Вертатися із Маріуполя приблизно однаково далеко що у Вінницю, що у Київ, але все ж до столиці поїзди ходять чомусь швидше. У зв’язку з цим на третій день подовжених вихідних на Трійцю зробив проміжну зупинку на півдні Київщини, аби не трястися занадто довго у транспорті і заодно відвідати об’єкт, що давно хотів побачити – «голландський» вітряк у селі Пустовіти.

Маріуполь прийнято відносити до когорти міст, що були майже повністю зруйновані в Другу Світову, через що в архітектурному плані там не лишилося нічого цікавого. І тільки якщо поїхати подивитися на власні очі, вдосталь находитись його вулицями, можна впевнитися, що це не зовсім так. У міста досі є чітко виражений історичний центр хай і не суцільної, але досить колоритної забудови, та й повоєнна архітектура тут досить представницька, що цілком очікувано для промислового важковаговика.

Традиційно і часто незаслужено вважається, що промислові міста не мають власного обличчя й нічим не можуть бути цікавими туристам. Хоча насправді навіть заводи й фабрики іноді виявляються не менш грандіозними та вражаючими, ніж готичні собори й середньовічні замки. Принаймні для мене.

1. Маріуполю у цьому плані «пощастило» аж двічі – тут знаходяться одразу два металургійні заводи повного циклу, які візуально являють із себе чи не найбільш ефектні промислові споруди. А що знаходиться місто на березі моря, то така комбінація робить його чи не взагалі унікальним, принаймні в межах колишнього СРСР.

Наприкінці того нескінченно довгого й насиченого дня, коли вже майже засинав на ходу, здається, мені й досі не вірилося, що нарешті це сталося. Така далека подорож як в кілометрах, так і в роках, адже хотіти сюди я вперше почав, мабуть, коли в принципі став розбиратися в картах і побачив місто на морі (там воно ще називалося Жданов), а коли є море, то яка різниця, що поруч два металургійні комбінати повного циклу. Кілька років тому здавалося, що це бажання так і не збудеться через бойові дії, та поступово все затихло, але все одно пройшло ще чимало часу, перш ніж вдало склалися всі обставини і я нарешті приїхав у Маріуполь.

Підбивати підсумки літа зазвичай не прийнято. Рік у розпалі, хто догулює відпустки, хто відправляє дітей чи сам відправляється у виправні виховні заклади, хто просто трошки в ахуї від роботи, як я… Тим не менш, про три місяці, що спливли, пару слів накину.

1. Факт це для мене, як не крути, печальний, бо закінчилася найулюбленіша з великим відривом пора року. Спеку я сприймаю цілком нормально, точно краще за дощі й холод, і взагалі плюсів для мене значно більше (до них додався уже другий рік поспіль на державному рівні покладений болт на карантин, незважаючи на що я встиг повністю чіпуватися). В умовах, що склалися, особливо приємно зараз згадати, що жодних вихідних не провів вдома. Тим не менш, більшість часу все одно дісталося Вінниці, і все так чи інакше крутилося довкола неї. Саме Вінниці і переважно її мешканцям у найближчому до мене сусідстві й будуть присвячені фото нижче.

Вдалий маркетинг у наші дні важить більш ніж достатньо. Треба ж було комусь зуміти розкрутити залізничний перегон у лісовій гущавині як Тунель Кохання до такого рівня, що сюди їдуть натурально з усіх областей України, а то і з-за кордону – зробити романтичні фоточки «не як у всіх». А будь-які хоч трохи схожі зелені тунелі у інших регіонах гордо проголошуються аналогами, я вже збився навіть з ліку, скільки їх. Каюсь, я теж там був якось давно, на зорі власних поїздок на захід України, ще й у складі екскурсійної групи.

1. І тільки для орієнтиру згадується, що знаходиться той тунель біля смт Клевань Рівненського району, а що в тому смт, фіг його знає, мабуть нічого цікавого. А насправді там є мінімум замок, один з найбільших на Волині, хоч і поруйнований. Але навіть у стані руїни хіба середньовічний замок не може бути на кілька порядків цікавіший за годування комарів у якихось кущах?..

Однією із найбільш ефектних у візуальному плані гірських порід є базальт, що під впливом природних чинників утворює височезні стовпи правильної форми. Вони мальовниче нагромаджуються, утворюючи чудні гори, які ні з чим не сплутати. На нашій планеті він досить поширений, базальтові стовпи можна побачити в Ісландії та Німеччині (де був особисто), Вірменії та Ірландії (тільки чув), а от і в Україні також, причому в рівнинній Рівненській області, хоча це взагалі-то гірська порода. Знаходиться це диво природи біля села, яке так і зветься – Базальтове.

Після знайомства з Рівним у сніжному січні 2019 року було навіть трохи дивно побачити його теплим і зеленим, бо здавалося, інших станів, крім зимового, у цього міста бути не може. І локацію для руйнування такого стереотипу я вибрав якраз чи не найбільш літню з виду із усіх можливих.

Згідно із французьким прислів’ям, аби зробитися непомітним на вечірній вулиці, потрібно стати під ліхтарем. Щось аналогічне можна сказати і про маленьке (трохи більше 7 тис. населення) місто Корець, що сховалося біля однієї з найбільш жвавих трас країни, котра йде з Києва на захід, нанизуючи на себе Житомир, Рівне та Луцьк. Так всі і пролітають мимо нього об’їзною дорогою, у тому числі ті, хто їде нею з туристичною метою. Між тим, на свій малий розмір це місто має дуже пристойну концентрацію старовини, включаючи руїни замку та дуже різноманітний підбір сакральної спадщини.

Від Рівного сюди 50 кілометрів і десь одна година в дорозі. Великі Межирічі лежать трохи осторонь основної траси, хоч і не дуже далеко, тому автобуси ходять часто. Можливо, по інерції від колись міського статусу цього села, відомого з 1544 року. Міста, певно, невеликого і в кращі часи, бо не отримало навіть Магдебурзького права, яке колись роздавали всім, кому не лінь. Зате мало замок, від якого нічого не лишилося, і кілька інших пам’яток, які досі є, причому в досить солідній кількості, заради якої можна сюди їхати.

1. Із Великих Межирічів у мене розпочався дводенний виїзд на Рівненщину на початку червня. З більш ніж річним запізненням, бо малював собі цей маршрут на весну-2020, а воно он як вийшло. Огляд села хотів почати з палацу. Хоча вистрибнув з автобуса трохи не там, самому собі це можна було пробачити за вид, що відкривався у тій точці з дороги: