Портрет північного “брата”

Останнім часом посилилися заклики деяких політиків, зокрема комуністів і прогресивних соціалістів, до єднання (ба навіть “державного об’єднання”) з Росією, яку вони називають дружньою країною, а росіян – братнім народом, що у тяжку хвилину завжди прийде на допомогу українцям. Зрозуміло, що ці політики не зазначають, що назви “Росія” й “русскіє” не є споконвічними назвами – адже лише наприкінці свого царювання Петро І перейменував Московію на Росію, поцупивши до того ж державну атрибутику у інших: назва держави й народу Русь належала раніше Україні, герб (двоголовий орел) – Візантії, трикольоровий прапор – Голандії.
Мене дивують безапеляційні балачки про етнічну спорідненість українців і росіян (насправді москвинів). Це повна нісенітниця. Загальновизнаним науковим фактом є їхнє угро-фінське походження. Засвідчує це і суцільна угро-фінська гідроніміка території розселення москвинів (навіть слово Москва фінською мовою означає “каламутна вода”). Літописець ХІ століття згадує про московські племена угро-фінів – чудь, ливь, водь, ямь, чухна, весь, мєря, пермь, мурома, мєщера, мордва (мокша і ерзя), череміси, югра, карєль, зирянь, самоядь... Ці племена стали основою московської нації. Хоч пізніше вони мовно слов’янізувалися, всеодно антропологічно відрізняються від українців (Брайчевський М. Походження Русі. – Київ: Наукова думка, 1968). І не дивно, бо українці в своїй основі мають зовсім інші племена – поляни, древляни, волиняни, дуліби, білі хорвати, роси, уличі, тиверці, бойки, сіверяни, бужани…
Велика відмінність і у національних характерах українців і москвинів. Для цього досить почитати твори відомих українських письменників – Григорія Квітку-Основ’яненка, Марка Вовчка, Івана Нечуя-Левицького, Михайла Коцюбинського, Степана Васильченка та багатьох інших, які всебічно описали народні звичаї та психологію українців. Промовистою є і книга Ольги Петрівни Семьонової-Тянь-Шанської “Жизнь “Ивана”. Очерки из быта крестьян одной из черноземных губерний” (Санкт-Петербург, 1914. – 146 с.). Вона видана як 39 том “Записок Імператорського російського географічного товариства по відділу етнографії”. Ольга Петрівна описує побут і звичаї селян Рязанщини. Які характерні риси свого народу відзначила дослідниця?
1. Зневажливе ставлення до жіноцтва від пелюшок. Якщо першою дитиною в сім’ї народжується дівчинка, батько до неї ставився цілком байдуже (С. 7). Рідні про народження дівчинки говорять із жалем. Молодого батька за первістка-дочку інші мужики села можуть і побити, а він і не боронитиметься, бо так споконвіку ведеться (С. 8).
2. Дружину чоловік вважає за придбану річ і знущається над нею як хоче. Коли поганий настрій, б’є її палицею, кочергою, рогачем, чоботом, відром. Тягає за коси через поріг. Часом, не розрахувавши сили удару, вб’є нещасну. Якщо під час побиття чоловік зламає предмет, яким бив, то жалкує за ним, а не за побитою дружиною (та теж більше журиться за поламаним рогачем, ніж за своїми пом’ятими боками). Мужик міг сказати: “Станавісь, жена, на калєні, кладі ґолаву на пороґ, мая воля, захачу – уб’ю тєбя!” І жінка покірно клала голову на поріг, а той піднімав над нею сокиру. Як правило, нещасну рятували діти, здіймаючи плач і крик. Тоді мужик промовляв: “Дєтєй жалко, а то нє бить би тєбє живой” (С. 5, 6).
3. Байдужість до виховання дітей. Діти змалечку не мають належного догляду. Часто малюк повзає в багні, брудний і мокрий, кричить, плаче. Щоб він замовк, йому дають печену картоплину чи огірок, які він зазвичай викачує в багні, і вже в такому вигляді вживає та ще й із тим, що тече в нього з носа. Їсть із корита для свиней, п’є звідти воду. Напихає собі у рота землю, ковтає її (як не згадати тут визнання відомого україножера Віссаріона Бєлінського, який у спогадах про подорож Україною, порівнюючи українських сільських дітей із москвинськими, зазначав, що перші чисті й охайні, а другі страшенно брудні – “хуже свіньят”).
Дуже рано дитя навчається лайливих слів. Воно ще й речення не може скласти, а вже матір називає сукою, якщо та в чомусь відмовить йому. Вся родина, чуючи це, тішиться та ще й заохочує далі лаяти матір. “Продувной-то какой, ішь, шельма… – фіксувала почуте Ольга Семьонова-Тянь-Шанська. – Так єйо, так, зачєм тєбя нє слушаєт”. Радіє і матір: “І какой атаман – вєдь сукой уже мєня називаєт”. Коли ж малюк ударить матір хворостиною, рідні знову радіють… (С. 18).
До семирічного віку хлопчики й дівчатка вживають увесь репертуар сільських лайливих слів: “Кобєль, сука, сволочь, блядь…” Заохочують старші і до бійок з іншими дітьми, особливо зі слабшими. Якщо ж дитина вродилася слабкою, рідні те й робитимуть, що жалітимуться на її існування і “щохвилинно накликатимуть смерть” на неї, а часом і вб’ють (С. 57).
Карають дітей за галас, забруднений одяг, украдений шматок хліба, але ніколи не покарають за бійку, брехню, бридкі слова (С. 19, 20). У п’яних і жорстоких батьків діти завжди залякані й недовірливі. Вони не вірять, коли їх підманюють, підозрюючи за ласкою якусь каверзу, підступність, адже часом батьки лагідно підкликають дитину, щоб потім покарати за щось.
4. Жорстокість поводження з домашніми тваринами. Жаліють лише коня й корову – тому, що корисні. Але під п’яну руку це не заважає мужикові зривати свій гнів на коняці, б’ючи її по боках, по морді. “Но-но, ґніда… Пошевєлівайся, ідол… У-у ти, дьявол, ґнілой, дєрьмо с…є”. Дослідниця зауважує, що російські селяни “лаються у таких випадках зі смаком, захльобуючись, із насолодою”, часом із “самозаслушиванием” (С. 26).
Над собаками й котами, як тваринами менш корисними, жорстоко знущаються (часто задля розваги). Діти закидають щенят і кошенят далеко на глибоку воду з цікавості, чи ті випливуть. Якщо хтось запитає, чи не шкода тварини, відповідь, як правило, одноманітна: “Чаво там жалєть, ето нє чєлавєк вєдь, а сабака” (С. 24).
5. Раннє пияцтво. Ще восьмирічних хлопчиків до алкоголю заохочують старші, підмовляючи красти горілку у батьків, коли тих немає вдома. На весіллях дорослі підпоюють малолітніх хлопчиків і дівчаток і примушують танцювати – “к всєобщей потєхє” (С. 48). Традиційно пиячать призовного віку “малиє”, так звані “ґодниє”. Галасливо під гармошку “гуляють” по шинках і на вулиці, причому страшенно бешкетують (“безобразнічают ужасно”), б’ють шибки у вікнах, трощать меблі, лаються на всю вулицю, непристойно жартують – і їм усе вибачається. Автор зауважує, що суспільний звичай вимагає, щоб призовник напивався до чортиків, відтак і дико поводився (“трєбуєтся пьянство”, С. 48, 49) .
6. Розпуста. “Раніше зустрічались незаймані хлопці і дівчата, – пише дослідниця, – а нині “целомудренного малого” вже не знайти, та і дівчат таких зовсім мало” (С. 37). Чим непристойніше поводиться дівка в гурті, тим більшим успіхом вона користується у чоловіків. “Распутьовимі” називають дівок і жінок, котрі мають кількох коханців. Буває, що коханці, змовившись, карають “распутьовую”: побивши, зав’язують сорочку над головою так, що голова опиняється ніби в мішку, а до пояса вона гола, і пустять так по селу. Жінка, яка має одного коханця, зневазі не підлягає. “Професійної розпусти не існує, – писала Ольга Семьонова-Тянь-Шанська, – але дуже легко купити будь-яку бабу грошима і подарунками. Одна баба мені признавалася: “Прижила себе на горе сина и всего-то за пустяк, за десяток яблок!” (С. 39). Дослідниця зауважує, що на її батьківщині жінки завжди вимагають грошей за те, що віддалася – у Росії “задарма жінки не грішать”.
7. Дикість звичаїв. Навіть така поетично-урочиста подія як весілля супроводжується брутальностями. Перед тим як молоді ляжуть на шлюбне ложе, їхню постіль “ґрєют” інші подружжя (це називається “ґреть молодим постєль”). Привівши молодих і побачивши зайняту постіль, старший дружка кричить: “А что ж ета за жерєбєц с кабилай тут валяются?” І починає їх періщити батогом (ті заздалегідь закутуються кожухами). Якщо “жеребєц з кабилай” не йдуть, дружка пригощає їх горілкою (С.68).
“Коли молоді залишаються зовсім одні… – писала дослідниця, – безліч зацікавлених очей і вух підглядають і підслуховують” – часом і дитячих. Якщо молодий переконається, що його дружина не цнотлива, то починає її катувати – б’є ногами, щипає за живіт і статеві органи. Часом молодий так захоплюється, що молода здорова жінка за кілька місяців перетворюється на хвору (С. 68, 69).
8. Заздрісність. Заздрість до заможніших односельчан спонукає робити шкоду в їхньому господарстві: сусідові псують городину, висмикують вночі із землі саджанці (мовляв, ні в кого в селі садів нема, а цей, заводячи сад, вважає себе ліпшим від інших). “Ненавиствуют (завидуют) постоянно: “Чем ты нас лучше, погоди – сравняешся с нами ужо”. Вздумаешь яблуньку посадить: “Э-э, сад вздумал заводить, барин какой. Мы не жрамши сидим, а он сад, да отгораживается”. И плетень сломают, а посаженную яблуню вытащат”, – пише дослідниця (С. 95).
9. Неповага до чужої праці. Про трудягу говорять зневажливо-глузливо: “Да он как жук в зємлє копаєтца с утра до ночі!”
10. Непередбачуваність вчинків, необов’язковість. Ось характерний випадок. Зібравши врожай зі свого поля, селянин відчув себе настільки незалежним, що вирішив розірвати угоду з поміщиком, згідно з якою мав працювати на жнивах і возовиці в господарстві останнього. Пояснював це просто – нехіттю. “Нє надоуміла” й погроза поміщика не заплатити за вже виконану частину роботи. Врешті поміщик змушений був задовольнити бажання “крєстьяніна”, бо той почав демонструвати свою несумлінність, шкодити (обпоювати коня, псувати збрую тощо). Вдома “крєстьянін” безтурботно байдикує (“лежить на печі”), доки серед зими не виявить, що в нього скінчився весь запас хліба. Тоді він мершій біжить до поміщика і принижено благає порятувати від голодної смерті діток. При цьому ладен із дружиною працювати в поміщика навіть за одні харчі.
Таких рис в українців мені не доводилося зустрічати. Правда, тепер під впливом тривалого московського панування українці перейняли таку огидну рису москвинів, як лихослів’я (матірна лайка). Іван Нечуй-Левицький яскраво описав занесення матюків в українське село робітниками з Московщини, які наймалися на сезонні роботи на цукроварню.
А наостанок – ще одна риса московського народу, яка не може не вразити. “Якщо трапиться у тебе нещастя, – писала Ольга Семьонова-Тянь-Шанська, – то тебе зараз же доб’ють…” (С. 95).
Чи не про таку “братню допомогу” віщають представники п’ятої колони в Україні?

Ренат ПОЛЬОВИЙ, краєзнавець
Історичний клуб “Холодний Яр”
м. Ірпінь Київської обл.

А історію треба знати як самого себе, бо історія схожа на багатоповерхову споруду, в якій ми будуємо найвищий поверх. Кожне покоління будує свій поверх – усе вище і вище. Споруда тим міцніша, чим міцніші її підвалини, фундамент. Ось чому треба знати кожен камінь свого фундаменту, враховуючи всю нижню кладку.

Ф. Сахно.

Японія для японців. Повчальний приклад

Чи потрібне таке «збагачення»? Іван ЮЩУК, професор, завідувач кафедри слов’янської філології і загального мовознавства Київського міжнародного університету Коли я прочитав машинопис статті Максима Маурітссона, двічі здивувався. По-перше, я не повірив, що це міг написати швед такою бездоганною українською мовою. Швед, якому за 80 років і який недавно живе в Україні (низько вклоняюся йому). Отже, нашу мову легко може вивчити той, хто хоче її знати. А наші, кажучи словами Тараса Шевченка, землячки “з циновими ґудзиками” тільки “по-московській так і ріжуть, сміються та лають батьків своїх, що змалечку цвенькать не навчили по-німецькій”. Вони й російську мову калічать. А українська для них надто важка, не вистачає олії… Друге, що мене вразило, — це те, наскільки наші вчені мужі й так звані культурні діячі позбавлені естетичного чуття: чужими неоковирними (з погляду наших фонетичних законів) словами так і засмічують, нівечать українську мову, одну з найбагатших і наймилозвучніших мов світу, ніби в ній не вистачає своїх слів. Мовляв, “мы, брат, просвищенны”. Ось англійське hit (подаю в англійському написанні, бо українське звучання спотворює англійську мову) має точні українські відповідники, і не один: пісенька, співанка, складанка. Можна ще й додати означення модна, ходова. Донедавна було ще одне не наше (німецьке) слово шляґер. Чи так уже нам потрібен був англійський hooligan? У нас і своїх вистачає, хоч греблю гати: бешкетник, шибеник, урвитель, пробийголова, палисвіт, збиточник, галабурдник, свавілець, розбишака, порушник громадського порядку. Щоправда, хуліган уже прижилося в нас, то й Бог із ним. Але ось навіщо нам запозичувати hospis (споріднене з нашим гість), якщо в нас є не використовуване тепер богадільня, а можна й дім милосердя. Навіщо hobby, якщо ми маємо захоплення, пристрасть, коник, примха. Що таке holding? Англійською мовою означає ділянка землі, запас, склад, сховище, чіпкий і т. ін. Але ж у нас є вже підприємство, фірма, акціонерне товариство, додайте до цього ще якесь людське означення — і буде нормальна назва: фірма-власник, фірма-розпорядник чи щось інше. Англійці (чи американці) могли створити свою назву, а ми? Не вистачає кебети чи що? Я написав це — і відразу згадалося з Шевченка: “Так як же ти й говорить не вмієш по-здешнему?” А ось підряд вишикувалися: highway, hiring, high-tech (усе на хай) або hard-bop, hardware, hard-cor, hard-rock. Тепер по порядку. Англійське high означає найвища точка, великий, високий, дорогий і п’яний теж; а way — шлях, дорога; разом highway (дослівно: велика дорога). У нас же, крім дорога, шлях, є ще й путь, гостинець, засвоєні автострада, автомагістраль. На щастя, хайвей поки що дехто вживає лише як екзотизм; але шосе з вибоїнами, слава Богу, хайвеєм ще не називаємо. А от що таке hiring, мені не відомо; може, й лайка якась? Бо на лайку схоже. Слово high-tech американці утворили за допомогою відомого нам high (великий) і скорочення від technik. Таку назву дістав один із стилів в архітектурі, який у нас можна було б спокійнісінько назвати технологічним або конструктивістським стилем. Наступний ряд: hard — твердий, важкий, дужий і под.; bop — скорочення від bopper “джазовий музикант”, а що разом — Бог його відає; ware — товари, продукт виробництва, разом залізні вироби, боєприпаси, спиртний напій, а що воно насправді означає, отой мовний покруч хардвер, навряд чи простий смертний і збагне; cor — музичне валторна, а що разом, мабуть, музиканти знають; rock — то є рок, разом важкий рок. До речі, саме слово rock в англійській мові означає скеля, камінь, причина нещастя, лід, безглузда помилка, трястися, хитатися. Треба ж, щоб запозичувати ще й harassment — у нас же є вдосталь слів для позначення цього не зовсім приємного почуття: занепокоєння, неспокій, острах, тривога, стурбованість, роздратування. Англійське house, як жебраки, хапаємо — таж є в нас хата, будинок, дім, житло, оселя, квартира. Щодо house-music, то ми маємо давно запозичене філармонія, не влаштовує це — сотворіть за американським зразком: будинок музики, дім музики, музична оселя. Запозичувати ж coffee-house може лише той, хто не знає, що ми маємо гарне слово кав’ярня. А що воно таке heavy-trash, й дібрати важко: heavy — важкий, отупілий, нудний тощо; trash — покидьки, сміття, погань, разом, мабуть, таке, що й перекладати не годиться. Фінансовий термін hedge, якщо б його ще правильно передати, то нагадуватиме наше ґедзь. А коли б до слова продаж чи купівля додати слово запобіжний, попередній або завчасний, вийшов би, мабуть, кращий термін, ніж отой англійський. Буде двома словами? Росіяни залізницю називають двома словами железная дорога, французи так само — chemin de fer, і нічого. Мабуть, те саме й з hedge-fond — у словниках української мови цього слова немає. Чи треба на зірку театру, зірку екрана казати head-liner (head — голова, liner — лайнер, картина, гільза тощо)? Невідомо, навіщо нам слово haphening — подія, випадок, пригода? Так само hill-billy — горянин, бідак, сільський? Чи homing “здатність тварини знаходити дорогу додому” (мовби наше гомін, але ж бо ні) — інстинкт домівки. А ось hook “крюк, багор, пастка, сікач, серп”, як не вимовиш: чи хук (хука дати), чи гук — все плутається поміж нашими словами. Не можу тут не згадати дуже модного тепер словечка top, яке в англійській мові, крім іншого, означає також гичка буряка, перо цибулі, бадилля, дзиґа. А ми його скрізь тулимо. То чи потрібне таке “збагачення” нашої мови? Чехи в другій половині ХІХ ст. послідовно замінили іншомовні слова своїми: театр — divadlo, тротуар — chodnik, футбол — kopana, граматика — mluvnice, синтаксис — skladba і под. І чудово розуміють одні одних. Ще раніше німці майже повністю позбулися чужої лексики і зараз її рідко допускають у свою мову. Французи теж пильно стежать за чистотою своєї мови і не спішать засмічувати її чужими словами, у них комп’ютер (навіть!) — ordinateur, принтер — imprimeur, монітор — surveiller, файл — dossier тощо. А нашу мову ми через своє інтелектуальне лінивство, треба чи не треба, нехтуючи власною багатющою лексикою (і діалектною та професійною теж) та необмеженими можливостями словотвору, захаращуємо, особливо останнім часом, незрозумілими й важкими для вимови англіцизмами: промоція, інтенція, уїк-енд, сингл, ріелтор тощо. Надто вже багато таких слів у науковій літературі.

Надмірне, бездумне вживання чужомовних слів робить мову малозрозумілою, перетворює її на жаргон і, що найгірше, руйнує її систему, розхитує усталені фонетичні й граматичні закони, гальмує сприйняття тексту, утруднює мислення.

Джерело

Із студій Максима МАУРІТССОНА: «Х» чи «г» в українській мові Звук h в англійській, німецькій, нідерландській, данській, шведській, норвезькій, румунській, фінській, естонській і угорській мовах в українській мові передається через г, тоді як у російській мові, яка не має жодної літери, що відповідає звукові h, передається через х. Так, наприклад, фінське слово Helsinki української звучить Гельсінкі, а російською — Хельсинки. Є також кілька слів, які в оригінальній мові мали h, а в українській його втратили. Так, приміром, латинське і грецьке historia — історія або грецьке Hellas (Греція) в українській звучить Еллада. З іншого боку є мови, які не мають звука х і передають його через h, так, наприклад, угорське слово Csehov (Чехов), на противагу панівному використовуванні російською звука х, навіть при переданні звука h. На жаль, особливо в останні роки насамперед російськомовні українці забули або не зважали на правильність передання звука h через г, а не через х. Перелічу деякі помилкові передання. З англійської: hit — хіт; hooligan — хуліган; hockey — хокей; hippie — хіпі; hospice — хоспіс; Halloween — Хелоуін; holding — холдинг; hobby — хобі; happy end — хепі-енд (чому з тире?); Hartford (місто в США) — Хартфорд; Hastings (місто в США) — Хейстінгс (але Гастінгс — місто з тою самою назвою у Великобританії); Honiara — Хоніара; Houston — Х’юстон; Huntingdon (shire) — Хантінгдон (шир); Hyderabad — Хайдарабад; Idaho — Айдахо; halfback — хавбек; highway — хайвей; hiring — хайринг; high-tech — хай-тек; harassment — харасмент; hard-bop — хард-боп; hardware — хардвер; hard-cor — хард-кор; hard-rock — хард-рок; house-music — хауз-мьюзік; house-rent-party — хауз-рент-парти; coffee-house — кофе хауз (або хаус); heavy(-trash)-metal — хеві(-треш)-метал; hedge — хедж; hedge fond — хедж-фонд (чому з тире?); head-liner — хедлайнер; hand — хенд; hands on — хендз-он (чому з тире?); happening — хепенінг; hat-trick — хет-трик; hatchback — хетчбек (чому не хечбек); hillbilly — хілбілі; hindi — хінді; Hindustani — хіндустані (населення, але Індостан про регіон); hall — хол; howlers — холерс; holism — холізм; holocaust — холокост; homing — хомінг; hone — хон; hopper — хопер; hornpipe — хорнпайп, горнпайп; hot — хот; hot-jazz — хот-джаз; hot ton — хот-тон; hook — гук; hula-hula — хула-хула; hinayana (в індійських мовах) — хінайана; з іспанської: habanera — хабанера; jondo — хондо; junta — хунта; з латинської: habeas data — хабеас дата; habeas corpus — хабеас корпус; з норвезької: halling — халінг; hardingfele — хардингфеле; з німецької: Halbmond — Хальмонд; Sahara (пустеля) — Сахара; Handler — хендлер; з грецької: haimosis — хемоз; з румунської: hora — хора; Heim (австрійський посол в Україні) — Хайм; Heel (німецька фірма) — Хель. Думаю, що німецький композитор Ludwig van Beethoven (1770—1827) перевертається у своїй могилі, коли чує, як не тільки росіяни, а навіть українці вимовляють його прізвище Бетховен. Зловживання літерою х з’являється ще, коли передаються китайські, японські та в’єтнамські слова, приміром, Хуанхе (Hwang Ho, проте Гонконг — правильно, відповідно до Hong Kong), Хіросіма (Hiroshima), Хоккайдо (Hokkaido), Хонсю (Honshu), Хайнань (Hainan), харакірі (harakiri), Хайфон (Hai Phong). У цих мовах звук х просто не існує. Щодо семітських мов, там є три види звуків категорії h. У деяких словах буква х не відповідає оригінальному семітському звукові, тому краще писати г, а не х, оскільки г ближче до вимови оригінала. Тож Гайфа, а не Хайфа (Haifa).

З усього вищесказаного випливає, що зловживання буквою х замість правильної, притаманної українській мові літери г — це чистий русизм. А оскільки український патріот, який щиро піклується про свою Батьківщину та чистоту рідної мови, повинен відкидати всі русизми, треба було б починати це очищення уже 1991 року, коли Україна стала незалежною, бо, як недавно естонський Президент на запитання, чи російська мова може бути в Естонії другою державною, відповів: “Російська мова — це мова окупантів”, або як кажу я — мова загарбників, які навіть назву своєї держави украли.

Джерело

Ближче до фонетико-морфологічних особливостей Олександр ПОНОМАРІВ, доктор філологічних наук, професор Не всі звуки, наявні в одній мові, мають відповідники в инших мовах. З огляду на це при запозичанні слів кожна мова на місце відсутніх у ній звуків підставляє найближчі до них за акустичним враженням власні. Наприклад, російська мова не має фрикативного звука, що йому відповідає h в англійській, німецькій, данській та инших мовах. Росіяни відтворюють цей звук то через г, то через х: гумус, Гейне, Гайдн, Гофман, Вильгельм (останнім часом почали писати Хофман, Вильхельм), хабанера (але Гавана), хиатус, хит, холдинг, хиппи тощо. В українській мові літерою х відтворюється, як правило, іншомовна фонема ch (англ. kh): Фридрих (Friedrich), Халдея (Chaldaea), хакі (khaki); фонему h потрібно передавати через г. Про це зокрема йдеться в Словнику за редакцією Б. Грінченка, у Словнику іншомовних слів за редакцією академіка О. Мельничука, а також у Постанові Кабінету Міністрів України від 27 січня 2010 року “Український алфавіт латиницею”. Хотілося б, щоб це запам’ятали працівники Українського радіо й телебачення, численні публічні особи, які не тільки не читають жодних мовних порад, а й не заглядають у словники української мови. Нехтуючи рекомендації українських лексикографічних праць, вони беззастережно й безпідставно копіюють своїх московських колег і вимовляють хінді (одна з мов Індії), холокост, хомо сапіенс, хонорис кауза, у власних назвах Хайдеггер, Ханс, Хельмут, Хіларі, Хофман, Вільхельм, Нетаньяху, Ісфахан, Йоханнесбург та ще в багатьох власних і загальних назвах, що про них пише Максим Маурітссон. На підставі фонетичних можливостей української мови, де маємо г (h), ґ (g), х (ch, kh), потрібно писати й вимовляти Гайдеґґер, Ганс, Гельмут, Гіларі, Гофман, Вільгельм, Нетаньягу, Ісфаган, Йоганнесбург, гіт, гокей, гіппі, гаракірі, голдинг, гобі, гепі енд, Г’юстон, Гайдабарад, геві-метал, гінді, гіндустані, Гайм і под. Крім непотрібного “хекання”, мусимо уникати й невмотивованого “ґекання”, писати й вимовляти не Ґабсбург, Ґаваї, Ґамбург, Ґамлет, Ґамсун, а Габсбург, Гаваї, Гамбург, Гамлет, Гамсун (Habsburg, Hawaii, Hamburg, Hamlet, Hamsun). Потрібно частіше заглядати до академічних словників, де давно відмінюються слова пальто й ситро, де написано гіатус, гінді, голокост, Ісфаган, Йоганнесбург, а не хіатус, хінді, холокост; де назва міста Сіверськодонецьк, а не Сєверодонецьк, де починають упорядковувати відтворення грецької тети: за зразком бібліотека, естетика, метод, теза, Прометей, поряд із невмотивованими міф та ефір подано закономірні міт і етер. Класики української літератури не тільки в минулому писали, а й тепер пишуть: “Путь на Голготу велична тоді, Коли тямить людина, на що й куди вона йде” (Леся Українка); “Блиснула щаслива ідея. Вона ще без форми, легка, невловима. Як етер” (Михайло Коцюбинський); “Ми скрізь були, нас вабив спів сирен, Сарматський степ і мармури Атен” (Микола Зеров); “Тим вістрям щодня й щоночі Він пильно обводить світ, Привчаючи наші очі За дійсність приймати міт” (Микола Руденко); “Вони летіли поруч у ясному світляному етері… Те саме відчувала й Галя, їй здалося, що в неї голубе не тільки плаття, а й вона сама стала етерна і ясна” (Валерій Шевчук).

Наслідуймо їхній приклад.

Джерело

Чеснота справедливості не є притаманною для окупанта. Винародовлюючи поневолених, привласнюючи чужі здобутки, нівелюючи духовність та культуру автохтонів, він за будь-яких умов шукатиме виправдання власному злочинові. Націєвбивча ідеологія російського шовінізму трактувала загарбання об'єднанням православ'я, рятунком “прилучених” народів від інших нападників, та “звільненням від непосильного гніту національних експлуататорів”. Одним з трагічних наслідків цілеспрямованої політики русифікації українців, є постання неприродньої, проте вкрай агресивної орди адептів підлості, брехні й несправедливості. Прагнення жити в національній державі, бути повновласними господарями власного буття, трактувати минуле, сприймати нинішнє й планувати майбутнє інакше, ніж намагаються нав'язати так і не покарані кремлівські можновладці, оголошено злочином астрономічних розмірів. Ігноруючи моральність та здоровий глузд, ординці без страху і сорому вдаються до актів брутальної та цинічної зневаги волі та сподівань українців.

dali

Любила баба Василина весняне сонце. З першим теплом виганяла гусенят на галявину і розмовляла з нами, з гусенятами, з сонцем, з вітром. Того року вона стрічала вісімдесят дев’яту, чи може і дев’яносту весну. Свого дня народження не пам’ятала, а церковного архіву не збереглося, згорів у 1922 році у спаленій більшовиками церкві. Чоловік Полікарп загинув в 1933-му за жменю зерна, зосталася сама з дітьми. Виховала, дала, як могла, їм раду. І ось весняної днини сиділа проти сонечка і розмовляла чи то з дітьми і гусенятами, чи зі своїм життям. - Бабцю, а ви до школи ходили? – питав хтось з нас. - Аякже, диякон вчив письму та закону, грамотний чоловік був, молитви напам’ять знав. - А школа? - При церкві була. - І ото диякон закони знав? - Диякон церковні знав, а судові - мировий суддя. Мировий суддя був один на волость, його слухався навіть пан. Як не було сильного криміналу, то такі справи сам розглядав. Колись було Марія та Текля так сквернословили між собою, що ніхто не міг зупинити. А суддя наказав дати по кілька палиць їх чоловікам, то від Теклі з Марією більш поганого слова до смерті ніхто не чув. Бабця притихла, зігріта весняним сонцем. Порушив тишу, проходячи мимо, дядько Андрій: - Бабо Василино, а що то ваші з сусідом межу ділять? При словах “межа” і “ділять” бабця заметушилась, підвелась і, спираючись на костур , швиденько посунула в напрямі городу. Поділ межі на селі, то і фольклор, і народна творчість, то своєрідна поетика, театр, спорт - все разом! Цього разу дочка, тітка Настя, стоячи на городі, жваво дискутувала з сусідом Павлом Івановичем – колишнім прибульцем з тульських країв і натуралізованим на наших теренах, а відтак добре обізнаним у тонкощах поділу межі. Згадали, як було минулого року, потім як було ще раніше, а далі згадали все, що було причетне і непричетне до цієї межі. Баба Василина, спершись на костур, не пропускала жодного слова і була в цей час схожа на тренера, який спостерігає за грою: підтакувала дочці і заперечувала сусідові. Коли скінчилися аргументи в Павла Івановича і він обізвав Настю куркульською дочкою, баба твердо мовила: "Нема на тебе Виговського і Конотопу!” - повернулась і пішла назад до гусенят . Що ця фраза значить - у той час я знати не міг, і тільки в дев’яностих роках у нових підручниках історії прочитав, хто такий Виговський і що під Конотопом він переміг війська Московського князівства та розірвав Переяславську угоду, підписану Богданом. Невже бабине покоління знало свою історію? Повернувшись до нас, кинула оком на гусенят, сказала: “Всі”, немов кожне знала в лице, і повела далі перервану розмову з нами про школу, які хустини і черевики носять вчительки, про млин у райцентрі, куди не їздила років з двадцять. Любили ми, як бабуся розмотувала хустинку і діставала трішки копійок: - А, збігай-но, Юрку, до лавушника та візьми цукерок тих, що я люблю. Я вітром літав до крамниці за льодяниками. Поділивши порівну, ми ласували ними з бабусею та слухали казку про цигана: - Сидить циган на гілляці і пиляє її від стовбура, а пан проїздить і каже: "Впадеш, цигане!”… Вулицею до нас наближалася ровесниця століття, баба Явдоха: - Добридень, Василино. - Добридень, Явдохо, куди човгаєш? - До сільради з метрикою розбиратись. Зробили копію і написали мене на двадцять років молодшою. - Ти б їм ще гостинця дала та подякувала. З такими роками і заміж можна. - Тобі, Василино, смішки, нам не про заміж, а про суд божий думати пора.

Я тепер знаю, на цій землі всі суди ті люди пройшли і заслужили кращої долі хоч на тому світі. Отакою запам’ятали ми бабцю, яка пасла панських гусей в далекому 1905 році, пасла і тепер, через 80 років. Запам’ятали людиною, громадянкою свого століття, представницею українського села, в якому і з яким пережила за майже століття все, що можна і не можна пережити.

Джерело

Прийде час і ти не схочеш, не зможеш бути таким, як перше. Се може статися враз. І не треба сього боятися. Все змінюється в сьому світі. І людина теж. Змінюйся. Одягай нову сорочку на тіло.  Одягай душу в нові шати. І не чекай для сього нового ранку чи понеділка. Ставай новою людиною вже. 

Ставай новим у всьому. Вирівнюй душу з Природою. Скидай із себе недобрі звички вчорашнього – і обновишся. І полегшено підеш уперед. Не озирайся, не жалій за тим, що лишилося позаду, що впало з твого горба. То вже не твоє!

Дочинець М. Вічник. Сповідь на перевалі духу / М. Дочинець. – Мукачево, Карпатська вежа, 2011. – 284 с.

 

"Десятиліттями я живу в одному місці. Роблю ту саму роботу. Веду бесіди з одними й тими ж людьми. Сідаю за той же стіл у той же час і їм майже однакову їжу. Лягаю в один час в своє ліжко... Минають літа, але ніщо не міняється - ні довкілля, ні я. Бо не міняється моя душа. І це добре. Дивлюся на образи діда, батька, на своїх онуків і правнуків - і здається, що я на цьому світі був завжди. І буду вічно..." Андрій Ворон.

тут