значну частину України захопили під свою владу російські шовіністи та їх колаборанти, які глузують з прав теоретично державної української нації, ведуть ніким не приборкувану антиукраїнську кампанію... Парадокс?

Ні, не парадокс, а свідчення того, що в Україні здійснюється намагання, незважаючи на формально проголошену незалежність, продовжувати панування чужоземної російської меншини (що підібрала собі для допомоги денаціоналізованих, зрусифікованих функціонерів) над українською нацією.

...Немає в світі жодної національної держави, жодного національного уряду і адміністрації, які не те що нехтували б правами власної нації, але своєю бездіяльністю і корумпованістю сприяли б переслідуванню власної нації".

Росія завжди розуміла цементуючу роль мови у державному будівництві, розуміє роль мови - не лише суто комунікативну, але і як ефективну політичну зброю.

На відміну від українського уряду це добре усвідомлює уряд Литовської Республіки, який спеціальним рішенням затвердив Програму вживання та розвитку державної мови й щороку виділяє кошти для її реалізації.

Комісії з питань мови доручено, крім нормативної діяльності, також адміністрування мови - догляд за виконанням законів, мовної програми.

Мовознавці мають змогу зважати не тільки на суто мовознавчі предмети, а й на екстралінгвістичний контекст державної мови - політичні, економічні та соціальні умови її існування. Рішення мовної комісії є обов'язковими для всіх організацій, установ, підприємств.

Інший документ - Кодекс адміністративних юридичних порушень ЛР - передбачає засоби адміністративного впливу: попередження або грошове покарання (від 100 до 2000 літів, тобто від 25 до 500 $ США).

Штраф накладається за: невживання державної мови на печатках, бланках, вивісках, описі товарів; при виконанні службових обов'язків, у діловодстві (внутрідержавному); за подання документів недержавною мовою, непереклад державною мовою телевізійних та радіопередач, кіно- та відеофільмів; невживання автентичних форм литовських топонімів; невиконання рішень Державної комісії литовської мови.

Зібрані грошові штрафи потрапляють до державного бюджету. Державна комісія литовської мови реалізує затверджену урядом і виконувану коштами бюджету Програму вживання та вдосконалення мови Литовської Республіки.

Щороку для реалізації Програми виділяється близько 3 мільйонів літів (700 тисяч $ США). Є запитання?

"Внедрение своего языка в другие нации - внедрение политической и экономической зависимости. Лучшего долгосрочного представительства своих интересов и придумать нельзя!" - писав письменник Євген Шишкін у статті "Русский язык - категория экономическая".

Кілька міркувань з приводу економічної категорії мови. Лінгвісти (і не лише лінгвісти) добре знають, що серед багатьох параметрів мови (демографічний, політичний, культурний, технічний, науковий, освітній, ідеологічний, інформаційний тощо) економічний параметр визначається потужністю економіки країни.

Яка мова домінує у світі? Правильно. Англійська. Бо США разом із Великобританією випускають чверть світової продукції.

Наполегливо раджу познайомитися нашим урядовцям (і не тільки) бодай з однією діаграмою, представленою в Музеї лінгвістики КНУ імені Тараса Шевченка, яка наочно ілюструє економічну потужність мов (так, на англійську припадає 32,2%, на японську - 17,8%, на німецьку - 9,6%, французьку - 5,9%, китайську - 2,7%, а на російську аж 1,3%).

За мовнополітичною потужністю російській мові належить 3%, англійській - 54%, французькій - 30%...

"Чому британці та американці не вчать китайської, тоді як англійську вивчає майже вся юнь Китаю? Секрет у написі Made in. Вважають, що українська десь у третьому десятку (як і за демографічним параметром), що дуже муляє деяким тутешнім колоніальним партіям, "Гегемонам Уркаїни" зокрема.

Тим часом за валовим продуктом Росія позаду Нідерландів (нідерландська мова за цим параметром значно сильніша), а бюджет Росії становить лише 2% бюджету США (зараз, може, й не дотягує до бюджету Сан-Франциско або Чикаго).

Економічний вимір мови ще й у тому, що вона сама є товаром. У Британії, за даними газети "Санді Таймс", ще років 15 тому англійська мова займала шостий рядок у списку експортних товарів і давала щорічно 3 мільярди доларів прибутку.

Не менше заробляють на мові США і Австралія. Мову купують і продають. На цьому хтось заробляє ще й політичний капітал. Дбаючи про інтереси націй і мовне розмаїття, Євросоюз на переклади офіційно виділяє щороку 1 000 000 000 євро. На такі гроші сяк-так могла би прожити вся Естонія чи Молдова.

Торгувати українською мовою, зокрема й українськими перекладами з англійської та російської, нам було б дуже вигідно, якби дехто не продавав мову свого громадянства у переносному сенсі.

А найбільша вигода від своєї мови саме господарська, бо споконвічну і питому мову народу, як чинник порозуміння, відкриття світу і єднання для праці, жодна інша ніколи не замінить.

Її правове, культурне та ідеологічне приниження може призвести тільки до моральної депресії, душевної роздертості, соціальної нестабільності і спаду виробництва. Її підйом, навпаки, забезпечить нам повагу в Європі і світі" - влучно зазначив Віталій Радчук, доцент Інституту філології КНУ імені Шевченка.

То яку мову, крім української, найдоцільніше вивчати українським школярам? Правильно. АНГЛІЙСЬКУ. Оскільки з викладачами японської в Україні негусто, то, крім англійської, треба штудіювати німецьку, французьку, іспанську.

Згадані на початку статті 1,6 мільйона гривень Кабмінові доцільніше скерувати на підтримку української мови. А проблемою поширення російської має турбуватися колишня метрополія (принаймні це буде логічніше, ніж демонструвати відверту політику неоколоніалізму), скориставшись досвідом Німеччини й Франції.

А хто бажає, хай вивчає російську. Якщо має в цьому конечну потребу. Мовний гіпофіз в українців розвинений добре, тож "вєлікій і магучій" можуть вивчити самотужки.

Олег Романчук, шеф-редактор журналу "Універсум", для УП

P. S.

Підкинута антиукраїнськими силами теза доконечної потреби функціонування офіційної російської мови доти залишатиметься одним із факторів соціальної напруженості, доки не матимемо конвертованої гривні з високою купівельною спроможністю, доки не вироблятимемо продукції, котра за якістю буде ліпша, ніж російська, німецька, японська, за якою потягнуться покупці зі всього світу, комфортно їдучи добротними українськими автобанами, хайвеями і фрівеями.

У цьому контексті варто навести цікаву думку Юліана Бачинського, сучасника Івана Франка, автора книжки "Україна irredenta", котрий пристосував марксизм до національної держави.

Ні на мить не сумніваючись у тому, що самостійна Україна має бути (це, мовляв, закономірний процес), він вважав, що "зукраїнізувати" росіян, євреїв і поляків, які проживають в Україні, можна тільки економічно.

"Боротьба за політичну самостійність України не відноситься також виключно лише до українців - народу, а взагалі до всіх, що замешкують Україну, без огляду на те, чи се автохтон-українець, чи колоніст: великорос, поляк, жид чи німець. Спільний інтерес зукраїнщить їх, змусить їх усіх стати українськими "патріотами".

Це справді була смілива й оригінальна, як на ті часи, думка, що самостійність України обстоюватимуть саме великі підприємці.

Національно свідомі, ясна річ.

На жаль, в умовах сучасної України далеко не всі такі. Однак шанс переламати ситуацію, на наш погляд, все-таки є - логіка бізнесу повинна підказати підприємцям, що тільки працюючи на власну державу, вони значно ефективніше примножуватимуть свій приватний капітал, ніж зароблятимуть статки на посадах таких собі менеджерів від світового бізнесу.

Утвердитись у світі зможемо лише завдяки успіхам в економіці, як це зробили Японія, США, Німеччина. При цьому аж ніяк не відділяючи економіки від культури, економіка не може бути брутальною в цивілізованій демократичній державі.

http://www.pravda.com.ua/columns/2010/06/23/5165304/

Над дитячим ліжком свого сина сотник написав: “Не словами, а ділами, не плачем, а мечем”. І пісень навчав своїх синів патріотичних:

Скажемо вам веселу новину,
Що ми любим рідну Україну,
Славного ми роду – українці зроду,
Любимо свій край, рідну мову і звичай.
Діди наші на турка ходили,
Бо Вкраїну над життя любили.
Брати наші по тюрмах конали,
Бо Вкраїну над життя кохали.

http://nezboryma-naciya.org.ua/show.php?id=468

 Той, хто не був у бою й подвигу ратному і не бачив змагання ратних, як може інших навчити?..