Настав час дещо розбавити мої замітки про подорожі Україною кількома іноземними місцями, яких порівняно мало, але трошки вже набереться. І почнемо з фортеці у прикордонному з нами молдавському місті з цілком слов’янською назвою Сороки.

Я так досі жодного разу й не вибрався у Тернопіль заради Тернополя. Весь час використовував його тільки як опорну точку для мандрів по області, де ледь не в кожному населеному пункті можна щось знайти. Але за цей час короткими пробіжками по півдня і менше усе ж сформував певне бачення цього міста і зараз спробую його передати.

Чимало митців минулого, натхненні відвідинами «волинських Афін», присвячували їм вірші й картини. Уже кілька століть сюди тягнеться творча молодь, паломники і просто туристи. Це все – про маленьке містечко на північному Тернопіллі.

Стародавнє волинське містечко Почаїв у всіх асоціюється, у першу чергу, з однойменною лаврою, яку добре видно ще звіддаля, із вікна автобуса. А от друга тутешня цікавинка – Святодухівський скит – куди менш відома, бо знаходиться на околиці міста. Отже, хоч лавра – ось вона, рукою простягнути, для початку прогуляємось до скиту-монастиря.

Іще років 5 тому тут усе було абсолютно диким. Це зараз уже з’являються перші ознаки інфраструктури у вигляді обгороджених доріжок та туалетів класу «дірка в землі», приїздять екскурсійні групи. Тоді ж, зовсім недавно, і їздити сюди ніхто не хотів – не вірили чи не знали, що зовсім поруч є така краса.

На півдорозі між Кремінцем та Збаражем є маленьке селище Вишнівець, відоме своїм палацом. Жартую, насправді воно геть маловідоме, хоча палац дійсно вартий уваги.

У Збаражі мені довелось побувати аж двічі за минулий рік – на День міста та в звичайний вихідний. Природно, що святкування Дня міста було зосереджено у тутешньому замку та навколо нього.

«Весна прийшла, а людей мало їде. З кожним роком все менше і менше». Під таку оптимістичну розмову випадкових попутниць-пенсіонерок іржавий ПАЗик знявся із фастівського автовокзалу і повіз мене углиб району. Але зовсім не для того, щоб показати вмираючі депресивні села, а натомість – справжню архітектурну перлину, та ще й у чудовому стані.

Уперше на землю Рівненщини я ступив ще у травні 2016 року, але руки до неї дійшли тільки зараз. Волинська земля зустріла наш автобус прохолодою і красивим хмарним небом.

Усе пішло не так ще на півдорозі сюди, у Жмеринці, коли мій поїзд різко тормознув і залип на місці набагато довше звичайного. У Деражню ми приїхали із 45-хвилинним запізненням, і заплановані мною на огляд міста 3 години суттєво скоротились.

Зрештою, я змусив себе поставитись до цього філософськи, бо змінити нічого не можна було. Деражня – крупний залізничний вузол, і зручно дістатись сюди можна тільки поїздом.