Вбивство С. Бандери , як це було .

55 років тому агент КГБ Сташинський вбив провідника революційної фракції ОУН. Інтерес до постаті не вщухає й понині. Приміром, відвідуваність сторінки про Бандеру у російській Вікіпедії виросла до мільйона осіб. Сьогодні ж згадаємо про обставини смертельного замаху на цю людину.

Кожен із членів ОУН і вояків УПА чітко усвідомлював, що воюючи за державну незалежність на нього можливо чекає смерть. Тому слова Степана Бандери до членів Великого збору, які обрали його в 1955 р. головою проводу Закордонних частин ОУН видаються цілком логічними: "Я приймаю Ваш вирок смерти".

Він як і його сотні тисяч соратників бажали такої смерті, яка б у свою чергу породжувала все нових борців та сприяла подальшій боротьбі національно-визвольного руху.

Посмертна маска вождя українських націоналістів Степана Бандери

"Бандеризація України – головна загроза Росії". Таку сентенцію можна прочитати з 2002 р. в публікаціях багатьох засобів масової інформації Росії і для пересічного читача чи слухача повстає логічне запитання: хто такий Степан Бандера, яка була його політика і чи його діяльність несла загрози для СРСР в 1959 році та сучасної Російської Федерації?

У зв’язку з сучасними подіями в Україні: Революцією Гідності, окупацією Криму та війною на Донбасі відвідуваність сторінок в Інтернеті про Степана Бандеру різко зросла. Відвідуваність сторінки про нього у російській Вікіпедії виросла до мільйона осіб. Українська ж сторінка має 520 тисяч переглядів.

За даними Google Trends – сервісу, який аналізує пошукові запити користувачів у всьому світі за кількістю запитів ідеолог українського націоналістичного руху обійшов легендарного революціонера Ернесто Че Гевару. Значний інтерес особа Бандери викликає у Молдові, Білорусі та Казахстані, а також на англійській, німецькій, чеській та інших версіях.

Навіть мертвий Степан Бандера є символом і декому дуже заважає. 17 серпня ц.р. вандали сплюндрували його могилу в Мюнхені.

Хто це зробив німецька поліція з'яувати це покищо не змогла

Радянська влада й спецслужби вбачали у Степані Бандері найзапеклішого ворога режиму. Тому вони вдалися до повномасштабної дискредитації провідника ОУН, щоб тим самим знівелювати його моральний авторитет в Україні і за кордоном.

Шостого лютого 1946 р. Микола Бажан як представник делегації УРСР на засіданні сесії Генеральної Асамблеї ООН у Лондоні вимагав від західних союзників (передусім США та Великої Британії) видати Бандеру як "воєнного злочинця". Але ці та інші домагання не давали жодного бажаного результату.

Комуністичне керівництво за таких обставин бачило єдиний шлях досягнення своєї мети – фізичне знищення керівника націоналістичного руху. За непідтвердженими документально даними Верховний суд СРСР восени 1949 року "після розгляду" справи прийняв рішення про винесення Степану Бандері вироку смерті.

В 1945-1947 рр. відділки американської військової поліції в окупованій зоні Західної Німеччини отримали наказ затримати Бандеру. Однак вони зволікали з його затриманням та подальшою передачею СРСР, посилаючись на відсутність складу злочину в діяльності лідера українського визвольного руху. Навіть для його арешту була сформована слідчу групу на чолі з полковником І. Антонюком, підполковниками М. Сергієнком та Джозефом Дашером.

Заступник командувача радянської військової адміністрації генерал-полковник Курочкін 26 жовтня 1946 р. просив прискорити командуючого військовою адміністрацією США в Німеччині видачу "воєнного злочинця" Бандери.

ериканська військова контррозвідка уважно слідкувала через своїх агентів за діяльністю лідера націоналістів. За їхніми даними він постійно перетинав американсько-французьку демаркаційну лінію окупаційних зон біля міста Бад-Райхенхалль та району Берхтесґаден пішки через гірські і лісові масиви, а також переходив до Австрії.

Степан Бандера (крайній справа) з друзями під час "прогульок" у Альпах

Щоб уникнути переслідувань радянських спецслужб сім’я Бандери постійно змінювала своє місце проживання. Тимчасовими притулками стають помешкання в Німеччині й Австрії: Інсбруку, Зеєфельді, Ґільдерсгаймі, Реґенсбурґу, Брайбруку над озером Амерзее, біля Штарнбеґського озера, поблизу Штарнбергу, Мюнхені та його околицях.

Родина Бандер мешкала в Німеччині під прізвищем Попель і діти, навколишнє середовище не знали насправді про них нічого.

Згідно з розробленою легендою, Стефан Попель був журналістом української газети "Український Самостійник" в Мюнхені.

Керівники ОУН Степан Ленкавський (зліва) і Бандера (справа) з родинами на відпочинку. Діти провідника не знали свого справжнього прізвища і ким є їхній тато

Служба Безпеки ЗЧ ОУН розкрила плани підготовки понад десяти замахів. Зважаючи на те, що проти такої потужної спецслужби як НКВД–МГБ–КГБ з його велетенським апаратом, невичерпними технічними засобами й фінансами, СБ ЗЧ ОУН могла протиставити лише невеликі ресурси. Проте її контрзаходи постійно змушували відкликати радянських агентів та змінювати тактику й плани.

Радянські спецслужби влаштовували різного роду пастки - скажімо, збирали серед емігрантів гроші для допомоги нібито, родині Бандер, і просили щоб за ними приходили.

У 1947 р. замах на провідника ОУН підготовляв агент МГБ Ярослав Мороз. Переправивши до Німеччини, йому наказали вбити Бандеру таким чином, щоб підозри впали на противників ОУН(р) – мельниківців.

Чекісти дуже сподівалося, що таким способом зможуть досягти подвійної мети: знищать Бандеру й спровокують з боку бандерівців пропорційну відповідь у відношенні до опонентів, що викличе серед українців на еміграції міжусобицю. Однак і цей план був розкритий СБ ОУН.

Одразу ж після цього на початку 1948 р. до Західної Німеччини прибув нелегальним шляхом інший агент МГБ і польського Управління Безпеки капітан Володимир Стельмащук ("Жабскі", "Ковальчук"). Він на місці отримав координати інших агентів і створив бойову групу, яка мала у розпорядженні автомобіль й мотоцикл. Вони також збирали інформацію про антирадянську діяльність різних політичних еміграційних середовищ і груп.

Але головним завданням групи Стельмащука було виконати замах на провідника ЗЧ ОУН. За допомогою резидента МГБ у Франції Стельмащукові вдалося локалізувати місце проживання Бандери в одній лісовій хатинці за 28 кілометрів від Мюнхену. Одначе, зорієнтувавшись, що їх агентурну діяльність викрила СБ ОУН, Стельмащук і його група виїхали із ФРН.

Відпочинок у колі однодумців. Знову з Ленкавським

У 1950 р. СБ ОУН стало відомо, що через резидента МГБ у Празі підготовляється черговий замах на провідника ЗЧ ОУН. Восени 1952 р. через базу МГБ у Карлсгорсті (Східній Берлін) було скеровано до Мюнхену двох агентів із завданням вчинити замах на Бандеру. Один із цих агентів, родом із Чехословаччини, був відомий під прізвищем Горст Лєгуда, який мешкав у мюнхенському готелі "Кройцгоф". Інший агент, німець Лєман замешкав у Мюнхені в "Фремденгайм Ерліхе" на вул. Шелінґера, 9.

Однак, представники західних спецслужб, які мали в даному відділі МГБ власного агента, довідалися про даний план. Тому Лєґуду і Лємана було заарештовано у Мюнхені. Обох агентів посадили в тюрму у Франкфурті-над-Майні, а згодом їх було засуджено за шпигунську діяльність.

У 1953 р. з таким же завданням керівництво МГБ вислало до Мюнхену перевіреного агента Степана Лібгольца, німця родом з Волині. Вдаючи себе прихильника українського визвольного руху, він намагався проникнути в націоналістичне середовище, щоб збирати інформації про спосіб життя й діяльність Бандери. Служба безпеки досить швидко викрила агентурну діяльність і локалізувала контакти Лібгольца, при цьому не викликаючи жодних підозр. Лишень у 1957 р., його агентурну роботу було викрито і Лібгольц одразу ж зник, як й інші агенти КГБ. Згодом його прізвище виринуло у Східній Німеччині, де КГБ використовувало його до здійснення певних інформаційних провокацій у зв'язку з втечею Богдана Сташинського на Захід.

Наступні чотири роки були спокійними, одначе вони були лише копіткою підготовкою до вбивства Степана Бандери та навчання Сташинського.

На початку 1959 року в Мюнхені СБ ОУН декілька разів фіксувала особу на прізвище Вінцік, який нібито був працівником однієї з чехословацьких фірм й приїжджав з Відня автомобілем та дуже цікавився дітьми Степана Бандери. Вінцік довідався адресу школи, в якій навчався 13-річний Андрій Бандера. Останній раз чоловік відвідав Мюнхен 26 березня й одразу ж був заарештований німецькою кримінальною поліцією.

В цей же час провід ЗЧ ОУН отримав конфіденційні інформації проте, що КГБ підготовляє замах на Степана Бандеру аналогічним способом, як було вбито Головного отамана УНР Симона Петлюру. Кагебісти вишколювали молодого агента-поляка родом з Волині, який мав прилюдно застрелити і заявити, що він помстився за співвітчизників та свою родину, які нібито загинули в 1943 р. від рук бандерівців.

Від 1954 р. КГБ посилило свою діяльність й агентуру в націоналістичних середовищах, почало посилено поширювати провокації проти ОУН(р), шантажували родини провідних членів ОУН, які мали родичів в СРСР, та пробирались до їх помешкань, викрадали людей, а відтак застосовували тортури.

З 1950 р. спецслужба СРСР підготовляла колишнього львівського студента Богдана Сташинського до виконання спецзавдань, в тому числі з ліквідації ворогів радянської влади. В 1954 р. Сташинського перевели у Карлсгорст, де базувався головний центр КГБ, в безпосереднє розпорядження старшого лейтенанта Сергія Демона. Протягом трьох років він ретельно виконував різні розвідувальні і кур'єрські завдання в Західній Німеччині.

12 жовтня 1957 році Богдан Сташинський – "Зікфрід Дрегер" отримав від "чоловіка з Москви" пістолет-шприц, який вистрілював набоями із синильної кислотою, та наказ ліквідувати в Мюнхені чільного українського політичного діяча, лідера ОУН-з, професора Лева Ребета.

Сташинський ідеально виконав поставлений наказ і був нагороджений КГБ похвальною грамотою й фотоапаратом.

Пристрій, яким було вбито Ребета й Бандеру

В січні 1959 р. Богдан Сташинський одержав від Сергія Демона завдання поїхати у Мюнхен, знайти помешкання Степана Бандери – Попеля та ознайомитися із способом його життя. Він прибув до Мюнхену під фальшивим прізвищем Ганс Будайт, віднайшов адресу Провідника ЗЧ ОУН. Опісля він повернувся до базу КГБ й подав звіт керівництву.

У квітні 1959 р. Сташинського було викликано до Москви, де ним опікувався офіцер КГБ, "Георгій Аксєнтьєвіч", який передав наказ комуністичної партії й радянського уряду ліквідувати Степана Бандеру. Йому видали на озброєння покращений двох цівковий пістолет-шприц, і четвертого травня він відлетів літаком до Східного Берліну.

Остаточне рішення про ліквідацію Бандери було прийнято московським керівництвом. За не підтвердженими даними на вбивстві дуже наполягав Микита Хрущов. Київські чекісти були проти, бо розуміли, що у разі показового покарання українці отримають мученика. Герой перетвориться на міф, а з міфом боротися значно важче, ніж з реальною людиною.

Документи кілера Сташинського

Десятого травня 1959 р. Сташинський відлетів до Мюнхену, де зупинився в готелі "Шоттенгамель" під прізвищем Ганс Будайт.

На другий-третій день він вистежив Степана Бандеру, коли той о 16.30 хв. заїхав своїм автомобілем "Опель-Капітан" на подвір'я будинку по вул. Крайтмайр, № 7. Сташинський покинув місце своєї засідки при вулиці Занд, де він чекав на прибуття об’єкта, і подався до нього та активував свій пістолет, який тримав у правій руці, загорнений в папір.

Бандера перебував сам у відчиненому гаражі, без охорони. Однак несподівано Сташинський відмовився від виконання замаху, вийшов на вулицю і вистрілив з обидвох цівок пістолета. Попрямувавши до маленького потічка в Гофгартен він його туди викинув.

Дещо згодом він виїхав до м. Франкфурту та повернувся до Східного Берліну.

Богдан Сташинський доповів вищому керівництву КГБ, що на подвір'ї дому Бандери його завважила постороння людина, а тому він не міг виконати замах. Йому передали підроблені ключі до брами будинку Бандери та він навідався до Мюнхену, щоб їх успішно випробувати.

Згодом у свідченнях поліції він заявляв, що тричі пробував відчинити браму будинку при вулиці Крайтмайра № 7. При цьому йому двічі ламалися борідки ключів і залишилися в замку, які поліція згодом знайшла на дні замкового механізму. Після цього він повернувся до штаб-квартири КГБ у Карлсгорсті.

Дещо пізніше виїхав до СРСР, де тривалий час був у наданій йому заслуженій відпустці в своєму родинному селі Борщовичах біля Львова.

Доля Сташинського після суду є невідомою, він зник...

Наприкінці вересня – початку жовтня 1959 р. Сташинський повернувся до Карлсгорсту. Йому наказали поновити підготовку замаху на провідника ОУН. Під час поліційних допитів у 1961 р. Сташинський про це свідчив так: "Сєргєй поінформував мене, що знову момент настав. Він одержав з Москви вказівку, згідно з якою я тепер повинен виконати атентат у Мюнхені. Пізніше один генерал у Калрсхорсті, якому мене зарекомендовано, окреслив виконану мною працю, як "урядові завдання" або "урядове доручення". Отже, про смерть... Бандери мусіло вирішити якесь вище середовище, найвище державне бюро в Москві...".

Другого жовтня 1959 р. СБ ОУН стало відомо про ухвалення ЦК КПРС рішення щодо ліквідації Степана Бандеру, щоб завдати таким чином, якщо не остаточного удару, то хоча б такого, що після нього націоналістичний рух не піднявся на такий рівень. Агент Станіслав Зажицкі, також повідомив, що КГБ отримало доручення ліквідувати Ярослава Стецька, Степана Ленкавського і Степана Мудрика, а Івана Кашубу вивезти до Східної Німеччини.

Одержавши додаткові інформації, які підтверджували дану інформацію, Провід ЗЧ ОУН на своєму засіданні в складі Степана Бандери, Степана Ленкавського, Івана Кашуба, Данило Чайковського, Ярослава Бенцаля, Григорія Васьковича та Дмитра Миськіва 5.10.1959 р. прийняв рішення про збільшення особистої охорони Провідника ОУН та вироблення йому нових документів з виїздом закордон, ймовірно, до Іспанії 14 жовтня.

Відтоді С. Бандеру супроводжували 5-6 охоронців вранці з дому з Крайтмайрштрасе до організаційного бюра при Цеппелінштрассе, 67 і так само назад додому о 17-ій годині. Однак, Бандера, як і раніше, не дуже дотримувався вимог СБ. Сам керував автомобілем, мав дуже бадьорий настрій, який не покидав його протягом тижня до смерті, послаблюючи при цьому інстинкти самозбереження.

Зранку 15 жовтня 1959 р. Бандера виїхав автомобілем з дому після сьомої години в супроводі охорони на роботу. На Цеппелінштрассе він працював до обіду і о 12-ї годині поїхав додому, взявши із собою Євгенію Мак з якою планував купити на базарі овочі. Після покупок на базарі він відвіз назад на роботу пані Мак та поїхав додому на обід.

Декілька хвилин по 13-й годині Ярослава Бандера повідомила проводу ЗЧ ОУН, що її чоловіком залитий кров'ю лежить на сходах будинку. Одразу ж на місце випадку виїхали С. Ленкавський, Я. Бенцаль і І. Кашуба.

Тим часом сусіди викликали швидку допомогу, яка о 13.10 хв. прибула та відвезла Бандеру разом з його дружиною до лікарні Червоного Хреста на вулиці Льота № 2, що знаходилася за 5 хвилин їзди від дому. Тим часом з помешкання вибігла няня дітей Вайнерів, побачивши пораненого, намагалася допомогти йому холодними компресорами. Дружина Бандери збігши вниз сходами побачила, як сусіди обернули тіло її чоловіка і він ще декілька разів відкрив і заплющив вії. В його уст, носа і вух спливала кров.

Прибулі члени Проводу ЗЧ ОУН на першому поверсі застало подружжя Ґамзе, яке розповіло про те, що сталося. Коли вони почали обідали, несподівано почули важкий стукіт кроків на сходах і приглушений, схожий на хрипіння стогін. Вийшовши з квартири, вони побачили на сходової клітці, перед дверима ліфту Степана Попеля, який лежав у крові обличчям до землі. Близько нього стояв кошик з помідорами, а біля дверей ліфту в'язка ключів.

За свідченнями Сташинського, завантажений продуктовими пакетами Бандера, намагався витягнути ключ із замка дверей. Зійшовши сходами вниз він запитав його, чи потрібна йому допомога. Коли він наполовину обернувся до вбивці, то в цей момент йому вистрілив в обличчя з пістолета-шприца, що його сховав під газетою в правій руці. Лівою рукою Сташинський роздушив у носовій хусточці ампулу з протиотрутою і, тримаючи її собі під носом, спокійно відійшов, не чекаючи на реакцію жертви. Декілька хвилин перед тим сходами вниз зійшла жінка, яка завважила вбивцю, хоч тільки з плечей, бо він відвернувся обличчям до дверей ліфту.

В лікарні Червоного Хреста на вулиці Льота № 2 Степан Ленкавський, Ярослав Бенцаль і Іван Кашуба побачили струмки крові біля уст, носа і вух покійного Бандери. Слідів побиття на обличчі і голові не було видно, одначе, при ближчому розгляді було зауважено довкола уст дрібненькі цяточки. На краватці, сорочці й вилогах блюзи ясніли біляві крапки.

Бенцаль звернув увагу поліції на дивні осколки та цяточки довкола уст, а також вказав, що на сходовій клітці будинку він відчув дивний запах. Однак поліція не звернула увагу на його слова і в перші дні слідства пішла цілком фальшивою дорогою.

Лікарі під час оглядин тіла знайшли під його правою пахвою револьвер, тож повідомили про це кримінальну поліцію. Після 16-ій години Ярослава Бандера зайшла до лікарні з редактором газети "Шлях Перемоги" Данилом Чайковським. Вони побачили як з кімнати, де лежало тіло небіжчика, вийшла група фахівців на чолі з головним лікарем. В розмові з Чайковським він поставив запитання, чи не міг хто вкласти в уста Бандери дуло револьвера й вистрілити в саме горло. Отже, перший лікарський огляд не міг визначити причини смерті, а це позначилося на пізніших дуже суперечних і недоречних описах німецької преси.

За наказом німецьких спецслужб тіло Бандери перевезено до Медично-судового інституту мюнхенського університету на вулиці Лібфравен, де 16 жовтня було проведено медичну експертизу, яка тривала дві години.

На вимогу проводу ЗЧ ОУН при розтині тіла був присутній проф. Ярослав Гинилевич. Її проводив керівник інституту, проф. В. Лявес з двома німецькими лікарями.

19 жовтня 1959 р. слідча комісія оприлюднила заяву такого змісту: "Проведені в суботу 17 жовтня в Судово-медичнім Інституті розслідування для встановлення причини смерти виявили, що Бандера помер на затруєння ціянкалієм. Тепер комісія для справ убивств перевіряє, чи наявним є самовбивство чи злочин".

Провід ЗЧ ОУН повідомив, що Провідник загинув від ворожої руки телеграмами та листами організаційні підрозділи: Англії, Бельгії, Німеччини, Франції, Голландії, Іспанії, Австрії, Канади, США, Аргентини, Венесуели, Бразилії, Австралії, окремих провідних членів ОУН у найвіддаленіших країнах, українським й іноземним засобам масової інформації.

Також було підготовлено надзвичайний випуск газети "Шлях Перемоги", щоб поінформувати загал української еміграції. Це двохсторінкове видання 18 жовтня 1959 р. починалося заявою Проводу ЗЧ ОУН:

"В трагічну хвилину смерти нашого довголітнього Провідника, Великого Сина Українського Народу, славної пам'яти Степана Бандери, закликаємо Вас зберегти у Ваших, скованих болем, серцях тверду віру в перемогу нашої святої справи і непохитно стояти в лавах Організації Українських Націоналістів та ще міцніше і завзятіше згуртувати всі свої сили до дальшої боротьби.

Париж, Роттердам, Білогорща, Мюнхен – криваві етапи на шляху до визволення України, на яких поклали свої голови найкращі борці – є доказом великої жорстокости відвічного ворога України, Москви, що фізичним нищенням провідників намагається обезголовити організовану бойову силу українського народу.

На крові поляглих героїв української визвольної боротьби завжди виростав героїчний міт, який святим вогнем запалював нових борців до продовження боротьби за Українську Самостійну Соборну Державу. Довголітній досвід, набутий кадрами ОУН під проводом Степана Бандери, і визначені ним політичні напрямні є те, чого ворог вбити не може. Вони визначають на майбутнє незмінність нашого дотеперішнього шляху.

Наша непохитність, єдність, активність і витривалість – це єдина відповідь ворогові на його підступні і скритовбивчі удари, якими він хоче застрашувати і терором послабити провідну силу найбільшої поневоленої ним країни".

Вшановуючи пам'ять Степана Бандери, провід ЗЧ ОУН прийняв рішення для членів і симпатиків Організації, запровадити двомісячну жалобу від 15 жовтня до 15 грудня 1959 року. Окрім, націоналістів спонтанно з ними солідаризувалося значна кількість українців в діаспорі, відміняючи різного роду заплановані на той час свята, забави, танці тощо.

Протягом даного часу по всіх майже осередках української діаспори служили Служби Божі і панахиди, відбувалися меморіальні зібрання та урочисті академії на честь Провідника. Заупокійні Служби Божі одночасно відправляли 8-12 священиків, а також виголошували хвилюючі промови, які підкреслювали в них значення тої великої жертовності, що її офірував для Батьківщини Степан Бандера.

Одночасно було організовано антирадянські демонстрації та віча у Великобританії – 48, Німеччині – 15, Франції – 7, Бельгії – 4, Австрії й Голландії – по 1, в Канаді і США – по 50, Аргентині й Бразилії – по 3, Австралії – 3.

Ветеран зовнішньої розвідки КГБ та учасник операцій проти ЗЧ ОУН Георгій Саннiков у спогадах "Велике полювання" зазначив: "Похорон Бандери перетворився на могутню демонстрацію єдності i згуртованості закордонних українських націоналістів. Смерть Бандери сконсолідувала ворожі Радянському Союзу сили в середовищі української емiграцiї". На його думку Бандера, "перетворився з нашою допомогою в націоналістичного Ісуса Христа".

Постать Бандери після смерті й надалі залишається в епіцентрі боротьби, як символ українського визвольного руху, та постійно використовується в політичній та збройній боротьбі 2014 року. Визнання й вшанування, усіх без винятку, борців за волю України – свідчення зрілості України як держави, яка сама вирішує, яких героїв їй шанувати і яке майбутнє їй будувати.

Микола Посівнич
Кандидат історичних наук, президент фонду "Літопис УПА" (м. Львів). Остання книга - "Воєнно-політична діяльність ОУН у 1929-1939 рр." (20