Сергій Грабовський: Голодомор, геноцид, істина: погляд третейськ

Чи й справді був Голодомор 1932-33 років геноцидом українського народу, чи має йтися про тяжкий злочин більшовицької влади, але порівнюваний з її ж злочинами на території Російської Федерації, Казахстану, Білорусі чи деінде? Це сакраментальне питання вже кілька років перебуває у фокусі дискусій (а нерідко і гучних публічних розбірок) як по міждержавним лініям (Україна-Росія, Україна-Ізраїль, Україна-Німеччина тощо), так і між середовищами по-різному налаштованих інтелектуалів. Особливо загострюються ці дискусії щоосені – коли Україна намагається провести резолюцію із засудженням геноциду через чергову сесію Генеральної асамблеї ООН, а на заваді цьому незмінно стає Російська Федерація, в якій організатор Великого Голоду тов. Сталін наразі офіційно вважається “ефективним менеджером”.

У цій дискусії, якщо можна вжити таке поважне слово до того, що сьогодні відбувається навколо проблеми Голодомору, сторони де-факто вже перестали зважати одна на одну і дослухаються тільки до своїх аргументів. Отож цілком логічним виглядає звернення до третейського судді, який би розставив крапки над “і” та сформулював ґрунтований на засадах права висновок. При цьому такий суддя повинен бути беззастережним авторитетом для світової наукової, політичної та юридичної спільнот.

Це може видатися фантастикою, проте такий третейський суддя у справі Голодомору існує. І зветься він Рафаель Лемкін.

Імовірно, певній частині читачів це прізвище невідоме, хоча всі знають винайдений ним термін для позначення одного із найжахливіших явищ в історії ХХ століття. Цей термін – “геноцид”.

Коротко про життєвий шлях цієї непересічної людини. Рафаель Лемкін народився 1900 року у селі Безводне, біля Волковиська (тепер це Гродненська область Білорусі), у родині польських євреїв, які займалися хліборобством. Тоді це була Російська імперія; потім зазначена територія перейшла до відновленої Речі Посполитої. Лемкін на початку 1920 років студіював філологію, а потім право у Львівському університеті. Ще під час навчання, а саме 1921 року, вбивство османського політика Талаата Паші вірменським студентом привернуло його до проблеми злочинного масового винищування людей, часом цілих народів, тож він почав вивчати міжнародне право з метою створити закони для запобігання таким злочинам та покарання за них. Тоді він вживав на позначення масового нищення людей термін “варварство”. Докторську дисертацію Лемкін захистив у Німеччині, у Гайдельбергському університеті, потім працював помічником прокурора у Бережанах, затим викладав у Варшаві. На початку 1930-х років Лемкін представляв Польщу на міжнародних правових конференціях; 1933 року (це не тільки рік приходу Гітлера до влади, а і рік Голодомору, про який Лемкін уже тоді добре знав) юрист офіційно запропонував Лізі Націй (попередниці ООН) вважати тих, хто з ненависті до великої групи людей шкодив членам цієї групи, винними у варварстві, а тих, хто знищував культурні скарби такої групи з ненависті до них, - у вандалізмі, затримувати таких людей, хоч би де вони були, судити і карати. Тоді ця пропозиція була відкинута; її розвитком стала концепція геноциду, прийнята світовою спільнотою після Другої світової війни.

1939 року після поділу Польщі між гітлерівською Німеччиною та сталінським СССР, Лемкін змушений був тікати від нацистів до Швеції, врешті-решт він перебрався до Америки, де викладав право. 1944 року він видав книгу “Влада Осі у Європі”, в якій вперше вжив термін та сформулював поняття “геноцид” і задокументував нищення нацистською Німеччиною європейських країн, а особливо – знищення єврейського населення. Багато які розробки Лемкіна були покладені в основу вироків Нюрнберзького трибуналу; він виступив головним промотором ухвалення Генеральною асамблеєю ООН 1948 року Конвенції “Про запобігання злочину геноциду та покарання за нього”, яка нині лежить в основі національних законодавчих актів щодо геноциду.

Двічі він був номінований на Нобелівську премію миру, але так і не отримав її. Помер Рафаель Лемкін у Нью-Йорку в 1959 році.

Так от: останнє десятиліття свого життя цей юрист міжнародного класу працював над книгою, яка так і залишилася незакінченою. Присвячена вона була геноцидам ХХ століття. Одним із таких геноцидів Лемкін вважав геноцид, здійснюваний більшовицькою владою щодо України й українців.

Текст, в якому йдеться про це і який зветься “Радянський геноцид в Україні”, був, найшвидше, виголошений як доповідь 1953 року у Нью-Йорку на поминальному відзначенні Великого Голоду українською громадою. Машинопис зазначеного тексту знаходиться в архівному фонді New York Public Library, у папці, де містяться інші матеріали до “Історії геноциду”, яка ніколи не була опублікована в повному обсязі (хоча, скажімо, кілька років тому у Вірменії були опубліковані окремою книгою матеріали Лемкіна щодо геноциду вірменського народу). Текст англійською мовою з коментарями професора Романа Сербина (Канада) наводиться нижче.

Про говорить Рафаель Лемкін? Про те, що більшовицька політика нищення була цілком свідомо спрямована проти українців як нації, як певної суспільної цілісності з її унікальними культурними й ментальними рисами, а не лише проти селянства. Отже, така політика підпадає під вимоги Конвенції ООН (яка не визнає геноцидом соціальний терор, тобто нищення окремих верств населення). В геноциді українців Лемкін вбачав чотири складові:
1. нищення української інтелігенції – мозку чи розуму нації;
2. ліквідація Української Православної Автокефальної Церкви – душі України;
3. Голодомор українського селянства – зберігача української культури, мови, традиції тощо;
4. заселення України іноетнічними елементами для радикальної зміни складу населення.

Сукупно ці чотири складові або ж чотири напрями фізичного й культурного нищення українців й українства мали на меті, за Лемкіним, “систематичне нищення української нації, її поступове поглинання новою радянською нацією”. При цьому, наголошує правник, не йшлося про фізичне винищення всіх українців, як це нацисти проголосили щодо євреїв, але у разі успіху більшовицької програми геноциду “Україна загинула б так само, як би було убито кожного українця, бо вона втратила б ту частину народу, яка зберігала і розвивала її культуру, її вірування, її спільні ідеї, які керували нею і дали їй душу, що, коротко кажучи, зробило її нацією, радше ніж масою людей”. Адже в силу історичних обставин українська нація дуже вразлива, “її релігійне, інтелектуальне і політичне керівництво, її вибрані і вирішальні частини є доволі малі, і тому їх легко ліквідувати”. Для того, щоб українці перестали бути собою, злившись у якійсь новій спільноті з іншими, “бо радянська національна єдність твориться не об’єднанням ідей і культур, а цілковитим знищенням усіх культур і всіх ідей, за винятком одної – радянської”.

Іншими словами, більшовики проводили політику геноциду не лише стосовно українців, а й щодо ряду інших народів СРСР, хоча саме над Україною вони поставили “найдовший і найширший експеримент” з винищення нації.

І тут Рафаель Лемкін прямо говорить про те, чого намагаються політкоректно уникнути сьогоднішні українські державні мужі й вітчизняні інтелектуали-ліберали. А саме – про нерозривну єдність політики радянизації і русифікації.

“Доки Україна зберігає свою національну єдність, доки її народ продовжує думати про себе як про українців і домагається незалежності, доти вона становить серйозну загрозу для самого серця радянізму. Нічого дивного, що комуністичні вожді надавали якнайбільшого значення русифікації цього самостійно мислячого члена їхнього „Союзу Республік” і вирішили переробити його і пристосувати до свого зразка єдиної російської нації. Бо українець не є і ніколи не був росіянином. Його культура, його темперамент, його мова, його релігія – все є інакше. При бічних дверях Москви, він відмовлявся від колективізації, приймаючи радше депортацію і навіть смерть. Тому було особливо важливо пристосувати українця до прокрустового зразка ідеальної радянської людини”.

А, власне, чи варто дивуватися інтелектуальній сміливості Рафаеля Лемкіна – чи хворобливій нездатності частини вітчизняної еліти називати речі своїми іменами? Хіба ж більшовизм не був питомим породженням російської імперської історії та культури? Про це писали такі різні мислителі, як Ленін та Бердяєв, Сталін та Велс – і багато-багато інших. Тому позиція російського президента Медвєдєва закономірна – “ефективний менеджмент” триває...

Отож маємо в підсумку: на відміну від різноманітних заперечників геноциду українців, Рафаель Лемкін не тільки веде мову про цей геноцид, а й називає його “класичним прикладом геноциду”. Разом із тим, на відміну від авторів концепції Голодомору-геноциду Лемкін наполягає, що Голодомор, за всього свого обширу, був тільки однією зі складових геноциду українців.

На загал, своїм широкомасштабним підходом до проблем геноциду українців Рафаель Лемкін і сьогодні задає орієнтири сучасним дослідникам і політикам. Крім того, постає, як то кажуть, дуже цікаве запитання. Чи може моральна й інтелектуально відповідальна людина, яка вважає геноцид злочином проти людства й людяності, заперечувати факт геноциду українського народу, якщо цей факт описав і беззаперечно визнав автор терміну й концепції геноциду як складової сучасного світового права? Чи вистачить совісті політикам певних держав говорити, що в одних випадках Рафаель Лемкін був цілковито правий, а в інших (коли йшлося про українців чи вірмен) – абсолютно не мав рації? І чому польський єврей, політемігрант до США Лемкін більше думав і дбав про захист інтересів українців, ніж ледь не половина “українських” політиків?

Сергій Грабовський,
кандидат філософських наук,
член Асоціації українських письменників

Запалимо свічку...


http://blog.i.ua/community/662/185344/


Могили дідів-прадідів є св"ященними. Пам"ять є основою мабутнього. Але форма вираження окремих негідних правнуків є неприйнятною. Ми не кролики для геноцидів. 
Чому не згадують про тих, хто рішуче став до бою проти гнобителів і загинув у священній війні.
Згадаємо пророчі слова:
Поховайте та вставайте,
Кайдани порвіте
І вражою злою кров'ю
Волю окропіте.
і запалимо свічку.

Оптимізм

1) Наприклад: в США 5% від усього населення Землі, які споживають 50% всіх енергоресурсів, що добуваються людством. Звідси 95% населення Землі лишається 50% залишків енергоресурсів. Можна уточнити ці цифри, це не так важливо, головне розуміння.

2) Не всі лохи, яких можна розводити. Отже треба якось узгодити ці "демократичні" невідповідності. Суспільству (кожної країни) намагаються насадити диктаторський "ФАШИСТСЬКИЙ" метод управління, при якому знаючі люди не будуть виступати.
Як це можна зробити безструктурним методом управління? Зірвати метро (Іспанія), 2 хмарочоси (США) і ЛОХИ самі ДОБРОВІЛЬНО, того не розуміючи, оберуть собі диктатуру.
Така глобальна політика, хто цього не розуміє, той є заручником тих, хто розуміють.
В Іспанії був ПАТРІОТИЧНИЙ уряд (зірвали метро) і люди самі їх прибрали в "демократичний" спосіб. Хто зірвав? А хто прийшов до влади?

3) Сходяться "проффесора", на думці, що наступна війна почнеться, в найближчому майбутньому, за ПИТНУ воду!!! Треба починати готуватися)
 

Причини української поразки

«Якщо наша хвалена республіка несподівано існує вже досить довгий час, то цим вона зобов'язана лише тому, що в будь-яку хвилину готова взяти на себе будь-який грабіжницький договір, платити скільки вимагатимуть, поступатися будь-якою територією, яку забажають отримати і т.і., - писав Адольф Гітлер. - Чужим державам така німецька республіка дуже подобається. Ворогу завжди зручніше мати справу з людьми слабкими і покірними... Вороги люблять німецьку республіку і дають їй можливість жити, бо знають, що кращого помічника в справі поневолення німецького народу їм не знайти» («Майн Кампф»).
Ця оцінка Веймарської республіки аналогічна нашій оцінці нинішньої, кінця XX століття «самостійної» України.
«Українська республіка» існує вже багато років завдяки президентам, які проводили політику нерішучої, але безвідмовної жінки, готової виконати всі забаганки енергійного партнера. Президент неукраїнської України на переговорах з Росією та США приймає найпринизливіші умови. Тому й його - гнучкого і покірного - люблять чужинці, люблять за те, що не пручається, коли вони додушують український нарід.
Національні меншини в Україні щиро вдячні антиукраїнській владі за протекціоністську стосовно них політику, за створення ним максимально сприятливих умов для поширення неукраїнського роду на козацьких землях.
А от українським патріотам в такій Україні вготована доля крайньо-правих, екстремістів, заколотників, політичних маргіналів. Ось-ось їх оголосять ворогами «багатонаціонального народу України» - за те, що хочуть аби в центрі політичного спектру України домінували синьо-жовті барви.
Президент України мав би очолювати українську провідну верству, здійснювати добір кращих, ставити українських патріотів на відповідальні посади. А що ж бачимо ми? Сонмище «російськомовних» волоцюг - корнєєвих, звягільських, масолів, йоффе, лобових, гурвіців, дворкісів, табачників, гриньових - і опозицію до них: зграю жидофільствуючих дисидентів.
Очоливши «українську республіку», приходьки ніколи не вкажуть на головну причину українських поразок - відсутність українського Проводу, українського за походженням і духом. Вони демонстративно «шукають» причини невдач українського народу в економіці, стверджують, що як тільки-но покращаться економічні показники, все нормалізується і Україна буде. Вони намагаються підмінити українські національні цінності соціальними, довести українцю, що ніякої різниці між високими виробничими показниками і українською ідеєю нема, що розквіт економіки автоматично призведе до розквіту України і побудови української держави.
Не дивно, що в Україні атеїсти-інородці висувають на перший план матеріальне. Засовуючи на задвірки українську ідею, пропонуючи економічні рецепти виходу з катастрофи, вони - свідомо чи несвідомо - підривають фундамент національної держави українського народу, а значить ставлять під сумнів існування українського народу - бездержавні народи приречені.
Президент, посадовці і депутати несуть особисту відповідальність за дії чужоземного проводу, за експлуатацію чужинцями українського народу.
Якщо інонаціональний провід в Україні буде замінений на український, тоді навіть за самих несприятливих економічних умов відкриється українська перспектива. Навіть якщо на той час міжнародним законодавством буде закріплений підневільний стан українського народу. Всі ці Ялтинські, Массандрівські, Завидовські договори, «Старти», Лісабонські протоколи та інші грабіжницькі угоди, які порушують наш суверенітет, стануть каталізатором, збуджувачем національного переможного руху.
«В історії досить часто траплялося так, - писав А.Гітлер, - що мирні угоди, що як удари батога падали на плечі переможеного народу, служили сигналом до початку підйому. Як багато ми могли б в цьому відношенні зробити з Версальського грабіжницького договору! Хіба німецький уряд, якби він був гідний свого звання, не зумів би з цього нечувано ганебного, безкінечно здирницького договору викувати зброю проти ворога та довести національні пристрасті до точки кипіння? Хіба не зуміла б дійсно геніальна пропаганда використати садистичну жорстокість цього договору, щоб вивести власний народ з байдужості, викликати в народі обурення, а потім перевести це загальне обурення в справжню лють проти грабіжників?.. Ми повинні добитись того, щоб усі ці 60 млн. зненавиділи цей грабіжницький договір до глибини душі, щоби ця гаряча ненависть загартувала волю народу і все це вилилось в один загальний заклик: «Дайте нам знову зброю!» («Майн Кампф»).
Якщо українці зрозуміють, що не «виважена» політика поступок і компромісів з ворогом, не ринкові реформи є запорукою невмирущості нашої нації, а ненависть до поневолювача, бажання й уміння тримати в руках зброю, можна буде з впевненістю сказати: «Українська нація є і буде вічно!»

Коваль / Підстави націократії

Дивні ми люди – українці.

Дивні ми люди – українці. Інші народи, щоб якось підняти національний дух, звеличити свої досягнення, понавигадують всіляких байок та легенд, та й з того тішаться. А ми, маючи неоціненний скарб, люто топчемо його, ще й глузуємо з себе, мовляв, он які, хахли малороські. І спробуй що скажи, так відразу від гульвіси і до академіка такий ґвалт піднімуть, що аж страшно стане будь-що кому доказувати.
Ось маємо перлину з перлин світового лицарства – українське козацтво. Слава Всевишньому, не дали наші предки всіляким «проффесорам» закопати цей скарб. Ні московські лизоблюди, ні наші доморощені сатрапи не знівечили людську пам’ять.

Про події древні, звичайно, легше брехати. Але ж пам’ять народна тисячу літ тримається (за свідченням психологів). Ото, власне, що було за тисячу літ, - ще трішки пам’ятаємо. З великими білими плямами, але все ж щось таки є. Однак недостатньо про козацтво маємо знань. Якщо уважно придивитися до тієї народної пам’яті, то власне живі спогади про відносно недавні події (від Вишневецького до Мазепи). Та й то завдяки українсько-російській війні 1918-1921рр., коли українці масово йшли до лав українського війська (особливо на сході та в центрі України, за що пізніше саме на схід та центр було накинуто всю московську лють у вигляді десятків мільйонів закатованих, винищених голодом, сибірським холодом та більшовицькими кулями нащадків вільного козацького духу), називаючись козаками та формуючи козацькі сотні, полки, частини. Якби не було того відродження, не було б сьогодні і найменшої пам’яті про козацтво.

І, що найбільш прикро, тодішній очільник Української Народної Республіки «проФФесор» М.Грушевський в найскрутніший для УНР час зробив усе, щоб забезпечити безперешкодну більшовицьку окупацію України: розпустив армію, не проводив жодної патріотичної агітації, вирішував питання земельного законодавства під свист куль(!!!), тощо. Одного тільки горе-президент не зробив. Одне випустив з уваги. Козацький дух. І саме цей дух ще декілька років тримав українську державу на плаву. Масова неорганізованість, абсолютна бездарність Центральної Ради, Гетьманату та Директорії і фантастичне геройство людей, що називали себе козаками. Ось така історія українсько-російської війни 1918-1921рр.

Чому ж так піднімався людський дух, згадуючи козацтво? Чим так причарували людські серця ці лицарі древності? Хто ж вони? Давайте глянемо, що про них писав пан «проффесор» Грушевський, який так вправно віддав державу в руки ворогам: «Слово «козак» широко розповсюджене у народів турецького кореня; воно було уживане у половців і досі вживається у турецько-татарських народів, а значить волоцюгу, що промишляє війною й розбоєм. Прикладалося воно до степових волоцюг татарських, перейшло й на наших українських. Козаки громили невеличкі ватаги татарські, відганяли татарський табунець, або овець стадо, грабили каравани купців турецьких чи вірменських, якогось післанця московського або й литовського, або й городок турецький чи татарський громили» (М.Грушевський. Ілюстрована історія України. – Київ-Львів, 1913 (репринтне відтворення 1990). – с.174).

Мабуть, коментарі тут будуть зайві. Виявляється, за Грушевським, козаки – не що інше, як невеличкі банд формування, що займалися грабунком, причому нападали хіба-що на маленькі групи людей. Загалом не дивно. Банд формуваннями називали і опришків. І абсолютно героїчну та безпрецедентно патріотичну Українську Повстанську Армію «дехто» також називав саме таким чином: бандіти, банд фарміраванія, додаючи попутно ще й убійци, фашісти, тощо. Біда не в тому, що вороги це говорять. Біда в тому, що з наших уст вилітають такі слова.

Дозвольте продовжити словами послідовника Грушевського І.Крип’якевича, який, на жаль, також мало петрав в історії, хоча, порівняно з Грушевським, зробив таки маленький крок до визнання козацтва: «Степові здобичники-вояки дістали ім’я козаків. Ця назва турецького походження означає вільну, незалежну людину. Назву козаків зустрічаємо в XIV ст. у половецькому словнику і в актах кримських італійських колоній, а коло 1490 р. вона з’являється вперше і в Україні – на означення людей, які ходили в степи для здобичі і боротьби з татарами» (І.Крип’якевич. Історія України. – Львів, 1990. – с.157). Тут козаки принаймні не волоцюги. Тут вони хоч мисливці і, нарешті, борці. А це вже трохи ближче до істини. Проте до чого тут тюрські мови: абсолютно незрозуміло. Мабуть страждав пан Крип’якевич (як і Грушевський, та, загалом і вся академічна історична наука України) певними комплексами. Боявся голосно українське слово сказати: щоб небавом ніхто не почув. Боявся, а чи може і сам нічогісінько не знав. Те, що у тюркських мовах знаходимо слово, схоже на «козак», то не дивина, адже тюркські народи довгий час докочувалися до України. В одному з печенізьких літописів є згадка про дивних воїнів, що за Доном їздять на конях до поясу оголені і спиняють цілі орди. Тут, власне, маємо опис характерників. Тюрки, які часто натикались на козацьку відсіч (ще з Х ст.н.е.), цілком могли запозичити українське слово «козак».

Москвофілка Олена Апанович, натомість, має мужність визнати, що їй невідомі точні дані про появу Запорозької Січі і козаків. Вона тільки стверджує алогічну річ: «на плацдарм для грабіжницьких нападів на Україну і Росію (!!!) перетворили турецькі і татарські феодали південно-українські степи. І тоді народ створив власні збройні сили. Це було козацтво» (О.Апанович. Розповіді про запорізьких козаків. – Київ, 1991. – с.7). По-перше, Росія, як політичне утворення з’явилася на карті лише з волі Пєтра Пєрвага в 1721р. До цього, ніякої Росії не існувало! По-друге, що означає «народ створив свої власні збройні сили»? Дивуюся таким горе-історикам, які щось пишуть, але, мабуть, навіть і не здогадуються, що пишуть абсолютні нісенітниці. Що таке «збройні сили»? Перепрошую, це не купа вуйків з вилами. Це професійні вишколені воїни. Це професійна зброя. Це військова тактика і стратегія. Це військова дисципліна і глибока традиція. Це військові штандарти і уніформа. Це військова медицина і відновлювальні процедури. Це розвідницька майстерність, тощо. Це все також народ створив? Причому у рекордно короткий час! При всій безмірній любові до українського народу ніколи не повірю у те, що він міг за кілька років з голого місця створити НАЙКРАЩУ в світі армію!

Ту армію, яка в 1621 році під Хотином зупинила 300 тисячну турецьку орду, що одним махом зібралася захопити мало не всю Європу. 40 тисяч проти 300 тисяч!!! (це після того, як козаки з легкістю захопили Кафу, Трапезунд, Синоп та Стамбул!!!) І перемогу здобули козаки! Як там писав Грушевський – волоцюги? І це при тому, що на той час турецькі сипаги, основу яких складали елітні підрозділи «делі», становили кращу в світі кавалерію. А яничари, яких з дитинства навчали в школі Аджамі Огхлан, небезпідставно вважалися кращою піхотою світу. Жодна Європейська армія у відкритому бою не мала найменших шансів на перемогу. І турки безжалісно розширювали сфери свого впливу у Європі. І, тоді, коли Європа трусилася від страху, очікуючи приходу Османа Другого і його всепоглинаючої армії, 40 тисяч козаків при майже безучасному спогляданні 35 тисяч поляків (які тільки іноді допомагали козакам артобстрілом турецького авангарду) взяли й зупинили орду. Легко і з неабияким азартом. Волоцюги? Здобичники? Народна армія?

Це та професійна! армія, яку мали за честь запросити за великі гроші різні європейські країни під час тридцятилітньої війни (1618—1648): так у жовтні 1619 року 10 тисяч добровольців під орудою полковників Кличковського та Русиновського прибули на Закарпаття на запрошення Фердинанда ІІ Габсбурга. Становище імператорських сил, яких трансильванський князь Бетлен Габор та чеські загони оточили у Відні, було дуже важким. Саме перемога козаків над Юрієм Ракоці спонукала Бетлена Габора спішно завершити облогу Відня і повернутися до Трансильванії.

1631-го року дві тисячі козаків брали участь у боях зі шведами та саксонцями в Сiлезії на боці військ імперського генералісімуса Альбрехта Валленштейна, причому останній вимагав у союзника, польського короля Сигізмунда ІІІ маловідомих у Європі польських гусарів, а саме козаків, з яких австрійські генерали формували легку кінноту. В урядовому французькому тижневику «Gazette de France» у числі за 1631 рік можна знайти відомості про чотиритисячний полк кінних українських козаків під проводом Тараського, який воював у Люксембурзі: «Козаки напали на французів із жахливим галасом, наші люди не звикли до такого галасу, так перелякалися, що кинулися тікати...». Після вступу у війну Франції та її інтервенції до іспанських Нідерландів (Бельгії) австрійський імператор вислав туди великий загін запорожців, які діяли у тилу французів, виснажуючи їхні сили. Козаки у тридцятилітній війні виступали і на боці Франції. Так, майбутній гетьман Богдан-Зиновій Хмельницький (який на той час обіймав посаду військового писаря) 1644 року у Варшаві зустрівся з послом Франції у Польщі графом де Брежі. Останній у листі до кардинала Мазаріні (як і його попередник, кардинал Рішельє, він був другою людиною у Франції) після цього писав: «...Козаки дуже відважні вояки, непогані вершники, досконалі піхотинці, здатні до захисту фортець... Що стосується служби козаків у його величності, то, якщо війни з турками не буде, Хмельницький готовий допомогти мені в цій справі».

Луї XIV запросив на службу 2400 українських козаків, які морським шляхом через Гданськ і Кале потрапили до Франції. За даними багатьох істориків, саме Богдан Хмельницький та Іван Сірко були ватажками козаків, які брали найактивнішу участь в облозі іспанської на той час фортеці Дюнкерк (фортеці, яка вважалася абсолютно неприступною!). Коли почався козацький штурм 11 жовтня 1646 року, гарнізон Дюнкерка капітулював (Одного разу французькі воєначальники не дійшли згоди з козацькими чільниками з приводу платні за їхні «послуги», і французи зневажливо дорікнули: «Ми воюємо за нашу честь, а ви — за гроші». На що козаки відповіли: «Кожен воює за те, чого йому не вистачає»).

Австрійським Габсбургам, які наприкінці XVI століття воювали з турками, вдалося 1594 року домовитися з козаками щодо їх походу до Молдови та Валахії, які перебували під протекторатом турецького султана. Очолив цей вдалий похід майбутній ватажок козацько-селянського повстання проти поляків Северин Наливайко, який з 12 тисячами козаків завдав молдаванам поразки, після чого місцевий господар тимчасово визнав владу Габсбургів.

Цей список можна продовжувати, що тільки зайвий раз засвідчить неабияку військову силу козацтва. Ту силу, яку не може мати жодне народне ополчення!!!

Але, якщо до сухопутної ратної справи «історики» ще намагаються придертися, мовляв і «вуйків» можна навчити (?), то морська військова справа – свідчення особливого військового статусу козацтва. Чомусь боявся козаків непереможний турецький флот! Причому панічно боявся! Козацькі легкі, швидкі і маневрені чайки були ідеально пристосовані для абордажу турецьких галер. А тактика ведення морського бою у козаків завжди була виграшна, за рахунок чого вони могли на чотирьох чайках (близько 250 чол.) з мінімальними втратами потопити до десяти галер (близько 3 тисяч чол.), на що є безліч турецьких документальних свідчень. А як щодо козацьких підводних човнів? Адже були вони у козаків! Причому перші згадки про козацькі підводні човни (XVI ст.) у часі співпадають з появою подібних підводних човнів у японських ніндзя! (мабуть ні одні, ні другі Леонардо да-Вінчі з його кресленнями підводних човнів не читали) Саме завдячуючи підводному плаванню козаки часто непомічені випливали з гирла Дніпра, непомічені з’являлися біля самої турецької столиці, чим наводили панічний жах на її захисників. Хіба «допетрали» б до цього волоцюги чи здобитчики?

У битві під Берестечком П’єр Шевальє описує подвиг трьохсот козаків, останній з яких «боровся протягом трьох годин проти усього польського війська»!!!

Закінчення http://blog.i.ua/user/381784/184018/

Дивні ми люди – українці. (закінчення)

  • 18.11.08, 22:52
А. Кащенко про І.Сірка: «Чи зміг би простий чоловік з такою невеликою купкою товариства самостійно, без чужої допомоги відбитись від далеко більшого і краще озброєного війська турецького і татарського, і більше 30 тисяч яничарів, мов баранів, вирізати між січовими курінями? А хто ж, як не характерник, зміг би вскочити з купкою товариства у самий Крим, кубло великої орди, поруйнувати його городи, вирятувати невільників, що зігнані туди з усіх земель, і взяти велику здобич?» Щось не в’яжеться усе це з дурнею Грушевського і ко. (А як знову ж таки не подивуватися з Грушевського, який пише про з’яву слова «козак» десь в 15 ст.н.е. (причому з чужинської мови), коли ж він сам цитував у першому томі своєї «Історії…» тисячолітню билину про козака Іллю Муромця (насправді то Ілля Моровець, з города Морова, що в Чернігівському князівстві) і навів згадку грецького історика Скілака про Козачу бухту під Херсонесом???).

Для чіткішого уявлення про можливу історію козацтва, спробуймо розглянути три аспекти: 1. козацька зовнішність, одяг, зброя, тощо. 2. Саме слово «козак» і 3. Козацьке характерництво.

1. Типову козацьку зачіску з оселедцем і вусами можемо побачити на рельєфі у гробниці єгипетського фараона Хорембеха (14 ст. до н.е.), де вона належить полоненому мітанійському арію.

Вся Україна всіяна так званими сколотськими мамаями – кам’яними статуями, голови яких вирізняються чіткими козацькими рисами: все той же оселедець і вуса.

Шведський історик Йоган Гербіній у описі давнього світу згадує борисфенітів-косоносців (жителів басейну Борисфена-Дніпра).

Невідомий перський автор 9-го століття н.е. у праці «Книга кордонів світу» описує русів: «народ русів войовничий. Вони воюють зі всіма невірними і завжди виходять переможцями…серед них є група з моровват (лицарів). Вони шиють шаровари приблизно з 100 гязів тканини, які надягають і обертають вище коліна…вони шиють шапки з шерсті з хвостом (шликом)». Цілковитий опис козака в шароварах і у шапці з шликом.

Загалом сліди поширення оселедця у світі помітні по мірі розселень арійських племен з Наддніпрянщини. Оселедець з’являється навіть у Китаї (шляхом перенесення бойових мистецтв аріями спершу до Ірану (саки), потім до Індії, звідки мудрець Боддхітхарма переніс їх до Китаю). Причому варто зауважити, що оселедець просто так не можна було собі вистригти. Тільки після посвяти у козаки (після першого бою, першого морського походу та складних іспитів) дозволялося воїнові голити голову, залишаючи оселедець. (Таке волоцюги придумали?!)

2. Проблема витоків козацьких традицій науковцями досі остаточно не вирішена. Одна з причин - наявність інших назв для вільного воїнства східних слов'ян: кияни, козари, уходники, бродники, черкаси та ін.

Саме слово „козак” означає кшатрій-воїн. Є варна кшатріїв, і Кіш – військо кшатріїв, отаман кошовий – батько кшатріїв, кошак – воїн, який у Коші (давнє чергування «ш – с» – кошак – косак, і більш пізнє чергування «с – з» – косак – козак).

Арійське підгрунтя вбачають в понятті козак також С. І. Наливайко і В. О. Кобилюх. Перший відштовхується від імені «Ґосак», двічі викарбуваного у 220 і 225 рр. роках на мармурових плитах Тамані. Другий дослідник виводить слово козак з санскритського «княжий захисник». Таким, за легендами, був історичний прототип Козака Мамая - джури при Вітовті, Великому князі Литовському (1392-1430).

Отож, цілком логічними видається такі версії походження слова «козак»: 1. від «коси» - ознаки воїнства (згадайте князя Святослава з оселедцем): «косак» – «козак» 2. від «Кіш» - «кошовий» - «кошак» - «косак» - «козак» 3. Від санскритського (давньоукраїнського) «кхун» (гун) – князь, цар та «сак’я» - захисник, друг, що разом дає «захисник князя»: «кхунсак’я» - «кунсак» - «косак» - «козак». І цілком однозначним є запозичення з давньоукраїнської мови у мови тюркські (з певною зміною значення), а не навпаки!

3. Характерники! Можливо, саме в характерництві і криється вся таємниця козаків. Отож: у Ведах говориться, що серед касти (варни) кшатріїв існують загони, основу яких складають махаратхи – могутні воїни, здатні поодинці боротися проти тисяч. Оскільки префікс «ма-» в санскриті означає «великий», то «харатхи» цілком імовірно і є тими, кого на Січі називали характерниками (магічні воїни, які володіють надзвичайним бойовим мистецтвом).

Відомо, що як волхви, так і характерники-козаки могли розганяти хмари, викликати громовиці, страх у ворогів, перетворюватися у вовкулак, вміли замовляти стріли, шаблі, кулі так, що вони не завдавали їм шкоди, ходили по воді, а також годинами перебували під водою, дихаючи крізь очеретину. Про це розповідають нам козацькі легенди


Переосмислюючи здібності характерників через призму сучасного світогляду, можна твердо казати, що козакам була відома магія, телекінез, левітація, телепатія, гіпноз, сугестія - те, що досліджують сучасні інститути парапсихології.

Імовірно, що свій початок козаки-характерники ведуть від давньоукраїнських волхвів (віщунів, чародіїв). В. Шевчук пише про волхвів таке: «Вони, вважалося, знали таємну силу речей, явищ і володіли своєю, виробленою в століттях, наукою і прийомами, з допомогою яких цю віру вселяли в маси. Вони займалися пророцтвом, тобто віщували про майбутнє, через що і називали їх віщунами».

А от Володимир та наступні князі обрали за державну ідеологію чужоземне християнство і вчинили злочин зрадництва предківської Віри. Сотні років тотально горіла вогнем та спливала кров`ю Київська держава від міжусобних війн, що виникли в результаті насадження християнства. Від схристиянізованих князів потекла десятина у Візантію. Сучасник тих подій арабський письменник Аль - Мавразі писав "...Коли руси були навернуті до християнства, нова релігія притупила їхні мечі й зачинила їм двері звичайного військового заняття, перейшли вони до важкого життя й бідності бо скоротилися у них засоби до існування."

На думку В. Пилата: «Після хрещення Русі, переслідувані князями та греками волхви, жерці і воїни-охоронці храмів об’єднувалися у таємні громади і у віддалених від великих міст місцях почали створювати Січі. На островах Дніпра, побережжях Бугу і Дністра, в Карпатах і лісах України (Русі) волхви заснували школи бойового гартування і вишколу, в яких шлях воїна до вершин досконалості опирався на рідну віру, одвічні звичаї та обряди». Це була частина суспільства, що, не згодилась зі зміною Православ'я (від «славити Праву») на християнську релігію. Багато цих людей відійшло з земель, які були під впливом християнських князів, на території, які належали священній варті, що охороняла святі могили пращурів - кургани на землях Запорожжя. Ця варта відома ще за описами Геродота.

На Запорозьких землях на момент першої «офіційної» згадки не було церков. На них продовжувала існувати суспільна формація, яка жила за давнім Звичаєм. Січ була столицею Земель Війська (Коша) Запорозького, тож яке віросповідання є в країні, де у столиці немає ні церков, ні мечетей, про синагоги і мови немає? Відповідь постає сама собою. На Землях Війська (Коша) Запорозького до другої половини ХVІІ ст. ще потужно панувала культура і Віра руська, прадідівська.

А перша задка про церкву в запорожців відноситься до 1648р. Вона була пересувною між Кодаком та Микитинською Січчю і являла собою обтягнуту полотном ширму на возі. Перша стаціонарна церква була побудована на четвертій Чортомлицькій Січі у 1659р. Тобто від першої письмової згадки 1492р. до 1659р. – 167 років, козаки не мали стаціонарної церкви. Та й у війну проти Польщі почали козаки як війну проти католицького християнства, однак після війни були змушені визнати те, що в загальній масі народ сприйняв таки християнство, щоправда не католицьке і зберіг практично всі обряди та символіку. Тоді і почали зводити козаки церкви у найвитонченішому стилі козацького барокко. (але це, козацьке християнство, було швидше тим, яке приніс Андрій Первозванний та розвинув антський князь-волхв Бож (Бус) Білояр, а не те сполітизоване і скалічене, що насадила Візантія через Володимира).

Доказом того, що багато хто з характерників не був християнином взагалі, було те, що «їх ніколи не ховали попи, а ховали їх запорожці по-своєму». Навіть декотрим, як розповідають легенди, забивали в груди кілок, щоб вони по смерті не вставали, а тоді засипали землею (причому осиновий кілок – не ознака чогось поганого. Це символ вічного дерева життя, що перемагає смерть. Осика швидко виростала на могилі характерника). Однак найпоширенішим похованням характерників було поховання лицем донизу. Цей звичай склався ще зі «скіфських» часів.

Також недаремно Запорозька Січ так пов’язана з островом Хортиця. Ще в першій половині Х ст. візантійський імператор Костянтин Багрянородний розповідав, що руси мають пристань на острові Святого Георгія (Хортиці), де біля велетенського дуба покладають свої жертви.

Про характерників і при житті, і після життя ходили найрізноманітніші легенди, їхні надлюдські здібності вражали навіть бувалих козаків. Простий люд називав їх чаклунами, а попи твердили, що в них вселився біс. Характерники на Січі складали козацьку старшину. Були хранителями культури, робили посвяти у козаки. Зберігали давні волхівські традиції.

Цікавими в цьому руслі будуть і давні перекази та заповіти. Зокрема "Супойський переказ" про походження світу, України й козацтва: «Колись в сиву давнину породив батько Коло з матір'ю Даж-землею під час нічної грози люд вкраїнський, та й дав їм землю з півночі на південь од моря до моря та з заходу на схід од Дунаю до Дону. Та й заповів їм не ходити за ту землю та не оддавати та дав брата свого Місяця на сторожу козацтву тому характерному, щоб берегли землю ту денно і ношно. А щоб вправні були та згуртовані, то докинув вісім променів своїх козацьких на небо, щоб у скруту поглядали на Воза того; знали (б), в чім сила їхня козацька».

Характерницькі заповіти засвідчують побратимство кров'ю (мазепство мазкою). «Мазепство: один на один, на шаблю - руку, на пояс – друг(у), надріз та змішують мазку; на світанні на Святій могилі біля матері чи род(и)теля, повертаючись на вісім сторін та приказуючи: «Свідок Бог наш батько та степ гайний». Після кроплять в келих з вином та одноразово випивають. Коли просто братчик, то випиває сам суперед товариства. «Не бийтесь поміж собою. До тих пір, доки молодь з молоком матері та від старшини буде всотувати несприйняття зверхности над собою і в собі, в роду, до тих пір Рій родів Скупи Вкраїнської буде в змозі мазкою братчиковою захистити землі свої на користь свою…» (заповіт Роджипіття). Подібний звичай описано Геродотом (IV, 70) принагідно до скіфів (скупів) V ст. до н. е.

Висновків з наведених коротких матеріалів може бути 2:

1. Козацтво однозначно являло собою цілісний військовий орден, який мав високі моральні, ідеологічні та філософські мотиви для існування;

2. Історія українського козацтва однозначно древніша від «офіційної» і цілком вірогідно може сягати тисяч і тисяч років.

Шануймося, українці, бо маємо велику історію. Історію, яка тисячі років плекала найцінніші духовні істини світу, що їх берегли і захищали українські хранителі-козаки!


Анатолій Мицкан

відвага, самозречення, несамовитість, витримка та сила

Лист турецького візира султану після падіння Трапезунда: «Коли захисники фортеці побачили в морі козаків, то почали реготати, бо тих безумців було не більше 2 тисяч, а турецького гарнізону – понад 30 тисяч. Крім того, у захисників фортеці були гармати, на мурах у чанах кипіла смола. Та коли козаки почали дертися на мури, туркам здалося, що це не люди. Бо хіба може, облита палаючою смолою, людина реготати так, що чути у кожному куточку фортеці? Хіба може людина, якій відрубали правицю, перехопити шаблюку лівою рукою і зарубати ще трьох яничарів? Хіба може, обтикана зусібіч стрілами, людина іти на лави яничарів, а ті, мов скам’янілі, не в змозі підняти на неї зброї? Хіба може людина, якій перебили шаблю, вхопити яничара за ногу і ним убивати інших?»

Лядський Івашка - задолиз московський)

Мазепа Іван Степанович (лівобережний гетьман 1687-1709) – етнічний поляк, ставленик Московії, демагог, лукавець, інтриган, зрадник України-Руси; походив зі старожитньої польської шляхти Білоцерківського повіту Мазеп-Колядинських; син білоцерківського воєводи. Будучи слухняним посібником московського царя, Мазепа провадив політику посилення феодально-кріпосницького гніту та сприяв зміцненню позиції російського царизму в Україні-Русі.
Військова кар'єра І.Мазепи, як і Б.Хмельницького, почалася при польському королівському дворі у якості королівського пажа (прислужника). Через три роки його підвищують до «покойового дворянина» і у віці 17-ти років посилають на навчання в Європу (1656-1659). Повернувшись до польського королівського двору, він у якості посильного виконує різні доручення короля Яна Казимира, пов'язані з політикою Польщі на Правобережній Україні-Русі, зокрема перевозить листи від Казимира до гетьманів – І.Виговського (1659), Ю.Хмельницького (1662), П.Тетері (1663). Невдовзі Мазепа стає на службу до гетьмана П.Дорошенка – ставленика Польщі на українському правобережжі, а через деякий час Мазепа був спійманий запорожцями на Кучманському шляху (у верхів’ях річки Інгул) на спробі доправити в Крим полонених козаків. Дізнавшись, куди й навіщо їхав Мазепа, запорожці вирішили тут же його порішити. Але за Мазепу заступився запорозький гетьман Сірко і врятував від страти на смерть за зраду Батьківщини. Він закував Мазепу в кайдани і відправив до лівобережного гетьмана Самойловича, котрий у 1674 році допровадив зрадника до Москви. Подальший шлях І.Мазепи відомий: перебуваючи при царському дворі, він запопав прихильність царя і згодом повернувся на Україну генеральним осавулом за царським указом 1682 року, а через п'ять років скидає Самойловича і здобуває булаву гетьмана Лівобережної України-Руси.
Посівши посаду гетьмана, Мазепа насамперед подбав про свою безпеку і заснував для того особисту гвардію свою: полки піхотні сердюцькі, батальйони жолдаків та полки кінних компанійців, названих «компанією надвірної корогви». І всі ті війська набирав з бажаючих, а особливо із всякої наволочі і утримував їх на платні у місті Батурині та в околичних селах, що оточували його резиденцію. Вони були його охоронцями і робили все на помах Гетьманський. І горе було тій людині, що потрапляла в їхні руки. «Історія Русів» засвідчує, що вищі урядники жахалися, побачивши у себе тих гвардійців; а простолюдом бавилися вони, як заманеться, через що й ненавидів їх український народ, а самого Мазепу й на дух терпіти не міг. Варто додати, що кількість найманого («охотницького») мазепинського війська: піхоти – сердюків і кавалерії – компанійців, обчислювалась десятьма полками, настільки великим був його страх, як запроданця, за своє життя в оточені етнічних українців.
Слід зауважити, що Мазепа здобув гетьманську булаву не завдяки козацьким чеснотам, а завдячуючи виверткості пристосованця – «людини, відповідно до характеристики Д.Яворницького, лукавої, хитрої, скритної, яка, діючи то улесливістю, то погрозами, дотримувалась принципу подвійної моралі і в політиці, і в особистих взаєминах з іншими людьми». Стосовно обрання Мазепи гетьманом на сумнозвісні Коломацькій Раді (25.07.1687) на площі над річкою Коломак, оточеною московськими військами на чолі з царським воєводою князем Голициним, який вручив клейноди новобраному гетьману, існують небезпідставні висновки щодо здобуття гетьманства шляхом підкупу. По-перше: козаків на раду було допущено лише дві тисячі; по-друге: козацька рада була оточена московським військом для приборкання невдоволених; по-третє: обрання Мазепи було сплановане заздалегідь. Напередодні у царського воєводи відбулася нарада старшин за участю Лизогуба, Гамалії, Забіли, Прокоповича, Кочубея, які одержали підвищення в своїх рангах за згоду обрати гетьманом генерального осавула Івана Мазепу. Зокрема Василь Кочубей став великим землевласником і генеральним писарем Лівобережної України (1687-1699), згодом генеральним суддею (1699-1708); незадовго до Полтавської битви він і полтавський полковник Іван Іскра повідомили Петра-І про наміри Мазепи, за що обоє були страчені Мазепою біля Києва (с. Борщагівка). За проголошення Мазепи гетьманом Правобережної України на Коломацькій Раді князь Голицин одержав від Мазепи 10 тисяч золотих червінців. І це була ще не вся плата за гетьманську булаву: Мазепа підписав чотири «нові статті» до Переяславської угоди, що увійшли в історію як «Коломацькі статті», які позбавляли Україну суверенітету і принижували гідність українського народу.
Перша «Коломацька стаття» узаконювала доноси (власне відтоді на Україні й процвітало фіскальство аж до 1991 року). Друга «нова» стаття позбавляла Україну самостійних міжнародних відносин, бо всі зарубіжні звернення, грамоти, послання, що надходили в Україну, мались негайно пересилатися до Москви. Третя стаття – скорочувала чисельність козацького війська до 30-тисяч, проти 60-тисяч часів Хмельницького. І ганебна четверта Коломацька стаття впроваджувала змішані шлюби так званих «великоросів» і «малоросів», що за 300 років «братерського єднання» знищило Україну-Русь як мононаціональну державу та утворило потужну, постійно діючу колону москофілів, яка досьогодні розхитує державний устрій Незалежної України. Крім того, Мазепа був першим з імперських блюдолизів, хто погодився запровадити на теренах України-Руси московські гроші і вільний перехід усіх бажаючих з теренів однієї держави в іншу (тобто скасування кордону).
Призначений московським урядом на гетьманство, Мазепа потурав царським настановам та всіляко сприяв гнобленню українського народу. Показово, що сам Мазепа, як вірний підніжок московського царату, окрім дарованих маєтностей і земель, отримував найвищу платню на посаді гетьмана за всю історію козацтво. «Государеве жалування» реєстрових старшин було вельми щедрим: гетьман Мазепа отримував щорічно з царської казни 10 тисяч злотих; його військовий обозний і військовий писар – по 1 тисячі злотих, полковники – по 500 злотих, військові судді – по 300 злотих. Тож не дивно, що Мазепа, уподобавши споживацький триб життя, кохаючись у марнославстві, оточивши себе блюдолизами та запроданцями, неухильно і цілеспрямовано перетворював козацьку старшину в представників панівного класу – нових українських панів, що ставали на зміну польській шляхті. За його 20-річне гетьманство наплодилося незчисленна кількість різноманітних привілейованих осіб, що гнобили український народ гірше за ляхів. Тисячі вільних в минулому козаків були повернені в ярмо козацької старшини – нової генерації українських феодалів. В козацькому середовищі стався розкол: з козацької верстви почала виокремлюватися знать, свого роду козацька шляхта, до якої примкнуло вище українське духовенство. Тодішньою мовою вони отримали назву «дуків» і намагалися захопити общинні та найкращі землі і закріпити їх за собою і своїми нащадками, лишаючи козацькій черні (голоті) найгірші земельні наділи, або й взагалі нічого. Визначився процес феодалізації козацької старшини і перетворення її на в справжніх поміщиків. У 1701 році Мазепа видав універсал про дводенну панщину, яку мали відробляти прості козаки на користь старшин. Козаки, селяни й міщани почали втікати на Низ в Запорозьку Січ та на Правобережжя до народного гетьмана Семена Палія на Фастівщину, де той створив своєрідну козацьку республіку, виступаючи як палкий захисник інтересів нижчих верств народу України. Але гетьман Мазепа підступно захопив Палія, зайняв Правобережну Україну і віддав її під скіпетр російського царя Петра. Росія володіла Правобережною Україною лише сім років, з 1704 по 1711-й. Внаслідок невдалого походу царя Петра на Туреччину 1711 року за Прутським миром вона знову ввійшла до Польщі, а людність її було переселено на Лівобережну Україну.
Мазепа, як вірнопідданий московського царату, придушив народне повстання 1692 року під проводом запорозького отамана-гетьмана Петрика (Петро Іваненко), котрий звернувся до українського народу з універсалом, закликаючи пригноблений люд звільнитися від тиранії Москви й своїх немилостивих панів і встановити всюди козацьке самоуправління: «Мазепа й старшина при підтримці царя поділилися нашою братією, записали її собі в неволю і тільки до плуга не запрягають». Усі спроби Петрика в наступних 1693-1694 та 1696 роках були відбиті московськими й мазепинськими військами.
Придушення патріотичного руху українського козацтва руками українських антипатріотів, зокрема гетьманами реєстрового козацтва, – є найганебними вчинками, які повинні оприлюднюватися і вивчатися в учбових закладах задля унеможливлення їх повторень. Хрестоматійним прикладом гетьманського марнославства є прагнення Мазепи узурпувати владу на обох берегах Дніпра навіть ціною зради національних інтересів українського народу. Доказом того є боротьба Мазепи проти фастівського полковника Семена Палія, що громив шляхту як тільки міг і створив своєрідну українському республіку серед ополяченої України-Руси. Маючи собі в противагу такого всенародного улюбленця, Мазепа не спромігся ні на що інше, як підступно ув’язнити Палія для подальшого заслання до Сибіру.
Щоби розвіяти сумніви у антинародній діяльності І.Мазепи, нагадаємо, що усунувши Палія, Мазепа висловлює в доносі російському царю не тільки бажання утримати за собою заселені Палієм землі, але й намагання обмежити побутуюче за Палія переселення з лівої сторони Дніпра народу, що тікав на вільні фастівські слободи, щоби позбутися повинностей, котрі все більше й більше накладала на селян мазепинська старшина та військова знать. Межи тим, Мазепа, зломивши представника демократичних народних поривань, спішив заспокоїти шляхту захопленого ним краю та ввійти з ними у дружні стосунки. Він розіслав універсал дворянам Київського воєводства, в якому запевняв шляхту, що прийшов на терени Речі Посполитої у якості союзника, та просив дворян не кидати свої маєтки і не страхатися селянського повстання, приборкання котрого гарантував. За цим принципом Мазепа постійно діяв по відношенню до шляхти; він не тільки не наносив ніякої кривди та утиску, але навіть споряджав шляхтичам в міста і села запобіжну охорону. Тож немає чого дивуватися, що широка верства населення і переважна більшість козаків не підтримала підступного тирана під час Полтавської битви.
Згідно історичних свідчень, Мазепа для особистої вигоди ганив перед царем усіх малоросіян, виставляючи напоказ лише свою вірність. «Не лише в Січі Запорозькій, – доносив він Петру, – в полках городових и охотницьких, та й в людях, самих ближніх до мене, не знаходжу ні вірності щирої, ні бажання сердечного бути в підданстві у Вашої Царської Милості». Ніхто інший, як Мазепа, допоміг цареві придушити козацько-селянське повстання 1707-1708 років, очолене Кіндратом Булавіним, котрий об'єднався з кількатисячним загоном запорожців на річці Вороні. Повстання охопило дві третини тодішньої Росії і майже всю Лівобережну Україну; до нього приєдналися тисячі українських селян і козацькі загони С.Драного, М.Голого, С.Безпалого, Л.Хохлача та інші. Петро-І опинився між двома вогнями – з північного заходу наступала шведська армія, з південного сходу – численні загони Булавіна. Про участь Мазепи в придушенні повстання одностайно замовчують як російські, так у українські історики: шовіністам не з руки писати про те, що «зрадник» Мазепа урятував імперські Росію, завдавши булавінським загонам вирішального удару в спину; а українським патріотам соромно згадувати, що Мазепа надіслав на Запорозьку Січ наказ з вимогою заарештувати Булавіна і в кайданах привезти до Батурина. Слід додати, що після таких ганебних вчинків, лише дурень міг сподіватися, що його визнають широкі верстви населення й козацтво у ролі керманича національно-визвольної боротьби українського народу.
Варто додати, що лише такий закоренілий тиран, як Мазепа, далекий від розуміння козацьких цінностей і відокремлений від українського народу глухою стіною необмеженого самовладдя, міг сподіватись, що козаки підтримають його під час виступу проти Московії на боці шведського короля Карла ХІІ. Адже в плани Мазепи не входило визволення українського народу з-під панського гніту, бо замість гніту польських і московських панів Мазепа упроваджував гніт нових панів з числа козацької верхівки. До того ж, Мазепа в своїй спробі, так само як Хмельницький, взяв орієнтацію тільки на зовнішні сили, а не на внутрішні. Він вступив у змову з шведським королем, а не зі своїм народом, бо мав на думці лише особисті привілеї – за допомогою шведського короля і його війська здобути в визволеній Українській Державі собі «вольності й маєтності», а про «хлопа» й мови не було!..
Не завадить означити істинну причину злуки Мазепи з Карлом ХІІ. Після здобуття Кракова й Варшави та усунення Августа-ІІ з престолу у 1706 році, шведський король Карл ХІІ посадив на польський трон свого ставленика Станіслава Лещинського. Об'єднаними силами Карл і Станіслав рушили в Білорусь, розбивши «російську рать» без надмірних зусиль і запивши м. Ляховичі. В цей час Мазепа, отримавши царський указ, прибув з військом до Мінська, щоби зупинити шведів, але не поспішав битися з переважаючи силами супротивника. Зваживши на могутність шведсько-польського війська та пам'ятаючи попередню поразку Петра-І у битві зі шведами під Нарвою (1700), Мазепа вирішив скористатися ситуацією на свою користь. Задум гетьмана був не метикуватий – поріднитися з коронованими особами і стати «королем». Для цього була укладена угода про шлюб Мазепи з княгинею Дульською, родичкою короля Лещинського, на згоду гетьмана повернути Малоросію у підданство Польщі. Угода була скріплена на умовах: щоби Мазепа залишався гетьманом обох сторін Дніпра та став повновладним князем Сіверським. Договір був стверджений польським королем Станіславом і шведським королем Карлом ХІІ у квітні 1706 року.
Мазепа і його прихильники, тодішні й подальші, скаржились, що народ український не підтримав Мазепу, а через те, мовляв, і війна з Москвою була програна. Цілком справедливо, війна дійсно була програна через байдужість народу. Але, як слушно зауважили попередні дослідники, через що була та байдужість: через національну несвідомість народу, чи через його любов до Росії, до царів, до російських панів? Ні. Виступ Мазепи про Москви був програний через те саме, через що була програна Хмельницьким війна з Польщею. Народ своїм відстороненням від боротьби відповів, що йому байдуже – чужий чи свій пан, чужий чи свій батіг і ярмо. Хіба ж варто віддавати життя за зміну назви ярма і батога?..
Більшість істориків дають невірне пояснення відстороненню козаків від Мазепи, убачаючи причину у тому, що буцімто козаки пристали до російського царя внаслідок спорідненості релігійних поглядів. Нагадаємо, що козаки ніколи не були щирими християнами, тому й причина зовсім інша. До того ж ця причина навдивовижу проста: козаки просто не мали вибору – або вони приєднуються до Мазепи, або не приєднуються, тобто підтримують російського царя, у якого усі реєстровці перебували на службі. Отже, відмова реєстрових козаків підтримати Мазепу пояснюється не релігійними мотивами і не сфабрикованим універсалом, розісланим Петром-І, де він проголосив Мазепу зрадником і зобов’язав усіх церковників, як слухняних виконавців, проголошувати анафему колишньому хваленому гетьману. Відмова козаків була зумовлена несприйняттям І.Мазепи як вождя нації, котрий, згідно висновку науковців, провадив політику посилення феодально-кріпосницького гніту; негативно ставився до козацтва і Запорожської Січі.
Щоправда у Полтавській битві (27.06.1709) на боці Мазепи виступила Запорозька Січ, і це має своє логічне пояснення. Провадячи власну політику боротьби з гнобителями українського народу, запорожці використовували слушний момент для здійснення своїх планів. Вряди-годи вони навіть виступали у ролі союзників своїх ворогів, щоби за допомогою одного ворога побити іншого. Як казав славнозвісний Іван Сірко: «Я не друг ляхів, я їх ворог, але татари – ворог ще гірший». Цей вислів якнайкраще пояснює ставлення запорожців до Мазепи: хоча вони й ворогували з гетьманом, але за слушної нагоди виступили разом з ним проти Петра. Почувши про допомогу запорожців Мазепі, царський уряд напередодні Полтавської битви вирядив військо зруйнувати Чортомлицьку Січ. Петербурзький губернатор (пізніше фельдмаршал) Олександр Меншиков, який наприкінці 1708 року зруйнував гетьманську столицю Батурин, вирізавши поголовно усе цивільне населення з дітьми включно, направив на Запоріжжя військо під проводом полковника П.Яковлева і Г. Галагана (12-14 травня 1709 року Чортомлицька Січ була зруйнована).
Сучасні історики, прислужуючись чинній владі, завзято просторікують про якісь далекоглядні плани Мазепи, щоби хоч якось виправдати його злочини проти українського народу вподовж 20-літного гетьманства. Але з наведених численних витягів маємо однозначний висновок: Іван Мазепа, розпочавши військову кар'єру при дворі польського короля Яна Казимира, був затятим ворогом українського народу і, як потомний польський шляхтич, вважав українців «холопами», що мусять покірно працювати на своїх панів. Таким чином, безпідставне прославляння І.Мазепи сучасними високопосадовцями засвідчує їхні аморальні принципи й антинародні плани, котрі не відрізняються від тодішніх мазепинських узурпаторських намірів.
Державотворчу діяльність Мазепи, яку вигадали сучасні політикани, приписуючи йому укладення першої конституції, репрезентуючи її як «продукт довготривалої праці видатного гетьмана», спростовується дослідженням М.Драгоманова. Він довів, що конституція 1710 року, оприлюднена Пилипом Орликом, насправді була запорозьким проектом, що розробив отаман-гетьман Кость Гордієнко (1701-1709). Драгоманов так і називає її «Конституцією Гордієнка, найбільш достойного слави з українських козаків». Відтак, звеличення І.Мазепи до рівня національного героя нічим не підтверджене і не може бути схвалене у вітчизняній історії, тим паче у вигляді зображення на грошових купюрах Незалежної України.

Дан Берест / Гетьмани УКраїни-Руси

Отаке-то, Зіновію, Олексіїв друже!!!

Хмельницький Зіновій-Богдан Михайлович (1595-1657) – гетьман України-Руси 1648-1657 років, керівник другої визвольної війни українського народу 1648-1654 років проти польської окупації. Союзниками Хмельницького були турецькі яничари під орудою султанського намісника Тугай-Бея та татарські орди кримського хана Іслам-Гірея, які спустошували українські землі не гірше за поляків. Всенародна «вдячність» керманичу національно-визвольної боротьби за поталу рідного краю згадується у народній пісні: «Бодай тебе, Хмельниченьку, перва куля не минула, а друга устрелила, у серденько уцілила».
На жаль, ця визвольна війна українського народу проти Польщі з самого початку (з дня виступу Запорозького Війська на Україну 22.04.1648) була приречена на поразку, бо її очолив неетнічний українець. Будучи поляком, Б.Хмельницький не тільки визнавав зверхність Польщі над Україною, але сам тривалий час перебував при дворі польського короля Сигізмунда-ІІІ і королівським указом 1646р. був призначений Генеральним писарем до реєстрового козацького війська під орудою наказного гетьмана Караїмовича та осавула Івана Барабаша, прихильних до Польщі.
На відміну від істинних патріотів України-Руси, поклик до боротьби Б. Хмельницького був зумовлений не патріотичними мотивами, а власною кривдою, завданої йому – дрібномаєтному шляхтичу від більш чванливого й владоможного шляхтича Чаплинського, котрий загарбав родовий хутір Хмельницького, що надбав його батько (реєстровий сотник), будучи чигиринським підстаростою. Натомість новий чигиринський підстароста Чаплинський відібрав хутір у Хмельницького, а заодно і його дружину. Подібні вчинки були не виключенням, а правилом в польському королівстві, про що свідчать численні збройні конфлікти між земельними магнатами, які наймали козаків до власної надвірної корогви.
Шукаючи заступництва на заподіяну кривду, Хмельницький поїхав до польського короля Владислава-ІV. Проте король нічим не зарадив, бо в Речі Посполитій панувало право зухвалого безчинства, за яким збагачувались усі без виключення польські магнати. Та й сам король сказав Хмельницькому: «Пан має шаблю, щоби постояти за себе». Відтак, повернувшись з Варшави, Хмельницький на підпитку у шинку почав хвалитися про аудієнцію та вірогідну помсту за свою кривду. Проте він марно шукав підтримки серед реєстровців, котрі прислужувались польській шляхті, як офіційні найманці, і скарали на смерть не одну тисячу подібних бунтарів. Зухвалі слова Хмельницького дійшли до коронного хорунжого Конецьпольського, котрий засадив зухвальця до буцегарні за необачні теревені у шинку.
Деякі догідливі науковці намагались подати цей епізод, як «підготовку до всенародного повстання». Але похвальба на підпитку у шинку аж ніяк не узгоджується з підготовкою всенародного повстання, про яке Хмельницький навіть не мислив. Тільки й того, що він підбивав козаків своєї сотні до кривавої розправи зі своїм кривдником. На тому й могла скінчитися ця бунтівна витівка маловідомого реєстрового сотника, якого засудили б до страти без зайвого клопоту. Але на щастя кум Хмельницького, полковник Станіслав Кричевський (улюбленець Конецьпольського), звільнив Хмельницького буцімто на поруки сотникам Вешняку, Бурляю й Токайчуку, і нарадив тікати на Запорозьку Січ, де Хмельницький був підтриманий запорожцями і обраний гетьманом (30.01.1648). За своє визволення Хмельницький віддячив Кричевському вже будучи Гетьманом Війська Запорозького, викупивши його як полоненого ворога за 4 тисячі талерів з татарського полону і призначивши у травні 1649 року київським полковником.
Подібні призначення Хмельницького потомних поляків-шляхтичів – затятих ворогів українського народу – на посади керманичів визвольної війни українського народу проти польського поневолення не поодинокі. Достатньо згадати Івана Виговського, котрий потрапив у полон після поразки поляків на Жовтих Водах, але був викуплений особисто Хмельницьким і призначений на посаду Генерального писаря Війська Запорозького. Тому не варто вдаватися в «наукові» дослідження причин поразки всеукраїнського повстання 1648-1654 років, бо вельми достатньо проглянути особовий склад Генеральної Старшини, котру Хмельницький призначав на власний розсуд.
Будучи потомним поляком, Б.Хмельницький був прихильником польської зверхності над українцями, котрих він називав не інакше як «чернь». Недарма полковники Нечай, Гладкий, Кривоніс називали Хмельницького «польським лакизою» (себто лакеєм). Антиукраїнські замисли керманича всенародної визвольної війни виразно проявилися у Зборівському (1649) та Білоцерківському (1651) трактатах, які зобов'язували повстанців повертатися в підданство своїх колишніх польських панів. Причому безпосередньо призначені гетьманом полковники передусім відповідали за впровадження на місцях гетьманських універсалів, згідно яких усіх порушників гетьманської волі карали «на горло».
В січні 1650 року на Запорозькій Січі козаки, невдоволені правлінням Хмельницького, організували повстання під керівництвом Худолія (проголошеного гетьманом замість Хмельницького). Повстання було жорстоко придушене: Хмельницький організував каральний похід реєстровців на Запорозьку Січ, щоби поставити там надійну старшину; гетьмана Ходулія було страчено. Навесні 1650 року репресії проти селян-повстанців посилилися; на старшинській раді полковники одержали від Хмельницького офіційний наказ: приборкувати заколоти та карати непокірних. Однак Д. Нечай, відчуваючи підтримку селян і нереєстрових козаків, не погоджувався з такими діями, відкрито вказуючи гетьману на його помилки. Незважаючи на універсали Хмельницького і розправи над ватажками повстанців, боротьба українських селян і міщан проти повернення литовсько-польської шляхти тривала. Дійшло до того, що влітку 1650р. гетьман зобов'язав полковників оберігати від нападів повстанців шляхетські маєтки. Відбулися розправи гетьманської адміністрації з ватажками левенців і опришків на Брацлавщині; у вересні 1650 року Б.Хмельницький наказав карати ватажків повстанців і на Подніпров'ї.
Антинародна політика Хмельницького, котрий з народного обранця перетворився на кривавого тирана, змусила запорожців покинути Микитин Ріг, де вони нещодавно в Микитинській Січі проголосили Хмельницького гетьманом України-Руси (30.01.1648). Усвідомивши плани гетьмана утвердити колишній панський устрій на Гетьманщині, що суперечив принципам козацької демократії, запорожці подалися далі по Дніпру і заснували Чортомлицьку Січ в 1652 році як новий військовий центр українського козацтва.
Історичні події свідчать про те, що Хмельницький очолив боротьбу українського народу не для здобуття незалежності України-Руси, а задля здобуття для себе звання Коронного Гетьмана, щоби й надалі утримувати Україну під зверхністю Польщі. Саме він після грандіозних перемог над поляками, зокрема на Жовтих Водах (5-6.05.1648), під Корсунем (16.05.1648), під Старокостянтиновом (18.06.1648), здобуття гучної перемоги під Пилявою (11-13.09.1648), штурму Львова та взяття Львівського замку (20.09.1648), зупинив тріумфальний поступ українського 80-тисячного війська (та 4-тисячної кінноти татар) на кордоні з Польщею і почав «свідчитися небом і землею» перед тодішнім польським королем Владиславом-ІV про свою прихильність до польської корони. «Історія Русів» цитує лист Хмельницького до короля, де сказано: «Свідчуся небом і землею і самим Богом Всемогутнім, що піднесена мною зброя і рясно пролита нею кров Християнська є справою рук деяких магнатів Польських, які противляться владі найяснішого Короля та наймилостивішого отця нашого».
Аналогічно вчинив Хмельницький під час вікопомної Зборівської перемоги (08.08.1649) неподалік Збаража, засвідчуючи свою непохитну відданість новообраному польському королю Яну Казимиру, якого по суті було взято в полон і відпущено за наказом Хмельницького; за його ж наказом була відпущена тоді й уся полонена Шляхта на чолі з лютим катом українського народу старим гетьманом Вишневецьким. Іншими словами, Хмельницький не те щоб прогавив історичний момент для утвердження Державності України-Руси, але навіть не мав цього на меті, про що свідчать статті Зборівському трактату, де вказано: «Верховний начальник і Господар землі Руської (України-Руси) і народу того (українського) має бути Гетьман… Достоїнство Гетьмана Руського має рівність зупельну з Гетьманами Коронними», тобто під зверхністю польського короля, що стояв на чолі Речі Посполитої.
Великою ціною заплатив український народ за отримані Хмельницький гетьманські регалії, що надалися йому взимку 1649 року від польського короля як винагорода за зраду національних інтересів етнічного населення України-Руси. Недобита польська шляхта на Україні й Білорусії почала масові репресії і покарання селян за участь у повстанні; їх страчували тисячами – вішали, розстрілювали, натинали на палі, забивали батогами при повній бездіяльності козацтва. Мало того, Хмельницький ще й почав закликати польську шляхту повертатися до своїх маєтків на Україні, гарантуючи захист панської маєтності і приборкання непокірних. Осудливим словом озвався Тарас Шевченко про Хмельницького: «Амінь, тобі, великий муже! Великий, славний та не дуже…».
Зауважимо, що 1649 році Хмельницький, маючи 300-тисячне козацьке військо та 10-тисячну татарську кінноту, уклав Зборівську угоду з поляками не під тиском якихось обставин, що розлого описуються його прихильниками (як наприклад зрада кримського хана), а цілком свідомо, послідовно здійснюючи свої наміри. Нагадаємо, що незадовго перед тим, під час тріумфального в'їзду в Києв 23 грудня 1648 року Богдан Хмельницький лукавив перед українським народом, проголошуючи звільнення з польської кормиги, а насправді навіть не мав на меті визволення України-Руси з-під зверхності Польщі. Це засвідчене багатьма науковцями, зокрема й Грушевським: «Восени 1648 року Б.Хмельницький не мав чіткої програми державного будівництва України, а отже, не бажав повалення Речі Посполитої. Інакше він міг би скористатися всенародним повстанням – «хлопською війною» – не лише в Україні, а й в самій Польщі. Та він зайняв очікувальну позицію, вів листування з майбутнім королем Яном Казиміром».
Зборівська угода, або «Декларація його королівської милості Війську Запорозькому», укладена між Б.Хмельницьким і польським королем Яном Казимиром на полі бою під Зборовом (08.08.1649), надавала привілеї лише козацькій старшині та церковникам. Щодо селянства, то їх сподівання виявилися марними: вигнана з України-Руси польська шляхта мала повернутися в свої маєтки, а селяни повинні були знову виконувати усі повинності на користь своїх колишніх панів. З цього приводу маємо слушне зауваження М.Грушевського: «Нещастям його (Б. Хмельницького) і цілої України було, що найвищий порив, коли ставлено метою дійсне визволення народу і напружено до того всі сили, скінчився зборівською катастрофою. Ся катастрофа розчарувала народні маси, знеохотила і утомила їх… Коли повстання не здійснило його надії, воно відкаснулося від нього, а Хмельницький дедалі то все більше мусив покладатись на заграничну поміч».
Війна з поляками продовжувалась, але вже не на користь Гетьманщини, бо Хмельницький більше не мав всенародної підтримки, як в попередні роки. Наступна Білоцерківська угода (18.09.1651), за яку козаки мало не вбили Хмельницького у Білій Церкві, не врятувала гетьмана. Терплячи поразки одну за другою, Хмельницький почав шукати підтримки поза межами України-Руси і на Переяславській раді 6 січні 1654р. передав повноважним послам московського царя Олексія Михайловича (батька Петра-І) договірні статті про військову взаємодопомогу з Московією, про що пожалкував ще до своєї смерті. Ці статті, що отримали назву «Переяславська угода» і забезпечували рівноправний військовий союз України-Руси з Московією, у вельми спотвореному викладі був змушений підписати гетьман Юрій Хмельницький (син Б.Хмельницького) вже після смерті батька.
Як не парадоксально це звучить, але незворотний процес знищення українського козацтва започаткував Б.Хмельницький. Будучи обраним на козацькій раді гетьманом України-Руси, він перший поправ козацькі традиції демократії, нехтуючи звичаєм вільного переобрання і відкинувши козацьку раду як недоречний елемент, що перешкоджає узурпації влади. Саме він надав для наслідування фатальний приклад одноосібного владарювання на посаді гетьмана безстроково – вподовж життя. Та ще й передав гетьманську булаву у спадок своєму амолодшому 16-річному сину Юрію.

Дан Береш / Гетьмани України-Руси

ТеУКРИ

Понад 1000 років українців годували політичними міфами Рюриковичів-Мономаховичів про те, що до запровадження християнства вони не мали ні власної історії, ні культури. Так, зайди якісь, що відбрунькувалися від «великорусской народности»...


Визнавалось, правда, що древні цивілізації на території України таки були: Мезин (Чернігівщина, ХХ—ХІІ тис. до н. е.), Кам’яна Могила (Запоріжжя, ХІІ—ІІІ тис. до н. е.), Трипілля (Подніпров’я, VІ—ІІ тис. до н. е.), Аратта-Оратта (ІV—ІІ тис. до н. е.), Скіфія (VІІ ст. до н. е. — ІІІ ст. н. е.), Ольвія (VІ ст. до н. е. — ІV ст. н. е.), Боспор (V ст. до н. е. — ІV ст. н. е.), Антія (ІІІ-VІ ст. н. е.) тощо. Але українці начебто не мають до них жодного стосунку, бо з’явилися буцімто в «Окраине» лише у XІV ст. н. е. А що ж насправді?..

Мезин

Мезинську архаїчну цивілізацію (ХХ—ХІІ тис. до н. е.) археологи виокремлюють насамперед в Подніпров’ї: с. Мезин (Чернігівщина), с. Гінці (Полтавщина), с. Добраничівка (Київщина), с. Кирилівка (м. Київ), с. Межирічі (Черкащина).

Ця славетна археологічна культура, яку ґрунтовно описав з колегами археолог С. Бібіков, уперше в історії людства дала світові зразки знаменитого мізинського орнаменту (з мотивами меандру), унікальні стилізовані жіночі статуетки (мізинські «жінки-птахи») та перший у світі музичний ансамбль.

Можливо, це і «випадковість», але на картах Перської держави Ахеменідів (V ст. до н. е.) ми зустрічаємо провінцію Міс(з)ія, а на картах Римської імперії (І—ІІ ст. н. е.) — провінції Верхня і Нижня Мезія. Нині це, відповідно, території Туреччини, Угорщини, Румунії, Молдови, Сербії.

Ще одна «випадковість». На сучасній карті Росії ви знайдете річку Мезень, яка впадає в Біле море, і там само стоїть місто Мезень.

Нагадаємо, що льодовики (товщина льоду становила 2—3 кілометри!) звільнили територію Північної Європи і, зокрема, землі сучасної Росії лише 10 тисяч років тому. Міс(з)ія з’являється на картах у V ст. до н. е., а Мезія з’являється на римських картах через 500 років після своєї перської «тезки».

А все це разом узяте свідчить, що український Мезин значно старший за російського Мезина, від римської Мезії і перської Міс(з)ії.

Енеїда

Ми вже писали, що цивілізація приазовської Кам’яної Могили (ХІІ—ІІІ тис. до н. е.), за висновками відомого шумеролога А. Кифішина, стала метрополією Шумеру (Ірак), Єгипту (Африка) і Трої (Туреччина).

Врахуємо й такі, доведені історичними джерелами, факти.

Роль праукраїнського Бога-творця Енліля в міфології приазовської цивілізації України, який потім з’являється в міфах Шумеру, Вавілону і т. ін.

Ісландські саги XІІ ст. н. е. історика С. Стурлусона, який «чомусь» називав Європу того часу — Енея.

Іменування вченими всього світу мідно-кам’яного віку в історії людства як енеоліт.

Реальне існування троянського царя Енея (напевно, з роду Енліля), нащадки якого заснували (743 р. до н. е.) Рим. Похований він у с. Пратика-ді-Маре (Італія). А його ім’я з латини перекладається як «мідний».

Звівши до купи всі ці «випадковості», ми маємо підстави вважати, що наші предки цілком могли називати свою країну Енеїдою (країна Енліля?), оскільки у прадавні часи існувала традиція називати род, плем’я, країну за іменем свого бога, жреця, вождя.

Скажімо, Егеїда — цивілізація Егейського моря — також отримала свою назву від імені першого афінського царя Егея.

Перший Рим (на Сулі)

Давня українська пам’ятка «Слово о полку Ігоревім» та інші літописи згадують українське місто-фортецю Рим/Римов, що з давніх-давен стоїть на місці впадіння річки Ромен (Romen) у річку Сулу (Sula).

(Слово sula у перекладі з мови аріїв — санскриту — означає «вода, річка» і згодом переходить у тому ж значенні у словники латинської мови).

Нині — це місто Ромен (Ромни), яке розташоване на Сумщині, річки — ті самі: Ромен і Сула.

Старожили Варвинського, Лохвицького, Роменського районів (відповідно Чернігівська, Полтавська, Сумська області) свідчать, що ця місцевість і досі «з незрозумілих причин» називається Римом або Римовою дорогою. І належить цей Рим Мармизівській сільраді Варвинського району.

Розповідають також, що у 50-х роках минулого століття поблизу чернігівського с. Брагінці розробляли торфовища, і там знаходили римські монети та дерев’яні конструкції, схожі на причали для кораблів...

У 80-х роках через Мармизівський Рим нафтовики прокладали трубу, а перед тим робили якісь археологічні розкопки «робленої», як кажуть місцеві жителі, могили. Загалом навколо м. Варви, с. Брагінці та інших збереглися численні кургани, яких на початок XX століття налічувалось більш як 80: частина з них — поховання, а частина — сторожові...

Перша Троя (українська)

Уже згадане нами «Слово о полку Ігоревім» іменує князя Ігоря онуком Бога Трояна! Хто ж такий був цей Бог Троян?

Дослідники української міфології свідчать, що Троян був прадавнім українським богом землі, підземелля і неба (у тому числі він був і в пантеоні приазовських амазонок).

Висловлюється також думка, що це він (або під його керівництвом) спорудив знамениті Троянові вали, що боронили стародавню Україну від ворогів... Можливо, саме тому родове прізвище Троян і досі так поширене в Україні...

Судячи з того, що археологічна наука серед восьми локальних груп трипільської культури, зокрема, виокремлює і Троянівську локальну групу (Кіровоградська область!), є над чим замислитись.

Візьмемо також до уваги, що написи в одній з печер Кам’яної могили (брила № 25) зберегли міф про троянську війну: про десятилітню війну двох родів, про царство мишей, про «вигнаних жінок» тощо.

На перший погляд — неймовірно, але український текст є старшим щонайменше на дві тисячі років за анатолійський троянський міф!

Як кажуть в Одесі: «Такі да!». Перша Троя, судячи з цих фактів, була в Україні!

Друга Троя (анатолійська)

За свідченням А. Кифішина, порівняльна дешифровка приазовських «протошумерських» і троянських текстів засвідчила: «...Троянські написи епохи Трої ІІ (2600—2450 рр. до н. е.) мають явні ознаки спорідненості з протошумерськими». (Від себе підкреслимо, що українські — старші.)

Можливо, це знову якісь лінгвістичні «випадковості»?..

Але результати археологічних досліджень, проведених в Анатолії (Троя), Сирії (Угарит), на Кипрі, Сардинії (Італія), на острівній (Крит, Родос) і материковій Греції та в Єгипті (Луксор), свідчать про зворотне.

За переконливими доказами археолога В. Клочка, характер знайдених та викарбуваних на рельєфах будинків та гробниць у цих країнах зразків зброї (круглі щити, списи і короткі, заточені з обох боків мечі) однозначно свідчить про її походження з Північного Причорномор’я (Сабатинівська археологічна культура)!

А Сабатинівська археологічна культура (Кіровоградська, Миколаївська, Одеська області), як свідчить О. Білоусько, є прямою спадкоємицею трипільської культури.

Окрім того, нагадаємо, що анатолійська Троя (ІІІ тис. до н. е.) була заснована значно пізніше, ніж виникла трипільська цивілізація (VІ тис. до н. е.).

Узявши до уваги, що троянці були вихідцями з України, все стає на свої місця. Вони прийшли в Анатолію (сучасна Туреччина) зі своїми міфами, формами суспільного устрою та матеріальної культури.

У будь-якому разі висновки російського сходознавця А. Кифішина видаються обґрунтованими: Троя, будучи певною правонаступницею Шумеру (який успадкував культуру Енеїди), «запозичила» елементи своєї релігійно-філософської культури Стародавньому Єгиптові, Античній Греції, а через останню — Римській імперії.

І ще одне. За свідченням автора книги «Мезия в І—ІІ веках нашей эры» Г. Златковської, малоазіатські області поблизу Трої населяли ті самі фракійські племена, що і в Мезії. А В. Щербаков свого часу довів, що тамтешні мешканці були «тисячами ниток» пов’язані з Трипіллям! Прадавнє українське коло замкнулось!

Другий Рим (на Альбулі)

Офіційний римський історик Тит Лівій іменує троянського царя Енея — Юпітером Родоначальником (Іuppіter Іndіges). А сам герой троянської війни Еней пов’язується ним із його нащадком і засновником Риму — Ромулом!

Отже, римська імперська історіографія свідчить, що Рим заснували не латиняни, а троянці, які після поразки від ахейців (друга праукраїнська хвиля міграції) висадились в Італії, де царював цар Латин!

Проте історики Діонісій Галікарнаський і Діон Кассій зовсім не вважали, що місто Рим (Roma) отримало свою назву від імені Ромула. На їхню думку, оскільки в Італії було декілька міст з такою назвою, ім’я Ромул походило від назви міста Рим, а не навпаки.

Але хоч би як там було, Рим (Roma) — вочевидь не латинська, а троянська назва. А точніше — праукраїнська. (До речі, ім’я Роман «чомусь» дуже поширене в Україні, чи не так?)

Уже згаданий Тит Лівій писав, що річка Тибр, на якій постав другий Рим, раніше називалася Альбула. Зміна назви її відбулася після того, як у ній втопився один із нащадків Енея — Тиберін. Утопленик став богом цієї річки, йому збудували храм, приносили жертви і, за свідченням Овідія, влаштовували ігри.

Проте навряд чи Рим на Альбулі отримав свою назву від імені Ромула. Швидше за все, він був названий так вихідцями з першого Риму, що стояв і стоїть на українській річці Сула.

Аналогічно: навряд чи й річка Тибр була названа на честь того, хто в ній втопився. Найпевніше, троянці, потіснивши альбанців (що жили в місті Альба), просто дали річці своє ім’я.

А якщо у них швидку й стрімку річку було прийнято іменувати Тивр (звідси й назва племені — тиверці), ось вам і більш вірогідна версія походження назви річки Тибр (а може, й Тавр?).

Принаймні асоціація з могутнім биком — тавром, що був священною твариною в Україні та Європі, загалом видається досить логічною. Згадаймо лише відомий античний міф про Зевса, котрий перетворився на бика, коли викрадав красуню Європу! Та й назва південної частини України — Таврида багато про що може нам сказати. (Отже, як дехто жартує, Крим украв Європу?..)

Ще одна промовиста політична традиція Стародавнього Риму: найвищі посадові особи імперії перед вступом на свою посаду «чомусь» їхали до міста Лавінії (засноване Енеєм на честь своєї дружини — дочки царя Латина) для принесення жертви «Лару (Богу) Енею»...

А загалом римляни, знову-таки «чомусь», називали своїх предків-троянців Teucrі (Теукри!). Зазирніть у словники з класичної латинської мови і ви в цьому переконаєтесь! «Те» — з грецької означає Бог (звідси й теологія), а «укр» — країна. Отже, «Божественна Країна» — Україна!

Між іншим в часи Священної Римської імперії (середні віки) в Європі було цілих три «України»: власне Україна, Войнова Крайна (Австрійські Альпи) і Сербська Крайна (Балкани)... Такі ось «окраины» в самому центрі Європи!..
Валерій БЕБИК, доктор політичних, кандидат психологічних наук, проректор з інформаційно-аналітичної роботи Університету «Україна»