Навесні цього року мені вдалось побачити на власні очі одне з найцікавіших сіл Вінницької області, а то і всієї України. Незважаючи на свій неймовірний вид, Стіна Томашпільського району усе одно залишається місцем маловідомим, а ноги туристів ступають на її землю вкрай рідко.

Але так навіть краще, бо ніщо не порушує первинного укладу цього дивного місця, а щасливцям, які тут побували, впору створювати закритий елітний клуб. А ще у Стіну варто їхати не коли-небудь, а конкретно у першій половині квітня. Та про все по порядку.

[ Читати і дивитись далі ]

Рейк’явік місцями виглядає так, наче його вигадали й намалювали у фотошопі, але ж ні, він існує насправді. Саме найпівнічнішій столиці світу був здебільшого присвячений останній день ісландської поїздки, про неї і ця замітка.

[ Читати і дивитись далі ]

У 21 сторіччі на земній поверхні, здавалось би, майже не залишилось білих плям; на перший погляд, усе можливе уже давно сфотографували і описали на безкрайніх просторах інтернету. Але іноді навіть під носом можна знайти щось таке собі незвідане, особливо коли є бажання, а бажання таке у мене було. Що з того вийшло, розкажу нижче.

У межах Вінниці, окрім усім відомого Південного Бугу, протікає ще три малі річки: Вінничка, Тяжилівка та Вишня (Вишенька) і купа струмків, і вони знаходяться у настільки густій тіні великої річки, що інформації про них майже немає. Одну із цих водойм я і вибрав для свого дослідження, і з назви замітки уже зрозуміло, яку саме.

[ Читати і дивитись далі ]

Як все-таки приємно зустрічати новий день, коли просто за вікном ось такі пейзажі… Навіть незважаючи на те, що хрін вимовиш назву села, у якому ми ночували – Kirkjubaejarklaustur 

[ Читати і дивитись далі ]

Бурщицький відвал – одна з головних неформальних туристичних точок Кривого Рогу із серії «має відвідати кожен». Як не дивно, донедавна я не тільки не бував тут, а й не чув про це місце. А в той час тут зосереджено багато цікавого: і вражаючі промислові ландшафти, і природа, і панорами великої частини міста.

[ Читати і дивитись далі ]

Світанок другого дня застав нас у містечку Хедла, де постійно мешкає лише 800 чоловік, зате купа котеджів та готелів. Річка, на березі якої воно стоїть, називається Ітрі-Рангау.

[ Читати і дивитись далі ]

То була остання зима дитинства. Вона співпала якраз і з останнім класом школи, але то був тільки один із збігів. Останні зимові канікули, перші дні нового року, за вікном мороз і лежить сніг. В таку погоду було особливо приємно заховатись у свою кімнатку (яку я через кілька місяців покину назавжди) поближче до батареї і з цікавою книжкою.

Тоді то був «Собор» Олеся Гончара, якого нам якраз задали читати у школі. Смутно пам’ятаю, що книжка мені сподобалась, але через роки весь сюжет забувся. Залишились тільки вкрай приємні відчуття, які вона супроводжувала – останньої безтурботної зими, що зі швидкістю талого снігу стікала крізь пальці.

Навіть не знаю скільки років потому я узнав, що собор, який був центральним об’єктом роману, не тільки досі є, а й знаходиться за якісь 140 кілометрів від дому, куди я ніколи не повернусь.

[ Новомосковськ ]

В Ісландію я хотів потрапити давно і сильно, і настання безвізу тільки зайвий раз оживило ці мрії. Проте, думалось, все одно не в цьому році, без авто і на самоті робити там нІчого. Але зрештою вийшло набагато швидше.

Вийшло, по-перше, завдяки вінницькому тур-клубу «Бідняжка», який упіймав дати з дешевими авіаквитками і організував поїздку на березень цього року. Забігаючи наперед, варто подякувати бідняжкам за продумане абсолютно все, завдяки чому їжа, житло і т. д. обійшлися нам якнайдешевше у одній із найдорожчих країн світу.

Також варто відзначити місцевого гіда, вихідця з Росії, який давно осів на острові і з усією сім’єю займається туристичним бізнесом. Завдяки йому ми побачили навіть більше, ніж було заплановано, незважаючи на примхи дикого ісландського клімату.

Отже, березневий вечір і ми приземляємось в аеропорту Кеблавік, від якого до столиці добрих 50 км. Історично склалось, що саме тут обслуговуються міжнародні рейси. Він збудований під час Другої Світової американцями, контингент яких під егідою НАТО перебував на острові до 2006 року. Аеропорт у Рейк’явіку теж є, але використовується для сполучень всередині країни.


[ Читати і дивитись далі ]

Проживши у Кривому Розі перші 24 роки свого життя, я досить часто бував у Дніпрі. В основному це були транспортні пересадки і інші вимушені речі, які тягнуть людей із районного центру в обласний. У якості ж туриста я відвідав це місто лише раз, здається, ще у 2004 році, і тоді воно справило на мене враження абсолютного дніща. Смутно пам’ятаю печальну розбиту набережну, печальний звіринець на Монастирському острові і печальне все інше.

З тих пір утекло чимало води, моє життя сильно змінилось. Але і Дніпро не відставав, відкинув від своєї назви зайву частку, та і взагалі за чутками місто досить піднялось. Отже, настав час побачити його знову, уже дорослими очима. Я дуже хотів, щоб це місто мені сподобалось, чесно. Що з цього вийшло, розкажу нижче.

[ Читати і дивитись далі ]

У столиці Литви я побував завдяки пересадці тут по дорозі між Києвом і Рейк’явіком. У нас було десь півдня подивитись місто та докупити їжі перед дорогущою Ісландією. Звісно, півдня зовсім недостатньо, щоб оглянути це надзвичайно цікаве місто, як не біжи. Хіба побачити усе основне і скласти уявлення на майбутнє – щоб знати, куди йти і що дивитись, якщо доберусь ґрунтовно до самої Литви.

І обов’язково в хорошу погоду (того дня вона була мерзенна).

А уперше я побачив Вільнюс ось таким (фото із ілюмінатора із шматком крила у кадрі давно стали мейнстрімом, але як же не відзначити той факт, що моя тлінна тушка уперше в житті потрапила на борт літака, ще й нормально долетіла).

[ Читати і дивитись далі ]