У київському метро, у вагонах поїздів, на екранах сповіщення анекдоти - українською, а цитати вумніків  - російською. І скажіть, що це незумисно зроблено?!

Книги якого жанру ви читаєте?

Ніяк невдавалося віднайти цей матеріал....


У січні 1933 року законним шляхом до влади в Німеччині прийшов Адольф Гітлер. У 1933-34 рр. кілька тисяч німецьких комуністів були відправлені на «перевиховання» в концтабори. 30 червня 1934 року Гітлер жорстоко придушив опозицію, яку очолю¬вав керівник штурмових загонів Ернст Рем. У т. зв. «ніч довгих ножів» за наказом фюрера було заарештовано і розстріляно без суду 85 осіб, серед них — Рема, двох колишніх генералів — фон Бредова і фон Шлейхера, а також політичного супро¬тивника Гітлера — Георга Штрассера .
Останній епізод дослідники історії Третього Рейху подають як «необме¬жений нацистський терор, який охопив Німеччину». Однак у порівнянні з СРСР гітлерівський терор просто «незручно» називати «необмеженим». Ось факти.
У 1989 році відомі радянські дослідники фашизму і Третього Рейху Д. Мельников і Л. Чорна випустили свою чергову книгу «Империя смерти: Аппарат насилия в нацистской Германии, 1933—1945». Автори розглядають «не германський фашизм у цілому, а фашистський апарат насильства: СС, СД, гестапо, дивізію “Мертва голова”, ейнзацтгрупи, зондеркоманди та інші терористичні органи, створені нацистськими карателями спочатку для застрашення німецького народу і розгрому усіх його прогресивних сил, передусім німецьких комуністів, а надалі для знищення та поневолення мільйонів людей, які опинилися на тимчасово окупованих германським вермахтом територіях. Усі ці органи та установи, породжені нацизмом, ми назвали “імперією смерті”» .
1926  //населення 1939 //населення // % зміни
СРСР 147,027,900 170,557,100 +15.7
росіяни 77,791,100 99,591,500 +28.0
білоруси 4,738,900 5,275,400 +11.3
українці 31,195,000 28,111,000 - 9.9
Джерело: Козлов В. И. Национальности СССР: этно¬де¬мографический обзор. – Москва, 1975. – с. 249.
Посилаючись на свідчення Геральда Пельхау — в’язничного священика, який у 1963 році випустив книгу «Порядки в середовищі переслідуваних», — автори подають таку статистику виконаних у Німеччині смертних вироків: «У 1933 р. були страчені 53 чол., у 1934-му — 97, у 1935-му — 81, у 1936-му — 85, у 1937-му — 99, у 1938-му — 215». За даними міністерства юстиції, наведеними на тій же сторінці, кількість страчених виглядає так: «...у 1937-му р. були страчені 86 чол., у 1938-му — 99, у 1939-му — 123» . При цьому треба зважити на те, що справи всіх цих людей розглядалися в судах, їх засуджували до страти і вироки виконувалися у встанов¬леному законом порядку. Звісно, усім зрозуміло, що являли собою гітлерівські суди. І все-таки, як видно з наведених даних, їхній терор годі навіть порівнювати з практикою тодіш¬нього Радянського Союзу, де масові репресії були незрівняно масштабнішими і дуже часто — абсолютно беззаконними, взагалі без будь-якого натяку на дотримання бодай формальних судово-процесуальних норм...
Відомий західний дослідник Роберт Конквест писав: «Колективізація і голодомор 1929—1933 років — ця чи не найжах¬ливіша соціальна катастрофа нашого століття — призве¬ла до більших жертв, ніж перша світова війна. То й була справжня війна радянського ре¬жи¬му проти влас¬ного народу , відлуння якої чутно й дотепер. <…> ...У радянському варіанті із зрозумілих причин озброєною була тільки одна сторона, й майже всі втрати — як і слід було очікувати в такому випадку — припали на частку іншої сторони. Більше того: до чис¬ла цих жертв нарівні з чоловіками потрапляли й жінки, діти та люди похилого віку. <…> У 1970-ті роки радянський демограф-дисидент М. Максудов зазначав, що “не менше трьох мільйонів дітей, народжених між 1932 і 1934 роками, вмерли від голоду”. Інший радянський дослідник у розмові з Левом Копелє¬вим оцінив число по¬мер¬лих від голоду дітей у 2,5 млн. Із цього ми можемо робити логічний висновок, що з 7 млн померлих від голоду близько 3 млн були діти, і в більшості малі діти» .
Породжений голодомором каніба¬лізм не був рідкістю тоді в Укра¬їні — найба¬гатшій країні Європи! 25 травня 1933 року Карлсон — заступник начальника україн¬сько¬го ГПУ — надіслав секретну директиву співробітникам ГПУ та головним прокурорам, в якій говорилося, що, оскільки канібалізм не підпадає під жодну статтю Кримінального Кодек¬су, всі справи, пов’язані з канібалізмом, необхідно надсилати в місцеві органи ГПУ. Член Політбюро ЦК КП(б)У Мендель Хатаєвич восени 1933 року цинічно констатував: «Безжальна боротьба відбува¬ється між селянством і на¬шим урядом. Це боротьба не на життя, а на смерть. Цей рік був роком пе¬ре¬вірки нашої сили та їхньої витривалості. Потрібний був голод, щоб показати їм, хто тут госпо¬дар. Це коштувало мільйонів жертв, але колгоспна система має тут залишитися навіки. Ми виграли війну» .
Масові репресії не вщухали ні на день, і навесні 1937 року кремлівському керівництву довелося вирішувати, що робити з в’язнями, чий строк закінчувався, а їхнє звільнення було небажаним для режиму. Вихід знайшли в масовій «чистці» таборів та в’язниць. У ході цього «великого терору» було виконано близько 30 тисяч смертних вироків .
Можна наводити й далі безліч прикладів бузувірств радянської влади, але ми зараз обмежимося ще тільки одним. 16 жовтня 1937 року начальник управління НКВС по Ленін¬градській області надіслав секретне доручення капітану Матвєєву. Капі¬танові наказувалося розстріляти людей, засуджених особливою трійкою УНКВС Ленінградської області. Згідно з копіями протоколів засідань трійки, розстрілові підлягали 1116 осіб, утримуваних у Соловецькій тюрмі особливого призначення (СТОП). Рішення про «чистку» СТОПу ухвалила трійка під головуванням начальника УНКВС по Ленінградській області Леоніда Заковського (справжнє ім’я Генріх Штубіс), — того самого, який похвалявся, що й самого Карла Маркса примусив би зізна¬тися в роботі на Бісмарка. В’язні були етаповані морем в Кемь, потім залізницею до Мєдвєжьє¬гор¬ська — столиці Бєломор¬канала ім. Сталіна. Із місцевого слідчого ізолятора зв’язаних смертників відвозили до місця страти автомашинами. Капітан держбезпеки Матвєєв особисто, іноді за участю помічника коменданта Алафера, розстрілював щоденно від 180 до 265 в’язнів. З револьвера. В потилицю. Стріляли п’ять днів. Вбили 1111 чоловік . Я перечитав багато матеріалів Нюрн¬берзького процесу, але не знайшов жодного (!) свідчення про таку фанатичну енергійність якогось гестапівця чи есесівця...

Володимир ФЕДЬКО

"Найбільше Катинь відома через масові розстріли інтернованих поляків, здійснених органами НКВС в часи Другої Світової Війни."

Трагедія?
А у Волинській різні українці винні, бо захищалися... українців розстрілювати то не трагедія?

Або... німці когось розстріляли - фашисти, а те, скільки німців розстріляли до уваги не береться - "ярость благородная"?

Забагато лицемірства...

«В ставленні до німців поляки застосовували свою улюблену історичну тактику, підлизувалися до них, запрошували на всілякі родинні свята, опоювали і омотували своїми впливами, підсовували своїх красунь і так брали їх в руки. У той спосіб вони розігнали не одну бурю, що збиралася над їх головами. Особливо ж з’єднували собі німців відданою співпрацею у поборюванні українців»

«В останньому часі дуже міцно посилили свою боротьбу в терені північно-західних українських земель поляки і комуністи. Польські організації діють на цілому просторі Північних ЗУЗ, зцентралізовані, однак, в різних теренах під різними назвами: Легіони смерті, Бяли ожел, …., Польська організація терористична,… - все зустрічається в цілому терені. Їх спільна політична програма «Непідлегла Польська». Це їх разом об’єднує. Всі діють проти українців. Ми для них найбільші вороги (в своїй хаті ворог для якогось зайди), може, більші, як німці».

Позиція польських урядовців, жовтень – листопад 1939р.: «Мусимо протестувати проти будь-яких спроб поставити під сумнів наші права на цілісність державної території Польщі, які, можливо, робитимуться урядами або громадськістю в союзницькими нам країнах. Водночас слід переконати союзників, Ватикан і Америку в тому, що Польща повинна мати спільний кордон з Румунією. (Жаба цицьки дасть!) При цьому необхідно стверджувати, що українці є ненадійним партнером для союзників…, що у випадку віддання українцям Малопольщі (Галичини) Румунії буде загрожувати втрата Бессарабії і Буковини (звісно, бо чуже треба віддавати) і що Східна Малопольща (Східна Галичина) є територією зі змішаним населенням, котре скоріш буде прагнути належати до демократичної Польщі (демократична???), аніж до України – країни молодої і тому більш націоналістичної».

Випадок.
«15 вересня 1939р. місцеві українські селяни вбили девятьох поляків, застосувавши перед тим проти них тортури. Замордованих вивезли до сусіднього Радовицького лісу, де всі вони були закопані в землю у спільній могилі».
Джерелом цієї інформації, як вказують автори, для них слугували матеріали архіву осередку воїнів 27-ї Волинської дивізії АК. При цьому В. і Є. Семашки не повідомляють, ні ким саме були вбиті польські громадяни, ні за яких обставин стався цей злочин. Натомість інше джерело, де знаходимо відповідь на ці питання, дещо змінює уявлення про подію. У доповідній записці наркома внутрішніх справ УРСР Івана Серова від 13 жовтня 1939р., надісланій зі Львова до Москви на ім’я наркома внутрішніх справ СРСР Лаврентія Берії, читаємо:
«8 октября сего года в лесу близ Турийска Ковельського уезда были обнаружены трупы убитых и зарытых в землю 5 мужчин и 1 женщины. Расследованием установлено, что они являются жителями деревни Клюсик Турийской волости… Эти лица были расстреляны по решению группы членов КПЗУ и бывших политзаключенных из числа жителей этой деревни как провокаторы на следующий день после занятия г. Ковеля частями Красной Армии. Расстрел был якобы санкционирован комиссаром одной из войсковых частей Красной Армии. Непосредственное участие в расстреле принимали…все члены КПЗУ, освобожденные из тюрьмы нашими войсками. При выезде наших работников на место местные жители представили документы, подтверждающие провокаторскую деятельность расстрелянных, изъятые ими из архивов судов и полиции».

Я. Дашкевич: «Слід відверто сказати правду, що це був акт (акція «Вісла») помсти за велику волинсько-галицьку програну війну. Акт помсти, що виявився у застосуванні принципу збірної відповідальності до цивільного населення лише тому, що воно було українським, а не до безпосередніх винуватців». І далі: «Правду, тут треба внести певну поправку на ментальність. Не лише помста за Волинь і Галичину, але й за те, що український народ був нечемний, підступний і невдячний (кому?)».

Ігор Ілюшин. УПА і АК. Протистояння в Західній Україні 1939-1945рр.


Ми всю свою життєву енергію і політичну діяльність спрямовували на оборону польських східних територій. І зараз, помираючи, я дуже радію з того, що це нам не вдалося. Дивлячись на ту страхітливу різанину, яка відбувається в Югославії, уявіть собі, що б могло коїтися зараз на Волині чи у Східній Галичині, якщо б вони залишилися за Польщею.
(з промови міністра закордрнних справ польського еміграційного уряду в Лондоні Едварда Рачинського, 1993р.)

Натхнення народжується тільки з праці і під час праці...
Навіть людина з карбами генія нічого не дасть не тільки великого, але й середнього, якщо не буде пекельно працювати...

Справжнє прізвище письменника — Юрій Городянин-Лісовський. Народився він 14 січня 1898 року в с. Демидівці на Полтавщини. Батько був старшиною царської армії, мати походила з польського шляхетського роду.

Юрій Городянин-Лісовський — учасник Першої світової війни. В роки Національної революції — старшина-кіннотник 2-го Запорізького (збірного) полку Запорізької дивізії Армії УНР, до якої вступив у віці 20 років.

На початку лютого 1920 р., під час Зимового походу, коли Запорізька дивізія перебувала в околицях Холодного Яру, Юрій занедужав і змушений був лишитися на лікування в Мотриному монастирі, де в той час розміщувався штаб полку гайдамаків Холодного Яру. Підлікувавшись, хотів був уже наздоганяти свою частину, яка продовжувала Зимовий похід, та холодноярці, яким бракувало старшин воєнного часу, переконали його, що він тут не менш потрібний Батьківщині. Юрій ніколи не шкодував, що вирішив залишитися серед лісовиків: рік боротьби на Чигиринщині, напоєній духом Великого Богдана, став найщасливішим періодом його життя.

З перших хвилин перебування в Холодному Яру молодий старшина відчув незвичайний, войовничий патріотизм місцевих селян. І його серце переповнилось, як він потім згадував, "якоюсь щемливою радістю". Вразила Юрія й висока організованість озброєних селян та їхнє турботливе, дбайливе ставлення до українського вояка.

Холодний Яр повністю заполонив Юрія. Все своє подальше життя він марив ним, мріяв повернутися на ці, за його висловом, "святі місця".

Під псевдонімом Залізняк його призначили осавулом 1-го (основного) куреня полку гайдамаків Холодного Яру, тобто Юрій став одним з найближчих помічників курінного Івана Петренка та Головного отамана Холодного Яру Василя Чучупака.

Пізніше, у своєму знаменитому романі, Горліс-Горський писав: "Я вже й сам добре усвідомив собі, що коли дві нації борються, то білі рукавички мусять бути скинені. За п'ять років на фронтах довелося розрубати в бою не один череп... але що можна піднести шаблю на ворога, який уже кинув зброю, що ворог лише мертвий перестає бути ворогом, з цим я погодився лиш тепер, на цьому клаптеві української землі, який треба було відстояти — або загинути".

На власному прикладі Юрій переконався, що гуманізм до ворога обертається новими українськими жертвами: так, він подарував життя полоненому начальнику міліції, відпустив його, а той "віддячив", викликавши телеграфом з Єлисаветграда полк червоної кінноти. Бій завершився великими втратами для Холодноярців, а сам Залізняк потрапив у полон. Побувавши в льохах Єлисаветградської ЧК, він утік з-під розстрілу. Повернувшись до Холодного Яру, довідався, що побратими вже справили поминки по ньому...

Навесні 1921 р. за наказом підпілля Залізняк "видістався з Холодного Яру" і прибув до Львова на зустріч з генерал-хорунжим Юрком Тютюнником.

Ставши зв'язковим уряду УНР, навесні 1922-го він вертається в окуповану російськими більшовиками Україну. Підпільну роботу — під псевдонімом Горський — спочатку провадив у Києві, а потім на Поділлі. Та незабаром Юрія було заарештовано. Довелося провести 8 місяців у "тюрподі" Вінницького ҐПУ. Чекісти не спромоглися довести його вини і 16 грудня 1923 р. звільнили з-під варти.

За завданням українського підпілля Горський дав згоду працювати в агентурному апараті ҐПУ. За пізнішим висловом одного з найдосвідченіших керівників Подільського ҐПУ Галицького, Горський провалив не одну чекістську операцію.

Та у 1924-му знову арешт. Більшовики "оцінили" антикомуністичну підпільну роботу Юрія на Поділлі в 15 років ув'язнення. Ще добре, що вони не дізнались про холодноярську сторінку його біографії...

Щоби потрапити до психіатричної лікарні, з якої легше було організувати втечу, Юрій симулює психічне захворювання. Але чекісти не дуже вірили в хворобу і ще протягом кількох років тримали його у тюремній лікарні. За цей час він пізнав тюрми Вінниці, Києва, Полтави та Херсона. Нарешті, Юрія перевели до Херсонської психіатричної лікарні, звідки він і втік у квітні 1932 року. Того ж таки 1932 року, після довгих мандрів, він опинився у Рівному.

А потім був Львів, де його, нарешті, знайшла слава.

Першою книжкою, яку вдалося видати вже наступного, 1933 року, була "Ave dictator!" У 1934 р. поталанило видати повість "Отаман Хмара". У передмові до неї автор писав: "Маючи за плечима 4 роки підпільної боротьби з московсько-більшовицькою владою на Україні (з них 8 місяців з наказу своєї організації — в агентурному апараті ҐПУ), два смертних присуди і разом дев'яносто сім із половиною місяців арештів ҐПУ та більшовицьких тюрем, — я дозволю собі піднести крайчик завіси, якою закриті тайни червоної охранки".

Справді, навряд чи хто з письменників — і то не лише українських — спромігся вже тоді, "по горячих слідах", так виразно зобразити потворне обличчя ЧК-ҐПУ, як це зробив Горліс-Горський та згодом Іван Багряний у знаменитому романі "Сад Гетсиманський".

1935 року у Львові виходять друком книжки "У ворожому таборі" та перша частина роману "Холодний Яр". Трохи згодом було написано й другу частину роману "У ворожому таборі", що називалася "Між живими трупами" (про перебування в психіатричній лікарні). Юрій анонсував її вихід, а уривки з цього твору читав молоді, яка хмарами вилась довкола нього... На превеликий жаль, рукопис загубився під час бойових дій на Закарпатті. Юрій Горліс-Горський страшенно переживав утрату, тим більше, що вважав цей роман найкращим своїм твором.

Друга частина "Холодного Яру" побачила світ 1937 року. Книжка мала у Галичині величезний успіх, особливо серед молоді. В залах переповнених "Просвіт" проводилися колективні читання.

Що робив Горліс-Горський на Закарпатті? Зі зброєю в руках разом з товаришами, колишніми вояками Армії УНР, він пішов, за влучним висловом Сергія Козака, на "голос Карпатської України". Одна з газет, здається, "Діло", незабаром надрукувала повідомлення, що Юрій Горліс-Горський загинув. Вже вдруге друзі "ховали" його...

Після поразки Карпатської України Юрій якийсь час учителював у глухому закарпатському містечку, згодом перебрався до Румунії, а потім до Югославії. Тут на нього чекав виклик до Канади: українці Саскачевану запрошували знаменитого письменника оселитися в цій країні. Та поголоски про можливу війну Німеччини проти Совєтського Союзу змусили його змінити плани: Юрій Горліс-Горський справедливо вбачав у цій майбутній війні шанс для України стати самостійною державою, тому й, зрозуміло, не міг відсиджуватися у комфортних саскачеванах.

Та спочатку Юрій їде до Фінляндії, де формує відділ з українців, які потрапили в полон під час совєтсько-фінської війни, — для боротьби за звільнення України від більшовиків. Подорож до Суомі він відобразив у двох чудових статтях "Фінляндія" та "Подорожні зиґзаґи", в яких оспівав велич фінського народу, котрий весь, як один, став на захист свого національного буття.

І ось навесні 1942 року Юрій прибуває до Рівного. Майже відразу у рівненській газеті "Волинь", яку редагував Улас Самчук, з'являються спогади Горліса-Горського "Їх прийшло дванадцять".

Нарешті, у червні 1942-го, здійснюється заповітна мрія — і Юрій Горліс-Горський повертається до оспіваного ним Холодного Яру. Його душевний стан можна тільки уявити: радість повернення на повстанські стежки молодості і розпука від вигляду руїни, до якої довела Холодноярщину совєтська влада за якихось два десятиліття.

Письменник оселяється в Олександрівці і збирає свідчення учасників холодноярської епопеї.

У Мельниках Горліс-Горський відвідав батьків Петра і Василя Чучупаків і подарував їм свою книжку про подвиг холодноярців, зокрема, їхніх синів.

Могилу ж Головного отамана Холодного Яру огородили, почистили металевий хрест, на якому внизу прикріпили тризуб. "Наступного дня, — згадував учасник події Михайло Дорошенко, — в неділю, з самого ранку, в Медведівку на урочисте Богослужіння йшли гурти людей з ближчих і дальших сіл та й з Чигирина... Після служби Божої всі походом прийшли до могили отамана Василя Чучупака..."

Юрій Горліс-Горський виголосив на могилі Головного отамана Холодного Яру слово. Він згадав попередження Симона Петлюри про те, що зовнішній ворог був би не страшний, коли б ми перемогли ворога внутрішнього —незгоду між собою — та коли б мали більше почуття відповідальності перед Україною.

З наступом Красної армії почався шлях Юрія на Захід. У Львові 26 листопада 1943 р. у православній церкві Святого Георгія він бере шлюб із Галиною Талащук. "Яким я пам'ятаю Юрка? — пізніше згадувала вона. — Насамперед він був "безнадійним" романтиком... Вірний уенерівець... дисциплінований вояк і великий прихильник Петлюри..." "Любив військовиків, завжди був у повазі до старшин УНР", — додавав його товариш Петро Майсюра...

Через Австрію Юрій Горліс-Горський із дружиною перебирається до Німеччини й оселяється в таборі для переміщених осіб ("Ді-пі") в Новому Ульмі, де 25 вересня 1946 року в нього народжується донька Леся. Здавалося, життя ще попереду. Але...

В Новому Ульмі Юрій розгортає активну політичну діяльність. Поруч з Іваном Багряним, Борисом Левицьким, Романом Паладійчуком та іншими він засновує Українську Революційно-Демократичну партію (УРДП), проти якої здіймають агітацію деякі члени Закордонного Чину ОУН(б). З висоти сьогодення зрозуміло, що помилялися і ті, і ті. Але тоді...

В таборі "Ді-пі", де жив Юрій Горліс-Горський, поповзли чутки, що він запроданець, агент більшовицьких, польських та німецьких спецслужб. "Посипалися погрози, — згадувала дружина Юрія, — у вікно нашої кімнати кидалися намотані на камінці присуди смерті, у нашу відсутність в кімнаті робилися обшуки... Зник револьвер, за яким Юрко дуже шкодував, бо ніколи не розлучався зі зброєю в ті небезпечні часи... Мені й досі важко писати про ті сумні часи, коли я була свідком усіх тих наклепів і погроз..."

Юрій Горліс-Горський, якого не брала ворожа куля, загинув у Новому Ульмі , як виглядає, від рук "своїх", ставши жертвою політично-корпоративних пристрастей, які він намагався приборкати. Це сталося 27 вересня 1946 року. Але й смерть не зупинила воїна-письменника — він продовжував йти у життя своїми книжками: практично всі вони у повоєнні роки були перевидані українською діаспорою.

Продовжував жити Юрій Горліс-Горський і в легендах. Політв'язень Кузьма Дасів розповідав, як в одній з давніх комуністичних брошурок згадувалося, що 1956 року з території Австрії та ФРН до Угорщини на допомогу, як тоді писали, "угорській контрреволюції" проникали українські "контрреволюціонери" і серед них — Юрій Горліс-Горський, який нібито став радником угорського генерала Кішбарнака...

У 1994 році "Холодний Яр" нарешті було видано в Самостійній Україні, за яку і боролись герої цього документального роману.

Складено на основі:

1) "Повернення Отаманів Гайдамацького краю"
Р. Коваль
Київ
"ДІОКОР" 2001

2) "Ще раз про Горліса-Горського і 'Холодний Яр' "
М. Слабошпицький
"Народна Газета" №20 (49) травень 1992

http://unknownwar.com.ua/holodniy_yar/hy_author.html