1 листопада в бібліотечці Історичного клубу “Холодний Яр” вийшла у світ книжка вояцьких спогадів “Кармелюки. До історії Запорозького полку ім. отамана Янка Кармелюка Армії УНР”.

Це збірка мемуарів старшин Армії УНР про Кармелюцький курінь, зокрема Юрія Ківерчука “Родіна чекає на вас”, Олексія Козловського “Кармелюківці”, Юрія Горліса-Горського “Великдень на сусідах”, Никифора Авраменка “Надходила весна 1920 року” та Івана Цапка “До своїх!”

У збірці вперше опубліковано невідомий досі “Короткий нарис історії Запорозького куреня ім. отамана Янка Кармелюка”, написаний під час перемир’я на українсько-російському фронті – від 19 жовтня до 11 листопада 1920 року (його у ЦДАВОВУ розшукав Віктор Моренець), нариси Романа Коваля про старшин-кармелюківців “Час і нам, панове, погуляти!”, “Смертельна пригода сотника Гарячого”, “Кармелюк Павло Гарячий” та “Сотник Іван Несходовський”, а також “Неповний список старшин Окремого гайдамацького куреня ім. Я. Кармелюка та Запорозького полку ім. Я. Кармелюка” і документи про цю звитяжну українську частину.

Події відбуваються в Києві, Бессарабії, Білгородщині, Придністров’ї, в Румунії та на території сучасних Вінницької, Житомирської, Івано-Франківської, Київської, Кіровоградської, Львівської, Миколаївської, Одеської, Полтавської, Рівненської, Тернопільської, Харківської, Хмельницької, Черкаської і Чернівецької областей України та Курської області Російської Федерації.

Редактор-упорядник Роман Коваль. Рецензент кандидат історичних наук Костянтин Завальнюк. Книжка ілюстрована світлинами, деякі з них вперше вводяться в обіг, має 160 сторінок, тверду повнокольорову обкладинку та чотири повнокольорові карти, а саме: “Визволення м. Кам’янця-Подільського та частини Поділля в січні – лютому 1918 р.”, “Шлях кармелюків від м. Вовчанська на Слобожанщині до м. Бендери, що в Бессарабії” (12.1918 – 20.04.1919), “Шлях кармелюків від м. Заліщики, що в Галичині на межі з Буковиною, до Києва та відступ до с. Колодяжне на Волині (6.05.1919 – 4.12.1919)”, “Кармелюки в Зимовому поході Армії УНР (6.12.1919 – 6.05.1920) та їхній відворот від с. Лучинець, що на Поділлі, до м. Чорткова в Галичині в липні 1920 р.” (виконала карти Тетяна Наумчук).

У серії “Українська воєнна мемуаристика” раніше вийшли у світ “Холодний Яр” Юрія Горліса-Горського, “З воєнного нотатника” Якова Гальчевського, “Так творилося українське військо. 10 спогадів учасників Визвольної війни 1917 – 1920-х років”, “Гуцули у Визвольній боротьбі. Спогади січового стрільця Михайла Горбового” і Петра Дяченка “Чорні запорожці. Спомини командира 1-го кінного полку Чорних запорожців Армії УНР”.

У передмові до книжки “Кармелюки” під назвою “Вони не боялись бою, а рвались до нього” упорядник Роман Коваль пише: “Цих хлопців я побачив вперше наприкінці 1990-х років. За ними вже давно прохолов слід, вони давно перетворилися на тлін, невідомо де схоронений, а в серце моє увійшли бадьорими, елегантними та жорстоко-задерикуватими – до ворога, звичайно. Володимир Ридченко, Ігор Троцький та Павло Гарячий – старшини Кармелюцького куреня Армії УНР. Переконливе свідчення краси і сили нашої нації.

Серце наповнювалося гордістю за свій народ, коли я вдивлявся в цих хлопців, які на початку 1919 року зайшли на мить до фотографічної майстерні десь в Умані, щоб закарбувати свій образ для рідних, а вийшло – для історії. У той же день у Центральному державному кінофотофоноархіві ім. Г. Пшеничного я розшукав ще й світлини двох друзів – старшин Чорних запорожців, на жаль, прізвища їхні залишилися за кадром історії. Оці п’ятеро старшин-красенів і стали для мене символом чистоти нашої боротьби за волю і долю…

Незважаючи на те що Кармелюцький курінь і Кармелюцький полк – видатні своїми перемогами українські частини, про них досі не було жодної історичної розвідки. Не виходиш з дива, адже на бойовому прапорі кармелюків – сотні перемог над більшовиками, денікінцями і задурманеними земляками, які допомагали більшовикам встановлювати владу російського народу.

Отже, шановний читачу, вітаю тебе з нагодою пізнати трагічно-життєдайну історію свого народу. Пройдись разом з лицарями-кармелюками їхніми шляхами, всіяними тисячами московських трупів та сотнями тіл своїх побратимів. Нехай пам’ять про ці криваві шляхи викрешує в твоєму серці іскру любові до України і ненависті до її ворогів”.

http://ridna.ua/2012/10/u-nich-vyboriv-vyrubaly-10-hektariv-bykivnyanskoho-lisu/

«Історія Русів», як ми казали, написана російською мовою. Цьому не треба дивуватися, бо в другій половині XVIII століття, особливо з шістдесятих років, почався рішучий похід російського царизму супроти залишків української автономії та культури. Книжна українська мова, як літературна, була вигнана зі стін Київської академії, було заборонено театральні вистави — особливо тут старався київський митрополит С. Миславський. Отже, українська мова перестала бути мовою школи, і хоч традиційно російську мову українці нелегко засвоювали, але вони ставали продуктом освіченості, заснованої на російській мові, через що з більшим чи меншим успіхом нею користувалися як літературною, витворивши своєрідний суржик, який ми звемо зараз «мова, наближена до російської». Таким суржиком писали С. Дівович, Г. Максимович, інок Яків, І. Фальківський, Г. Сковорода, М. Базилевич, зрештою, згадуваний не раз на цих сторінках Георгій Кониський (частково) та інші — це була мова справді тільки наближена до російської, бо вона вбирала в себе часом значне число українізмів. Інша група культурних діячів, котрі жили довший час у Росії, там училися чи працювали, як К. Кондратович, В. Рубан, Г. Полетика, О. Безбородько, В. Капніст та інші, володіли російською мовою цілком досконало, але були зв'язані з батьківщиною, інколи дуже міцно, отже, російська мова, ставала об'єктивно однією з українських літературних мов; зазначимо, що багатомовність — традиційна риса української літератури XVI — XVIII століть. Народна українська мова виганялася на периферію літературного життя, вона культивувалася по рукописних збірниках, нею писалася поезія лірична, сатирична, травестійна. Книжна українська мова твердо утримувалася хіба на Правобережній Україні (без Києва), особливо в Почаївському культурному осередку; до речі, саме тут дійшли до думки, що літературу певного типу (повчання молоді, як себе вести, господарчі порадники) треба писати народною українською мовою, більше того, Ю. Добриловський спробував видавати народною мовою книги духовного змісту. Отже, на Лівобережжі народна мова, як літературна, вживалася стихійно, бо того вимагала жива практика, і це тривало аж до появи «Енеїди» І. Котляревського, яка вчинила тут справжній переворот, але до певної міри, бо і в першій половині XIX століття ще масово вживалася російська мова серед українців, як літературна, і це протяглося до кінця XIX століття, власне, до появи покоління Лесі Українки та М. Коцюбинського, які різко з цією традицією порвали. Автор «Історії Русів» належав до тих, хто російською мовою володів досконало, хоч і в нього трапляються численні українізми. На жаль, ім'я автора поки що тільки абстракція — ми не можемо дослідити, чому він писав саме такою мовою: чи вчився, чи жив у Росії, чи служив у війську, як А. Худорба; зрештою, те, що він писав російською мовою так вільно, зовсім не перешкоджало йому, як і Василеві Капністу чи Григорію Полетиці, лишатися палким українським патріотом.

Усвідомлюючи всю умовність пояснень на підставі знання історії задом наперед, все ж наважуся зробити деякі висновки. Перший із них суперечитиме усталеній в українській історіографії думці, що поштовхом до формування ранньомодерної «руської» ідентичності стала Берестейська церковна унія 1596 р. та пов’язана з нею міжконфесійна боротьба, яка, шліфуючи докази полемістів, покликала до життя доти не знаний потік рефлексій над «історією» та «народом». Адже насправді «конкурс імен», який засвідчив народження потреби точніше окреслити себе й /94/ свій життєпростір, розпочався задовго перед унією, і початок йому дала ініціатива галицьких русинів-католиків, які в своїй політичній батьківщині — Польському королівстві — викроїли місце для власної землі — «Роксоланії». Проте «Роксоланія» була продуктом шляхетської, надто лояльної до польського світу, ідентичності. Вона аж ніяк не імпонувала православним русинам-львів’янам, ремісникам та купцям, кому доводилося відстоювати своє місце під сонцем у далекій від братерства конкуренції з львів’янами-поляками. Відтак, альтернативою «Роксоланії» стає «винайдене» тут (причому теж іще до унії) «справжнє», «питомо православне» ім’я своєї землі — «Росія». Мандруючи з Галицької Русі на схід, обидва «винаходи» перетворювали аморфний простір Русі на «територію з історією», і обидва знаходили як своїх симпатиків, так і опонентів, аж до початку козацької війни 1648 р. то конкуруючи, то мирно уживаючись поруч у тих-таки рефлексіях над «історією» та «народом». Війна та започатковане нею майже півстолітнє протистояння Московії і Речі Посполитої поклали кінець цій ідилії. На території козацького Гетьманату православна релігійна нетерпимість не тільки призвела до повної перемоги імені «Росія», а й посилила його церковним акцентом, трансформувавшись у лояльну щодо московської влади форму «Мала Росія». Натомість русини, що залишилися в складі Речі Посполитої, від слова «Росія» — як маркованого асоціацією з ворожою державою — відмовилися, повернувшись до старого, традиційного іменування своєї території «Руссю».

Яке ж місце поміж цими двома «винаходами» двох версій «руськості» випадало «Україні»? Виринаючи то тут, то там, дроблячись і плаваючи по джерелах достоту немов крапелька ртуті, назва «Україна» залишається найбільшою загадкою для історика. На жаль, ми ніколи не зможемо спитати в перекладача Євангелія 1561 р., що він мав на увазі, коли перекладав церковнослов’янське страна, латинське regio чи грецьке словом «україна». Не дасть нам відповіді й Іван Виговський, /95/ який через сто років вимагав від шведів уступки «усієї стародавньої України, або Роксоланії». Позірна ж легкість аналогії цього слова зі словом «окраїна», підсилена офіційним дискурсом центрів тих держав, для яких українські території справді були «окраїною» — дискурсом, що його тисячі разів продубльовано в мовленні самих мешканців цих-от «окраїн», остаточно заплутує справу. Тож залишається тільки обережно знизати плечима, подумки (бо вголос — немає строгих підстав) промовивши: а може, це слово й справді було питомою назвою України-Русі, і власне тому врешті-решт виграло «конкурс імен»?

На завершення повернуся до згаданої на початку цієї статті пропозиції Джованни Броджі Беркофф — розглядати «поліморфізм» руського культурного простору XVI-XVII ст. не як ознаку «недорозвитку», а як стрижневий елемент «культурного коду», що оприявлював себе у флуктуаціях зовнішніх упливів та внутрішніх поштовхів, у мовному й конфесійному плюралізмі, у мінливості та багатошаровості концептів. Наведені вище спостереження над конкретним сюжетом, гадаю, виразно підтверджують цю гіпотезу, показуючи, у який спосіб «дилема вибору» ставала «органічною» рисою світосприйняття, а крос-культурні пов’язання — частиною власного культурного ландшафту. Адже в ході «примірки імен», яка перетворила аморфну Русь на «територію з історією», нюанси «історичної пам’яті» перекодовувалися по-різному залежно від індивідуального / групового вибору, проте інтеграційна функція самої «пам’яті» від цього не меншала, бо ж опонентам уперше йшлося про одне й те саме — про «нашу» землю та «наше спільне» минуле.

Ганьба 

 Потім, звернувшись Гетьман до урядників і народу, закликав їх бути завжди Богові вдячними, а до вітчизни ревними, пильними і проміж себе приязними, не спускаючи з думки обов'язків своїх в обороні вітчизни і своєї свободи; без чого, каже, можемо впасти знову в неключиме рабство і невільництво і що непримиренні недруги наші Поляки побиті лише і знеможені, а не зовсім винищені і можуть знову зібратись і ратоборствувати з нами, запримітивши найпаче слабість нашу і незгоду, про яку .сам Спаситель наш і Бог провіщав у світі; і ми бачимо, як завжди буває, що всякий народ і Царство, «на ся розділене, не вистоїть, а всяк дім, який на ся розділився, запустіє».

 

http://politrada.com/dossier

Подивіться яке лайно відфільтрувалося в партії супер-заслуженого боксера Кличка... Про Королевську мовчу.... Бют теж... 

Читатйе на ніч :)

Одним із районів, де після Потопу вдалосявідновити високу рільничу культуру було Середземномор’я. 1958 р. в Анатолії(Туреччина) розкопано місто 7-6 тисячорічя до н.е. площею 14 гектарів дужещільної забудови – будинки впритул, без захисних стін: люди ще не воювали. Вжетоді там вирощували виноград, пшеницю, полбу, горох, розводили кіз, овець, корів,створювали скульптури й картини. Звідти заселили Балкани, а звідти ушостому-пятому тисячоріччі до н.е. перейшли через Дністер на ДніпровеПравобережжя – на великому просторі розвивалася культура, що в Середземноморїодержала назву крітомікенської, на території Румунуї – кукутені, на Україні –трипільської. Приблизно одночасно на Лівобережжі зявилися кочовики (сучасникитрипільців – Середньостогівська культура). У 3 тисячоріччі до н.е. відбуласьвелика навала кочовіків-аріїв на Правобережжя й далі на захід.

    Спершу створювані ними «держави» були просто територіями, населення якихплатило загарбникам данину, але племена тих і других не змішувались.

Тому нема жодних підстав уважатизайд-грабіжників: кімерійців – 8-7 ст. До н.е., скіфів – 7-6 ст. до н.е.,сарматів – 6-4 ст. до н.е., готів – 3 ст. н.е., тощо – нашими предками. Нашіпредки – рільнкии й ремісники, осілі мешканці, які перетривали всіхзавойовників. А що чужоземці називали всіх підданців держави іменем панівногоплемені – природно. Джон Стейнбек, відвідавши СРСР за Сталіна, писав: «Дужецікаві південні росіяни - грузини». До останнього часу й ми для американців«раша». А для Геродота ми були «скіфами-орачами»: звідки йому було знати, щоорачі живуть на Подніпровї на чотири тисячоріччя (!) раніше за скіфів, заГеродотом – «царських», за прийнятою тут термінологією – хижих, розбійних. Якназивали себе предки протягом тисячоріч – не відомо. У 1 тисячоріччі н.е.народ, що жив між Дніпром і Віслою, між Чорним морем і Поліссям, звався поляни.Простежимо створення антагоністичних суспільств завойовниками у східних і взахідних полян у кінці 1 тисячоріяя н.е.

    Ляхи прийшли до західних полян цілим племям – з жінками і худобою. Вонибули досить чисельними, щоб створити військо держави, яка виникла, з самихсебе. Для них не були обов’язковими шлюби з представницями підкорених. Отже,вся шляхта складалася з самих ляхів. Тому, як свідчить Наталя Яковенко, якаспеціально вивчала історію шляхти, всі польські шляхтичі були формальнорівноправними, хоч серед них виникло майнове розшарування з магнатами на одномуполюсі й «голоштанною шляхтою» - на другому. Зберегли вони й форму колишньоговічового правління. Шляхетське віче звалося соймом, воно обирало королів, булореально верховною владою, а вся держава звалася «жечпосполіта», тобто –республіка.

    Мова новоствореної нації легко стала змішаною з обох мов – завойовниківі завойованих, бо обидві – слов’янськi. Граматика завойовників стала панівною – польська мова належить дозахіднословянських.

    Варяги прийгли, як свідчить О. Пріцак у Східну Європу нечисленнимизагонами чоловіків. Спочатку вони полювали тут на рабів (як у нас пізніше татари,як їхні західноєвропейські родичі пізніше в Африці). А. Дж. Тойнбі теж згадує,що франки продавали у Кордовський халіфат рабів, серед яких було багато словян.

   Згодом почали осідати в украплених містах, а потім захопили столицюполян – Київ і стали над вічем. Виникла так звана Київська Русь. Але й тоді вона «не буладержавою в сучасному розумінні слова». (Русь у 1132р. остаточно розпалася).Розглядати її як таку значило б приписувати їй вищий рівень політичноїорганізації, ніж це було насправді. Вона не мала ні централізованогоуправління, ні всеоплюючої та розгалуженої бюрократичної системи. «Єдинийзвязок між володарями й підлеглими існував у формі збору данини» - О.Субтельний. Через те, що вони прийшли чоловічими загонами, варяги змушені булиодружуватися з місцевими жінками. Їхні нащадки втратили мову батьків,«пословянились».

  Імперська історіографія внесла багато дезінформації у питання пропоходження й етнічну належність варягів. Тому звернемось до першоджерела.«Повість минулих літ» прямо вказує: «Варяги суть різні: єдні англяне, іниї –німці, а сії - русь». Отже, русь – не словяни, а належать до народів, які всучасній термінології називаються германськими. Серед них нема народу зсамоназвою «русь». Але ж і німці не називають себе німцями, їхня самоназва –дойч. Ще ломоносов вказував: «Обикновенно бівает, что отдаленних народовназивают теми именами, которіе наложили ними живущіє сосіди». Між північнимигерманцями (скандинавами) та словянами жили угрофінські племена – від Балтики(сучасна Естонія) й далеко за Урал (сучасний Ханти-Мансійський округ) тягласясуцільна смуга, заселена угрофінами (на цьому місці пізніше сформуваласяросійська народність). От варяги й стали відомими під фінською назвою. (Я питавживих фіна, естонця: як по-вашому «шведи», «Швеція»? Обидва відповіли: «Роосі,росляйн»).

     І«Повість...» твердить: «Руссю прозвані від варягів, а до того звалися поляни».(Отже, початковим значенням терміну «Російська держава» було «територія, щоплатить данину шведам»?)

    Професор Омелян Пріцак з цим не погоджується, виводить фінське «руотсі»й літописне «русь» від місцевості Родезу (на півдні сучасної Франції): родезькадинастія правила у фризів, які жили між гирлом Рейну й Ютландією, ті скориставшисьфлотом скандинавів, органзували загони для полювання на рабів у Східній Європі,а пізніше підкоривши місцеве населення, заснували державу Русь. Раїса Іванченконаполягає на кельтському походженні назви «Русь». А назву річки Рось виводитьвід «роксоланів-росомонів-русів». Тим часом кельтською мовою «роса» означає«вода». Звідси й українське «роса», «зрошення» й назви річок рось, росава. То,як вірити тій авторці, кельти називали нашу Землю – водою? Та хіба мало слів зкоренем «рос»? У деяких романських мовах «роса» - «червоний», у французькій таіспанській «рос» означає «шкапа» і є звір росомаха... Але тільки фінське«роосі» стосується назви народу, й  самена це вказує «Повість минулих літ».

 

Звідки взялося панство на Україні?

Порівняння українського панства з польським.

 

Через свою нечисленність варяги не моглисторити армії, необхідної для завоювання й утримування території створюваноїними держави, й мусили вдаватися до послуг допоміжного колоніального війська.Знову звернемося до першоджерела. Після перемоги над Візантією, вказує «Повість...»,Олег (Хельга) наклав на неї контрибуцію, зокрема змусив поставити нові вітрилана всі кораблі його флоту: «Для русі – паволочані, а словенам - кропивняні»(паволоки – дорогі тканини, з яких шили вбрання візантійсим аристократам;кропива до освоєння конопель була технічною культурою, та й досі з неї роблятьнайгрубіший матеріл, напрклад, мішки для вугілля).

    Першза все звернімо увагу, якою мовою це сказано? Коли літописець переказуєчужоземні писемні джерела (Біблію, візантійські хроніки) – послуговуюєтьсякнижною мовою (мовою котрихось з підвізантійських чи балканських словян),звертаючись до побутових подробиць – коористується рідною, якою говоримо мидосі. По-друге, автор протиставляє «русь» «словенем», отже русь- не словяни, азайди.  І останнє: паволоки – привілейокупаційної армії, а кропивняні рядна – ознака дискримінації колоніальноговійська, свідчення того, що в Київській варязькій державі наші предки (як ми –у Московській) були людьми «другого сорту», а не панівним, як твердить Л.Л,Залізняк, етносом. (Цікавий кінець епізоду з вітрилами: у морі свіжиій вітерпорвав тонкі паволоки, панам окупантам довелося братися за весла, а словенепотішалися з них під своїми кропивняними).

    Навідміну від Польщі, де всі воїни (а отже – всі пани) були з окупантів (ляхів),всі шляхтичі були формально рівноправні, а всі поляни стали хлопами, - в насзявилась ієрархія воїнів (а отже й панів), нижчі щаблі якої зайняли перекинщикиз місцевого наслення. В нас не всі пани походять з завойовників, а й є такі, щоз національних зрадників, останніх більшість. Правова нерівність українськогопанства збереглась навіть після зруйнування держави варяженків монголами. НЯковенко вказує, що за часів Великого князівства Литовсткого на Україні булопанство «першої руки» - «земяни під господарем», від них залежали «земляни підкнязми й панами», на останньому місці – «бояри-слуги» (останні не маючиземельних наділів, служили, очевидно, рядовими).

   Відмінності в походженні між польським і українським панством відбилосьу типовій психології тих і других. Шляхтич-лях здобув свої привілеї перемогоюнад полянами, він не зраджував свого племені – ляхів, тому мав підстави длясамоповаги, для почуття вищості, почуття солідарності: спочатку – етнічної,потім – кастової, нарешті – національної. Український боярин-слуга варязькийкупив свої привілеї службою в переможців, він хлопами мав не переможенихчужоплемінників, а своїх, зраджених ним, одноплемінників. (Ще за Литвиволодіння наших панів спочатку не було спадковим й так і звалося – «служба»,пізніше відбулась приватизація. Ляхи одразу одержували «майонтек», «те, щомаю», тобто - власність).

   Це немогло не викликати почуття меншовартості, приниження – з чого тут буловиникнути національній гідності? Діти, виростаючи в родині, обовязковоуспадковують її культуру – і передають її наступним поколінням. Так створюєтьсядовготривала родова риса, яка закріплюється шлюбами між членами групи: впольській гляхти – гонор, в українського панства – холуйство. Тому«неправомірно звинувачувати українського шляхтича у зраді інтересів народу»оскільки його поведінкою не могли керувати «інтереси народу», вона з діда–прадідарегламентувана ідеєю вірності своєму князю чи королю» - справді, в описуванийН. Яковенко час наші пани були вже далекими нащадками зрадників, святопереконаними,

Що «все то те таки й було наше,

А ми тільки віддавали

На пашу».

За Н. Яковенко, після татарської навали середбоярства на Україні зявились численні вихідці з інших народів: «татари йбілоруси, литовці й росіяни, поляки й молдавани, угорці й чехи» - від них вжезовсім марно чекати відданості українському народові.

 

«Чузоземне й насамперед польське пануванняпородило нове явище: культурну асиміляцію української знаті панівною державою.Поступово ототожнюючи власні правгнення з потребами держави, що виявилаготовність іти їй на зустріч, українська шляхта втратила здатність боронитимісцеві інтереси» - пише Субтельний – і помиляється, бо вона виникла від того,що втратила здатність боронити інтереси свого народу (але Субтельний має раціюв тому, що повна культурна асиміляція переважної більшості панства була лише увідношенні останніх окупантів – Польщі й Росії). Йосип Тереля, ідеолог«українських аристократів-монархістів», визнає, що наші пани завжди (!) «нобілітувалисяв чужих монархів-завойовників, тим самим вони отримували право на свої родовіпосілості. Мадярські королі почали від себе надавати лицарським родам герби йпрапори... Так само поступали й польські королі : тих шляхтичів-русинів, щодобровільно приймали васалітет короля-зайди (а це є національна зрада) корольобдаровував привілеями та потверджував у правах королівською грамотою... Справанашого монарха – в майбутньому потвердити новими королівськими грамотами давні(заслужені) привілеї і права» - ні більш, ні менш!

 

«Шляхта українська, дворянство, згубилаУкраїну, продавши національні права за свої класові інтереси»

 

«...іх стремленіє превратітся в поновласніхпомещіков по прімеру російскіх і польскіх. Для большинства із ніх важні билілічная власть і благосостояніє, а не ідеї государственного строітельства».

 

Друга відмінність – форма правління: оскількиваряги прийшли як розбійні ватаги, то влада в них не могла бути іншою, яктільки одноособовою, це типово для всіх ганстерських організацій – як дрібних,типу «хрещеного батька», так і найбільших, як у Сталіна чи Гітлера. Отже, уварягів не було сойму, правили ватажки-конунги (кагани чи князі), поборюючимісцеву вічову владу полян. Звідси – монархічні традиції частини сучаснихнащадків бояр-варязьких слуг. Ще одна відмінність варязької держави відлядської: ляхи все місцеве населення (полян) обернули на хлопів, поміщицькаформа землеволодіння стала монопольною, єдиною; на Україні варяги (навіть здопомогою найманців-бояр зі словня) не оволоділи всією землею, закріпачили невсю людність – частина землі лишилась у традиційному володінні вільнихземлеробських родин. Частина з них озброїлася для самозахисту – зявилисякозаки. Козацька форма землеволодіння зберагалася до руйнування Січі Катериною (Отже Січ – не «перша християнськареспубліка в Європі», як думав Маркс, а остання твердиня правдавнього нашоговічового ладу – тут віче звалося радою.)

   Осьчому в Україні носіями націанальної гідності – і національної культури – сталикозаки й селяни, з них найвищі генії нації: Шевченко, Франко... Ось звідки«теорія безбуржуазної української нації». Ось чому Винниченко називав українців«селянською нацією» й повторив приголошене Кирило-Мефодіївським братством гасло«За Україну без хлопа і без пана!». І в 20 ст. українська держава виникла якНародна республіка (УНР), і засновниками її були українські соціалісти. Інаціональне відродження 20-30-х років.......

   Остання відмінність між державами, створеними на землях західних ісхідних полян, та, що західна (ляська) держава одержала зрештою назву відмісцевого народу – полян (Польща), а східна – від завойовників (Русь). Пізнішецією самою назвою (у трохи іншій, ближчій до угрофінської, вимови: «Росія»)скористався Пьотр 1 для своєї імперії. Почавши свою освіту в потішних полках ізавершивши її в московській Німецькій слободі, він не відав, що творить. Якби язараз повідав йому, що свою державу він назвав імям свого ворога – Швеції, таще й мовою «презренних чухонцев» - фінів – він би перекинувся в гробу.

     Тепер,на щастя, в нас є власна назва – Україна.

     Адеякі «українські націоналісти» сперечаються за право бути «спадкоємцями Русі»,називають загарбників-варяженків «українськими королями». А вони такі«українські», як я турок. Орест Субтельний наводить їхні справжні імена: «Олег»- Хелгі, «Ольга» - Хелга, «Ігор» - Інгвар, «Володимир» - Вальдемар.

   Ужурналі «Державність» (1992, №1). В Паїк у статті «Велика Скитія – великаСколотія» переписав імперську байку на тему «Россия біла всегда, Россія білавезде, мі нікого не завоевивалі, только освобождалі», змінивши лише слово«росія» словом «Україна»- вона в нього була від Месопотамії й Єгипту до Білогоморя й Монголії. Таке мавпування «старшого брата» навиворіт є ознакоюхолуйства, рабського колоніального мислення. Як уже тут згадувалось, достовірнідані про найдавніші поселення осілих рільників на Подніпровї сягають 6-5тисячоріч до н.е., а все, що прийшло пізніше – кімерійці, скіфи, сармати, готи,гуни, авари, хозари, варяги, монголи, ляхи – нам не предки, а завойовники, нетворці нашої культури, а паразити на ній: «Кочові союзи ніколи й ні в чому небули новаторами. Можна навіть твердити, що кочовий союз завжди розвивавсявідповідно до змін в осілому суспільстві». «Кочові союзи були не творцями, атими, хто переймав і застосовував досягнення осілих цивілізацій». (Пріцак,Хроніка 2000). Тож марно пишаються «українські націоналісти» «славнимипоходами» кімерійців і скіфів: грабунок – не слава, а ганьба, і не наша, а –сусідська.

   Філософи дискутують про співвідношення логічного й історичного. Я незнав ще про «Походження Русі» Пріцака, коли логіно дійшов висновку, що народиза певних обставин мусили поділитися на творців і паразитів. О Пріцак, колиписав «Походження Русі», не міг знати моєї гіпотези, бо тоді її ще не було, іспостеріг в історії саме такий поділ. Можливо. Що такий збіг логічного зісторичним – випадковий. А все одно – приємно. 

 

Кочержинський Ю.О Два шляхи розвитку людствасимбіотичний і паразитичний, відповідні їм етики й екології, або Про природничіпричини сучасної катастрофи людства й довкілля та засоби її подолання. – Ніжин:«Аспект-Поліграф», 2012.-180 с.

         

Ганьба