416. “Геть панів!” — ми кажемо, хапаючи сокири, щоб визволитися з рабства. І пов¬стання українських хліборобів починає зва¬тися “холопським повстанням”. Холопи — лю¬ди темні, бо їх у темноті тримає грецька церква: темних холопів легше гнобити, ніж освічених, вчених. І в простому (хлібо¬роб¬ському народі) починає сама народжуватися туга за рідним паном-володарем, який би ділив долю народу, звільняючи Вітчизну від чужих панів-вторжників і рідних панів-рабів.

417. Іде польська орда, очолена полко¬водцем Станіславом Жолкевським. Орда має, як пише історик, “знамениту артилерію”, до¬бірних вишколених вояків. Вторжники топ¬чуть святу Українську землю — ідуть, щоб українців втопити в українській крові в українській хаті. Під Прилукою (на Поділлі) полководець Наливайко, побачивши Поль¬ську орду, не почав бою. Він повів своїх воїнів (селянських синів) Уманськими лісами на Корсунь. Біля Білої Церкви він об’єднався з запорожцями, очоленими кошовим Шаулом. Українці розгромили передові загони Поль¬сь¬кої орди. І пішли до Дніпра, щоб зустрінутися з новими повстанськими загонами.

Жолкевський, кільцем оточивши україн¬ське народне військо, сказав, щоб українці видали йому Наливайка і Шаулу, і віддали всю зброю. Ворог у полководцеві Нали¬вайкові бачив брилянтного провідника і хотів мати його голову у своєму мішку. “Два дні ревіли польські гармати, два дні косили кулі все, що живе” (І. Крип’якевич).
420. Гетман Кремпський з 1500 воїнами вночі вийшов з оточення. І пішов звати За¬порізьку Січ на допомогу. Гетман вірив, що оточені (змучені голодом косаки, діти і жін¬ки), віддавши зброю польському вторжникові Жолкевському, будуть відпущені в свої села. Не так сталося. Оточені “повинні були оддати Полякам увесь свій скарб, гармати, корогви, й срібні труби, що прислав австрійський цісар, видати Наливайка і інших головних про¬відників повстання. Косаки згодилися на це, але коли вони віддали зброю, то на них накинулися Поляки і вигубили не одну тисячу. Один польський письменник каже, що рубали їх немилосердно, так що на милю, або й більш труп лежав на трупові. Було всіх в таборі з жінками й дітьми до десяти тисяч”, “Това¬ришів Наливайкових скарано лютою смертію у Варшаві зараз, як їх привезли, а Наливайка держали до сейму року 1597-го, мало не рік, і, як з’їхалося до Варшави панство, прилюдно на майдані одтяли йому голову, четвертували і порозвішували по місту на полях його руки, ноги й голову” (М. Аркас, стор. 144).

421. “На милю, або й більше, труп лежить на трупові...”. Ось лежить мертва — ще зовсім молоденька світлоока україночка, “руса коса до пояса, в косах стрічка голуба”. Її груди гострими шаблями порізали польські вторж¬ники. О, тут лежить багато таких, як вона: проводжали вони своїх наречених (хлопців сірооких), що втекли з панщини, ішли до Наливайка. І тут і склали свої буйні голови. Спіть, тихо спіть на духмяному степовому буйнотрав’ї, я поцілую святі рани ваші, діти мої, мої соколята. І сльози висушивши, скажу: ні, діти мої, не винуваті ви, що архиєреї релігій чужих поробили рабами вас; не сказали вам, що воїни свого полководця ніколи ворогам на муки не віддають, щоб купити у ворогів життя собі. Ви віддали полководця Наливайка. Ви мали право його судити і карати, довідав¬шись, що він прагне бути паном-рабом, але віддавати чужинцям на суд і кару ви права не мали! “Де, княже, твоя голова поляже, там і ми свої складемо!” — таку мали мораль внуки Дажбожі.

Так, як ви¬дали Наливайка, Сулиму, Павлюка, Томи¬ленка...

467. “Обізвався пан Трясило: “А годі жу¬риться! А ходім лиш, пани-брати, з поляками биться!” “Поганий Конецпольський... зібрав шляхту всю докупи та й ну частувати”. “А козаки, як та хмара, ляхів обступили. Як став місяць серед неба, ревнула гармата”. “Про¬кинулись ляшки-панки, та й не повставали: зійшло сонце — ляшки-панки покотом лежали”. Не забудуть ляшки-панки Тарасової ночі. (Дії кожного народу, який виганяє з своєї землі вторжників, священні, Тарасова ніч — Свята ніч народної помсти).
470. 6-го грудня українці, очолені гет¬маном Павлюком, почали на річці Рось громити польських вторжників, очолених Потоцьким. Та від вибуху гарматних набоїв загорівся порох на запорозьких возах. Оче¬видці написали, що “то було пекло”. Під час цього замішання польська кіннота вторглася в табір повстанців. І “5000 українських повстанців лягло на полі бою”. 20 грудня оточеним повстанцям М. Потоцький сказав, що вони будуть звільнені з полону, коли видадуть своїх головних провідників.

Адам Кисіль (“дук-срібляник, народом зненавиджений польський лакей) почав, як істинний православний, цілувати хреста і казати: “Видайте, їм нічого не буде”. І польські старшини, обвішані ізуїтськими хрес¬тами, запевняли “Маткою Боскою”, що провідники народного повстання не будуть смертю покарані. І українські люди (народні повстанці), бачачи “цілування хрестів”, повірили. І віддали ляхам гетмана Павла (Павлюка), полковника Василя Томиленка. (О, легковірні люди побожної глупоти, у вас украдена священна істина, яка вчить: той, хто рідного провідника віддає на муки чужинцям-вторжникам, ще не є людиною).
471. Гляньте! Поляки закутих гетмана Павлюка і полковника Томиленка привезли у Варшаву. Привезли тих українців, які люб¬лять українців і були українцями пов’язані й видані на муки ляшкам-панкам: народ не винуватий, винуваті ті, які беззастережно застерегли за собою право виховувати народ. І ми бачимо страшні плоди їхнього вихо¬вання. Гляньте, у Варшаві на сеймі вирішено: “Павлюкові за те, що він хотів бути само¬стійним українським гетманом, наділи на голову розпечену залізну корону, а в руки дали розпечену залізну па¬лицю, немов би булаву” (М. Аркас). Щоб знав Павлюк (і всі, хто хоче бути гетманом са¬мостійної України-Руси), що “народ, скла¬дений з холопів темних і побожних, не здібний пошанувати своїх провідників. Не здібний бути незалежним господарем на батьківській землі, не здібний бути архітектом держави”.
Київський воєвода (польський лакей віри православної) Адам Кисіль почав у короля Польщі просити милосердя. І милосердя прийшло: замість розпеченої корони, відру¬бати сокирою голови гетманові України (Ру¬си) Павлюкові і його старшинам. Відрубані голови понастромляли на списи: вирок сповідники віри Христової виконали.


(Побожні раби православні, віддаючи свого провідника чужинцям на катування, казали: “Прощай, господине! Нехай твоя голова за всі наші”. Звідки появилися такі ставлення побожних до побожного провід¬ника? З церковних “казань”: “Господь віддав своє життя за всіх нас”: коли Христос не повагався померти за грішників, то чому ти, гетмане Наливайко, чи гетмане Сулиме, не хочеш за наше життя іти на муки. Зв’яжемо і віддамо ляхам!”).

Ляшки-панки казали: “Холопське бидло вольности захотіло! Биймо бидло так, щоб й коріння по ньому не лиши¬лося!”

476. Великий і славний народ України (Руси) названий “бидлом”. Чому? Є в Европі всталене поняття: благородні люди життя своє віддають за вірного провідника свого; провідник даний народові Богом, обда¬рований він вищими інстинктами розуму й почувань, у ньому втілені кращі сили народу. “Бидло” цієї істини не знає, і тому своїх провідників не поважає, вибирає і в скрутний час зв’язує і віддає ворогам (чужинцям-вторжникам) на страшні муки, “це не люди, це бидло!” — казали польські магнати.

Україні (Русі) страшні не зовнішні, а внутрішні вороги, які її виснажують і роз’єд¬нують. Діють чотири внутрішні сили, орга¬нізовані єреями овець стада Христового. 1: Православні попи польської орієнтації, очо¬лені православним Київським митрополитом С. Косівим, Києво-печерським архиманд¬ритом Й. Тризною, та іншими архи¬ман¬дри¬тами, єпископами, протопопами. 2: Право¬славні попи московської орієнтації, очолені протопопом Мужиловським (його син Силуян — полковник С. Мужиловський, довірена людина в штабі гетмана Богдана). Він (Му¬жиловський) у січні 1649 року, будучи в Москві, встановив дипльоматичні відносини між Україною (Руссю) і Московією; він підтриманий діями бродяги-єрусалимського патріярха Паїсія, який мандрує між Москвою і Києвом. Поповичу (полковникові Силуянові Мужиловському) доручено вивідувати пляни гетмана Богдана і орієнтувати його на промосковську політику патріарха Паїсія. 3:Невелика групка попів, яка підтримує гетмана Богдана, вважаючи, що православіє повинне не залежати від чужих патріярхій. Їх¬ні сини є сотниками у війську гетмана Бог¬дана, вони дуже слабі, не підтримані магна¬тами православія. 4: Попи-юніяти, очолені юніят¬сь¬ким Київським митрополитом Анто¬ном Селявою (білорусом), повністю здезорієн¬товані й ослаблені.

Л.С.

“Русскій язик”, яким сьогодні говорить Москва, виник з діялекту Української мови, точніше — з діялекту Курського. Жителі Курських земель тоді, коли ще не було хутора Кучкового (Москви), говорили діялектом мови України (Руси): Курщина належала до престолу царя України (Руси).
І. Іоненко у праці “Об історіческих условіях превращенія Курсько-Орловського діялекта в основу русского національного язика” (1952 р., (7), стор. 88—100) і Р. Ава¬нєсов у праці “К вопросам образованія рус¬ского національного язика” (1953 р., (2), стор. 47—70), визначили, що русский національний язик виник з Курського діялекту.
І. Іоненко (московський авторитет в ділянці лінгвістики) устійнив (після ретельних дослідів), що московська (великорусска) мова почала формуватися у 12 столітті, тобто після спалення і пограбування Києва Андреєм Суздальським і відходу Ростово-Суздальських колоній від імперії України (Руси).
Р. Аванєсов вважає, що “великорусска національна мова” почала творитися щойно в 14—16 століттях на Ростово-Суздальщині, очевидно на основі “язика Божого”. Відомо, що в 14—16 століттях охрещені татари і угро-фінські племена вже вважали себе рускіми православної віри; церква старанно перетво¬рювала їх в єдине стадо Христове.
540. “Великорусска національна мова”, отатарившись, поставила себе осторонь від східно-слов’янських мов таких, як українська, білоруська, польська, чеська, словацька. До¬свід¬ченому лінгвістові відомо, що “Татарские элементы русского словаря являются одним из факторов, отграничивающих русский язык от других словянских” (Н. К. Дмитриев, “Строй Тюркских язьіков”, Академия наук СССР, Москва, 1962 г., ст. 504). Які “татар¬ские елементи русского язика” має на увазі Академія наук СССР? У пісні “У кібітке качевой єдіт ямщік маладой, у кібітке сундук с бахрамой, у ямщіка колпак дорогой, кушак золотой. Сматрі, сматрі, будет кутєрма!” — десять татаро-монгольських слів, а сім — слов’янських.
Якщо б з московської (россійської) мови забрати, наприклад, татаро-тюркські слова, то вона б була мовою невистачаючою для життєвих відносин жителів Москви. Згадаю декілька татаро-тюркських слів, які входять в основу щоденної мови москвичів: бумага, дєнґі, тєтрадь, карандаш, казна, балик, кабак, кафтан, ґлаза, караул, калітка, вор, бірюк, кандали, кумач, курган, кушак, башмакі, кутєрма, тюрма, кутіть, ямщік, таможня, ал¬тин, алий, балда, кабала, чулан, тюфяк, бі¬рю¬за, баклага, буланий, упирь, лапша, туша, на¬бєкрень, таракан, кавардак, войлок, коли¬ба, кочевать, очаг, лафа, башка, чувал, чу¬че¬ло, ка¬цап, палач, єрмолка, кубур, буча, пурга, кін¬жал, табун, шамать, халат, ба¬калейная та інші.
541. Татаро-тюркські слова ввійшли у військову, державну, освітню, фінансову, лікарську, господарську, в’язничну, катівську, побутову термінологію Московитії (Россії). І вони поширюються, як “прелесть істінно русского язика” в Україні (Русі), Польщі, Чехії, Білорусії, Румунії і в Західному світі стоять в основі “чистої славістики”. “Профе¬сійні славісти”, які вважають мову України (Руси) майже діялектом мови Московитії (Россії), несвідомо, або тенденційно ширять неуцтво у світі знань славістики.
Українець каже “з тобою”. Татарській мові властивий вислів “тобою-с” замість “з тобою”. Отатарення духа слов’янської мови було в Москві особливо модним тому, що воно впроваджувалося впливовими татарсь¬кими (“обрусєлими”) аристократами.
У Москві є багате метро, пасажири часто чують: “Арбатская площа”; на Арбатській площі відбуваються гуляння у святкові дні; Б. Я. Владімірцов у книзі “Общественньій строй монголов” (сторінки 41—42) пояснює, що у монголів (кочовиків) і татар слово “арба” значить “двоколесний віз”. На Арбатскій площі селилися бідніші татари, їх по-та¬тарському звали “арт іл”, що значить -“гірші люди”, “ті, що позаду, тилові”; звідси по¬ходить “артель”; “артель ім. Лєніна”, “артель ім. Тємірязєва”, “артель ім. Тур¬гєнєва”, “артель ім. Булганіна”.
543. Вихрещені татари, які були кацапами (уже знаємо, що татарське слово “кацап” значить “різник”, “мясник”) мали в Москві свої “шалаші”, де продавали “шамовку”. (У татаро-монгольській мові “шалаш” значить “намет”, “палатка”, а “ашамаґ” — їда; з слова “ашамаґ” виникло московське слово “ша¬мать”, “шамовка”, “пошамать”). Артільні (бід¬ні люди) помагали кацапам різати скотину (товар). За працю їм давали “алтин” (мон¬гольське слово “алдан” значить “золота копійка”). Юний москвитянин прагнув мати “алтини”, для “калиму” і для “кумача”. У татаро-монгольській мові “калим” значить “викуп за невістку”, а “кумач” — червона ма¬терія на жіночу сукню.
Монгольське слово “ям” значить “стан¬ція”. (Коли князь Александер Нєвский, став¬ши улюбленцем хана Батия, їхав до Чингіс Хана в Каракорум, він зупинявся біля “ям”; лишав стомлені коні й брав бадьорі. У Москві з слова “ям” було створене слово “ямщик”. У дівчат фінок, чудок переважно світлі очі. Православний рускій (татарин), який був багатою людиною, старався одружитися (було модно) з дівицею, яка має “алия ґлаза”, ці татарські слова означають “світлі очі”. Він їхав на “агері” (у татарській мові “агерь” — жеребець), його дівиця їхала у “колибі”; він гордився, що має честь, славу, не є “белбес”. У татарській мові “колиба” значить “віз” (по¬дібний на циганський), а “белбес” — людина, яка не знає “язика Божого” (церковного), вона “ні белмеса”.
544. На Арбатській площі москвини мають “бариш” (монгольське “бариш” значить “при¬буток”, “торговельні сходини”, де й прохо¬дить “кутерма”, торгівля. Після “кутерми” баришники їдять “кавардак” (малі кусні м’яса, смажені на салі).
Під впливом татарської вимови у Московії “о” вимовляється, як “а” — даска (дошка), са¬маган (самогон), вада (вода), ґаварю (го¬ворю), чаво (чого) і так далі. (Москвини мають право красою своєї мови гордитися, та будуть вони зненавиджені в Україні (Русі), Білорусії, Польщі, Чехії, коли при допомозі насильства свої мовні гордощі примусово узаконюватимуть не на своїй землі).
У Московських “кабачках” після бари¬шування ведуться розмови, що “Орда пере¬мінила квартиру: з Царицина (Сараю) пе¬рейшла в Москву. Треба, щоб і Київська Русь перейшла в Москву”. Прибулі з Києва монахи (бродяча юрба) пішли до Московського патріярха: просять, щоб він “київських православних узяв під свою опіку”.

664. “Дабы никакой розни й особого наречия не было”, — давав Петро 1 вказівки православним богословам у Києві. Українці повинні забути українську мову і, як народ, щезнути. І в цьому бачити “прогресивне значення” політики Петра 1. “Возз’єднання України з Росією, що об’єднало два великі слов’янські народи, мало величезне прогре¬сивне значення для дальшого політичного, економічного і культурного розвитку укра¬їнського і російського народів” (“Історія Української РСР, т. 1, стор. 258).
(Наприклад, у 1740 році (так твердить перепис населення) на Полтавщині і Чернігівщині — 866 шкіл з українською мовою викладання; школи ці охоплюють дітей з 1034 сіл. Діти вдома і в школі говорять рідною мовою. У 1804 році в ім’я “величезного про¬гре¬сивного значення”, в ім’я “культурного розвитку українського і російського народів”, був з Московитії присланий наказ, оголо¬шений жандармами: заборонити у школах України (Русі) учити українських дітей ук¬раїнською мовою. Школи, які не дотри¬му¬валися цієї заборони, були забиті дошками).
Попи (по-походженню українці, по-про¬фесії — слуги Московії) рекли біля кивотів, що “Разность язиков может проізвесті і разность в мислях, опасную для церкви”, яка прагне, щоб вівці стада Христового “вовеки вси єдино бьіли!” Попи і жандарми запро¬ваджують порядок московський у “Малоросії, добровольно подченившейся” (Н. А. Добро¬любов, “Ізбранниє філософскіє проізвєдєнія”, Ленінград, 1948 р., стор. 323).
665. У 1876 році з Москви прийшов в Україну (Русь) “Емський указ”: українцям забороняється писати і друкувати книжки українською мовою. Попи і учителі отри¬му¬ють підвищену платню (нагороду з Москви) “за обрусеніє”. Перепис населення, зроблений в 1897 році, показав, що за п’ятдесят років українці, які були відомими як освічений народ, стали неписьменними: на сто українців тільки дванадцять можуть писати і читати.
Україна (Русь), прийнявши грецьку віру, “відкрила свої двері цивілізації, освіті, мис¬тецтву, науці” і тепер, як пише В. Бєлінський, “злившись навіки з єдинокровною Росією, Малоросія відкрила свої двері цивілізації, освіті, мистецтву, науці”.
(Українці не здібні бути творцями циві¬лізації, освіти, мистецтва, науки, їх робила цивілізованими людьми Візантія, а тепер — Москва?! І тільки треба в це вірити, і ця віра їх робитиме низькими рабами на рідній землі).

Л.С.

715. Свята правда не старіє: мова — душа й розум народу. Принижена мова — при¬ни¬жений народ. Українець і руській їли в окопах з одного “котєлка”, щоб була принижена душа Українського народу, щоб українець був рабом. Рабом є та людина, яка з тих чи інших соціяльних, політичних чи релігійних причин не може говорити рідною мовою. Є раби освічені, професійні, орденоносні, заслужені: вони не говорять мовою рідної матері.
Наприклад, українець іде вулицею Києва і не говорить по-українському: він цим перед світом демонструє, що він є рабом у рідній столиці. Слово — це людина, немає слова — немає людини. Українське слово творить українську людину. Якщо українець не гово¬рить українською мовою, значить він не думає по-українському.
Українець, який не думає по-українському, може себе вважати католиком, православним, баптистом, большевиком, але він не може себе вважати повноцінною людиною такою, як англієць, француз, москаль (руській), німець. Він неповноцінна людина тому, що не вміє думати по-рідному. Думаючи по-чужому, він є чужий сам для себе, тобто він є людиною без національної моралі.

Л.С.

«Наші недоліки – це зворотній бік наших чеснот»! (с)

До 120-ліття від Дня народження

ПОЛТАВЕЦЬ-ОСТРЯНИЦЯ Іван Васильович (26.09.1890 – 17.01.1957, Мюнхен, Німеччина). Військовий і громадський діяч; осавул 2-го Лінійного полку Кубанського війська, старшина школи броньових автомобілів (Петроград, 1917), організатор і отаман відділу Вільного козацтва у Петрограді (06.1917), наказний військовий отаман Вільного козацтва (10.1917 – 1918), член Генеральної ради Вільного козацтва (10.1917 – 1918), генеральний писар Гетьмана України (1918), повстанський отаман, військовий отаман Українського вільного козацтва на чужині (1920 – 1932), отаман Українського національного козацького товариства (УКАКОТО); військові звання – осавул Кубанського козацького війська, підполковник російської армії, полковник Вільного козацтва, полковник Армії Української Держави.
Під час Першої світової війни, за свідченням генерала Олександра Рогози, “був видатним офіцером, мав всі ордени, включаючи Георгіївську зброю”. Організатор експропріації в Історичному музеї в м. Петроград козацьких прапорів і зброї.. Ініціатор і один з організаторів Першого всеукраїнського з’їзду Вільного козацтва (Чигирин, 1917). Павло Скоропадський зазначав, що Іван Полтавець-Остряниця був “великим українським ентузіастом”, “авантюристом у повному розумінні цього слова, його можна було підбити на будь-який патріотичний захід”, “він дійсно чудово говорив і володів пером і гарно малював”.
“Ми гадаємо, – говорив Іван Полтавець Остряниця, – що всякі застереження про наші найскромніші бажання мусять уступити, а на їх місце стати: 1. Націоналізм. 2. Національний соціалізм. 3. Козачество, як самооборона нації та 4. Ловка, розуміюча тактику сьогоднішнього дня дипломатія, що покривається одним словом – диктатура, і домінація національної народної партії до часу, поки держава буде створена”.
Вважав, що “саме демократичні принципи стали основною причиною поразки у Національно-визвольній боротьбі”. Розробляв проекти створення Вільного козацтва у складі Вермахту.

Передмова до книги спогадів Петра Дяченка “Чорні запорожці”

Хоч Петро Дяченко залишив чималу мемуарну спадщину, але досі не вийшла жодна книга його споминів. Однією з причин цього, на мій погляд, є його критичне ставлення до Симона Петлюри. Петро Дяченко не приховав від нащадків того, про що намагалися не згадувати петлюрівські історики. Правда полтавського козака розходилась із “генеральною лінією” уенерівської еміграції, яка, проводячи академії на честь Головного отамана Армії УНР, була незацікавлена в публікаціях, де висвітлювалась його руїнницька роль, зокрема ганебна участь в арешті та вбивстві полковника Петра Болбочана, а з другого боку – дивовижна доброзичливість до окупантів: Добровольчої армії, військ Антанти і так званих союзників – поляків, винних у військових злочинах проти українського населення, зокрема під час утечі влітку 1920 року. А незрозумілі для українського козацтва безперервні відступи української армії, коли ворога і близько не було?! Хто відповість за них?
“Чого ми відходимо, від кого тікаємо?” – запитували козаки у старшин, а старшини – у Петра Дяченка. Це ж саме питання ставив перед собою і командир полку Чорних запорожців. Перед ким ми відступаємо? Адже козацтво рветься до бою, шукає ворога, але наказ вищої команди спрямовує військо, повне вояцької снаги, на захід, до кордону…
Звертає увагу Дяченко і на жахливу бідність української армії, брак набоїв, взуття, сідел, рушниць, гармат, санітарно-медичної служби та медикаментів. Такий розпачливий стан існував, незважаючи на те що “ми маємо все Правобережжя” з усіма величезними складами. Чому Петлюра (інтендант у часи Першої світової) не скористався цим?! Чому ми, продовжував Дяченко, “опинилися в зимі без теплого одягу, без чобіт, чому наші старшини і козаки тисячами мерли на тиф, чому, нарешті, Галицька армія перейшла до білих Москалів і хто її до цього змусив? У ті часи ми були вдесятеро сильніші від денікінських крилоослонних відділів, а чомусь весь час майже без бою відходили. Якщо б ми вміли шанувати нашу власну кров, на всі ці питання мусів би перед судом дати відповідь наш тодішній уряд з Головним отаманом Петлюрою на чолі”.
Полк Чорних запорожців мав у своїх таборах тільки те, що “здобув на ворогові” або вилучав на цукроварнях чи спиртових заводах. Гола і боса армія, без зв’язку, лазаретів, ліків і бинтів, без амуніції, не мала шансів на перемогу, незважаючи на звитягу Чорних запорожців та козацтва інших полків.
А Петлюра, який мав би відповісти за катастрофічний стан свого війська, ще й дорікав командирам полків і козакам, що вони в польських маєтках брали для коней сіно й овес. Дорікав у присутності польських генералів.
Один із козаків Чорного полку сміливо запитав у Петлюри, а чим же годувати коней, бо “ми можемо бути голодні, але кінь повинен отримати свій овес і сіно”. Звідки це брати? Головний отаман не мав що відповісти, зате повторив вимогу припинити “грабунки”. І це у присутності польських генералів, військо яких безжально грабувало і било українське населення під час стрімкого відступу літа 1920 року.
Оцінюючи цей прикрий епізод, Петро Дяченко зазначає: “Козаки і старшини Чорного полку останній раз одержали утримання ще в Зимовому поході в м. Голованівську, і то із продажу спирту і цукру, а не зі скарбниці. Отже, як хочеш воювати, то мусиш і сам з’їсти, і коня прогодувати, а звідки все це брати? Чому Головний отаман не приборкає своїх грабіжників, які в нього під руками, – інтендантів та кооператорів? Чому з козака, що взяв в’язку сіна від поміщика Поляка, зробив грабіжника і до того ще привіз двох польських генералів, аби були свідками нашої ганьби…”
Хто відповість на ці питання?
Чому інтендантська служба справно працювала у поляків та в Галицькій армії? Чому її не було в армії, Головним отаманом якої був Симон Петлюра? Хто винний у цьому?
Тут згадується трагічна доля сотника Савчука-Савінчука, який за чотири роки вірної служби Україні не заробив собі навіть на сорочку та штани і, аби не світити “м’яким місцем”, продав гешефтяру з Товмача реквізовану в панському маєтку пшеничку – щоб купити собі штани, сорочку і черевики.
– Панове судці, – тихим голосом визнав обвинувачений, – так, я продав 29 пудів пшениці жидові в Товмачу... Але ж воші їдять. Сорочки змінити не можу, бо не маю. Ходжу в шинелі, хоч і літо, бо штани пірвані. Черевики з дюрами. Продав – і купив дві пари білизни, черевики. Що казати, дійсно, винний, продав скарбову пшеницю, але прошу панів судців, чи ж я пропив, чи програв у карти? Ні, я купив собі дещо з білизни та одягу. Я бездоганно служив в Українській армії із самого початку її заснування... Я заслужив право на сорочку... Воші й бруд – чи ж це нагорода за мою службу? Я справді порушив закон, вкрав. Але вкрав стільки, скільки потрібно було, аби задовольнити мої найпекучіші потреби. І коли тут пан прокурор обжаловує мене від імени влади за злочин, то ж чи не маю підстави я, сотник Української армії, обжалувати владу Республіки, що довела мене до такого стану. Я – чесний син чесних батьків-господарів. До цього випадку ніхто не може закинути мені що-небудь. Чи ж я не просив вище себе стоячих, аби узгляднили мою біду? Чи ж я за свою активну участь в боротьбі не заслужив задоволення моїх скромних потреб?..
Надзвичайний суд 2-ї кулеметної бригади “іменем Української Народної Республіки” засудив сотника до смертної кари. Головний отаман Петлюра вирок затвердив. Сотник Савчук-Савінчук, що все віддав своїй Батьківщині, був покараний за її зраду. Під час розстрілу поводився гідно. На запитання про останнє бажання відповів:
– Визнаю вирок суду справедливим і бажав би, щоб українські суди всіх злочинців так гостро карали.
Але головні злочинці кари уникнули: розікравши державну скарбницю та зваливши вину на Волоха, втекли до Польщі під протекторат поляків, яким в обмін на тимчасову підтримку віддали величезні території з мільйонами українців.
Чи відчував Симон Петлюра свою вину у смерті сотника Савчука-Савінчука? Вину подвійну, адже за катастрофічний стан у війську насамперед мав відповісти Головний отаман, а по-друге, він міг не затверджувати вироку і помилувати борця за волю України сотника Савчука-Савінчука. Але Петлюра своєї вини не відчував. Мабуть, за хвилину і забув про трагедію чесного сина чесних батьків.

Якби Петро Дяченко приписав Петлюрі неіснуючі заслуги перед військом, розповів, як той ходив у першій лінії в шабельну атаку, як косив із кулемета москалів, як дбав про військо, як використав на добро української армії величезні склади трьох російських фронтів, розташовані в Україні, як чудово організував зв’язок, харчування, постачання, санітарно-медичну службу, як противився розкладницькій діяльності урядових партій у війську, як карав хабарників зі свого оточення, як твердо поводився на переговорах з поляками, гордо відмовившись бути їхньою маріонеткою, як не віддав їм величезні українські території з мільйонами наших земляків, напевно би якась вірна Петлюрі душа видала б таку книгу “споминів”.
Але ж ні – Дяченко писав не комусь на догоду, писав, як було. Ось уривок з цих споминів: “При владі тоді був соціалістичний кабінет Мартоса, який до свого війська ставився просто вороже… У цьому часі партії Соціал-Демократів і Соціал-Революціонерів, які творили наш уряд, вели в армії державну політичну “інспектуру”. Ці партійні агенти із запалом взялися за розкладову працю, підриваючи у війську дисципліну та авторитет командного складу… Чорні говорили, що шкода було понад 50 забитих і ранених Чорних запорожців, які пролили кров в обороні такого уряду”.
А Симон Петлюра, який не взяв участі в жодному бої, не пальнув жодного разу в бік москалів, повчав командирів полків, наказував йти в першій лінії в бій. Не змовчав тоді Петро Дяченко. “Я ще, пане отамане, ззаду не ходив, – сказав він, – і мене підганяти не треба!”

Іншою причиною замовчування духовної спадщини Петра Дяченка стало те, що він свою війну проти більшовицької Росії продовжив у лавах Вермахту на чолі протипанцерної бригади “Вільна Україна”. Вермахт програв, а хто програв – завжди бандит. Таке тавро намагались навісити і на легендарного звитяжця українського народу Петра Дяченка.
І все ж він повернувся на Батьківщину. Повернувся цією книгою спогадів, яка висвітлює його правду, власне, нашу правду…
Повернення командира полку Чорних запорожців не тільки додає нам сил та завзяття, а й нагадує нашим ворогам про велич української зброї, а значить, й українського народу.
Виходець із Богом забутого села, про існування якого більшість громадян України й не чули, став символом українських перемог.
Сумно, що сьогодні дехто з мешканців Березової Луки більше шанує “красних героїв”, з якими на смерть билися їхні земляки – брати Петро і Віктор Дяченки та інші чорношличники, переважна більшість яких були уродженцями Полтавщини.
Ця книга нагадає нам про зухвалу силу наших дідів і прадідів і викличе в нас захоплення ними та бажання їх не осоромити.

Роман КОВАЛЬ
http://nezboryma-naciya.org.ua/show.php?id=508

Хоч влада російського народу й утверджувалася на наших землях, але ужитися з дикими переможцями було неможливо. Несамовиті репресії росіян та їхніх посіпак викликали завзятий спротив. Особливо він зріс наприкінці 1920 – х років, під час т.зв. колективізації, насправді – немилосердного пограбування українського селянства.
Масові виступи селян почалися в Київській, Запорізькій, Криворізькій, Шевченківській, Ніжинській, Вінницькій та Волинській округах. У квітні 1929 року Запорізькій окружний відділ ГПУ повідомив про масові протести в м. Гуляйполі, в яких взяли участь 800 осіб. 28 квітня відбулися селянські заворушення в Новомосковську Дніпропетровської округи. У травні 1929 року, під час проведення т. зв. землевпорядкування, забунтували хлібороби у Володіївці Могилів-Подільської округи. 4 травня 1929 року піднялося населення у с. Тернівка Шевченківської округи, причиною стала спроба міліції арештувати священика. Наступного дня з тієї-таки причини відбулися масові заворушення у с. Ротмістрівка. В с. Березівка Волинського району Криворізької округи селяни вперто боронили церкву. На початку травня 1929 р. під час антирелігійних демонстрацій сутички сталися в с. Нова Правга Зіновївської округи. 16 травня проти советської влади виступили селяни Старобільська на Донеччині, а на початку червня – в с. Рикове Артемівської округи під час закриття церков…
Таких повідомлень ГПУ реєструвала сотні і тисячі. Частину з них опубліковано в книзі Валерія Васильєва і Лінн Віоли «Колективізація і селянський опір на Україні (листопад 1929 – березень 1930 рр.)». один з документів (від 1 січні 1930 р.) має назву «Доповідна записка голови ГПУ В. Галицького секретарю ЦК КП(б)У Л. Картвелішвілі про масові виступи в Криворізькій окрузі». Галицький оповідав про повстання в Новолазарівці та Новоскелеватці Казанківського району Криворізької округи, які вибухнули 24 – 25 листопада 1929 року. Його спровокували нелюдським сталенням до хліборобів уповноважений ГПУ Бурдіно, секретар Казанківського райпаркому Басанський, уповноважений з хлібозаготівлі Шевченко та їхні підмогачі.
Приїхавши 19 листопада в с. Новолазарівка, Бурдіно та Хасанський одразу арештували десять селян, серед них шість бідняків. Людей цілу добу протримали в холодному приміщенні. Бурдіно поводився надзвичайно нахабно і грубо. Людей били і залякували.
- Бєй Єво па галавє, штоби ана раскололась, атвєчать не будеш! – наказував він своїм посіпакам. – Вязьмі отава гада, пасаді в халодную і пусть ляжет на зубья борони!
Біднячка Юзова під час незаконного арешту погрожували, що на знак протесту повіситься.
- Іді вешайся! – кричав садист. – Дать єй канат, пусть павєсітса, ат етаво рєволюция не пастрадаєт!
Зазнали лиха і хлібороби Новоскелеватки. Ще до приїзду в село Бурдіно і Хасанського уповноважений Шевченко всіляко збиткував ся над людьми: «…крестьяне избивались и арестовывались, их бросали в погреба, в том числе женщин с маленькими детьми. С приездом в названное село Бурдино и Басанского положение обострилось еще больше. По их разпоряжению были арестованы члены хлебозаготовительной комисии – бедняки и батраки, которые отказались от применения незаконных методов хлебозаготовок… Все население простояло целую ночь на Морозе, у бедняков забирался даже посевной материал, производились повальные обыски, сопровождающиеся руганью и избиениями… В обращении с бедняками и середняками Бурдино угро жал револьвером… Избивая отдельніх лиц, издеваясь над ними, угрожая смертью, Бурдино и его сучасники предупреждали, что в случае разоблачения он с ними окончательно расправится».
Чинив розбій Бурдіно і в селі Друге-Миколаївське. «В процес се раследования, - писав Всеволод Галицький, - выявлені факты перегибов и терроризирования крестьян из основных прослоек при проведении хлебозагатовок в целом ряде сел (Баштино, Братолюбовка, Варварочка, Гурова и др.) Долинського района». А також у селах Катеринівка й Новогригорівка. В селі Башти не селян били, підвішували на ременях, садили у вигрібні ями, зачиняли у погребах. У Варварів ці і Братолюбівці знімали одяг, змушували вночі стояти напівроздягненими.
Насилля викликало опір. Принаймні у селах Новолазарівка і Новоскелеватка вибухнули масові виступи селян проти хлібозаготівлі та совєтської влади. Селяни висунули вимоги відмінити хлібозаготівлю, звільнити арештованих, припинити репресії.
На початку 1930 р. селянський рух значно поширився. Він проходив під гаслами: «Геть СРСР!», «Геть комуністів!», «Дайте другу державу!», «Хай живе Самостійна Україна!», «Геть СОЗи й комуни!», «Когосп – це стара панщина. Найкраще – це зробити повстання, знищити радянську владу», «Звільнемо Україну від московської влади!», «Хай живе Україна! Хай живуть захисники наші!», «Геть радянську владу!», «Не треба нас СОЗу, а дайте нам волю і свободу, вонйни ми ждемо… Не хочемо крові послідньої отдати, а хочемо ще й вашу пролить».
Згідно з повідомленням Дніпропетровського окружного відділу ГПУ від 5 квітня 1930 р., у Близнюківському та Петропавлівському районах зорганізувався загін кількістю близько 80 осіб, озброєних обрізами, дробовиками й почасти гвинтівками, під гаслом: «Давайте завойовувати іншу свободу, геть комуну!». Повстанці вчинили низку нападів на совєтські органи сіл згаданих районів та Павлоградщини, які супроводжувалися розгромом колгоспів, убивствами комуністів та сільських активістів (села Каховка, Сонцеве, Маївка, Путятине, Тернівка, Богданівна, хутори Осадчий, Нова Дача). Повстанський загін поповнювався головним чином молоддю. Для його ліквідації від окружного ГПУ було виділено 15 чекістів і 230 міліціонерів. Повстанці вступили у бій із каральними загонами і, зазнавши втрат, розпорошилися.
Повстанські відділи творилися повсюдно. Тільки за 40 днів (20.02 – 2.04.1930) ГПУ зафіксувало 1716 масових виступів селян проти совєтської влади, з них у Кременчуцькій окрузі – 13, Криворізькій – 44, Одеській – 48, Первомайській – 52, Дніпропетровській – 81. Найбільше повстань чекісти зафіксували у Бердичівській окрузі (130) і Тульчинській (146). Москва знову кинула на селян армію, війська ГПУ та міліцію. Придушенням селянських заворушень особисто керував голова ГПУ УСРР Всеволод Галицький. Використовувались таки, гармати і літаки. Попри це, Галицький 13 березня 1930 р. зазначав, що становище безперервно загострюється і погіршується. В цілому ряді населених пунктів повстанські тенденції зростали. Масові виступи набували ще гострішого характеру.
Советську владу було вигнано з сотень, якщо не тисяч, сіл. У багатьох селах по «соввласті» було відслужено панахиди…
Широкі народні повстання проти «московсько-жидівської» комуни на десятий рік після того, як Армія УНР припинили боротьбу, показали Москві, що український народ не змирився. Щоб понемовляти його, виявилося мало військової та політичної перемоги, багатолітньої економічної експлуатації, масових депортацій, розстрілів, ув’язнень. Народ продовжував мріяти про свою державу і боротися за свій національний ідеал. Треба було ухвалювати якісь апокаліптичні рішення. Пересили в сибіри пятидесятимільйонний народ виявилося Москві не під силу. Тоді у головах кагановичів і сталіних і виникла ідея Голодомору. Щоб перетворити наш народ у перегній… А нашу землю заселити росіянами, євреями та іншими «братами і сестрами».
І втілювати цей задум мала комуністична партія в тісній взаємодій з Красною армією та органами ГПУ.

Роман Коваль. Операція "Заповіт". Чекістська справа "206. 

- Тут жив богатир, тіко не докажу, чи наш він був, чи турській… Після того, як богатиря не стало, жили запорожці, а після їх уже – полоз.
- Що ж це таке, діду, за полоз був?
- А ви й не знаєте? Такий зачортований гад.
- Як це «зачортований» ?
- А такий великий! На гадину гріх казати здорова, от у нас і кажуть «зачортована».
- А ви бачили хоча б раз полоза?
- Бачив, цур йому… Як згадаєш, та і тепер страшно.
- А розкажіть, діду.
- Був я хлопцем. Ну, звісно, - яка забава малому. Дереш було гав, сорок, шулік. От зібралась раз дітей ціла юрба, по брали кійки і гайда до Багатиревої. Прийшли, пороздягалися, порозбувалися та й давай лазить по дубах. От понадирали повні пазухи яєць та й згукуємось. Зійшлися до купи, похвалилися хто стіко надрав і нум додму. Стали добігати до одежі, - коли це воно як підніме голову, як поверне хвостом!.. Гульк, - аж полоз… Ми в крик; та стіко мочі додому. Біжемо, падаємо… Яйця побили, сорочки, штани хлющать, по ногам юшка, шкаралущі.. Насилу добігли до села. Досталося нам от батьків… Одежу нам принесли уже третього дня, чі що.
- А яких розмірів був полоз?
- Довжінею далеко більше голоблі, а товщиною як добра кроква. Голова велика, страшна; ротом так, стерво, і воде на людей.
- А швидко рухався полоз?
- Він лізе, кажуть, швидко, як жовтобрюх. Воно не втім сила, що швидко лазе, а в тім, що котиться колесом. Тоді не доводь Господи нікому хрещеному: і конем не втечеш. Від його треба тікати проти сонця – він тоді не бачить.
- Бували випадки, щоб полоз вловив кого-небудь?
- А чом же! Пійма, задаве – та й амінь… Того ж його і боялися люди…
- А чим він харчувався?
- А так, що потрапе, те й лопа: пійма ящірку, тхора, зайця – не випусте, пійма ягня – і його з’їсть.
- Скажіть, діду, чи є і тепер де полози?
- У нас Бог милує – перевелись, а он на тім боці, у канцирських німців, там, чутка ходе, і тепер є.



Записав Я. П. Новицький 1883 р. в с. Маркусовка (Павло-Кічкас) зі слів Дмитра Бута (75 років).

"Як на мене, чи не найбільшою проблемою, яку ми не тільки вирішувати, а й називати лякаємося, є російська етнічна присутність, через яку Кремль і проводить антидержавницьку, антиукраїнську політику на наших теренах", - писав Леонід Капелюшний у книжці "Час сутіні", що вийшла в київському видавництві " Факт" у 2009 році.

Коли українська нація в середині ХVII століття, у стадії формування козацької держави, переживала фазу самоорганізовування, саморегуляції, на територію України вдерлась етнічна антисистема - Московія.

"Безмірно трагічнішою є ситуація, за якої в країну, що переживає зміну стереотипу поведінки (фази етногенезу), потрапляє не просто чужий етнос, але вже сформована антисистемна община". Так казав Лев Гумільов.

http://www.pravda.com.ua/articles/2010/08/24/5316669/

Українці ніколи не визнавали позбавлення їхньої країни імені "Русь". З часів Романа Великого всі галицько-волинські князі називалися "князями й господарями Руської землі", або "всієї Руської землі", а на їхніх печатках був відображений напис - "король Русі".

Гетьман Богдан Хмельницький в офіційних документах і в дипломатичній переписці називався "господарем всієї Русі", "єдиновласником і самодержавцем руським".

[ Далі ]
http://www.pravda.com.ua/articles/2010/08/13/5296670/