Єдине, що поки можна сказати точно і з упевненістю – наша русофобія ніколи не буде достатньою. Точніше, «фобія» тут не найбільш доречне слово, бо означає «страх». А ці істоти викликають швидше презирство та ненависть, приблизно теж саме, що відчуваєш стосовно опаришів. Усі без виключень, від головного бункерного прища до останньої домогосподарки-свиноматки, личинка якої зараз приперлася на нашу землю, аби стати її добривом. У глобальному сенсі нормальне життя нікуди не поділося, воно починається одразу за прикордонними постами на захід від нас. Там небом літають лише пасажирські літаки, немає повітряних тривог, руїн та відірваних кінцівок. Русня забрала у нас це все, вкрала місяці, а зважаючи на важке повоєнне відновлення, цілі роки.
Історія знала масу більш жорстоких загарбників, але не було загарбника наскільки брехливого, підлого і цинічного. Геббельс у пеклі взагалі охуїває від того, що так можна. З таким ворогом нереально про щось домовитись, він не виконає жодних обіцянок і при першій нагоді знову вдарить у спину. Таке очікуване багатьма перемир’я хоч на якихось умовах насправді буде лише часом на перегрупування перед наступною війною.
Я досі не бачу жодних інших виходів із ситуації, окрім як убити їх як можна більше, аби на генетичному рівні пам’ятали, що потикатися сюди не варто. Це неймовірно складно, зважаючи хоча б на кількість м’яса, яка суне в Україну, і не факт, що вдасться реалізувати. Бажати війни до переможного кінця (що понесе за собою і відповідно більші втрати наших військових) і при цьому страшно сцятися ймовірності отримати повістку – далеко не найкращий факт моєї біографії, що вже там. А проте, досі я настільки вірю у ЗСУ, що дозволяю собі геть необов’язкові покупки типу посуду чи дрібних меблів. Наче вже й не існує ймовірності, що одного дня це все доведеться кидати і тікати світ за очі, як вісім років тому із Криму.
Само собою, для мандрів це поки теж найгірший рік, навіть єдиний виїзд до батьків виглядав непоганим екстримом. Навіть чумна весна 2020 була продуктивнішою, бо тоді я масово обкатував на велосипеді села навколо Вінниці у пошуках їх забутих пам’яток. Зараз і проблема серйозніша, ніж переоцінене ГРВІ, та і просто незнайомий хмир з фотоапаратом викликатиме у місцевих забагато нехороших питань. У цьому плані дуже виручає сама Вінниця. Як же я вгадав, коли вибрав для проживання місто, яке буду любити так щиро.
Майже до кінця травня єдиною новою точкою на моїй карті відвіданих місць залишалися Вінницькі Хутори. Найбільше село області позбавлене будь-яких цікавинок, хіба крім каскадів ставків середнього рівня мальовничості та розкішних рудих котів, у нього ми забрели якось пішки з околиць Вінниці. І говорити це «ми» замість «я» вперше за сотні віків – зараз особисто для мене виглядає найбільшим досягненням цього нікчемного безглуздого життя. І сталося це якраз у часи, коли все дійсно дороге і вартісне втратити набагато легше.
Зрештою у рамках тилового воскресіння бізнесу почали організовувати перші несміливі виїзди наші «Бідняжки», завдяки яким в останню суботу травня я побував на Хмельниччині. А саме в Сатанові, зовсім не сатанинському, а милому мальовничому містечку, буквально перенасиченому старовиною. Цікаво, що це єдине місце, яке я планував ще до війни на цей рік під конкретну дату, і ця дата співпала… але ж у наскільки інших обставинах. Другою відвіданою точкою став Меджибіж, що я його пам’ятаю з 2015 року. Тоді його замок виглядав печальною напівруїною, але за ці роки помітний чудовий прогрес. Проте через війну все знову стало на паузу.
Мертва, крадена і холодна весна скінчилася, поступившися місцем, певно, такому ж само невизначеному літу. Що й не дивно, зважаючи, що на календарі досі 24 лютого. Поточна ситуація дозволяє обережно мріяти про жадані Карпати, але в страшних снах я знову і знову повертаюся в по-літньому розпечені і сонні міста сходу, якими вони були ще рік тому. Деякі з них, можливо, у мене вже ніколи не буде шансу побачити, а інші, такими як вони були, не побачить вже ніхто через страшні руйнування. Але то вже окрема болісна тема.
Незважаючи на масову воєнну фобію фотоапаратів, знімків цієї весни у мене вийшло немало, і тут можна було б запостити не тільки вінницьку банальщину з трамваями, квіточками чи птахами, але й Сатанів з Меджибожем, але відверто лінь. Тому залишу лише одне фото, у якому для мене і запам’ятається вся ця весна.
Коментарі
Гість: Hagal
131.05.22, 20:13
Смерть москалям. Вони не гідні називатися людьми.
visnyk
231.05.22, 20:36Відповідь на 1 від Гість: Hagal
Yes.
Гість: Краля Галя
331.05.22, 20:45
Слухаєте Стерненка? Пишіть, викладайте фото.Лінь - це гріх.
яНат
431.05.22, 21:00
visnyk
531.05.22, 21:48Відповідь на 3 від Гість: Краля Галя
Не слухаю нікого) а є він текстом, у телеграмі чи щось подібне?
Гість: Краля Галя
631.05.22, 22:05Відповідь на 5 від visnyk
Він є на ютюбі. Там постійно щось нове.
visnyk
731.05.22, 22:27Відповідь на 6 від Гість: Краля Галя
Просто 99.9% інформації споживаю у текстовому вигляді.
Анна-Марія
81.06.22, 07:31Відповідь на 5 від visnyk
не треба Вам той Стерненко, він аферист і падлюка. А Ви людина гідна. Рада за Вас щодо ми. Тримаймося.
Каре
91.06.22, 13:42
Дуже дякую за написаний чудовий пост!
навіть розчулилась, читаючи його.... 
ми ж вже слюнки пустили на Сатанів і Меджибіж, а ту на тобі... кіна не буде 
будь ласка 
Так точно все зібрано в одному невеличкому творі
Вітаю з "ми"! Бажаю втримати і покращити все що є!
А з фото некрасіво
Фото в студію
visnyk
101.06.22, 14:44Відповідь на 8 від Анна-Марія
хто їх усіх зараз розбере.