Декого дуже цікавить наше приміщення і наша земля... Табачник обдурив Кабмін... В 11-му столітті північні сусіди не мали мови, бо й сусідів не було... Чому росіяни не визнають українську мову? Бо визнати мову – визнати народ...

З ініціативи головного чиновника від освіти Дмитра Табачника, Національний науково-дослідний інститут українознавства (ННДІУ) перетворили на “Національний науково-дослідний інститут українознавства та всесвітньої історії”. Реорганізацію установи в колективі назвали її “фактичним знищенням”. Про подальшу долю інституту ми запитали в директора інституту українознавства Петра Кононенка.

Петре Петровичу, ви вже опікуєтеся і “всесвітньою історією”?

Про розпорядження щодо реорганізації нашого інституту, прийнятого Кабміном, ми дізналися з повідомлення по “5-му каналу”. Це грубе порушення юридичних і моральних норм. Адже має бути ухвала колективу інституту, а нам ніхто нічого не повідомляв навіть. Але на цьому порушення не закінчилися. Міністр Табачник зробив пропозицію щодо реорганізації на засіданні Кабміну, і робив її без ухвали колегії міністерства. Це була його особиста ініціатива. За це в будь-який країні він би одразу позбувся посади. Вийшло, що він обдурив Кабмін.

У розпорядженні було прописано, що воно дійсне в разі виходу указу президента. Таке враження, що диктувались умови і президенту. Так само несподівано ми дізнаємося з преси про відповідний указ Януковича.

А чому не можна було створити окрему установу з вивчення всесвітньої історії?

Що таке зробити інститут всесвітньої історії? Перше, треба, щоб була концепція. А її немає. Кадрів – немає. Фінансування – немає. Це вже не про мільйони йде мова. Це технології, міжнародні центри і зв’язки, створення ще однієї світової системи. Це, очевидно, можна було б робити на базі Інституту історії. Але за моєю інформацією, Інститут історії від цієї революційної ідеї пана Табачника відмовився. Тепер вирішили з ходу атакувати нас: а раптом вдасться?

Усе це нав’язується колективу, з яким ніхто не розмовляв. Досі в нас немає жодного документа, яким би нас хоча б інформували про ці нововведення.

Ми давненько запримітили, що декого дуже цікавить наше приміщення і наша земля. Просто так це не взяти. Тоді як? Реорганізація, котру мислили як ліквідацію. Створюється інститут історії, туди саджаються свої люди. І яка там світова історія? Це світова трагедія, що у цивілізованій країні можливі такі варіанти.

Зараз з кого спитати? З президента – він одержав подання Кабміну. З Кабміну? Він одержав подання міністра. А тут уже треба ставити крапку. А де були міністри і економіки, і фінансів, і соцполітики? А хто з них запитав, на якій основі робиться ця пропозиція і що далі?

Не виконувати укази президента не можна, але хто має виконувати? Якщо до мене прийдуть і спитають: чого не виконуєте? Я скажу: а в мене немає ніяких матеріалів, що це звернення до мене.

Сьогодні експерти виступають з критикою нової “мовної і літературної концепцій” від Міносвіти. Ваш інститут як профільну установу Табачник запрошував до розробки цих “концепцій”?

Ні. Найгірше, що за реформу беруться непрофесіонали. Табачник уявлення не має про школу, крім того часу, коли він сам туди ходив. Як кажуть: “печально, когда сапоги начнет точать пирожник, а пироги печать сапожник”. А в нас взялися саме в цьому ключі вирішувати освітні питання.

Мова – єдина категорія, яка об’єднує суспільство. Ніщо інше – ні економіка, ні культура, ні церква. А чому мову протиставляють? Бо тоді можуть поділити. Ця політика згубна для держави.

Сьогодні великі дискусії з питань мови. Часом диву даєшся. А треба лише почитати історію. У 1924 році вийшла хрестоматія української мови. Авторами статей були двоє видатних вчених – російський Олексій Шахматов і український Агатангел Кримський. І вони показують, що вже в 11-му столітті українська мова була структурована. Так, в 11-му столітті наші сусіди не мали своїх мов, бо не було сусідів.

В “Ізборнику Святослава” написано, що руська мова настільки багата й важлива, і в ній можна знайти щонайменше 27 тропів. Це тільки 11-е століття. Я почитав твори сучасних письменників – у багатьох стільки немає.

Дуже важливий у цьому плані літопис Аскольда. Як він повідомляє, у 860 році кагани Аскольд і Дир на чолі 60-тисячного сухопутного війська і кілька сот кораблів пішли на Константинополь. Коли імператорам доповіли, що руси напали, вони сказали: простягнути ланцюги й не пускати. Але скоро повідомили, що руси вже в Константинополі. Тоді зібралися за круглим столом і уклали угоду, за якою Аскольду й Диру, їхньому війську і всім мешканцям Руської держави надавалися широкі можливості – торгувати й рухатися по всій Візантійській імперії і брати участь у важливих громадських та політичних подіях.

Візантійські імператори зобов’язалися сплатити данину київським каганам, зокрема Київському князівству, Переяславському і Чернігівському, і запропонували: чи не перейняли б Аскольд і Дир їхню віру. Тоді Аскольд запитав: а чим ваша віра краща за інші? Його повели в розкішні храми. А потім він зізнався, що в нього проблеми з очима й поцікавився: чи не могла б їхня релігія в цьому допомогти. Його залишили в храмі. І на ранок Аскольд бачив. Тоді він сказав: добре, я приймаю вашу релігію. Але христився на своїй землі. І першим у 860 році хрестив киян. Володимир Великий не був першохрестителем. Він надав християнству статус офіційної релігії. Церква це знає. У 870 році Патріарх Константинопольський прислав у Київ єпископа. Це вже була канонічна церква. Це була материнська церква, з якої все розвивалося.

Сьогодні нам пропонують теорію “Руського миру” і кажуть: пора об’єднувати землі й захищати всіх православних. Кажуть, “руський мир” будується на “істинному православ’ї”, тобто російському. Кажуть: ви не справжні, от ми справжні. Але ж Юрій Долгорукий за своєю військовою дружиною привів хрестителів у 12-му столітті. Чому ж зараз мати повинна бути упосліджена, оголошена несправжньою?

Нам кажуть, що ми маємо відмовитися від “неправильних” поглядів, написати спільну історію. А що таке спільна історія?

Ні про якого Аскольда й Дира не згадувати, а визнати теорію “єдиного східнослов’янського племені”, єдиної віри і єдиної держави. Пізніше це буде самодержавіє, православіє і народність. Відомі імперські речі, які рішуче не сприймалися українським менталітетом, бо коли там було самодержавіє, тут були демократичні ідеали.

Коли наші князі приймали християнство, у цей час до римських імператорів звернулися моравські князі Коцел і Ростислав з проханням дати своїх мудреців, які б допомогли їм створити азбуку, бо люди хотіли читати священні книги, і не було кому їх перекласти. Імператор спитав, хто згоден займатися цією справою? І пішли, зокрема, Кирило і Мефодій у Моравію, Болгарію, Чехію, Польщу, Русь, обійшли все, вивчили й доповіли імператору (про це йдеться у літописі Аскольда): якщо в основу покласти руську мову і збагатити її певними елементами інших мов, то можна створити грамоту, якою можна буде перекладати і нею послуговуватися.

Кирило і Мефодій не творили мови. Вони робили алфавіт, поклавши в основу живу руську мову. Вони називали руську мову найрозвиненішою. А тепер нам доводять, що українська мова – це чийсь діалект. Це ж сором! Є документи.

Які сьогодні права української мови в Україні. Табачник бідкався, що на “багатомільйонний російськомовний Київ” лише 7 російських шкіл?

А я запитаю: а скільки українських у Москві? У Санкт-Петербурзі? В усій Росії? Там же мільйони українців!

Чому росіяни не визнають українську мову? Бо визнати мову – визнати народ.

Чи треба в Україні вивчати російську? Бажано. Але чому не вивчати японську, китайську, індійську? Чому потрібно зациклитися на одній мові? Це ж і є та асиміляція, яка суперечить природному началу. Нема мови – нема людини. Немовля – це той, хто не мовить. От бувають і народи немовлята. Україну хочуть зробити таким немовлям. Як агресивно захоплюють Інтернет, телебачення, вузи!

Сьогодні армію не пошлеш завойовувати сусідів. Тоді винайшли інший спосіб – релігію. Патріарх Московський Кирил – ніякий не церковник. Він не займається питаннями душі, безсмертя, людини і Бога. Це політик, для якого єдина мета – імперія. Як її збудувати? Він вважає, що пустивши по колу релігійну карту.

Ідея дати можливість обрати мову навчання – це блюзнірство. Бо прийде хлопець із села угорського, румунського, татарського – то хто ж у нього буде приймати цими мовами іспити? Очевидно, він має складати їх російською. А це означає, що університети скрізь мають поновити кафедри російської мови. Це ігнорування всіх мов і витіснення державної мови.

В Англії щороку додають до словника десь 800 слів. А в нас слова зникають. Ніхто не підрахував, скільки. Мова усихає. Є люди, які керують нами, але на знають української, державної мови. Українська мова – це не предмет ні в школі, ні у вузі. Це конституційна норма.

Не можу не запитати вас про спільні підручники чи посібники з історії, пропоновані Табачником...

Панові Табачнику не подобаються підручники з історії, бо вони не подобаються ідеологам “руського мира”.

Як можна написати спільну історію? Німці з поляками вже 20 років пробують домовитися. Нічого не виходить. Німці з французами теж намагалися. І вирішили, що нічого з того не буде. У кожного народу, у кожної людини є своя історія.

Збираються писати історію Росії і України. А як без Туреччини, без Молдови, без Угорщини, без Польщі, без Білорусі, без Литви?

Що ми знаємо про наших сусідів турків? Про їхні набіги? Звичайно. А наші набіги – були? Були. А коли Богдан Хмельницький починав похід – хто був його союзником? Кримські татари, які були під турецьким началом. Турецьке і кримське ханство не раз нам забезпечувало протекторат. А ми історію написали з точки зору інтересів Росії.

Якою буде спільна історія? Ми знову будемо придатком у всіх сферах. У тому числі в державності, праві, хоча ми мали “Руську правду”, коли ще не було наших сусідів. Ми мали конституцію Пилипа Орлика, коли у світі були три перші національно-демократичні республіки: Нідерланди, Англія і Україна – козацька держава.
Історик Михайло Грушевський пише про залишки поселення в теперішньому селі Мезин на Чернігівщині. Цьому селищу 18-20 тисяч років. Ясно, що наші сусіди не зацікавлені його згадувати, бо воно належить нам. Якщо проаналізувати, як будувалося там житло, як робилися комунікації, які були малюнки, скульптура, то подібні хати і подібні планування були при Трипіллі, а це до нашої ери. І знову тоді про наших північних сусідів ще мова не йшла.

Торік Міжнародний конкурс з української мови ім. Петра Яцика мало не зірвався, через те, що Міносвіти на чолі з Табачником одноосібно вийшло з числа організаторів конкурсу. У вас днями теж відбудеться Міжнародний конкурс з українознавства для учнів 8 – 11 класів. Чи допомагає вам Міносвіти у його проведенні?

Якщо люди намагаються усунути українську мову з аспірантури, але при цьому пропонується вступний іспит з російської, – тут політика цілком очевидна.

На словах вони підтримують конкурс. Назвали цифру, що 7,5 мільйона дітей взяли в ньому участь. Це було блефом. Аби в нас стільки дітей стали аматорами української мови, у нас би мовного питання не виникало.

Нам надіслали 587 рефератів. Причому найбільше – з Донбасу. Це означає, що Україна жива, що б вони не робили.

Розмовляла Анна Ященко

Ви повинні зрозуміти,

що ніколи не вдалося б подолати ворога поза міською стіною,

доки ви в самому місті не приборкаєте тих,

хто йому подає свою руку допомоги.

Демосфен.

Тема Росії в українській національній свідомості і культурі має навіть не зовнішнє, а внутрішнє значення. Від 17 ст. російський світ увійшов в українську історію, духовно-церковне життя, а потім у соціальне і ментальне буття, з особливою силою. Сила ця полягає у тому, що один народ (російський), ведений деспотичною владою, відкрив для себе в історичному просторі іншого народу (українського) духовні і культурні джерела, які дзвеніли величчю, багатством справжньої традиції. Ця традиція, тобто сакральні основи власної органічності, містерії етнічного розвитку слов’янства, синтез глибоких цивілізаційних нуртів, що споконвіків вирували в причорноморській Понтиді, промовляла про особливе покликання земель, які благословив на берегах Дніпра апостол Андрій, земель, що були прабатьківщиною для різних арійських народів, що животворно гамували в собі вітри зі Сходу і Заходу, історичні потоки з Півдня і Півночі.

Тоді, у 17ст., напівтатарська Москва зрозуміла, що приєднуючи до себе Київ, вона перебирає собі якусь священну, понад часову місію, включається в кульмінаційні дійства всієї Східної Європи. Раптом окраїна, відстале царство серед дрімучих лісів Євразії почало перетворюватися, перехопивши ідею Києва, в духовний центр світового православ’я.  Тому з таким поспіхом і фанатизмом московські монахи і попи за підказками українських мудреців із Києво-Могилянської Академії переписували історію, перебирали давню славу і переінакшували українські культурні здобутки минулого. Власне, те, що відбувалося між Московієї і Руссю після Переяславською ради 1654р., не було ані політичним союзом двох державних утворень, ані братанням двох слов’янських народів, ані злиттям двох православних традицій. Було це невпинним поглинанням один етносом животворних основ буття іншого. Ніяке порівняння не буде таким точним для означення російсько-українських стосунків, як порівняння їх до взаємин між вампіром і його жертвою. Кров жертви не сприймається вампіром як якась здобич, ні, це просто для нього живодайний еліксир насущності. Для ново імперської Росії у 17-18 ст. українські духовні, історичні і культурні джерела були чимось таким, без чого вона не мислила своєї вимріяної величі. Адже ці джерела давали їй маємтатичну візію колишньої імперальної Київської держави, ідею великого християнського місіонера, розбудованої церковної культури і літератури, зрештою, вироблену літературну мову, яка згодом лягла в основу російської літературної мови. Тільки зайнявши ці київські позиції, Москва могла говорити зі світом, насамперед із православним світом, як справжній духовно-церковний авторитет. Відтоді, за геніальною підказкою православного малороса Інокентія Гізеля, усе, що діялося й здобувалося українськими силами й українським духом, почали називати «руським» у значенні «російським». Ця легальна інкорпорація української історії – це найбільша ідеологічна і культурна крадіжка у світі.

Це поглинання української традиції Москвою було настільки захопливе, повне і нібито самозрозуміле (як кров для вампіра), що в пізніші часи будь-який натяк на українське сепарування, на українську оригінальність, на українське культурне й історичне право на ту ж саму традицію, традицію власне українську, сприймалися завжди москвинами із широко розкритими очима, як якесь непорозуміння, кощунство, алогічність, як відхід від втрата чогось особливого зближеного, засвоєного, майже рідного. Відтак усі, не лише політично-військові, а й ідеологічні, конфлікти у площині україно-російських стосунків сприймалися в Росії як певний «есхатологічний злочин» (адже метою історії, за московськими ідеологами є кінцеве повне злиття всіх східних слов’ян), як відхід від чогось сакрального, від самозрозумілого і раз та назавжди утвердженого. І тому, коли доходило до збройних конфліктів між народами, Московія завжди діяла так безщадно, так руйнівно і з такою ненавистю, яка дихала відчуттям боротьби з останнім злом. Саме така ненависть двигтить у вічних прокляттях Мазепи, в абсолютному запереченні петлюрівщини, в найчорніших демонізаціях бандерівщини (цього найорганічнішого і найефективнішого вияву українського націоналізму).

Після «ночі бездержавності» у 18 ст. (Є. Маланюк) українсько-національний рух початку 19ст., що розвивався під впливом ідей європейського романтизму, в умовах Російської імперії набув повновартісних форм роялізму. Українські культурники і публіцисти, громадські діячі й урядники почували себе вірнопідданими імперії, його царської Величності і не думали про якісь бунти чи революції. Ті емоційні спалахи обурення і заклики до великого національного пробудження, як ніколи виривалися з уст самотнього поета-пророка, Тараса Шевченка, або тонули в загальній сонливості нації, або просто були заборонені і старанно ховалися від явного світу.

Кілька поколінь Української патріотичної інтелігенції протягом усього 19ст. формувалися і діяли у свідомості та за принципами органічної повільної праці на ниві народної просвіти. Ідеологія і програма національного руху не передбачала таких постулатів, як системна критика умов національного гноблення українців і російській імперії, як мобілізація національної наступальної, як формулювання чіткої антиномії у площині «національна свобода (визволення) – імперська неволя (асиміляція)». У сфері культури національне самоусвідомлення українців відбувалося через різні форми артикуляції, регіональних власних традицій від загальноросійського світу. Великою мірою це йшло шляхами фолькльоризації української свідомості. І в цьому теж виявилася поступка українських інтелігентів російській домінанті: висока культура, велика традиція спадщини Київської Русі, колись розвинена церковна культура України віддавалися, за теорією східно-словянської єдності, єдиного православного простору, Росії. Відтак українським культурникам довелося плекати національну свідомість майже від нуля.

Така ситуація закономірно зродила одну велику проблему: український етнос і його культура бачилися лише як частина, фрагмент якогось потужного і колосального всеросійського світу, світу, що майже подібний до українського, сповнений таких самих цивілізаційних, духовних і естетичних основ та характеристик. Таким чином, відверта опозиція між українством і російсьством як умова повного українського національного визволення ніяк не формувалася.

Справа ускладнилася додатково ще й тим, що від 1860-х років почав наростати український прогресистський соціалістичний рух, інтелектуальним лідером якого став Михайло Драгоманов (1841-1895). Вихований на російських ліберальних ідеях, перейнятий візіями все європейської космополітичної солідарності, демократичного поступу, цей надзвичайно талановитий публіцист і вчений створив нову ідеологічну парадигму для українського руху. Центральним місцем цієї парадигми було ствердження потреби орієнтуватися на передову частину всеросійського революційного руху, на російських лібералів і соціалістів, з одночасною критикою системи російського царизму як надто консервативного, імперського і деспотичного явища. М. Драгомановим і його послідовниками була запропонована ідеологічна формула українська: «разом із російськими лібералами і соціалістами проти російського царизму за майбутню федерацію України в демократичній російській імперії».

Така формула була подвійною ілюзією та утопією. По-перше, російські ліберали, навіть найшляхетніші (за дуже рідкими винятками), в українському питанні (так само і в білоруському) залишалися непохитними імперіалістами і шовіністами, оскільки, за описаною нами вище логікою мислення, не уявляли собі українського історичного і культурного світу поза російським цивілізованим колом, сприймали весь український проект, як «змову Сатани». Невдовзі це підтвердили події революції в Росії, коли всі росіяни, без огляду на політичні та ідеологічні розходження, об’єднувалися в один табір для війни з українством. По-друге, російська імперія реально ніяк не піддавалася демократичному реформуванню, вона могла існувати тільки на основі максимального централізму, несвободи, деспотичної системи. І це також підтвердили події російської революції 20 ст., коли владу змогли захопити саме большевики як ультра деспотична ідеологічна та політична сила; зрештою, це правило підтвердили події і спосіб розвитку посткомуністичної Росії: сьогодні демократія – це лише ширма для цілком автократичного суворо ієрархічного путінського режиму.

Олег Баган.

Донцов Д. Дух Росії. - К.: Укр. вид. спілка ім. Липи, 2011. - 135 с.

Петро Іванишин, доктор філологічних наук, професор, Науково-ідеологічний центр ім. Дмитра Донцова

"Перед смертю Шевченко зовсім ясно усвідомлював собі, що найстрашніша болячка, яка зжирала Україну, це були ті «шашелі», які тліли і роз»їдали націю зсередини. Вони були різні, але завершенням їх, перестерігав він, мають бути оті другі Івани, активні перевертні і слуги катів."  Донцов Д.

Ліберальний неоцинізм, або Чому бояться Ліни Костенко? Олег Баган, Науково-ідеологічний центр ім. Дмитра Донцова Недавній скандал у Львові після обговорення книги Ліни Костенко «Записки українського самашедшого» в книгарні «Кабінет» і відмови письменниці їхати до столиці українського П’ємонту із презентацією твору та серія негативних відгуків в медіях про цей твір ще раз оголили болючу проблему української сучасності: неоцинізм як явище, як загрозу. Власне, геніальна Ліна Костенко поставила діягноз цій руйнівній тенденції ще у 1993 р., коли вивела цю формулу-оцінку макротенденції сучасності – «гряде неоцинізм» – і вийшла з літ процесу. Останній твір авторки, справді, болючий, оригінальний, і несподіваний. Це могутній згусток актуальних соціальних і моральних проблем, дивовижне ядро злютованості політичних і філософських оцінок епохи, суворий розтин гангреноїдних плям національної ментальності та історії. Зрозуміло, що не кожен читач, тим більше читач, дезорієнтований і запудрений гламурністю та вульгарністю сучасної масової псевдокультури, виявився готовим до такої естетики та ідейної загостреності в літературі. І в минулі літературні епохи було так, що майже кожен новаторський і згущено проблемний твір великого письменника сприймали далеко не всі. Однак у цій серії відгуків підступного і вульгарного змісту виявилося інше: світоглядні, онтологічні, моральні розходження і несумісності між критиками і письменником. Ідеться про об’єктивний і неуникненний конфлікт між космополітичним лібералізмом як цілісною ідеологією та світовідчуттям і національним традиціоналізмом як ідеологією і світовідчуттям. Цей конфлікт насправді розвивається в нашій культурі і суспільстві вже давно, від кінця 1980-х рр., відколи в країні почалася системна пропаганда через ЗМІ і масову культуру принципів і вартощів західного неолібералізму з його домінантними засадами іррелігійності, космополітизму, меркантилізму. Правда, спочатку він відбувався під маскою «засвоєння всього західного», «прийняття норм відкритого суспільства» й «абсолютної свободи митця» і обґрунтовувався теорією толерантності до думки іншого, тобто гаслом цілком милим і, здавалося б, незагрозливим. Так вихлюпнулися в українську літературу перші «незалежні» письменницькі групи типу Бу-Ба-Бу, «Лугосаду», «Нової дегенерації», «Пропалої грамоти» та ін. Українське літературознавство, критики і читачі тішилися з цього як з чогось нового, несовєтського і похапливо та довірливо ловили всі нові «художні віяння часу». Згодом потік ставав щораз ширшим, його хвилі – щораз каламутнішими, а його художні «корали» щораз руйнівнішими. У 2000-і роки усе це вибухнуло постмодерним морем графоманії, порнографії і художньої елементарщини. З’явилися відповідні критики і видавці – безпринципні, агресивні, прагматичні, – які усе це активно пропагували, вихваляли і просували в усі можливі простори і ніші культури. Суспільство ж поволі звикало до примітиву, відвикало від справжньої літератури, морально і духовно сплющувалося і ставало всеїдним. Майже ніхто не наважувався це критикувати і назвати своїм іменем, правдиво оцінити хоча б такі плюгавенькі творчі потуги, як Любка Дереша чи Ірени Карпи, Люко Дашвара чи Софія Андрухович. Адже усе це подавалося у відповідних журналах та інтернетресурсах як «вияви справжньої творчої свободи», «естетичне багатоголосся в дусі західного лібералізму», «освоєння незвіданих пластів людських почувань і візій», «заповнення порожніх, але потрібних, ніш національної культури». Насьогодні ліберальний неоцинізм як літературна течія має усі належні завершені форми й структурні елементи для повноцінного наступального розвитку: фінансову підтримку, свої видавництва, свої часописи, середовища, відпрацьовану стилістику культурної поведінки і самоорганізації, суспільне сприйняття, обумовлене приходом цивілізації примітивного споживацтва й естетичної дезорієнтованості. Він має своїх авторитетів і гуру: письменників – Ю. Андруховича, О. Забужко, О. Ірванця, літературознавців – Г. Грабовича, Т. Гундорову, В. Агеєву, своїх ідеологів – М. Мариновича, Я. Грицака, Т. Возняка, які у різні способи, під різними приводами і за кожної нагоди теоретично обґрунтовують потребу для нашого «хворого» соціуму мати «трохи скепсису» для протидії можливій національній гордості, «трохи бруду» в дусі Фройда для утвердження естетичного плюралізму, «трохи прагматики» в дусі самокритики для зміцнення національного імунітету. Відтак цей потік лібералізму, спочатку як забава хлопчиків-неокомсомольців, згодом перетворилася в широкий мейнстрим цинічної деструкції національних вартощів, висміювання героїки, паплюження традиції. Будь-яку критику цієї тенденції він обзиває проявами «совєтської зашореності», «немодерності», «неофашизму» і прикривається гаслами про «засвоєння західного канону», «абсолютну свободу митця», «безідейність – як формулу істинного естетичного поступу» і т. ін. Зрозуміло, що для «пристойності» уся програма лібералізації української культури і ментальності закутується у шати «художньої ускладненості і формального експерименту та вишуканості» і «теоретико-методологічних принципів західної вільної й об’єктивної науки». Тож, за задумом організаторів «мейнстриму», полеміка із заданою парадигмою ідеалів і принципів наперед приречена на неуспіх: хто ж відважиться позиціонувати себе як противника найпередовішої у світі Західної цивілізації, окрім хіба що фанатичних москвофілів і своєтофілів? Роздратування і вибрики неоциніків лібералізму стосовно останнього твору Ліни Костенко, отже, закономірні й очікувані. Письменник, який чітко декларує свою тверду національну позицію в час посиленого поширення безпринципності й релятивізму, який продовжує високі естетичні традиції українського неокласицизму і неоромантизму у час постмодерної та неоавангардної руйнації усіх традицій і особливо високих, який ставить гострі і значущі проблеми у вимірах духовності й національної відповідальності у час, коли все звернено до приземлених інстинктів і розваг, не може не викликати роздратування в сіячів хаосу, космополітизму і псевдохудожності. І якими ж є аргументи критиків, що виявили цілковиту «несучасність» Ліни Костенко?

Організатори круглого столу у львівській кав’ярні «Кабінет», а це Юрій Кучерявий, Віктор Неборак та Ігор Котик, спробували перетворити обговорення твору «Записки українського самашедшого» в насмішкуватий стьоб, підкреслюючи абсурдність його появи. Цей вибір позиції у дискусії, з одного боку, виявляє бажання наперед «забалагурити», захіхікати об’єкт обговорення, а з іншого боку, виявляє страх перед можливим опонентом на випадок академічної полеміки, бо ж хто знайде контраргументи проти суцільних «приколів». Із реферувань виступів організаторів акції за сайтом ZIK ми виділили такі головні тези ліберальних критиків: 1) Ліна Костенко «узагалі не має уявлення, про що пише; її головний герой «схематичний і неправдоподібний» (Ю. Кучерявий); 2) головний герой мислить як підстаркуватий панок, а йому ж 35 років; у «його мовленні постійно звучать феміністські нотки, ностальгія за минулим та обурення з приводу сучасної української літератури як відбірного лайна» (І. Котик) ; 3) Ліна Костенко «вигадує цього програміста (головного героя), аби під цією маскою ще за життя і виговоритися, і зберегти свою приватність» (В. Неборак); 4) Ліна Костенко «повторює усе те, що й так знаємо» (В. Неборак) ; 5) «Записки українського самашедшого» «це не роман, а соціальний памфлет» (Ю. Кучерявий) ; 6) авторка «не ставила собі суперестетичних завдань і, нагнітаючи негатив та тривогу, повністю ігноруючи будь-які позитивні зрушення у соціумі, намагалася розбудити у читачах відчуття традиційної тяглості поколінь» (В. Неборак); 7) будь-яка пропаганда в літературі – це радянщина (В. Неборак) ; 8) Ліна Василівна «змаразматіла» (Ю. Кучерявий) ; 9) «Записки самашедшого» – 416 сторінок стилістично немистецьких, суб’єктивних закидів і обвинувачень сучасникам, замішаних на ксенофобії, гомофобії і сексизмі» (В. Неборак). Цю критику кабінетних львів’ян доповнив відомий кандидат в гуру ліберального неоцинізму Андрій Бондар, який у своєму блозі написав промовисту рецензію «Записки з минулого» (04. 02. 2011). Його тези наступні: 1) у творі відчутні «холодність героїв, кволість сюжету та відсутність романного духу»; 2) його вражає як щось безглузде «полум’яний дидактизм і священний пафос» авторки; 3) на думку А. Бондаря, у творі «старий-добрий патріархальний консерватизм збагачено романтичністю шістедсятництва й добряче приправлено постчернобильським катастрофізмом»; 4) в романі зустрічаємо «своєрідну енциклопедію стереотипів і фобій… «правильного українця» … запозиченого в Панаса Мирного і Нечуя Левицького» (?!) ; 5) автор твердить, що письменниця «втратила живий зв’язок із реальним часом»; 6) світогляд головного героя – «це згусток консервативної (іншими словами, націонал-демократичної) української свідомості»; 7) «пророки (себто письменники типу Л. Костенко) звикли весь час говорити правильні речі, але не помітили, що – разом із образом ідеальної України та високої духовності – стали чимось на кшталт нової ортодоксії, в яку тікають … їхня свідомість балансує між ретроградною амнезією та маразмом»; 8) «фальшивий програміст (головний герой твору) – насправді людина категорично антисучасна й антимодернізаційна»; 9) Ліна Костенко «просто ідеальне чтиво для ескапістів і осіб бездіяльних»; 10) її «пафос й патетика... схожі то на нервово-паралітичний газ, то на місцевий наркоз». Ми для того процитували докладно стільки основних тез критиканів, аби читач, особливо той, що познайомився з твором Ліни Костенко, сам відчув всю дрібність, примітивність і нечесність цих виступів. Зухвало-жовчний контекст, в якому вони висловлюються, залишаємо пообіч, щоб зайвий раз не забруднювати культурний простір суспільства. Гадаємо, ці тези чітко переконують, що джерелом цієї критики є ліберальницький неоцинізм, описаний у своїх світоглядних і культурологічних параметрах вище. Передусім це криклива нетолерантність до чогось відмінного, але національно конструктивного (хоча самі ліберали завжди позірно закликають до толерантності), це ненависть до всього ідейного, високого як до, в їхньому розумінні, «пропаганди» й «ідеології»; ненависть до української традиції, в устах А. Бондаря навіть поняття «націонал-демократ» звучить, як образливе. Загалом думки і почування українських неолібералів, таких знакових людей, як В. Неборак і А. Бондар, звучать вельми промовисто: як сплеск поверховості, цинізму, національної байдужості, забарвленої в просторікування про модерність. Дуже дивно чути, наприклад, що Ліна Костенко, яка своєю творчістю електризує почуттєвість і свідомість нації від кінця 1950-х рр., це «чтиво для ескапістів і бездіяльних». Особливо дивно це звинувачення звучить в устах тих, хто крім безсенсовного й порожнього експериментування в літературі, крім бабрання в людській ницості, крім імітації західних зразків, нічого не промовив для національної культури. Ліберальний неоцинізм не є явищем випадковим у світі, він є логічним продуктом цивілізації капіталу й матерії, яка не терпить ніяких ідей, високої естетики, духовності, релігійності, і тому маргіналізує їх. Західний неолібералізм це насамперед суспільство мас посередностей (діагноз Х. Ортеги-і-Ґассета) , суспільство безчесної, антигероїчної, плебеїзованої юрби (теза Ґ. Лебона), яка розчиняє в собі шляхетність, ієрархію, традицію. Споживацько-розважальна атмосфера такого суспільства породжує відповідну літературу: легкотравну, напівграфоманську, заряджену вірусами розкладу і цинізму, оскільки йдеться про те, щоб у сфері духу не проросло нічого високого та ідеального. Якщо на Заході поява такого масового споживацького, космополітичного суспільства була підготовлена тривалими й органічними історичними процесами, то в Україні сплеск ліберального неоцинізму в останні два десятиліття став справжнім руйнівним вихором, спрямованим на руйнацію основ національного буття. На Заході національні суспільства навчилися певною мірою протистояти космополітичним процесам у різких формах – від плекання високої громадянської самосвідомості до теорій культурного регіоналізму, натомість в Україні суспільство перед наступом космополітичного лібералізму просто ніяково відступає і саморуйнується від надмірної дози його цинізму-практицизму. Зараз в нашій країні сформувалося ціле покоління «ліберал-ідіотів», якщо перефразувати Дмитра Донцова, яке й «сфотографувала» у своєму творі Ліна Костенко з надзвичайно точністю, показавши згубний стрімкий рух цього транснаціонального аморального цунамі. Тому й реакція доморощених неоциніків така скандально-гостра: у дзеркалі цього мегатвору вони побачили відображення країни, яку завдяки великою мірою їхнім зусиллям вдалося перетворити в «царство мавп і папуг» (В. Підмогильний), в царство суцільної гри, вдавань, псевдоформацій, позицій без позиції, опозицій без опозиції, у царство кривлянь і пересміювань (Т. Карлайл). Не відаючи цього, наше суспільство, заворожене псевдогрою в свободу і прогрес, як французи кінця 18 ст., напередодні Великої революції, летить у прірву ненависті й катастрофи, відмовляючись розрізняти Добро і Зло, діяння Бога і Сатани, Істину і Неправду, засліплено повіривши у своє «тілько Я», як той Шевченків «куций німець», що втратив відчуття сили й краси життя через свою егоцентричну дрібність.

ЛАНЦЮГОВІ ПСИ РЕЖИМУ ВНУТРІШНЬОЇ ОКУПАЦІЇ БІЛЬШЕ ДВОХ МІСЯЦІВ УТРИМУЮТЬ ПІД ВАРТОЮ ДЕВ’ЯТЬОХ НАЦІОНАЛІСТІВ БЕЗ БУДЬ-ЯКИХ НА ТЕ ПРИЧИН!

сюди

Як пишеться історія "великого народу", книга-кандидат на Державну премію? Трохи нехлюйства і десятки чужих ілюстрацій. У наукових редакторах - дівчина-верстальниця. А на дзвінок до видавництва щодо чужих ілюстрацій відповідають: "Які у вас можуть бути претензії? Хіба ми влізли до вашого помешкання й щось із нього вкрали?"

повністю

Подивіться лишень добре, Прочитайте знову Тую славу. Та читайте Од слова до слова, Не минайте ані титли, Ніже тії коми, Все розберіть... та й спитайте Тойді себе: що ми?.. Чиї сини? яких батьків? Ким? за що закуті?..

Так. У січні 1654 року Рада у Переяславі була. І на ній було постановлено увійти в союз з Московським царством. Але ж була у лютому 1648 Рада у Січі, на котрій було постановлено увійти в союз із Кримським царством, а у липні 1650 року – Рада у Чигирині, на котрій було постановлено увійти в союз із Турецьким цісарством. Це до січня 1654 року. А після нього – Рада у Чигирині в жовтні 1656 року, на якій біло постановлено увійти в союз із Семигородським князівством, жовтнева 1657 року Рада у Корсуні, на якій було постановлено увійти в союз зі Шведським королівством. Цю останню хоча й було проведено вже по смерті Богдана Хмельницького, але підготовлено саме ним ще за життя. Усі ці союзи укладалися з тими державами, які обіцяли Україні воювати з нею разом Польське королівство, і розривалися з тими, хто потім цієї умови не дотримувався. Не становила й Рада у Переяслові. 

І усі ці ради супроводжувалися присягами на дотримання підписуваних умов. Єдиною відмінністю Ради у Переяслові від усіх інших була та, що інші Ради супроводжувалися взаємними присягами, а у Переяслові московські посли навідріз відповилися присгати на дотримання підписуваних з Україною умов. 

    Це було з одного боку, несподіванкою для Гетьмана й надзвичайно обурило, а з іншого боку – робило постанови цієї Ради невідповідними тодішньому українському праву, а значить НЕДІЙСНИМИ. Щоправда, Гетьман, згнівивши гнів у душі, вирішив мовчати до часу. Надто тяжким було тоді становище України в оточенні недругів. Проте мало не відразу по Раді у Переяслові він почав втілювати у життя свій наступний задум, за яким Україна мала перетворитися на всенародну незалежну державу від московськимх меж на сході до Вісли на заході з включенням у неї білоруських земель на півночі. Отже, до неї мали увійти усі землі Речі посполитої, народ яких сповідував християнство грецького обряду.

П.С. Ось так, недійсна рада перетворилася на міф про довічне "воссоєдіненіе", "братерство". То ж не співайте про зраду Хмеля, а "...читайте. Тую славу. Од слова до слова."...

«Ви (москалі – М) хочете лише міст, а про християнство не дбаєте. Як перше нам церкви забирано (по цей день - М) – і ви (москалі – М) не кращі від Жидів! Різниця тільки та, що ви (москалі – М) хрещені, але повні поганства». Іван Виговський (писар)

Коваленко С. Останній чин Великого Гетьмана. 

Ось як ті відчували містерію підземної України, ті з нового покоління теж, які вміли чути німу мову "незнаних предків" і відчувати, як вливали вони в них "нову силу". Цю поховану під землю в могилах Україну бачив, відчував, з нею розмовляв і її "із тьми, із смраду, із неволі" на світ Божий прагнув "воззвати" Шевченко. Писав: "могили, могили високі мої! Скільки взнеслих, прекрасних ідей переливалось в моїй молодій душі, коли я дивився на вас, темні, німі пам'ятки минулого, нашої слави і нашого безслав'я"... Знав, що смерть прийде нам всім, коли відірвемося від минулого нашої землі, служачи чужим богам, бо — "частина ми землі цієї, де прадіди родились наші, де їх високії могили в степах так гордо здійнялись, де наші очі прикувала понура їх краса, що долю нашої Вкраїни без слів нам розповіла". Шевченко розумів, що "зійшовши на старовинну високу могилу", поет, мистець, ясновид може "дістати натхнення і зачерпнути з її надр хоч трохи того, богам лише властивого дару" — божественної інспірації. Сам він, чуючи Думи козацькії, як пізніше Кошиць, був "зачарований ними, йому хотілось плакати (від захоплення), і ті сльози (ентузіазму) "обновили" його, "воскресили, дали відчути ту свіжу, живу силу духа". Його переслідували там видива, яких він майже чув дотик, чув себе одержимим духом, що віяв з тих, що поховані в могилах... 38) Ця містична сила, укрита в могилах предків, як і під землею або в старих мурах церков, де витають душі предків, що боролися або молилися за свою землю, сила, яка будить і випростовує пониклий дух нащадків, — може здаватися "схоластичною фантазією" жерцям "современних вогнів", — можливо... Але вони, яким так імпонує, що якийсь "німець скаже", всяка думка займанця чи чужинця, — вони, які розбивають собі лоби перед чужинецькими ідолами, — хай придивляться уважніше, як на ту містику — свою і нашу, задивляються чужинці, особливо ті, що не відчувають до України жадної симпатії... Москва та її чорні маги здавна знали значіння символів і забутків минулого. Зруйнувавши державу Великого Новгорода, москалі вивезли до себе великий Вічовий Дзвін, що скликав новгородців на раду, щоб забули про нього новгородці і про свою колишню свободу... Є московська пісня-легенда про Стєньку Разіна: що "єсть на Волгє утьос, дікім мохом аброс", а коло нього не раз спочивав Разін і обмізковував свої наскоки; і ось постала легенда, що як інший розбійник — на таку велику міру очевидно, як Сталін або Хрущов — коло того "утьоса чуткім ухом пріляжет, то утьос-вєлікан, всьо что думал Степан, всьо таму смєльчаку пєрєскажет"... Москалі розуміли добре, руйнуючи наші могили історичні і церкви, що вони "перескажуть" новим поколінням борців... От що читаємо в україножерному часописі п. Вейнбаума московською мовою, про містику могил, старих руїн, і про подорож по Палестині Ю. Марголіна: "тисячі літ припадали прочани до єрусалимської "стіни плачу", до цього, єдино заощадженого матеріального свідка правди минулого, єдиного доказу, що їх відвічна вітчизна, не була вигадкою або маяченням... Нове покоління з цих німих плит (зовнішньої огорожі храму) черпає віру в себе і в силу життя... Ми йдемо мовчазно, приголомшені і перестрашені, відчуваючи на собі тиск тисяч літ і здається, що вмерлі йдуть поруч з нами, що відчуваємо в собі дух маккабеїв"... 39) Ось хто знає містичне значіння, що дає віру і кріпить духа — руїн і могил минулого! Знали це напевно і Хатаєвичі, Троцькі і Кагановичі, які, чи не тому якраз? під доглядом Леніних і Сталіних, — так страшно, в загнузданій ними Україні нищили там світські і церковні пам'ятки минулого, нищили цих "свідків правди минулого", які українці могли протиставити брехливій пропаганді ворога. Чи не на те згадані чужинецькі правителі України нищили старокиївські палаци і святині, щоб ми від них "не черпали віру в себе і в силу життя"? Щоб ми не чули, що "вмерлі" наші — з Мазепою, Орликом, Полуботком і Гордієнком "ідуть поруч з нами", і будять в нас дух, смертельний для всякого займанця? Щоб не згадували героїку минулого і щоб легше дали себе українці обернути в "хамових синів", в гелотів всякої погані? О. Стороженко оповідає, як російське "христолюбиве воїнство" ограбувало стару запорозьку церкву і каплички, як по погромі московськім залишилися лиш "купи каміння і цегли", як "Текелій руйнував Січ, і звелів все поламати й знівечити, щоб і духом не пахло запорозьким" 40) От що нищила "православна" московська орда! Не мури і золоті ворота, а — "дух запорозький", що віяв від Січі та її церков... Не дурно О. Стороженко прирівнює руйнацію Запоріжжя Текелієм, Норовим та Яковлєвим до руйнації старого Києва татарською ордою, а я прирівняв би до руйнації і ограбовання Києва та його святинь суздальською і червоною московською ордою за наших днів. З безлічі прикладів — навести варто як Павєл Постишев і Мендель Хатаєвич упродовж одного 1934 року обернули в руїни Михайлівський монастир XI віку, збудований князем Ізяславом-Димитрієм на честь патрона Києва архангела Михаїла, якого сила стояла на сторожі держави Київської, до якого "сили" зверталися Шевченкові гайдамаки... Слуги диявола знали, що таке містика старих пам'яток і містика могил; їм треба було убити духа предків, що витав над тими пам'ятниками; що міг окрилити новою силою нащадків. З цієї ж причини "засаджували" большевики могили замордованих у Вінниці, або царські москалі дошукувалися в Румунії могили Мазепи... Не для чого іншого знищили слуги московського диявола й "Великого Миколу" на Печерську та інші стародавні церкви, свідків князівсько-дружинницької доби України, щоб на їх місце поставити капища диявола. Для того, щоб не лишилося сліду тих місць, звідки віяв вогонь стародавнього духа України. Не нібито для "економічного прогресу", зробили большевики Каховське море в північній Таврії, коли то пішли під воду козацький острів, могили козаків, Великий Луг, село Городище, біля якого на острові стояла Запорозька Січ, пішли під воду й могила Сірка і "камінь Святослава"... Все це було знищено в тій самій цілі, як Берестецькі могили, біля яких кружляли віками перекази і легенди про Богдана, Богуна, Нечая, і щоб вирвати з пам'яті народу нашого саму згадку про героїчне минуле, щоб ми забули, хто ми, "чиї сини, яких батьків, ким, за що закуті", щоб згадки про минуле, яким дихали ті могили, своїм вогнем не запалили душі нащадків, не помогли їм знов стрясти нового ворога й "вражою кров'ю волю окропити". Недурно ще під час московської війни 1919-20 рр. особливо тяжкі бої з арміями червоного царату відбувалися коло Каховки, яку большевики звали — "проклята козацька земля". 41) І даремно одописці Сталіних, конєвих і кагановичів, проливаючи крокодилячі сльози над затопленою стародавньою Україною, — потішали, що це робиться в ім'я якоїсь "нової краси", "в ім'я всенародного прогресу". Яничари самі знають, що це робилося для чого іншого, — щоб убити містику сивої давнини, яка могла воскреснути біля тих могил в серцях сучасників... Недурно свідок і активний учасник цієї варварської акції, Довженко стверджує, що "ми втопили в нім, в цім морі жаль і минулу славу"... Слушно! Так як бачив це сто літ наперед Шевченко — "в хаті нічого вже взяти" слугам диявола, то пішли розривати і затоплювати могили, щоб "втопити минулу славу" козацтва, випорожнити душу нашої нації, щоб "світ Божий" в ній старатися згасити, щоб цю чужу їм душу "в пута закувати" чортівської доктрини Леніна-Ульянова чи Троцького-Бронштайна, однаково ворожих славному минулому України, її героїці та її вірі. І те саме робили сучасні слуги сучасного нам царату, наприклад у Вінниці, де на могилах підступно замордованих українців — вони "засадили" те місце, зробили "народний парк", щоб стерти в пам'яті нації спогади про тих, які ставляли чоло чужій тиранії. Це ж передбачав Шевченко, коли писав, що до Холодного Яру, над яким витав дух Залізняка, виглядаючи нового Гонту, — вороги зробили все, щоб до нього "й стежки малої не осталось", "засадили нові кати, щоб до нього люди не ходили на пораду, що їм діять з людоїдами лихими, новими ляхами" (тобто з москалями); щоб не ходили й не набиралися там люди гордого духа предків, щоб почути, як треба знов "одностайно стати на ворога лукавого". По смерті Шевченка доносив київський губернатор своєму начальству, що коло тої могили "поховані гайдамацькі ножі". Вони дійсно були там поховані, лише не так, як то розуміли в Москві. Большевики скинули хреста з могили людини, для якої це був символ найвищої правди. Знову на те, щоб дух пророка не промовляв німою мовою до прочан. А, як можна було читати в нашій пресі, звірюється один грузин, колишній совєтський старшина, як йому вдалося припадково врятувати могилу Шевченка від її знищення москалями: при відступі розбитих московських армій за Дніпро, був тайний приказ одній формації збомбардувати і знищити могилу кобзаря, бо там ніби стояла німецька батарея. Вигадка, щоб потім, зіпхавши цей акт на ворога, остаточно знести з поверхні землі могилу, де нащадки набиралися духа автора "Великого Льоху". Цей трусливо-нікчемний акт був ударемнений несподівано втаємниченим в нього грузинським старшиною. Що значили для Шевченка могили козацькі? Він відповідає про це: "моя прекрасна, могутня і свободолюбна Україна щільно засипала своїм вільним і вражим трупом незчислимі величезні кургани; вона своєї слави на поталу не давала, ворога деспота під ноги топтала і, свобідна й нерозтлінна, вмирала. Ось що значать могили..." на Україні.

Величезна евокативна сила споминів, якими стали для нас могили степові, знак тризуба, хрест, для інших — орел, як писав Йосип Флавій про легіонерів римських — що "вуха їх готові на слухання, очі позирають на коругов з орлом, а руки готові до січі". Хто перейметься таємничою силою, замкненою в тих мовчазних символах, — руки йому стануть "готові до січі", або до молитви, весь він готовий до повної посвяти, до погорди смерти за комплекс ідей і почувань в тих символах замкнених, яких німу мову сприймають як наказ "гострі до слухання" вуха душі. Цю евокативну силу могил, пам'ятників, та інших символів колишньої слави України могли, хто вмів, обсервувати в пам'ятні 1917-20 рр. В переддень відбуття одного з військових з'їздів у Києві 1917 року, чужинецький часопис на Україні ("Кієвская Мысль") писав про це: "Сильно гудів з дзвіниці Софійського собору дзвін "Рафаїл" (мазепинський)... Уся площа, яка вже потопала в сумерку вечора, представляла незвиклий вигляд. Десятки тисяч народу заповнили її... У самого пам'ятника Хмельницького відслужено молебен. Український полк гетьмана Богдана, як один муж, впав на коліна. Впала на коліна й товпа. У сутінку блискала щетина сталевих багнетів над головами вояків навколішках... Захоплюючі промови... "Брати українці! Присягаймо-ж... Присягаємо!"... Гучно підвелися на ноги... Команда... Гучно стало переходити вояцтво... Поллялася пісня: "і покажем, що ми браття, козацького роду!" На темнім небі засвітилися великі ясні зорі. Виразно відбивався темною бронзовою скелею Богдан на коні з піднесеною булавою... І здавалось, що тисячолітні київські вулиці згадують якийсь давній-давній сон"... 42)

Донцов Д. Незримі скрижалі Кобзаря.