Дивні ми люди – українці.

Дивні ми люди – українці. Інші народи, щоб якось підняти національний дух, звеличити свої досягнення, понавигадують всіляких байок та легенд, та й з того тішаться. А ми, маючи неоціненний скарб, люто топчемо його, ще й глузуємо з себе, мовляв, он які, хахли малороські. І спробуй що скажи, так відразу від гульвіси і до академіка такий ґвалт піднімуть, що аж страшно стане будь-що кому доказувати.
Ось маємо перлину з перлин світового лицарства – українське козацтво. Слава Всевишньому, не дали наші предки всіляким «проффесорам» закопати цей скарб. Ні московські лизоблюди, ні наші доморощені сатрапи не знівечили людську пам’ять.

Про події древні, звичайно, легше брехати. Але ж пам’ять народна тисячу літ тримається (за свідченням психологів). Ото, власне, що було за тисячу літ, - ще трішки пам’ятаємо. З великими білими плямами, але все ж щось таки є. Однак недостатньо про козацтво маємо знань. Якщо уважно придивитися до тієї народної пам’яті, то власне живі спогади про відносно недавні події (від Вишневецького до Мазепи). Та й то завдяки українсько-російській війні 1918-1921рр., коли українці масово йшли до лав українського війська (особливо на сході та в центрі України, за що пізніше саме на схід та центр було накинуто всю московську лють у вигляді десятків мільйонів закатованих, винищених голодом, сибірським холодом та більшовицькими кулями нащадків вільного козацького духу), називаючись козаками та формуючи козацькі сотні, полки, частини. Якби не було того відродження, не було б сьогодні і найменшої пам’яті про козацтво.

І, що найбільш прикро, тодішній очільник Української Народної Республіки «проФФесор» М.Грушевський в найскрутніший для УНР час зробив усе, щоб забезпечити безперешкодну більшовицьку окупацію України: розпустив армію, не проводив жодної патріотичної агітації, вирішував питання земельного законодавства під свист куль(!!!), тощо. Одного тільки горе-президент не зробив. Одне випустив з уваги. Козацький дух. І саме цей дух ще декілька років тримав українську державу на плаву. Масова неорганізованість, абсолютна бездарність Центральної Ради, Гетьманату та Директорії і фантастичне геройство людей, що називали себе козаками. Ось така історія українсько-російської війни 1918-1921рр.

Чому ж так піднімався людський дух, згадуючи козацтво? Чим так причарували людські серця ці лицарі древності? Хто ж вони? Давайте глянемо, що про них писав пан «проффесор» Грушевський, який так вправно віддав державу в руки ворогам: «Слово «козак» широко розповсюджене у народів турецького кореня; воно було уживане у половців і досі вживається у турецько-татарських народів, а значить волоцюгу, що промишляє війною й розбоєм. Прикладалося воно до степових волоцюг татарських, перейшло й на наших українських. Козаки громили невеличкі ватаги татарські, відганяли татарський табунець, або овець стадо, грабили каравани купців турецьких чи вірменських, якогось післанця московського або й литовського, або й городок турецький чи татарський громили» (М.Грушевський. Ілюстрована історія України. – Київ-Львів, 1913 (репринтне відтворення 1990). – с.174).

Мабуть, коментарі тут будуть зайві. Виявляється, за Грушевським, козаки – не що інше, як невеличкі банд формування, що займалися грабунком, причому нападали хіба-що на маленькі групи людей. Загалом не дивно. Банд формуваннями називали і опришків. І абсолютно героїчну та безпрецедентно патріотичну Українську Повстанську Армію «дехто» також називав саме таким чином: бандіти, банд фарміраванія, додаючи попутно ще й убійци, фашісти, тощо. Біда не в тому, що вороги це говорять. Біда в тому, що з наших уст вилітають такі слова.

Дозвольте продовжити словами послідовника Грушевського І.Крип’якевича, який, на жаль, також мало петрав в історії, хоча, порівняно з Грушевським, зробив таки маленький крок до визнання козацтва: «Степові здобичники-вояки дістали ім’я козаків. Ця назва турецького походження означає вільну, незалежну людину. Назву козаків зустрічаємо в XIV ст. у половецькому словнику і в актах кримських італійських колоній, а коло 1490 р. вона з’являється вперше і в Україні – на означення людей, які ходили в степи для здобичі і боротьби з татарами» (І.Крип’якевич. Історія України. – Львів, 1990. – с.157). Тут козаки принаймні не волоцюги. Тут вони хоч мисливці і, нарешті, борці. А це вже трохи ближче до істини. Проте до чого тут тюрські мови: абсолютно незрозуміло. Мабуть страждав пан Крип’якевич (як і Грушевський, та, загалом і вся академічна історична наука України) певними комплексами. Боявся голосно українське слово сказати: щоб небавом ніхто не почув. Боявся, а чи може і сам нічогісінько не знав. Те, що у тюркських мовах знаходимо слово, схоже на «козак», то не дивина, адже тюркські народи довгий час докочувалися до України. В одному з печенізьких літописів є згадка про дивних воїнів, що за Доном їздять на конях до поясу оголені і спиняють цілі орди. Тут, власне, маємо опис характерників. Тюрки, які часто натикались на козацьку відсіч (ще з Х ст.н.е.), цілком могли запозичити українське слово «козак».

Москвофілка Олена Апанович, натомість, має мужність визнати, що їй невідомі точні дані про появу Запорозької Січі і козаків. Вона тільки стверджує алогічну річ: «на плацдарм для грабіжницьких нападів на Україну і Росію (!!!) перетворили турецькі і татарські феодали південно-українські степи. І тоді народ створив власні збройні сили. Це було козацтво» (О.Апанович. Розповіді про запорізьких козаків. – Київ, 1991. – с.7). По-перше, Росія, як політичне утворення з’явилася на карті лише з волі Пєтра Пєрвага в 1721р. До цього, ніякої Росії не існувало! По-друге, що означає «народ створив свої власні збройні сили»? Дивуюся таким горе-історикам, які щось пишуть, але, мабуть, навіть і не здогадуються, що пишуть абсолютні нісенітниці. Що таке «збройні сили»? Перепрошую, це не купа вуйків з вилами. Це професійні вишколені воїни. Це професійна зброя. Це військова тактика і стратегія. Це військова дисципліна і глибока традиція. Це військові штандарти і уніформа. Це військова медицина і відновлювальні процедури. Це розвідницька майстерність, тощо. Це все також народ створив? Причому у рекордно короткий час! При всій безмірній любові до українського народу ніколи не повірю у те, що він міг за кілька років з голого місця створити НАЙКРАЩУ в світі армію!

Ту армію, яка в 1621 році під Хотином зупинила 300 тисячну турецьку орду, що одним махом зібралася захопити мало не всю Європу. 40 тисяч проти 300 тисяч!!! (це після того, як козаки з легкістю захопили Кафу, Трапезунд, Синоп та Стамбул!!!) І перемогу здобули козаки! Як там писав Грушевський – волоцюги? І це при тому, що на той час турецькі сипаги, основу яких складали елітні підрозділи «делі», становили кращу в світі кавалерію. А яничари, яких з дитинства навчали в школі Аджамі Огхлан, небезпідставно вважалися кращою піхотою світу. Жодна Європейська армія у відкритому бою не мала найменших шансів на перемогу. І турки безжалісно розширювали сфери свого впливу у Європі. І, тоді, коли Європа трусилася від страху, очікуючи приходу Османа Другого і його всепоглинаючої армії, 40 тисяч козаків при майже безучасному спогляданні 35 тисяч поляків (які тільки іноді допомагали козакам артобстрілом турецького авангарду) взяли й зупинили орду. Легко і з неабияким азартом. Волоцюги? Здобичники? Народна армія?

Це та професійна! армія, яку мали за честь запросити за великі гроші різні європейські країни під час тридцятилітньої війни (1618—1648): так у жовтні 1619 року 10 тисяч добровольців під орудою полковників Кличковського та Русиновського прибули на Закарпаття на запрошення Фердинанда ІІ Габсбурга. Становище імператорських сил, яких трансильванський князь Бетлен Габор та чеські загони оточили у Відні, було дуже важким. Саме перемога козаків над Юрієм Ракоці спонукала Бетлена Габора спішно завершити облогу Відня і повернутися до Трансильванії.

1631-го року дві тисячі козаків брали участь у боях зі шведами та саксонцями в Сiлезії на боці військ імперського генералісімуса Альбрехта Валленштейна, причому останній вимагав у союзника, польського короля Сигізмунда ІІІ маловідомих у Європі польських гусарів, а саме козаків, з яких австрійські генерали формували легку кінноту. В урядовому французькому тижневику «Gazette de France» у числі за 1631 рік можна знайти відомості про чотиритисячний полк кінних українських козаків під проводом Тараського, який воював у Люксембурзі: «Козаки напали на французів із жахливим галасом, наші люди не звикли до такого галасу, так перелякалися, що кинулися тікати...». Після вступу у війну Франції та її інтервенції до іспанських Нідерландів (Бельгії) австрійський імператор вислав туди великий загін запорожців, які діяли у тилу французів, виснажуючи їхні сили. Козаки у тридцятилітній війні виступали і на боці Франції. Так, майбутній гетьман Богдан-Зиновій Хмельницький (який на той час обіймав посаду військового писаря) 1644 року у Варшаві зустрівся з послом Франції у Польщі графом де Брежі. Останній у листі до кардинала Мазаріні (як і його попередник, кардинал Рішельє, він був другою людиною у Франції) після цього писав: «...Козаки дуже відважні вояки, непогані вершники, досконалі піхотинці, здатні до захисту фортець... Що стосується служби козаків у його величності, то, якщо війни з турками не буде, Хмельницький готовий допомогти мені в цій справі».

Луї XIV запросив на службу 2400 українських козаків, які морським шляхом через Гданськ і Кале потрапили до Франції. За даними багатьох істориків, саме Богдан Хмельницький та Іван Сірко були ватажками козаків, які брали найактивнішу участь в облозі іспанської на той час фортеці Дюнкерк (фортеці, яка вважалася абсолютно неприступною!). Коли почався козацький штурм 11 жовтня 1646 року, гарнізон Дюнкерка капітулював (Одного разу французькі воєначальники не дійшли згоди з козацькими чільниками з приводу платні за їхні «послуги», і французи зневажливо дорікнули: «Ми воюємо за нашу честь, а ви — за гроші». На що козаки відповіли: «Кожен воює за те, чого йому не вистачає»).

Австрійським Габсбургам, які наприкінці XVI століття воювали з турками, вдалося 1594 року домовитися з козаками щодо їх походу до Молдови та Валахії, які перебували під протекторатом турецького султана. Очолив цей вдалий похід майбутній ватажок козацько-селянського повстання проти поляків Северин Наливайко, який з 12 тисячами козаків завдав молдаванам поразки, після чого місцевий господар тимчасово визнав владу Габсбургів.

Цей список можна продовжувати, що тільки зайвий раз засвідчить неабияку військову силу козацтва. Ту силу, яку не може мати жодне народне ополчення!!!

Але, якщо до сухопутної ратної справи «історики» ще намагаються придертися, мовляв і «вуйків» можна навчити (?), то морська військова справа – свідчення особливого військового статусу козацтва. Чомусь боявся козаків непереможний турецький флот! Причому панічно боявся! Козацькі легкі, швидкі і маневрені чайки були ідеально пристосовані для абордажу турецьких галер. А тактика ведення морського бою у козаків завжди була виграшна, за рахунок чого вони могли на чотирьох чайках (близько 250 чол.) з мінімальними втратами потопити до десяти галер (близько 3 тисяч чол.), на що є безліч турецьких документальних свідчень. А як щодо козацьких підводних човнів? Адже були вони у козаків! Причому перші згадки про козацькі підводні човни (XVI ст.) у часі співпадають з появою подібних підводних човнів у японських ніндзя! (мабуть ні одні, ні другі Леонардо да-Вінчі з його кресленнями підводних човнів не читали) Саме завдячуючи підводному плаванню козаки часто непомічені випливали з гирла Дніпра, непомічені з’являлися біля самої турецької столиці, чим наводили панічний жах на її захисників. Хіба «допетрали» б до цього волоцюги чи здобитчики?

У битві під Берестечком П’єр Шевальє описує подвиг трьохсот козаків, останній з яких «боровся протягом трьох годин проти усього польського війська»!!!

Закінчення http://blog.i.ua/user/381784/184018/