- Чи я гадав, що воно таке погане, мале, з великими патлами? – схвильовано мовив старий Валентину, який із нетерпінням чекав новин. – А казали Махно – цар, Махно – Бог! Хіба ж такі погані бувають царі!? Нікчемне, одне слово… Дідусь перехрестився. – Так ото зійшлися вони – Махно і Щусь, почоломкалися і щось балакають. А безнога «Правда», наче пес, за ними лазе!... Десь з’явилась бричка з самогоном, хлібом і медом… І почали частуватись і других частувати. Дають і мені, а я кажу: «Дякуючи Богові, власне маю, боюсь чужим, то ще й награбованим, подавитися». Махновець зиркнув як звірюка і кинув в обличчя мені хліб святий з метод. Нагнувся я, підняв. «Собаки з’їдять», - сказав. І пішов додому.

Р. Коваль. Багряні жнива Української революції.

Що ж стосується Івана 4, то його манила в Престольний Край зовсім не жага наживи і навіть не турбота про безпеку своїх границь (бо Хаджи-Тархан ніколи не погрожував Московії), а та сама слава золотоординського спадку, що дозволила б йому претендувати на обширні простори обох материків.

Ще в 1547 році великий князь московський проголосив себе царем.(?) Ніяких прав на цей найвищий титул він не мав, оскільки пращури Івана були не царями, а лише великими князями. З точки зору кримських ханів Велике князівство Московське було одним із улусів Орди і титул великого князя приблизно відповідав чину улусного бея – такого, наприклад, як керівник Мангитів при ординському дворі. Це видно із переписки московських князів і мангитських беїв початку 16 століття: оскільки обидві сторони вважалися рівними за рангом, то відношення старшинства між ними визначалися не титулами, а лише різницею у віці, яка встановлювала, хто буде вважатися «старшим братом», а хто «молодшим». Але жоден із мангитських беїв, яким би могутнім він не був, ніколи не насмілювався проголосити себе ханом – а саме це зробив тепер амбіційний московський правитель. Недивно, що кримський двір не визнав за ним цього статусу (як не визнав і цілий ряд країн Європи).

Ієрархія чингизьських і західноєвропейських титулів не зовсім тотожна між собою, але, в цілому, титул хана можна співнести з титулом короля. Але Іван ставив себе вище європейських королів і визнавав рівним собі лише германського імператора і османського султана – в очах Криму він наважився проголосити себе не ханом, а «ханом над ханами», тобто падишахом, хаканом…

Для спорів із Заходом у Івана була готова легенда про походження московських правителей від древньоримських імператорів, а для спорів із Сходом – важко спростовний довід: ким же ще, як не «ханом над ханами», може зватися правитель, якому давно служать хани-Чингизіди в Касимовському юрті? Недавні події на Волзі (знищення Казані) лише підкріплювали цю аргументацію: той, хто заволодів двома ханства ми, може бути лише ханом («царем»). Прихильники Москви у Великому Улусі, намагаючись вислужитися, вже давно присвоїли йому цей титул, величаючи Івана «Білим падишахом» і навіть заявляючи – всупереч здоровому глузду – про його пряме чингизьке походження.

Так на простори Улусу виступив самопроголошений хакан, що намагався утвердити на зміну Старому Сараю Бату-хана і щасливому Сараю Менгли Гірею свій «Новий Сарай» Москву. Він вступив в боротьбу з природними нащадками Чингіза за спадок Золотої Орди, і на його стороні стояли сила і військова удача. (?) Для того, щоб стать єдиним власником цього спадку, йому залишалося перемогти нинішнього хакана Великого Улусу.
Тобто, завоювати Крим!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!

О. Гайворонський. Повелителі двох материків.

П.С. Із хлопів хакана у "царі", потім у "царі всія Русі", а до візантійських імператорів легенду зробили, а проголосити невстигли.  Ревалюція тавварісчі!

Севастополь - русскій город, руссской "слави"

Багато років тому, рушивши завойовувати світ, нащадки Чингізхана присвоювали підкореним народам старі монгольські назви, до яких самі звикли в рідних степах. Так, народи-землероби з їх вуст отримали назву «тат» (в самій Монголії так називали уйгуров), а кипчаки-стотарі – «татар» (так називалося монгольське плем’я винищене Чингізханом). Ці імена прижилися: свої «тати» і свої «татари» були в Центральній Азії, на Кавказі, в Криму і в багатьох інших краях, де правили Чингізиди. Різноплемінні «татари» в різних куточках Великого Улусу сильно відрізнялися між собою, і об’єднувала їх лише влада монгольської династії і однакові назви, що присвоїли їм завойовники.

О. Гайворонський. Володарі двох материків.

Доходило не те що до якихось дивних чи неоправданих явищ, а просто до чогось такого, чому й назви прибрати трудно, бо назва «курйоз» була б занадто слабою кваліфікацією. Загальна «система» вимагала того, щоб справа робилася чи завдання виконувалося не по суті, а лише формально, напоказ. На цьому плодючому ґрунті виростали знамениті квітки. Для ілюстрації один лише факт. «Форма» вимагала, щоб вояки по команді «плі» (стріль) стріляли всі як один. Чи вони «по суті» вміють стріляти – це не так важливо. Отже, коли в армії забракло зброї, то й резервові батальйони далекого запілля мали обмаль гвинтівок для навчання нових вояків. Тому один (в може, й не один!) запільний «герой» навчив своїх вихованців стріляти «залпом» не більше, не менше, як … у долоні, ц.зн. по команді «плі» всі плескали в долоні, причому строго вимагалось, щоб плескали всі як один. А що вони не тримали ніколи в руках гвинтівки, - це мабуть запільний «герой» уважав за річ другорядного значення , бо ж він сам був продуктом «системи», для якої головну роль грала форма. Отже, замість того, щоб з невеликою кількістю гвинтівок вивчити по черзі всіх вояків з ними поводитися та вміти з них стріляти, той «герой» волів вивчити їх ляскати в долоні, бо навчити при малій кількості гвинтівок велику кількість вояків стріляти «по суті» - це справа довга і трудна, а «по формі», ц.зн. ляскати в долоні, можна доволі скоро й легко вивчити хоч цілу армію. Коли ж ці «формальні» стрільці долонями прийшли на фронт і взяли уперше, очевидно, до рук гвинтівки, то на інспекції при команді «плі» вони спочатку не знали, що робити, а потім поклали гвинтівки на землю (стояли на коліні) і … ляснули в долоні. Чи могла б людська фантазія видувати щось подібне, я не знаю, але «система» це завдання виконувала щодня прекрасно, бо вона мала своїх ретельних виконавців.
Мені мало доводилося бачити серед кадрових старшин таких, які б не тільки чесно виконували добровільно прийняті на себе обов’язки військової людини, але які б активно поборювали й негативні наслідки знаменитої російської «системи».

Микола Галаган. Із моїх споминів...

Я вже давніше помітив, що міністр д-р Сабо говорить одним із діалектів «руської» мови, який я прекрасно знав ще з дитинства, бо міністр, так само, як і я сам в дитинстві, замість «і» вимовляв «уи». Отже, я сказав міністрові, що й я умію говорити точнісінько так, як говорить він. На доказ цього я став говорити своїм чернігівським діалектом. Д-р. Сабо, видно, зовсім цього не сподівався. Він питав мене, звідки я родом, і коли почув, що я аж з-за Києва, із Чернігівщини, то здивувався, як видно було, ще більше. Після невеликої паузи, міністр заявив, що говорити так, як я з ним говорив, не може людина, яка не знала тієї мови з дитячих років. Він додав, що це справді, на його думку, є доказом того, що ми є собі «руидні брати». Я це цілком потвердив і зі свого боку заявив, що коли в Закарпатті й на Чернігівщині живуть рідні брати, то трудно сумніватися в тому, що на цілому просторі між тими двома областями (в тому числі й у Галичині) живуть також наші рідні брати, значиться, що ми всі є членами одного народу українського. Звернув я, між іншим, увагу міністра на той факт, що в мадярській мові назва “orosz” (читається «орос» ц.т. «руський») відноситься в першу чергу до тих «руських», які живуть на цілому просторі від Закарпаття до Київщини й Чернігівщини. Для тих же, що живуть далі на північ, мадяри мають окрему назву «moszka» (читається «моска», ц.т. «москаль»). Лише згодом, головно в різній офіційній кореспонденції, почали називати словом “orosz” також і росіян (великоросів чи москалів). Отже, виходить, що мадяри, так само як і наші предки, ясно відрізняли українців «руських» від росіян «москалів». Після цього маленького інтермецо якось нібито змінився і самий тон нашої розмови, яка набрала більше, я б сказав, інтимного характеру.
Звичайно, що офіційне становище члена правительства не дозволяло д-рові Сабо бути зі мною зовсім одвертим, тим більше, що ми бачилися перший раз. Я не можу тішити себе тим, що переконав д-ра Сабо в помилковості його попередніх міркувань, чи зробив його українцем, але думаю, що наша розмова до певної міри на нього вплинула. Ми прощалися зовсім дружньо.

Микола Галаган. З моїх споминів...

Коли не хочеться переживати ту мерзоту, яка є, краще думати про те, чого вже тут давно нема. Раніше воно ще траплялося, але вже й тоді, коли я застав його, воно трималося на межі зникнення. То були дрібниці, які здавалися курйозними, одірваними од первісного смислу. Приміром, моя баба казала:

— Вітя, постав віник ік строці!

Або:

— Чого ото віник лежить не к строці?

Те дивне словосполучення вимовлялося не так, як тут написано, а разом — ”ікстроці”, ”некстроці”, причому з наголосом на ”о”, і це заважало розгадати його. Воно здавалося неправильним, бо не звучало по радіо й не траплялося в книжках. Хоча, як я здогадався згодом, походження його якраз книжне, воно з лексикону писарів, які ще писали гусячими перами, а може, й з лексикону поетів, що були тими самими писарями.

Не ік строці — значить щось таке, що не лягає в цей рядок (в цю ”строку”).

Баба була цілковито неграмотна, отже, це словосполучення дісталося їй від якоїсь давнішої цивілізації, де в побуті мислили категоріями віршотворення. А порядок уявлявся, як строфа, куди вписується і віник, і все, що завгодно.

Крім баби, те словосполучення уживали лиш кілька людей, останній з них (зовсім останній) загинув зовсім недавно — їхав на велосипеді і його збила машина.


Або ще у баби було:

— Ну що ти порозкладав свої лейстри!

Це коли в мене зошити й книжки по всьому столу. Я аж потім зрозумів, що ”лейстри” — то реєстри. Слово з козацького XVII століття. Воно звучало у баби зневажливо — мабуть, дісталося їй вже тоді, коли ці реєстри втратили цінність.

До теперішніх трендів-брендів баба не дожила. Та в неї були свої претензії до слів, що здавалися всім зрозумілими. От радіодиктор каже: ”…нарастить производство молока и мяса!” Баба щоразу відповідала йому:

— І-і-і… шоб тебе собаки з’їли!


Віталій ЖЕЖЕРА http://gazeta.ua/index.php?id=348305

«При Петре мы были настолько бедны, что после Нарвы колокола переливали на ружья. И ничего. После Полтавского боя все изменилось... Если бы нам пришлось перенести войну на неприятельскую территорию, то враг должен за честь считать, ежели я ему заплачу кредитным рублем. Даже кредитные билеты я отдал бы с сокрушенным сердцем. Неприятель должен кормить нас даром. И без того наш народ нищий по сравнению с соседями, а я еще буду платить врагу деньги, заработанные горем, бедой и тяжким трудом рязанского мужика. Я такой сентиментальности не понимаю».