Небо і сни води, ч. 1

Від вокзалу їду дивитись село. По-перше, цукровий завод, трубу якого видно ще звіддаля.

Старовинна і по-своєму прекрасна промислова забудова, на жаль, практично зруйнована. Завод уже більше десяти років не діє і активно розтягається на цеглу. Традиційно залишається тільки труба (чи то її незручно валити, чи там цегла нестандартна).

На момент моїх відвідин ще устояла заводська стіна з датою 1936 (але явно старіша на вид), а зараз вже й не факт, що вона є.

І зовнішній мур, складений з каміння, тому також непридатний на розбір. Та й на тому треба дякувати, ви тільки подивіться на нього – справжній замок…

Із західної сторони – ставки, від яких відкривається такий вид. Будиночок з круглими вікнами на даху – дім управляючого, пам’ятка архітектури. Цікаво, чи спинить це когось.

Зі сторони центрального заїзду устояло чимало пережитків минулого, од яких аж віє духом відмерлих епох. Як от бараки працівників заводу, де і досі умудряються мешкати люди.

Або недіюча вже бібліотека.

Далі через центр пробираюсь на інший бік річки, звідки і розрослась Уладівка. Дорога проходить мимо пари озерець…

…і долини, з якої можна здалеку оцінити масштаб заводу.

Хтось неслабо накурив…

Південний Буг у цих краях в основному рівнинний, але трішки скель є.

На цій стороні колись була панська садиба, про яку зараз нагадує лише облізла брама.

Можливо і ще щось устояло, але так заросло кущами і бур’яном, що узагалі не видно. Тільки ось такий будинок з натяком на старовину.

Трохи поодаль – Успенська церква 1859 року.

Капличка або склеп у церковному дворі.

І старезний хрест:

На кургані над дорогою стоїть пам’ятник дивного вигляду і невідомо кому:

Центральна площа Уладівки має ледь не містечковий вигляд. Під великою сільрадою сидить дерев’яний кобзар.

Етно зупинка:

Маленька церква, збудована у 2009-11 роках з ініціативи двох жителів села у пам’ять про їх батьків.

Із Уладівки вирушаю на північ, у Пиків. Дорога туди паршива, зате хоч абсолютно пряма.

Іноді думається, що на українському прапорі не вистачає зеленої смужки між синім і жовтим полотнами.

Пиків – насправді дуже давнє подільське містечко, ще у другій половині 16 ст. мало власний замок. Історичні перипетії зрештою призвели до того, що нині це просто велике село, але з купою розкиданих у просторі пам’яток, що нагадують про багате і величне минуле. У Пикова є власний хороший сайт.

Ну а зустріло село мене гніздом лелек, що вирішили жити шведською сім’єю.

Район, куди я потрапив, має назву Новий Пиків, хоча «новим» він став ще у 1611 році, коли тут почали селитись євреї. Традиційно для Поділля, нині про них нагадує тільки кіркут.

Майже всі євреї містечка були знищені 30 травня 1942 року. Але мацеви на кладовищі і досі доглянуті.

Дорога до Старого Пикова пролягає над долиною і ставком на красивій річці з романтичною назвою Снивода. Тут і коров’ячі стада на тлі обрубку старого хреста, і полохливі чаплі, які традиційно тримаються на відстані.

А вдалині уже видніється і найближча пам’ятка – костьол:

Костьол Пресвятої Трійці 1774 (1777?) року. У радянські часи використовувався як склад, відтоді ж має клеймо у виді червоної зірки над порталом. А останні роки і зовсім стоїть пусткою.

Всередину можна вільно зайти, але метрові бур’яни, якими забите подвір’я, свідчать, що то нікому не треба. Якщо в Пикові досі і є католики, їх одиниці. Під монументальними склепіннями ще чудово тримається древня ліпнина.

Поруч з костьолом стоїть пошта, а історично це міщанська управа, де деякий час проживав юний Михайло Коцюбинський з батьками.

Найоригінальніша пам’ятка села – громадський туалет 1916 року. Це зараз він у полі, а тоді його збудували поруч з базарною площею. Він ще й діє до сих пір.

Далі – старе кладовище, понад яким стоїть церква Олександра Невського. Простецька споруда з силікатної цегли нічим не схожа на свою тезку – красень-собор, знищений у 30-ті роки, який тепер можна побачити лише на рідкісних фотографіях.

На самому цвинтарі є куди скромніша на вид, але набагато древніша церква, найстаріша будівля Пикова. Про неї на сайті є наступна інформація:

У праці «Труды Подольского епархиального комитета» повідомляється: «Приходская Свято-Троицкая церковь есть одна из древнейших деревянных церквей в Подолии; её постройка относится к 1699 году; (…)

Проте, якщо колись вона й була дерев’яною, давно уже обшита ззовні невідомо чим.

Біля церкви звертає на себе увагу доглянуте поховання графа Олександра Сафонова, одного з останніх власників Пикова й сусідньої Жигалівки. За графа у містечку з’явились два заводи, млин, олійня, вищезгаданий собор, клалися дороги з бруківки. За всіма відгуками він був геть добрим паном, настільки добрим, що про нього пам’ятають і досі.

За православним кладовищем є католицьке, що уже заросло до стану лісу. На ньому виділяється усипальниця, яка своєю витонченою архітектурою зробила б честь і Личакову, і іншим тому подібним. Тут покоїться Ян Романський – крупний цукрозаводчик, один з піонерів цієї галузі на Поділлі.

Букви колись відлиті з олова, і не лінь же було комусь виколупувати.

Герб Романських:

Із трьох статуй, що прикрашали усипальницю, повністю вціліла лише центральна фігура Богоматері.

Багато хрестів і надгробків навколо також побиті. Хто ж ви, анонімні «герої», що так відважно борються з мертвими?

Старезна комора за кладовищем.

Наступне село – Жигалівка, яка взагалі-то просто мала бути транзитним пунктом від Пикова до Іванова. Тим цінніші її знахідки.

У селі є церква, яка не має статусу пам’ятки, та і взагалі про неї жодної інформації. За такого розкладу ні на що особливе і не очікуєш, а тут раптом така неймовірна краса.

Окрім церкви, у Жигалівці вижив старий водяний млин.

Штучний водоспад на греблі:

Якась будівля на древній гранітній основі через дорогу від млина:

Став на Сниводі розділений на прямокутні сектори для розведення риби.

І ще один погляд на Жигалівку:

Дорога до Іванова правим берегом Сниводи на більшості карт навіть не позначена, тільки на супутникових знімках видно. Тим не менш, то ідеально рівна ґрунтівка, якою їхати у суху погоду – саме задоволення. Стало можливо навіть експериментувати з фотографуванням «на льоту», та й небо того дня було дійсно особливе.