Українська жінка... Яка вона? Та найкрасивіша у світі. Де ще знайти таку вроду? Світ спершу народив українську жінку, а тоді йому забракло краси на все інше світове жіноцтво. Довершені форми, мов точені риси обличчя, ясні очі, волосся, мов сонячним променем ткане, стан, як лінія горизонту, груди, як саме життя, легка і впевнена хода, де однією ногою йде лань, а другою – левиця.

Українська жінка... Яка вона? Та найрозумніша у світі. Адже тисячі років саме вона правила у сім’ї чоловіка-воїна. Саме вона творила до безмежности глибокий Український всесвіт. Саме її думка ліпила час довкола і прокидався світанок під її пісню. Ніхто у всім світі так словечко не втне, як Українська жінка. Будь-якого професора за пояс заткне своєю кмітливістю і проникливим розумом.

Українська жінка... Яка вона? Та найсильніша у світі. Стільки на своїх плечах лиха перенести, що й світ би ввігнувся, – то може тільки Українська жінка і при тому встояти і не впасти. Сильніше од Атланта тримати небо. Сильніше од вітру штовхати колесо історії. Сильніше од світу піднімати життя і нести його окрилено на своїх долонях, мов жар із сонця.

Українська жінка... Яка вона? Та наймудріша у світі. Коли поруч чоловік вояка-харцизяка – саме Українська жінка творить народну мудрість. Саме вона виколисує притчі, казки, легенди, оповіді, що вкривають імлою сивої-пресивої давнини душу того, хто слуха. І тане лід душі мерця, як чує він слова Української жінки, бо наймудріші у світі.

Українська жінка... Яка вона? Та найлютіша у світі. В епоху воєн не раз гуляв меч спинами ворогів і тримала той меч Українська жінка. Бо ніде в світі не постала міць, що греки її назвали амазонками. Лише з безмежности Українських степів народилася жінка-воїн. Вона може не знати пощади, мов вовчиця захищаючи своїх діток. Перед її відвагою і силою волі тремтить могутній Український чоловік. То лише на полі бою він цілі раті змітає. А Українська жінка підкорить сього велета, бо вона – Українська жінка.

Українська жінка... Яка вона? Та найдобріша у світі. Бо нема такої ніде. Жодна жінка світу так не приголубить, не втішить, як Українська жінка. Ні в чиїх грудях серце так трепетно не б’ється, так плинно не співає, так ніжно не шепоче, що аж трава засинає і небо тремтить. Океаном любови вона здатна увесь світ втопити. Тільки би світ того хоч трішки гідний був.

Українська жінка... Яка вона? Та найкраща у світі коханка. Жодна жриця жодного культу не зрівняється із пристрастю Української жінки. Сила води і жар вогню народили серце Української жінки. Український чоловік найщасливіший чоловік у світі, бо поруч Українська жінка. Палкі вуста, млосні очі і рухи, мов одвічним танцем душ ліплені, а кожна лінія її тіла палає такою пристрастю, що цілий світ запалити може, і тремтить світ, відчуваючи, як трем пронизує усю його сутність – то Українська жінка кохає.

Українська жінка... Яка вона? Та найбільш жертовна у світі. Життя своє оддасть ні на мить не задумуючись, аби лише врятувати світ чи бодай кого поруч. На смертні муки піде, аби жила Україна. Тисячі, сотні тисяч повстанок йшли на смерть за життя наше. Бо немає в світі більшого серця, як серце Української жінки.

Українська жінка... Яка вона? Та найкраща в світі мати. Цілому світові мати. І навчить, і порадить, і приголубить і підкине високо, щоб аж до неба. Вище світу – до зір летіла мрія, купаючись у материнській колисанці. І світ вклоняється їй. І небо мліє, як вона співає дитині своїй, і тоді розумієш, що то є: Україна.

Українська жінка... Яка вона? Та не жінка то. Богиня. Осяяна жаром сонця, омита росами вічности, витесана із досконалости, ліплена з краси, ткана з довершености. Вічно стоїть вона і поки вона стоїть – стоятиме світ на руках Богині, що зветься Українська жінка. Берегиня світу. Мати життя, що ллється у ній, мов сік у повному гроні. Діва радости і трунку, що вхопить серце і заграє воно тисячоголоссям струн. Українська Богиня. А поруч чубатий козак із плечима, на яких би світ присів і не відчув би. Та на руках її носить і леліять і любить, бо з тої любови світ живе. І щоденно огортати свою Богиню паростю ніжности, щоб не зів’яла її божественна душа-перлина. Щоденно тримати в своїх могутніх руках жаринку, що пнеться до сонця, щоденно жити нею і пестити вічність у її очах.

Нехай інші кволі чоловіки всього один день їй присвячують. А Український козак – то гранітна стіна, за якою Українська жінка і стала Богинею. Щоденно, щохвилинно рука в руці, життя для життя, серце до серця. То нехай інші вітають своїх жінок 8-го березня, а ми вітаємо наших Богинь кожним поглядом, кожною усмішкою, кожною миттю, яку присвячуємо їм. Для нас жодна мить не промайне без шани нашим Богиням. Щоденно, допоки існує вічність. Щоденно, допоки дні не скінчаться. Щоденно, допоки світ лежить на руках Української жінки, – Український козак поруч із нею, біля неї, для неї, бо саме він робить її Богинею. І нехай тільки опуститься до ницости 8 березня – то не козак уже, а вона почне в’януть, як тільки закрадеться думка, що їй – Українській жінці можна присвячувати всього лише день, адже їй потрібно присвячувати життя.

Ми живемо у країні, де міліцію очолює ідіот, а армію потомок Чінгісхана ...(с)

Життя має багато більше сенсу, ніж думають ті, хто вважає його вмістилищем болю, насилля та Смерті.
Життя – це безцінний дарунок; завдячуючи йому, ми можемо приймати участь у діяльності та гармонійному розвиткові Великого Космосу, в якому ми живемо і в якому кожна річ, видима чи невидима, є його невід’ємною частиною.
Життя – це незнищенна потреба великої Любові, це бажання існувати, творити та створювати прекрасне, потреба проявляти себе і свої здібності, виробляти та народжувати, пізнавати тимчасове, ідучи через нього до вічного, до вершини Існування, до Божественного споглядання.
Життя – це прекрасне відчуття пізнання, це можливість експериментувати, це ще один крок безсмертного Духу на довгому шляху, що веде до абсолютної сублімації Матерії.
Життя – це плід Кохання, яке народжує Кохання, це непорушна лімфа, яка виробляє Світло, відроджує будь-яку річ, що живе у злагоді з Великим Творцем Космосу – Всевишнім Богом.
Пізнати цю велику Істину означає любити і поважати дане Ним Життя і зробити його щасливим та вільним.

XXIII. КАЦАП

Поряд із давнім терміном “москаль” на східноукраїнських землях з XVIII ст. в розмовній мові вкорінився етнофолізм “кацап” і його похідні. Зокрема, ненормативне слово “кацап” українці використовували й у приватному листуванні. У листі до Якова Кухаренка від 30 вересня 1842 р. Тарас Шевченко запитує: “Хіба ж я винен, що я уродився не кацапом або не французом?” (Підкреслення самого Т. Шевченка).1 Яків Кухаренко — український письменник, етнограф, наказний отаман Чорноморського козацького війська, якому Шевченко присвятив поему “Москалева криниця”, писав у 1857 р. до поета, який повернувся із заслання: “Ех Тарасе, Тарасе, зведе тебе ця проклятуща кацапня! Куди ти йдеш? Знову на рожон прешся. Плюнь на них”.2 Згадуючи часи “Кирило-Мефодіївського Братства”, П. Куліш писав: “Мы сделались ненавистниками не только тех, которые, по нашему воззрению, были виновниками бедственного положения нашей родной Украины, но и самих москалей, этого, по нашему тогдашнему мнению, грубого и ни к чему высокому неспособного народа, который мы звали кацапами. Шевченко был неистощим в сарказмах, анекдотах и припевах на счет великоруссов”.3

У листі Миколи Гоголя до свого земляка — історика, філолога та етнографа Михайла Максимовича міститься така порада: “Бросьте в самом деле “кацапию”, да поезжайте в Гетьманщину. Я сам думаю то же сделать и на следующий год махнуть отсюда. Дурни мы, право, как рассудить хорошенько! Для чего и кому мы жертвуем всем”.4

Леся Українка, розглядаючи твір Л. Толстого не з його улюбленого аристократичного, а з російського народного життя “Власть тьми”, який їй дуже не сподобався, взяла французький переклад твору, щоб побачити “як може вийти така крайня кацапщина у французькому перекладі”.5 У листі до сестри О. П. Косач вона писала: “Іван Грозний представляли італьянці по італійськи… поводитись по кацапськи вони не вміли, один тільки Іван Грозний був похожий на кацапа”.6

Неофіційний етновизначальний термін “кацап” набрав такої популярності, аж його мусили відобразити укладачі словників як українськомовних, так і російськомовних. Наведемо із кількох лексиконів підбірку найбільш характерних прикладів слововживання цього терміну.

Авторитетний словник Б. Грінченка так тлумачить цей псевдоетнонім:

“Кацап, па, м. Великороссиянин. Тут дивляться, аж входить кацап. ум. Кацапчик, ув. Кацапюга.

Кацапеня, няти, с. Великорусский ребенок.

Кацапка, ки, ж. Великороссиянка. Приїхав в одне село — дивиться, кацапка кричить.

Кацапня, ні, соб. от кацап.

Кацапський, а, е, Великорусский.

Кацапчик, ка, ум. от кацап.

Кацапщина, ни, Великороссия. Лаяв кацапів і кацапщину.

Кацапюга, ги, м. ув. от кацап”.7

Російський лексикограф В. Даль це слово тлумачить так: “Кацап — прозвище, данное малорусами великорусам”.8 У новітньому післявоєнному словнику російської мови знаходимо таке:

“Кацап, устар. простореч. презрительное название русского (в отличии от украинца). Кричали,… торговались на тротуарах греки, армяне, евреи, турки, французы, кацапы, хохлы. (А. Н. Толстой. Четыре века).

Кацапка, устар. простореч. Женск. к кацап.

Кацапский, устар. простореч. Относящийся к кацапу”.9

У сучасному українському словнику надибуємо:

“Кацап, а, ч., заст., розм. Зневажлива назва росіянина. Ярмарок аж кипів…, цокотять перекупки, божаться цигани, лаються кацапи (Вовчок, VI, 1956, 294);

Прийшли кацапи обідати, посміялися з неї, хоч вона того й не пойняла [не зрозуміла] (Мирний, І, 1954, 67).

Кацапка, и, ж., заст., розм. Жін. до кацап.

Кацапський, а, е, заст., розм. Прикм. до кацап. Його [Гоголя] невмирущі типи з “Мертвих душ“ — це зразки з наших панів, а не кацапських (Мирний, V, 1955, 410); Жарт такий, як у кацапа. — Ви б ліпше запустили собі кацапську бороду, вона б вам більше личила (Д. Бедзик, Дніпро..., 1951, 210)”.10

Як бачимо, словники неспростовно підтверджують широке розповсюдження псевдоетноніму “кацап” в Україні. Теж саме підтверджує художня література.

“Племенную своеобразность двух народных отраслей видел издавна, и с обеих сторон, сам народ: с обеих сторон был русский народ, издавна разделившийся, по политическому положению и политической мерке, на великую и малую Русь, но эта Русь на одной стороне были “хохлы”, на другой “москали” или “кацапы” — простонародные клички, имевшие для обеих сторон более или менее определенный смысл”.11

Із властивою йому документальною точністю А. Свидницький описує ставлення подільських селян до незвичного для них попа-кацапа:

“На тім покошились, що вибили Тимоху: ще попросили дяка, щоб настрочив супліку до архирея, а один з громади диктував, а всі слухали і все: “так-таки, так!” або: “це не так!”… Все прописали: що Тимоха б’ється з громадою, дома тещу б’є, поганий приклад дає, і жінку товче, аж убити хоче, бо й кричить: “Уб’ю, а сам на Сибір піду”; і п’янствує, і в школі вікна побив. Йому добре бити, а громаді страта: за що нам кошта нести? І складались на дзвін, а він купив заводило, бо хотів кишеню собі полатати. І те помістили в прошенії, що він на срам дому Божому зветься Петропавловський, як і церква по сусідству. То щоб взяли його, нелюдяного, і відіслали в кацапщину, звідкіль він і прибув, бо тут він зовсім-таки не годиться: і звичаїв не знає і не шанує, і мови не розуміє і другеє-прочеє. Жінку ж просили оставити тут де-небудь за проскурницю — хоч-таки в Солодьках, бо вона не кацапка. Після цього прошенія — щоб на місце Тимохи прислали пока хоч сякого-такого: хоч такого, що йому й під носом не світає, аби вже хоч не кацап”.12

Таке ж ставлення до попа-кацапа відмічалося на Чернігівщині в другій половині XIX сторіччя. “Почуття окремішності своєї від “кацапів” було у наших священиків зовсім ясне й виразне. Я пригадую дуже добре, — писав М. Галаган, — як неприязно вони зустріли в своїм гурті священика, присланого в одно із недалеких від нас сіл із якоїсь російської єпархії. Ніколи не чув я, щоб поза очі називали його на ім’я чи на прізвище: назва для нього була одна — “кацап”.13

Під час арештів членів Кирило-Мефодіївського Товариства у Києві поліція знайшла на паркані прокламацію такого змісту: “Братья! Настает велыкый час — час, в который вам представляется случай смыть поношения, нанесенные праху отцов наших, нашей родной Украине подлою рукою вечных врагов наших. Кто из Вас подымет руки за великое дело… За нами Бог и добрые люди. Вечно верные сыны Украины — враги кацапов”.14

Назву “кацап” широко вживали в побуті не лише українці, але й українські євреї. Відомий єврейський етнограф, збирач народних дотепів Шафрін, подає єврейський анекдот: “Коли кацап купує серп у єврейській крамниці, то піддає серп трьом випробуванням. Передовсім вириває собі з бороди волос і намагається перетяти його у повітрі. Якщо серп розітне волос навпіл, то добре, якщо не розітне надвоє, то зле. Потім ударяє серпом об камінь. Якщо вискочить іскра, то добре, якщо не вискочить, то зле. Потім бере серп і ховає його під свій кожух. Якщо продавець не зауважить цього, то добре, якщо спостереже, то зле…”.15

Варто навести також спостереження відомого єврейського політичного діяча В. Жаботинського: “Ми, євреї, самі тут на Півдні так старанно і так наївно насаджували по містах русифікаторські основи, наша преса стільки клопоталася тут про російський театр і поширення російської книги, що ми врешті цілковито впустили з очей справжню, аритметичну дійсність, як вона виглядає за межами нашого курячого світогляду. Поза цими містами вирує суцільне, майже тридцятимільйонне українське море. Загляньте будь-куди не лише в його центрі — в котрий небудь Миргородський або Васильківський повіт, загляньте на його окраїни — до Харківської або Воронізької губернії, біля самої межі, за якою починається великоруська мова, — і ви будете вражені, до якої міри незайманим і незмішаним залишилося це суцільне українське море. Є на цій межі села, де по цей бік річки живуть “хахли”, а по той бік — “кацапи”. Живуть споконвіку поруч і не змішуються. Кожний бік розмовляє по-своєму, одягається по-своєму, зберігає свій власний звичай; одружуються лише зі своїми; цураються один одного, не розуміють і не шукають взаємного розуміння. Варто було б поїхати туди П. Б. Струве, авторові теорії щодо “національних відштовхувань”, перед тим, як казати про єдину трансцедентну “загальноросійську” суть. Такого виразного відштовхування нема, як кажуть, навіть на польсько-литовському або польсько-білоруському етнографічному кордоні. Знав свій народ український поет, коли вичитував нерозумним дівчатам:

Кохайтеся, чорнобриві,
Та не з москалями,
Бо москалі — чужі люди…”16

А. Свидницький в повісті “Люборацькі” наводить приповідку, якою дразнили на Поділлі кацапів: “Неголені, бородаті, дразнять собак попід хати, в корчах засідають, людей виглядають: сто душ — сто копєєк. Гугу, тюга! кацапюга!”

Про “кацапів” є чимало народних прислів’їв, наведемо для ілюстрації одне: “Бог сотворив цапа, а чорт кацапа”.17

Політика обмосковлювання в СССР здійснювалася шляхом примусово-планового перемішування населення. Українську молодь — випускників профтехучилищ, технікумів та вузів — масово скеровували на роботу в Росію, а російську — навпаки, в Україну. Їдко-саркастичне схвалення отакої реалізації “сталінської дружби народів” відбито в популярній тогочасній приказці: “Хай живе й пасеться кацап на Україні, а хахол на Сахаліні”.

Напевно ніколи так часто не вживався друком етнофолізм “кацап”, як у бурхливі роки революції, коли агітатори різних політичних спрямувань змушені були промовляти до широкого українського загалу зрозумілою і доступною йому мовою. У 1919 р. виходить більшовицька пропагандистська брошура під шокуючою назвою: “Про кацапів”. Ось деякі уривки з неї: “Гетьманці, петлюрівці та інші самостійники казали селянам, що вони запрохали німців тільки для боротьби проти “засилля кацапів”. В дійсності наші куркулі боролися тільки проти кацапів-селян і кацапів-робітників; кацапам-куркулям, кацапам-поміщикам вони навіть допомагали”.18 І далі: “кацапи-поміщики, кацапи-буржуї є наші вороги, як: українці-поміщики та українці-куркулі”.19 У пропагандивних виданнях уряду Української Народної Республіки теж вживалося слово “кацап”. Наприклад, було розповсюджено плакат-карикатуру під назвою “Братнє життя кацапів з українцями”.

На плакаті, що зображає, як два дядьки-українці тягнуть плуга, а два кацапи їх батожать, подано такий текст: “Цих два грубих кацапи — це, напевно, большевицькі комісари з Московщини. Ви бачите, як їм очі позапливало салом? Це вони так у вас на Вкраїні харчуються добре. Та й додому в Московщину не мало везуть. За сім місяців свого хазяювання на Вкраїні большевики вивезли на Московщину десятки тисяч вагонів (а це десятки мільйонів пудів) ріжних харчових продуктів: зерна, паші, м’яса, масла; тисячів пудів соли, гасу, шкіри; багато фабричних машин, десятки тисяч вагонів і тисячі паровозів, сотні тисяч кос і безліч всякого іншого добра. Як Ви думаєте, як би це все зосталося на Вкраїні, чи було би у нас тепер така дорожнеча, що бідному й дихнути не можна?

А гляньте-но на наших дядьків! Десь їм не так добре ведеться, як комуністам, що й очі позападали і щоки повтягало? Мабуть, москалі-комуністи не по-братерськи діляться з українцями українським хлібом. Далі вже чоботи і штани з українців познімають. А може, дядькам то не до смаку, що шиї в ярмі? Це їм таке “самоопределєніє” московські большевики дали. Свободу повну “вплоть до отдєлєнія”. Все поодділяли, все позабірали у нас. Тепер, значить, і душа може від тіла свобідно відділитися. А коли, справді, котрий з дядьків ноги простягне, так комуністи тоді іншого дурня з-поміж українців запряжуть до плуга”.20

У брошурі, виданій Українською Народною Республікою, говориться: “В Росії за царського уряду був один народ повноправний: це росіяне (москалі-“кацапи”). Вони мали право вчитися по школах своєю рідною мовою, російською мовою писали й говорили в судах, російська мова була в армії. Іншим народам права не давали”.21

Українські повстанці, що діяли в центральних областях України в 1919–1922 роках, як свідчать чекістські донесення, виступали під кличем — “виганяти кацапів з України”.22 Як згадують учасники національно-визвольної боротьби, проти оманливого більшовицького гасла “Пролетарі всіх країн, єднайтесь” було сформульовано таку осторогу українцеві: “Всі люди твої брати, тільки москалі, ляхи, мадяри і румуни — це вороги нашого народу”. Звідси клич: “бий ляхів і кацапів”.23

Походження слова “кацап”, на відміну від ясної етимології слова “хахол” вимагає уважного філологічного розгляду. Спроба пояснити слово “кацап” методом так званої народної етимології, коли походження слова виводять із першої-ліпшої співзвучності або із випадкової подібності, є звичайним намаганням нейтралізувати їдке значення цієї назви. Користуючись тим способом народної етимології, твердять, що нібито назва “кацап” є якоюсь аналогією до прізвиська українців “хахол”. Наприклад, історик М. Костомаров “вияснював, що це слово походить від “как цап”, себто такий “як цап”. А. І. Бородай думав, що це слово значить “кат-цап”.24 Один з київських українофобів з удаваною наївністю пояснював: “Обидва прізвиська ведуть своє походження від своєрідного способу зачіски голів, у старовині інакшої в представників тієї та іншої народності”.25

Мовляв, реагуючи на прізвисько “хахол”, “наш нарід відповів на цей етнографічний дотеп назвою великороса “кацапом”, ймовірно, за тотожну зовнішню ознаку і побутовий звичай носити бороду на подобу “цапа”, а звідси “кацап”, “як цап”, — “как цап”, — кацап — у вигляді маленького реваншу з боку постійного гумориста-українця, при тому більш влучного”.26

Насправді слово кацап (касап), як ствердив академік Д. Яворницький, тюркського походження і означає різник, розбишака. Ось як він пише про це:

“Працюючи в Архіві Міністерства юстиції у Москві, я знайшов декілька українських документів середини XVIII ст., в яких слово “кацап” писалося не з буквою “ц”, а з буквою “с”, тобто, не “кацап”, а “касап”. Звернувшись потім від архівних документів до мови тубільців Середньої Азії, я дізнався, що в сартів є слово “касаб”, “касап”, що в буквальному розумінні означає “м’ясник” і в переносному “гицель” (живодер). Звідси я і роблю висновок, що теперішнє слово “кацап” зовсім не руського, а східного, правдоподібно — татарського походження, як слова: деньга (по-татарськи — “тенька”), хомут (“хамут”), сундук (“сандук”) та інші, які, проте вважаються у нас за давністю чисто московськими. Йдучи далі, я допускаю, що початково кличкою “касап” обзивали москалі татар в смислі “насильників”, “пригноблювачів”, “гицлів”. Від москалів слово “кацап” могло бути занесеним до українців в епоху московської боярщини на Україні, в XVII ст., після гетьмана Богдана Хмельницького”.27

Академік С. Єфремов зробив на цю тему повідомлення в “Літературно-науковому віснику”.28

Тлумачення Д. Яворницьким слова “кацап” поширив і поглибив анонімний (правдоподібно акад. А. Кримський) рецензент “Киевской старины”. Після низки етимологічних міркувань він робить такий висновок: “Таким чином, щоб знайти співзвуччя для українського слова “кацап” в тюркських наріччях, немає потреби неодмінно звертатися до мови тюркменів-сартів; слово це, в прямому і переносному значенні своєму, отримало, мабуть, з давньої пори, розповсюдження і в інших тюрків, які перебували в культурній взаємодії з південною Руссю, а саме: у половців, османілів, або малоазіатських сельджуків, кримських татар, а також у литовських караїмів…”.29 Далі автор наводить деякі приклади: так турецькою мовою вираз “адам кассаби” означає люта людина, деспот, вираз “кассап одлу” — шельма; “кассапчи” — караїмською означає — кат; “хассап” мовою кримських татар означає м’ясник, гицель і т. д.30 З таким тлумаченням погоджуються інші автори.

“Треба знати, що слово “кацап” вже віддавна знане в мовах багатьох східних турецьких племен і значить “різник”, “лютий чоловік”, “кат”, “деспот”, “злодій”.31

Дореволюційний громадський діяч і меценат Євген Чикаленко у своєму щоденнику відзначив: “слово “кацап” чи “касап” на тюрських мовах і в молдавській означає — різник, різун, живоріз”.32 Він же занотував вираз “покацапились”.33

Тлумачення слова “кацап” подається також в “Українській малій енциклопедії” Є. Онацького як похідне від татарського “різник”, “різун”.34

У Степана Руданського є цикл співомовок про кацапів. Наведемо лише один уривок:

Завів кацап християнина,
Зарізати хоче.
Зав’язав йому назад руки,
Ніж широкий точить.
А кацапчук семиліток
Мало не брикає:
Кругом скаче коло тата
Та все промовляє:
“Да полна уж тачать батька!..
Будєт с нєго, будєт!..
Режь же, батька! то-то любо
Как трепаться будєт!”35

Легко зрозуміти, що в Росії етнофолізм “кацап” особливої любові не викликає. У делікатній формі про це писалося так: “Український народ не усвідомлює себе чимсь національно відособленим від нас “кацапів”. Не усвідомлює — і тим не менш охрестив своїх сусідів окремою і не можна сказати, щоб достатньо дружньою кличкою, отримавши в обмін від тих же сусідів не менш специфічне найменування”.36 Останнім часом у російських засобах масової інформації та на естраді спостерігається спроба розірвати антонімічну пару “кацап” — “хахол”. До антонімів відносяться такі етнонімічні назви, як “українець” — “росіянин”, “русин” — “москаль”, “хахол” — “кацап”. Тепер малоприємного “кацапа” намагаються замінити назвою “москаль”, яка, вважають, походить від міста Москви і є, так би мовити, прийнятним варіантом слова “москвич”. Показовим у цьому відношенні є, наприклад, респектабельний часопис “Известия”. “Когда переговоры закончатся и хохлы с москалями наконец-то узнают, где чья земля, — неизвестно”.37 Таке переставлення (замість “кацапа” “москаль”) є, в даному випадку, порушенням традиційної мовної практики, на що маємо безліч прикладів.

“І нині москаль називає українця “хахлом”, а навпаки українець москаля “кацапом”.38 “А й тепер ще українець зве москаля “кацапом”, а москаль українця “хахлом”.39 Письменник Антон Чехов, мандруючи Сибіром, охайність в побуті місцевих жителів оцінив таким порівнянням: “…вообще чистоплотность, о которой наши хохлы могут только мечтать, а ведь хохлы куда чистоплотнее кацапов”.40

На Вороніжчині до сьогодні, за твердженнями етнографів, українців називають “хахлами”, а росіян відповідно “кацапами”. “Ці найменування завдяки їх широкому розповсюдженню і стійкому побутуванні перетворилися в своєрідні етноніми, втративши характер образливого прозвища”.41 Сучасний (безцензурний) шкільний підручник чітко фіксує цю антонімічну пару. “Кацапи” — зневажливе прізвисько росіян, поширене в Україні на противагу такому ж глузливому прізвиську українців — “хохли”, поширеному в Росії”.42

Семантико-стилістичний обсяг етнофолізму “кацап” у мові українців (як, зрештою, й “хахол” у мові росіян) — це плід багатовікового співжиття. Слово “кацап” з погляду об’єктивної науки, звичайно, жодним чином не може функціонувати навіть у ролі етноніма-синоніма. Так само, як назва “хахол”.

На завершення можна ще відзначити, що в таємних мовах (професійні арго) теж побутували своєрідні етноніми. Так, наприклад, в російських етнонімах-арготизмах українця називають “мармиш”, а українку — “лоха”. У свою чергу в арго українських лірників, як і в білоруських професійних жебраків, росіян означали терміном “батус”, “бацай”.43

 Частина 1 - http://blog.i.ua/community/586/180795/

 Частина 2 - http://blog.i.ua/community/586/180796/

 Частина 3 - http://blog.i.ua/community/586/180797/

Як бачте, шановне товариство, навіть в три замітки не влазить перелік всіх злочинів проти української мови і нашого народу, тобто нас з Вами - всіх заборон, гонінь переслідувань.
І ось нас продовжують переконувати в тому, що ми когось "щимим" у своїй державі, так як нац. меншин у нас багато а защимлена тільки одна, згадаємо ще раз про цих москалів.

"У людей невольно растет раздражение против посягательств самозваных культуртрегеров
на их естественное, природное право на свой язык. И это раздражение уже
начинает перерастать в неприязнь к украинскому языку вообще."

Мої права на мою мову порушувалися, як мінімум 400 років. Чи не завадить вчорашнім яничарам і запроданцям вивчити мову тієї Держави в якій вони проживають? Чи правила торелантності діють тільки в одному напрямку? Чому не приязнь росте тільки у однієї нац. меншини, а саме тієї, що була панівною в імперії, а саме "тюрмі народів".

І хто-небуть може мені пояснити в цій країні, чому мешканець Львова має знати дві мови, а мешканець Донецька - тільки московську? Як баран з червоними очима, дурбецало, але ТІЛЬКИ ОДНУ і все?

Нам багато хто пророкує територіальний розкол, сподіваюся мудрості вистачить, а якщо ні, то в УКраїні знайдуться люди, рука яких не здригнеться вогнем і мечем навести конституційний лад в козацьких степах.

Вітаю всіх з днем писемності і ще чогось там. Тільки ніколи і нікому не кажіть, що нашому народу щось дали дві середньовічні повії Кирило і Мефодій.

1932—1933 рр. Сплановано і здійснено за мовчазною згодою «світового співтовариства» акцію ліквідації українського народу. Свідоме знищення більшовицьким режимом українських селян організацію голодомору. Централізоване переселення росіян у вимерлі села України. В Україні, яка володіє 40% світового чор­нозему, умертвлено голодом до 10 мільйонів носіїв української мови, і саме селян, щоб зберегти зрусифіковане міське населення.
1933 р. Скасування в Румунії міністерського розпорядження від 31 грудня 1929 р., котрим дозволялося кілька годин української мови на тиждень у школах з більшістю учнів-українців.
Телеграма Сталіна про припинення українізації і знищення більшості українських письменників. З українського правопису вилучено літеру «Ґ».
1933—1941 рр. Тотальне знищення та арешт 80% української інтелігенції російською окупаційною владою: інженерів, науковців, письменників, лікарів, вчителів тощо. До 1938 р. друкувалося 259 українських письменників, після 1938 р. — лише 36. З 223 зниклих письменників лише семеро померли своєю смертю. Решту розстріляно, запроторено до концтаборів або іншими репресивними заходами вилучено з літератури. Таких масових убивств, як у 30-х роках в Україні, історія ще не знала. Кагановичі, постишеви, хатаєвичі, бруки мільйонами вбивали україн­ців лише за те, що вони були українцями. Це був геноцид, організований і здійснюваний комуністами, які в 1917 р. захопили владу в Російській імперії. Україну було перетворено на суцільний концтабір.
1934 р. Спеціальне розпорядження міністерства виховання Румунії про звільнення з роботи «за вороже ставлення до держави і румунського народу» всіх українських учителів, які вимагали повернення до школи української мови.
30 роки й пізніше: Заборона писати українські, національні за змістом, мистецькі та художні твори, досліджувати і вивчати справжню історію України, згадувати про голодомори. Історія і вся українська культура зобов'язані були звеличувати СРСР, загарбницьку політику і жорстокість комуністів, керуватися фальшивою імперською концепцією «єдності трьох братніх слов’янських народів»: розглядати росіян, як «старшого брата». Істориків, письменників, діячів культури радянська влада жорстоко переслідувала, їхні твори заборонялись або знищувались. Так, було спалено наклад книги «Хортиця в героїці і легендах», а автора М. Киценка звільнено з посади. Зазнали утисків і гонінь історики М. Брайчевський, Я. Дашкевич, поет В. Сосюра, композитор К. Данькевич, письменник та кінорежисер О. Довженко і багато інших. Насаджувана система освіти та виховання була спрямована на те, щоб українцям прищеплювати відчуття меншовартості, відразу до борців за визволення України від окупантів, зневагу до українських національних героїв, зокрема І. Мазепи, С. Петлюри, Є. Коновальця. Імена визначних наших діячів науки, культури, церкви (М. Грушевський. І. Пулюй, С. Єфремов, В. Винниченко, Г. Хоткевич, І. Багряний, О. Ольжич, А. Шептицький та багато інших) замовчувались, або якщо згадувались, то в негативному висвітленні.
1937 р., листопад. На відзначення 20-річчя приходу комуністів до влади на Соловках було розстріляно понад тисячу діячів української культури .
1938 р. Постанова РНК і ЦК ВКП(б) «Про обов'язкове вивчення російської мови в школах національних республік і областей».
1939 р. Перепис населення Кубані показав, що внаслідок голодомору, арештів і примусового виселення кількість українців там з 61,5% у 1926 р. зменшилася до 4%. Після «визволення» Західної України — закриття багатьох українських і відкриття російських шкіл.
1946 р. Постанова Ради Міністрів СРСР «Про затвердження українського правопису, наближеного до російського». Постанова ЦК ВКП(б) про «український буржуазний націо­налізм», унаслідок якої кілька тисяч представників української інтелігенції заслано до концтаборів («Ждановщина»). Гоніння на журнали «Україна», «Радянський Львів», «Дніпро», «Барвінок», «Перець». Головного редактора журналу «Україна» Ю. Яновського звільнено з роботи.
1947 р. У Польщі операція «Вісла»: розселення частини українців з етнічних українських земель «урозсип» між поляками у західних районах країни задля при скорення їхньої полонізації.
Депортація в Сибір населення Західної України. Вивезення загалу українців до Сибіру не було здійснено тільки через нестачу вагонів. «Чистка» серед діячів української культури з обвинуваченням їх у націоналізмі новопризначеним з Москви секретарем ЦК КП(б)У Л. Кагановичем. Арешт неповнолітнього (15 р.) сина командувача УПА генерала Шухевича — Юрія Шухевича. Видано таємну інструкцію (на 157 сторінках) про вилучення з книгозбірень та списання в макулатуру 3600 назв книжок, автори яких були названі українськими буржуазними націоналістами, ворогами народу. П'ятий параграф інструкції застерігав: «Особи, що загублять цей зведений список, підлягають притягненню до судової відповідальності».
1949 р. XXVI з'їзд КП(б)У вкотре засуджує український буржуазний націоналізм, погрожує українським діячам науки та культури, які ще залишилися на волі, вимагає від них таврувати «гнилу культуру буржуазного Заходу» й вихваляти «передову культуру» СРСР.
1951 р. Викриття газетою «Правда» — центральним органом ЦК ВКП(б), «націоналістичних ухилів» в українській літературі (вірш В. Сосюри «Любіть Україну», лібретто опери «Богдан Хмельницький» і т.д. ). Студенти Харківського університету відмовилися складати іспити російською мовою. Тоді 800 з них було репресовано, а 33 студентів на закритому засіданні суду було засуджено до смертної кари! І РОЗСТРІЛЯНО.
24 грудня 1958 р. Верховна Рада СРСР прийняла закон, згідно з яким питання про те, вивчати чи не вивчати рідну мову в національних школах мають вирішувати батьки та самі учні. Останніх настійливо спонукували розв’язувати це питання з погляду так званої практичної доцільності (мовляв, для чого «перевантажувати» себе).
1958 р. Постанова Пленуму ЦК КПРС про перехід частини українських шкіл на російську мову викладання. Відповідну постанову прийняла і Верховна Рада УСРР.
1960—1980 рр. Масове закриття українських шкіл у Польщі та Румунії.
1960 р. Колоніальна адміністрація під назвою «ЦК компартії України» вимагає від комуністів виховувати українців «у дусі любові й глибокої поваги до великого російського народу» і в ненависті до свого, українського - «вести непримиренну боротьбу проти націоналізму..., особливо українського буржуазного націоналізму».
1961 р. XXII з'їзд ЦК КПРС проголосив політику «злиття націй», що по суті означало тотальне зросійщення народів СРСР. («Слід з усією більшовицькою непримиренністю викорінювати навіть найменші прояви націоналістичних пережитків», тобто звичаї, мову, культуру поневолених народів).
1962 р. Репресії проти захисників української мови. ЦК компартії
України зобов'язує комуністів та місцеву адміністрацію «рішуче виступати проти консервативних традицій і звичаїв, проти будь-яких пережитків буржуазного націоналізму», найшкідливішими з яких, на думку влади, було знання рідної мови, потяг до вивчення своєї історії та культури.
1964 р. Агент КДБ пересипає фосфором і спалює частину приміщення Центральної Наукової Бібліотеки у Києві. На прилеглій території заздалегідь була відключена вода, а пожежники приїхали лише через 4 години після підпалу. Вогонь знищив понад 600 тис. томів цінних українських архівних документів.
1965 р. Хвиля політичних процесів проти «українських інакодумців (Б. та М. Горині, О. Заливаха, В. Мороз, М. Осадчий, А. Шевчук та ін.). У Харкові за протести проти закриття українських шкіл заарештовано А. Здорового.
1969 - 1979 рр. Серія загадкових пожеж у відділах україністики в бібліотеках Академії наук, музею «Софія Київська», у книгосховищі Видубицького монастиря у Києві, медичного інституту в Тернополі, Успенської церкви та Музею українського мистецтва у Львові. Аналогічні «загадкові» пожежі в цей час сталися у національних бібліотеках інших республік СРСР (Тарту, Са­марканд, Ашхабад), але не в Росії.
1970 р. Суд над авторами «Листа творчої молоді Дніпропетровська» з протестом проти російщення української культури. Наказ Міністерства освіти СРСР про написання і захист дисертацій лише російською мовою. Затвердження тільки в Москві. Ситуація нерідко доходила до абсурду: російською мовою мусили виконуватися та захищатися навіть дисертації з питань української мови та літератури.
1972 р. Заборона партійними органами відзначати ювілей музею І. Котляревського в Полтаві. «За недостатню боротьбу з націоналістичними проявами» усунуто від партійного керівництва першого секретаря ЦК КПУ
П. Шелеста (критика партійними цензорами його книжки під назвою «Україна наша радянська», в якій прославлялося запорозьке козацтво), звільнено з Вищої партійної школи при ЦК КПУ 34 викладачів разом з її директором, заборонено книги майже сотні авторів, звільнено чверть секретарів з ідеологічних питань на всіх партійних рівнях, піддано чищенню низку наукових установ, а також Київський та Львівський університети. У Харкові знесено хату, де жив видатний український філософ і просвітник Г. Сковорода, та почато знищення цвинтаря, де було поховано багато визначних діячів української науки та культури.
1972—1974 рр. Політичні репресивні процеси проти українських дисидентів, зокрема проти Чортківської групи В. Мармуса та Ст. Сапеляка (сім осіб засуджено), Харківської групи (засуджено дев’ять осіб, з них А. Здорового — сім років, І. Кравціва — п’ять років).
Загалом заарештовано було за два роки кілька тисяч осіб. Заарештовані, яких не засудили, були звільнені з роботи або по­нижені у посадах. У ці роки були засуджені: Є. Сверстюк, І. Світличний, І. Дзюба, В. Стус, Ігор та Ірина Калинці, Н. Світлична, В. Чорновіл, С. Шабатура, О. Мешко, О. Попович, І. Кандиба, Л. Лук’яненко, В. Романюк, І. Гель, повторно Ю. Шухевич і т.д.
1973 р. Заборона відзначати ювілей твору І. Котляревського «Енеїда».
1974 р. Постанова ЦК КПРС «Про підготовку до 50-річчя створення
СРСР», де вперше проголошуються створення «нової історичної спільноти — радянського народу», офіційний курс на денаціоналізацію.
1975 р. Нова цензура «Кобзаря» Тараса Шевченка.
1978 р. Постанова ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР «Про заходи щодо подальшого вдосконалення вивчення і викладання російської мови в союзних республіках» (т. зв. «Брежнєвський циркуляр»).
1978 р., січень. На Чернечій (Тарасовій) горі у Каневі спалив себе Олекса Гірник (з Калуша) на знак протесту проти русифікації України.
1979 р. Ташкентська конференція «Російська мова — мова дружби і співпраці народів СРСР», накреслила нові заходи щодо російщення неросійських народів. Зокрема, «рекомендувалося» ширше впроваджувати російську мову в дошкільні заклади (як наслідок — українські дитячі садки практично зникли), російською мовою провадити позакласну й позашкільну роботу, «сприяти» тому, щоб студенти писали по-російському свої реферати, доповіді, курсові та дипломні праці, а також звіти про виробничу й педагогічну практику. Так само «рекомендувалося», щоб у тих ВНЗ, де національна мова ще якось функціонувала (наприклад, у Західній Україні), російською, починаючи з 2—3-х курсів, читалися суспільні, загальноосвітні та спеціальні дисципліни. Показово, що для контролю виконання цієї «рекомендації» Міністерство вищої та середньої спеціальної освіти УРСР запровадило навіть спеціальну форму звітності, що зобов'язувала ректорів регулярно подавати Міністерству «перелік спеціальних дисциплін, які викладаються російською мовою» на кожному з факультетів керованого ними навчального закладу.
1979 р. Під Львовом вбито композитора-співака Володимира Івасюка, пісні якого мали виразно український національний колорит. Досі цей зрочин не розкрито.
1983 р. Постанова ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР «Про додаткові заходи з поліпшення вивчення російської мови в загальноосвітніх школах та інших навчальних закладах союзних республік» (так званий «Андроповський указ»).
1984 р. Наказ Міністерства культури СРСР про переведення діловодства в усіх музеях Радянського Союзу на російську мову. Початок в УРСР виплат підвищеної на 15% зарплатні вчителям російської мови (порівняно з учителями української мови).
1984—1985 рр. У концтаборах було замордовано Юрія Литвина, Валерія Марченка, Василя Стуса, Олексу Тихого.
1989 р. Постанова ЦК КПРС про «законодавче закріплення російської мови як загальнодержавної».
1990 р. Прийняття Верховною Радою СРСР Закону про мови народів СРСР, де російській мові надавався статус офіційної.
1993—1995 рр. Посилення антиукраїнського терору в освіті, культурі, засобах інформації. Вбито кілька десятків активістів національних українських партій та організацій у різних містах України, зокрема голову секретаріату Руху Михайла Бойчишина, спалено хату-музей Тараса Шевченка. Жодного злочинця по цих справах не було засуджено і навіть не заарештовано.
1994 р. Намагання надати російській мові статус офіційної в незалежній, вільній, суверенній, самостійній Україні. Заява Президента України Л. Кучми про його намір внести поправки до чинного законодавства з метою надання російської мові статусу державної.
Як наслідок — призупинення відновлення українських шкіл, переведення частини українських класів та шкіл на російську мову навчання.
1995 р. Міністерство національностей України розробило напівтаємний «Проект державної програми... розвитку російської культури в Україні до 2000 року», в якій одна з „національних меншин” отримувала більші права, ніж українці. Алмати (Казахстан) - спільний науковий простір (тобто російський) для СНД.
1995 р. травень. У Харкові керована С. Кушнарьовим місцева влада відкрила пам'ятник україно жеру маршові Г. Жукову, який у кінці війни підписав наказ про виселення з України всіх українців.
18 липня 1995 р. Неспровоковане звіряче побиття українців у Києві (кілька душ загинуло, десятки покалічено) під час похоронної процесії святійшого Патріарха Київського і Всієї України Володимира (Романюка). Озброєні омонівці кидалися на беззбройних людей з криками «бєй хохлов!», топтали і шматувати державні прапори. До відповідальності нікого не було притягнуто.
12 вересня 1995 р. Заборона української організації УНА-УНСО без суду. Озброєні Москвою козаки та антиукраїнські організації, які відкрито домагаються ліквідації Державної Незалежності Руси-України, владою не забороняються.
Почато видання паспортів, написаних українською та російською мовами. З метою деморалізації та духовного виродження населення, особливо молоді, влада дозволяє розповсюджувати тисячі книг, демонструвати сотні кінострічок, які проповідують і насаджують порнографію, ненависть, насильство. Немов би виконуючи рекомендації Полтавського губернатора фон Баґовута, Росія завалює Україну шовіністичними газетами, які продаються за безцінь; прямо або через підставних осіб фінансуються російськомовні газети, радіо й телебачення в Україні, які не приховують своєї протиукраїнської спрямованості за потурання всіх урядів та президентів «незалежної» України.
1996 р., січень «Велике беззаконня діється у Харкові... Таємно збирають підписи під «референдумом» про новий Радянський Союз та про те, щоб Україну туди залигати. Ця «діяльність» ведеться старими комуністами-маразматиками... Хто відмовляється давати підпис, вони погрожують і лають, кажуть: “всё равно Россия завоюет Украину, і ми перебъём хохлов по одному”».
1996 р. Подальша криміна-лізація правоохоронних органів.
1998—2001р.р. У зв'язку з інформаційною революцією 90-х років російщення України відбувається ще інтенсивнішими методами, ніж за часів Валуєвщини. Інформаційний простір України майже повністю зрусифікований. Неукраїнська, а часом антиукраїнська політика урядів України призвела до того, що державну мову з української преси витіснила мова сусідньої країни, і співвідношення між україномовною та російськомовною пресою складає 1:10. Зате Україна посідає перше місце (!) у світі за рівнем оподаткування власної книги — 28%.
Унікальне за своїм цинізмом явище світового масштабу — нищення української мови! Тим часом прогресивний світ зовсім інакше дивиться на це. Так, у Франції за допомогою комп'ютеризації було встановлено, що українська мова є однією з найстаріших слов'янських мов і однією з найкращих світових. Мудра Японія, яка після Другої світової війни, будучи переможеною, всі зусилля й фонди надала освіті і за кілька десятиріч стала однієї з найрозвиненіших держав. Довідавшись про таку вагомість української мови для розвитку світової культури, Японія запровадила її вивчення в Токійському

1847 р. Розгром Кирило-Мефодіївського товариства і наказ цензорам суворо стежити за українськими письменниками, «не давая перевеса любви к родине над любовью к отечеству».
1847—1857 рр. Десятирічна солдатська каторга із «забороною малювати і писати» геніального поета, маляра й мислителя Тараса Шевченка. А ось що написав про Тараса Шевченка «неістовий» «революційний демократ», В. Бєлінський у грудні 1847 р.: «Здравый смысл в Шевченкє должен видеть осла, дурака и подлеца... Этот хохлацкий радикал написал два пасквиля — один на государя императора, другой — на государыню императрицу...».
1853 р. Покалічено видання «Літопису» Граб'янки.
1859 р. Міністерством віросповідань та наук Австро-Угорщини в Східній Галичині та Буковині українську абетку замінено латинською.
1862 р. Закриття на Наддніпрянщині безплатних недільних українських шкіл для дорослих. Припинено видання українського літературного та науково-політичного журналу «Основа».
1863 р. Циркуляр міністра внутрішніх справ Російської імперії П. Валуєва про заборону видання підручників, літератури та книг релігійного змісту українською мовою, якої «не было, нет и быть не может».
1864 р. Прийняття в Росії Статуту про початкову школу, за яким навчання має провадитись виключно російською мовою. Після судової реформи 1864 р. до Москви було вивезено з території України тисячі пудів архівних матеріалів. Згідно з обіжником Міністерства юстиції від 3 грудня 1866 р. туди потрапила велика кількість документів ліквідованих установ із Волинської, Київської, Катеринославської, Подільської, Херсонської та Чернігівської губерній.
1869 р. Запровадження польської мови як офіційної в закладах освіти й адміністрації Східної Галичини. Закон, згідно з яким чиновникам усіх відомств у Російській імперії призначалася значна доплата за русифікацію.
1870 р. Роз'яснення міністра освіти Росії Д. Толстого про те, що «кінцевою метою освіти всіх інородців, незаперечно повинно бути зросійщення».
1874 р. В Росії запроваджено статут про початкові народні школи, в якому підтверджено, що навчання має провадитись лише російською мовою.
1876 р. Імператор Олександр II видав Емський указ про заборону ввозити до Росії будь-які книжки і брошури, написані «малоросійським наріччям», друкувати оригінальні твори та переклади українською мовою, влаштовувати сценічні вистави, друкувати українські тексти до нот і виконувати україномовні музичні твори. Указ про зобов'язання «прийняти як загальне правило», щоб в Україні призначалися вчителі-московити, а українців спроваджувати на учительську роботу в Петербурзькому, Казанському й Оренбурзькому округах. Це «загальне правило» по суті діяло і за радянської влади - аж до проголошення Україною незалежності в 1991 р. Як наслідок, за понад 100 років з України у такий спосіб було виселено кілька мільйонів української інтелігенції, а в Україну “відряджено” сті­льки ж росіян.
1876—1880 рр. Українських учених та педагогів М. Драгоманова, П. Житецького та багатьох інших звільнили з роботи за наукові праці з українознавства, а П. Лободоцького — лише за переклад одного речення з Євангелія українською мовою.
«Немедленно выслать из края Драгоманова и Чубинского как неисправных і положительно вредных в крае агитаторов... с воспрещенмем въезда в Южн. губ. и столицы, под секретное наблюдение».
1881 р. Заборона викладання у народних школах та виголошення церковних проповідей української мовою.
1884 р. Заборона Олександром III українських театральних вистав у всіх „малоросійських губерніях”.
1888 р. Указ Олександра III про заборону вживання української мови в офіційних установах і хрещення українськими іменами.
1889 р. У Києві на археологічному з'їзді дозволено читати реферати всіма мовами, крім українською.
1892 р. Заборона перекладати книжки українською мовою з російської.
1895 р. Заборона головного управління в справах друку видавати українські книжки для дітей.
1896 р. Б. Грінченко в одному з часописів писав: «Українські національні згадки, українську історію викинено з читанок шкільних... А замість історії вкраїнської скрізь історія московська викладається так, мов би вона нашому чоловікові рідна. Та ще й яка історія! Що стукнеш, то скрізь хвали та гімни земним божкам: Павлові, Миколі, Катерині, Петрові: хвали Суворовим, Корниловим, Скобелєвим і всій російській солдатчині! Тут усякі „подвиги" рабської вірности».
1900 р. і наступні роки. Цензура вилучає з текстів такі слова, як «козак», «москаль», «Україна», «український», «Січ», «Запоріжжя» та інші, які мають український національно-символічний зміст.
1903 р. На відкритті пам'ятника І. Котляревському у Полтаві заборонено промови українською мовою.

1905 р. Кабінет міністрів Росії відхилив прохання Київського та Харківського університетів скасувати заборони щодо української мови. Ректор Київського університету відмовив 1400 студентам у відкритті чотирьох кафедр українознавства з українською мовою викладання, за­явивши, що університет — це «загальнодержавна інституція», і в його сті­нах не може бути жодної мови, крім російської.
1905 — 1912 рр. Міністерство освіти Російської імперії закрило 12 приватних гімназій, звільнило 32 директорів та 972 учителів, 822 учителів «перевело» до інших шкіл за намагання запровадити у викладанні українознавчу тематику.
1906 і 1907 рр. Закриття «Просвіти» в Одесі та Миколаєві.
1908 р. Через чотири роки після визнання Російською академією наук української мови таки “мовою” Сенат оголошує україномовну культурну й освітню діяльність шкідливою для імперії.
1910 р. Закриття за наказом уряду Столипіна всіх українських культурних товариств, видавництв, заборона читати лекції українською мовою, створювати будь-які неросійські клуби.
1910, 1911, 1914 рр. Закриття «Просвіти» у Києві, Чернігові, Катеринославі (Січеславі).
1911 р. Постанова VII дворянського з'їзду в Москві про російськомовну освіту й неприпустимість вживання інших мов у навчальних закладах Росії.
1914 р. Заборона відзначати 100-літній ювілей Тараса Шевченка; Указ Миколи II про заборону всієї української преси (у зв’язку з початком війни).
1914 - 1916 рр. Кампанія русифікації в окупованій Східній Галичині, заборона українського друку, освіти, Церкви.
1914 р. Доповідна записка полтавського губернатора фон Баґовута міністрові внутрішніх справ Російської імперії, яка дає найповніше уявлення про ставлення імперської влади до української проблеми в Україні. Ці настанови діяли за царів, генеральних секретарів і фактично не втратили сили й по сьогодні, за наявністю «незалежної» України. До 1917 р. всім чиновникам в Україні платили 50% надбавки до заробітної платні за «обрусение края».
ЗАМЕТКА
о докладе полтавского губернатора фон Багговута
Министру внутренних дел о мерах против украинского народа.
Привлекать на должности учителей по возможности только великороссов.
На должности инспекторов и директоров народных училищ назначать исключительно великороссов.
Всякого учителя, проявляющего склонность к украинскому, немедленно устранять.
Составить правдивую историю малорусского народа, в которой разъяснить, что «Украина» — зто «окраина» государства в былые времена.
Установить обязательные экскурсии учащихся всех учебных заведений в Москву, Нижний Новгород и другие исторические местности, но не в Киев.
Совершенно не допускать общеобразовательных курсов для учащихся.
Обратить особое внимание на сельское духовенство и его политические убеждения. Благочинных назначать с особым разбором. Во главе епархий ставить архиреев исключительно великороссов, притом твердых и энергичных. Оказать самое крутое давление на тех из священников, которые заражены украинофильством. Епархиальных наблюдателей за школами назначать исключительно из великороссов.
Обратить особое внимание на семинарии и ставить во главе их ректорами исклю­чительно великороссов, удаляя других. Учебный персонал должен быть исключительно из великороссов. За семинарии нужно взяться и искоренить гнездящийся в них дух украинства.
Необходимо субсидировать некоторые газеты в Киеве, Харькове, Полтаве, Екатеринославе и т.д. с целью борьбы против украинцев. В газетах доказывать тождество великороссов с украинцами и объяснить, что малорусский язык образовался путем полонизации в прежние времена русского языка. Разъяснить, что «украина» — означает окраину Польши и России и что никогда украинского народа не было. Доказывать необходимость великорусского языка как общегосударственного и литературного и что малорусский, как простонародный, не имеет ни литературы, ни будущности.
Всеми способами искоренять употребление названий «украина», «украинский».
Стараться, чтобы евреи не примкнули к украинскому движению, выселять их из сельских местностей, не образовывать нових местечек и мешать экономическому росту еврейства.
Вообще не допускать на разные должности людей, которые когда-либо хотя бы в отдаленном прошлом имели соприкосновение с украинским элементом.
1916 р. Закриття колоніальною владою «Просвіти» в Кам'янець-Подільському.
1918 р. Звіряча розправа московсько-більшовицьких військ з 300 українськими героями — київськими гімназистами та студентами, що під Крутами стали на захист своєї вітчизни України. Майже всі юнаки полягли геройською смертю на полі бою, а захоплених у полон розстріляли. Перед розстрілом гімназист Григорій Пипський почав співати
«Ще не вмерла України...», а за ним і всі приречені на смерть.
26 січня 1918 р. Захопивши Київ, московсько-більшовицькі інтервенти за кілька днів розстріляли 5 тис. осіб, які розмовляли українською мовою, носили український національний одяг або у кого в хаті висів портрет Т. Шевченка...
За час перебування в Києві більшовики не тільки зруйнували багато будинків, але також знищили безцінні культурні, мистецькі, архітектурні та інші надбання й вимордували тисячі ні в чому невинних людей.
1919 р. Після завоювання України більшовиками — знищення національно свідомої частини населення та заборона всіх українських літературних, драматичних та усних творів, серед яких лише українських народних пісень — 300 тис. Ліквідація поляками Західно-Української Народної Республіки.
1921—1930 рр. Московські окупанти та промосковські шовіністичні сили в Україні чинять шалений опір відродженню української мови та українських культурних традицій, яке пустило глибоке коріння в роки Української національної революції. «Зачем возрождать допетровскую эпоху, зачем гальванизировать украинский язык, который покрылся уже прахом», повчав у Запоріжжі російський письменник Ф. Гладков. «Признання української мови як урядової могло би означати панування української буржуазії та куркульства», - писав голова «українського» уряду X. Раковський.
1922 р. Ліквідація «Просвіти» на Кубані, в Зеленому Клину та в інших місцях проживання українців в СРСР поза Україною. Голова ВЧК Ф. Дзержинський наказує виловити українських дітей-сиріт і знищити. Баржі з сиротами потоплено у Чорному морі. Проголошення частиною керівництва ЦК РКП(б) і ЦК КП(б)У «теорії» боротьби в Україні двох культур — міської (російської) та селянської (української), в якій повинна перемогти перша.
1922—1934 рр. Хвиля насильства проти неповторного і яскравого явища української та світової культури - кобзарства. Українські національні музичні інструменти — кобзу, бандуру та ліру - оголошують націоналіс­тичними і знищують. Натомість в Україну завозять десятки тисяч примітивних («общепонятних») балалайок та гармошок. Кобзарі оголошуються жебраками і жорстоко переслідуються. «Багато кобзарів тоді пропало, - свідчив харківський кобзар Анатолій Парфиненко. — Кого ловили на базарі, кого — на помешканні. Де б вони не з'явилися, їх забирали». Щоб спотворити пам'ять та роль кобзарства, комуністи створюють капели бандуристів, які виконують пісні на замовлення та під контролем НКВС, а керівництво ними передається в руки чужинців. Так, Київську капелу очолюють спочатку росіянин Михайлов, а згодом Аронський та Берман, штатні агенти НКВС.
1924 р. Закон Польської республіки про обмеження вживання української мови в адміністративних органах, суді, освіті на підвладних полякам західно- українських землях.
Закон Румунського королівства про зобов'язання всіх «румунів», котрі «загубили матірну мову», давати освіту дітям лише в румунських школах.
1925 р. Остаточне закриття українського «таємного» університету в Львові.
1926 р. Лист Сталіна “Тов. Кагановичу та іншим членам ПБ ЦК КП(б)У” з санкцією на боротьбу проти «національного ухилу», початок переслідування діячів «українізації».
1929 р. Арешти українських науковців та духовенства, заміна їх російськомовними діячами.
1929—1930 рр. Арешти визначних діячів української науки, культури, освіти, Церкви, харківський судовий процес над ними (процес «Спілки Визволення України»). На допиті одного з арештованих, В. Дурдуківського слідчий Соломон Брук сказав: «Нам надо украинскую интеллигенцию поставить на колени, это наша задача. Кого не поставим — перестреляем». У ці роки на території УСРР було заарештовано (і здебільшого розстріляно або відправлено на довгострокову каторгу в концтабори) понад 120 тис. українців, головним чином інтелігенції. До звільнення і реабілітації дожили з них одиниці.
1930—1937 рр. Ліквідовано українські школи, середні спеціальні та вищі навчальні заклади та факультети, закрито газети та видавництва поза межами України - на Кубані, в Сибіру, на Далекому Сході та інших землях, заселених переважно українцями.
Постановление ЦК ВКП(б) и СНК Союза ССР о хлебозаготовках на Украине, Северном Кавказе и Западной области от 14 декабря 1932 г.:
„7... .а) выселить в кратчайший срок в северные области СССР из станицы Полтавской (Сев.Кавказ), как наиболее контрреволюционной, всех жителей ...и заселить эту станицу добросовестными колхозниками-красноармейцами, работающими в условиях малоземелья на неудобных землях в других краях, передав им все земли и озимые посевы, строения, инвентарь и скот выселяемых... д) немедленно перевести на Северном Кавказе делопроизводство советских и кооперативних органов «украинизированных» районов, а также все издающиеся газеты и журналы с украинского языка на русский как более понятный для кубанцев, а также подготовить и к осени перевести преподавание в школах на русский язык..., срочно проверить и улучшить состав работников школ в «украинизированных» районах”.

У світовій історії жодна мова не зазнала такого страшного нищення від сусідів-ворогів, як українська. Вдалося відшукати низку документів, які у хронологічній послідовності засвідчують нищення української мови поляками, росіянами і більшовиками-комуністами
Згадаємо лише окремі моменти з минулого та недалекого сучасного.
1626 р. Київський митрополит Йосиф Краківський склав акафіст до Св. Варвари. Москва дозволила, але за умови його перекладу російською мовою. Синод наказав Київському митрополитові позбирати з усіх церков України книги старого українського друку, а замість них завести московські видання.
1627 р. Указом царя Михайла (першого з династії Романових) та патріарха Московського Філарета, що був його батьком і співправителем, наказано було книги українського друку зібрати й спалити.
1662 р. Наказ царя Олексія з подання патріарха Московського спалити в державі геть усі примірники надрукованого в Україні «Учительного Євангелія» К. Ставровецького.
1667 р. Андрусівська угода. Укладаючи договори з поляками, цар Олексій ставив такі вимоги стосовно українських книг, їх ав­торів та видавців: «Все те, в которых местностях книги печатаны и их слагатели, також печатники, или друкари, смертью казнены и книги собрав сожжены были, и впредь чтобы крепкий заказ был бесчестных воровских [таку назву дано українським книжкам. – Н.В.] книг никому с наших королевского величества подданых нигде не печатать под страхом смертной казни».
1669 р. Після Люблінської унії — гоніння на українські книжки, надруковані на території, підвладній Польському королівству.
1672 р. Указ про заборону тримати в себе вдома на території Польщі відкрито чи таємно українську книгу.
1677 р. Наказ патріарха Іоакима видерти з українських книжок аркуші «не сходные с книгами московскими».
1689 р. Заборонено Києво-Печерській Лаврі друкувати книги без патріаршого дозволу: «... к нам первее неприслав, отнюдь бы вам не дерзати таковых книг новослагаемых печатати...» обмеженнями чи забороною книгодрукування Московія намагалася понизити рівень освіти та науки в Україні, знищити національний дух у культурі, побуті, суспільних відносинах. «Первая цензура в России была заведена специально для изданий малорус ской печати», - так було визнано в Указі 1905 р. «Об отмене стеснений малорусскаго печатного слова».
1690 р. Засудження й анафема Собору РПЦ на «киевския новыя книги» П. Могили, К. Ставровецького, С. Полоцького, Л. Барановича, А. Радзивиловського та інших.
1693 р. Лист патріарха Московського до Києво-Печерської Лаври про заборону будь-яких книг українською мовою.
1696 р. Ухвала Польського Сейму про запровадження польської мови в судах і установах Правобережної України.
1709 р. Цар Петро І примусив скоротити число студентів Києво-Могилянської академії з 2000 до 161, а кращим науково-просвітницьким силам звелів перебратися з Києва до Москви. Серед них були Інокентій Гізель, Іоанникій Галятовський, Лазар Баранович, Дмитро Ростовський (Туптало), Стефан Явор-ський, Феофан Прокопович, Симеон Полоцький та багато інших. Вони відіграли головну роль у розвитку культурного життя тодішньої Московії.
Указ про обов'язковість цензурування до друку українських книжок у Москві. «Українці принесли з собою всю свою велику культуру, її вплив одбився на Москві на всьому житті: будівлі, малюванні, одежі, співах, музиці, звичаях, на праві, літературі і навіть на самій московській мові. Все життя складалося тоді так, що ставало неможливим прожити без українця. Всяких ремісників доставали з України» (І. Огієнко. «Українська культура»).
1713 р. Московія наказом Петра І привласнює собі нашу назву Русь (грецька назва Руси звучить як «Росія»). У такий спосіб завжди ворожі до Руси-України московити, основу яких складали угро-фінські та тюркські племена, підміною понять, тобто шахрайством, привласнюють собі нашу тисячолітню історичну та духовну спадщину.
1720 р. Наказ царя Петра І: «В Киево-Печерской и Черниговской типографиях вновь книг никаких не печатать... старые книги справливать прежде печати, дабы... особливого наречия в оных не было». 20 грудня 1720 р. Петро І видав указ київському губернському князю Голіцину, щоб «...во всех монастырях, остающихся в Российском государстве, осмотреть и забрать древние жалованные грамоты и другие куртиозные письма оригинальные, а также книги исторические, рукописные и печатные».
1721 р. Наказ про цензурування українських книжок.
1724 р. Московська цензура наклала тисячу рублів штрафу на архімандрита Києво-Печерської Лаври за те, що там була надрукована церковна книга «Триодь» «не совсем с великороссийским сходная». Чернігівську друкарню Синод наказав перевести в Москву, тобто просто загарбав.
1729 р. Наказ Петра II переписати з української мови на російську всі державні постанови і розпорядження.
1740 р. Російська імператриця Анна Іванівна створила правління гетьманського уряду під керівництвом московського князя Олексія Шаховського і запровадила російську мову в діловодстві на території України. Переписи 1740 - 1748 рр. свідчать, що в семи полках Гетьманщини було більше тисячі шкіл, і майже всі з них із викладанням українською мовою. У 1804 р. було видано царський указ, яким заборонялося навчання українською мовою. Результати національного гніту одразу позначились на стані освіти в Україні: уже перепис 1897 р. показував, що на 100 осіб було лише 13 письменних.
1748 р. Наказ Петербурзького Синоду Київському митрополитові Самуїлу Мило-славському запровадити в Києво-Могилянській академії та в усіх школах України викладання російської мови, в результаті чого на Лівобережжі зникло 866 українських шкіл.
1750 р. Після скасування Канцелярії міністерського правління малоросійських справ у м. Глухові з неї вилучено та перевезено до Росії справи таємного діловодства. Документи архіву Запорозької Січі, знайдені під час «розорення Січі генерал-поручиком Текелією у скрині під престолом січової церкви», опинились у Московському відділенні загального архіву Головного штабу.
1755, 1766, 1775, 1786 рр. Заборони Синоду друкувати українські книжки. Протягом другої половини 18 сторіччя та першої половини 19-го сторіччя видавнича справа в Україні була спаралізована. Як наслідок, у 1847 р. в Україні була надрукована лише одна книжка, у 1848 — 3, 1849 — 2, 1850 — 1, 1851 — 2, 1856 — 5.
1759 р. Синод видав розпорядження вилучити з шкіл українські букварі.
1763 р. Указ Катерини II про заборону викладати українською мовою в Києво-Могилянській академії.
1764 р. Інструкція Катерини II князеві О. Вяземському про русифікацію України, Прибалтики, Фінляндії та Смоленщини, «якщо розумні люди будуть обрані начальниками цих провінцій. Коли ж у Малоросії не буде гетьмана, то треба намагатися, щоб час і назва гетьманів зникли...» Скасування Катериною II українського гетьманства, а з ним — ліквідація українських навчально-культурних закладів та усунення від влади українськомовних чиновників.
1764 р. Ліквідація Катериною II козацького устрою на Слобожанщині та козацьких шкіл.
1765 р. Синод видав суворий указ Києво-Печерській Лаврі друкувати лише ті книги, які в московській друкарні друкуються і схвалені Синодом.
1769 р. Заборона Синоду РПЦ друкувати та використовувати українські букварі. Наказ Синоду, за яким українські книжки по церквах було замінено московськими.
1775 р. Зруйнування Запорозької Січі та закриття українських шкіл при полкових козацьких канцеляріях.
13 березня 1777 р. Помирає від переслідувань та злигоднів геніальний український композитор, академік Болонської музичної академії Максим Березовський (нар. 1745 р. у Глухові). Після цього царська влада забороняє виконувати твори Березовського й знищує багато його рукописів.
1780—1783 рр. Перше закріпачення українських селян на окупованих Росією землях Руси-України. (Порівняйте: в 1771 р. у Криму татари скасували рабство; 1780 р. в Австрійській імперії було скасовано панщину).
1780 р. Спалення книгозбірні Києво-Могилянської академії, що збиралася понад 150 років і була однією з найбагатших бібліотек Руси-України.
1782 р. Катерина II створила комісію для заведення в Росії народних училищ, завданням якої було запровадження єдиної форми викладання російської мови в усіх навчальних закладах імперії.
1784 р. За розпорядженням Синоду митрополит Київський наказав, аби в усіх церквах дяки та священики читали молитви та правили службу Божу «голосом, свойственным российскому наречию». Синод наказує митрополитові Київському та Галицькому Самуїлу карати студентів та звільняти з роботи викладачів Києво-Могилянської академії за вживання неросійської мови.
1784 р. Наказ Катерини II по всіх церквах імперії правити службу Божу російською мовою. Російську мову запроваджено в усіх школах України.
1785 р. Синод знову наказує митрополитові Київському контролювати Лаврську друкарню, щоб ніякої різниці з московським виданням не було, а в Києво-Могилянській академії негайно запровадити систему навчання, узаконену для всієї імперії.
1789 р. Розпорядження Едукаційної комісії Польського Сейму про закриття всіх українських навчальних закладів.
У Петербурзі з ініціативи Катерини II видано «Порівняльний словник усіх мов», у якому українська мова значиться як російська, спотворена польською.
1808 р. Закриття «Студіум рутенум» — українського відділення Львівського університету.
1817 р. Запровадження польської мови в усіх народних школах Східної Галичини.
1833 р. Московські солдати за наказом з Петербурга в один і той же день конфіскували в усіх мечетях Криму письмові документи, книги, історичні манускрипти татарською, турецькою та арабською мовами, серед
яких було багато матеріалів про стосунки Руси-України з південними народами. На центральних площах запалали багаття. «...У XVIII сторіччі Дике Поле затопило Крим новою хвилею варварів... Ці варвари — московити...» (поет Максиміліан Волошин).
1834 р. Заснування Київського університету з метою так званої русифікації „Юго-Западного края”.
1839 р. Ліквідація української греко-католицької Церкви на окупованій Росією Правобережній Україні. Сотні християн і багато священиків було вбито, а 593 з них заслано до Сибіру. Замість них прислали московських «батюшок», чиновників-наглядачів у рясах.

“От вийшов сіяч сіяти. І коли він сіяв, деяке зерно впало край дороги, і прилетіло птаство і повидзьобувало його. Інше впало на ґрунт кам’янистий, де не було землі багато, і зараз же проросло, бо земля була не глибока. Як зійшло сонце, воно вигоріло, а що не мало коріння, всохло. Інше впало на тернину, і вибуяла тернина і заглушила його. Інше впало на добру землю і вродило одне в сто разів, друге в шістдесят, а інше в тридцять. Хто має вуха, нехай слухає”.


П.С. "Хто має вуха, нехай слухає". - це непросто слова!!!

Легше верблюду увійти у вушко голки, ніж багатому у Царство Небесне.
Що мається на увазі під "багатим"?.
Ісус називає багатим не того, який щось має у цьому Світі, а того, у якого нічого немає, але він гадає що у нього щось є.


П.С. У кожного з нас нічого немає, крім карми) Людина народжуєтсья голою і залишає цей світ голою, тільки з гандикапом подвоєної карми в плюс або в мінус)))