Чорне Біле і гонитва за «Кукушкою»

Кілька слів про мету подорожі.

Поліська залізниця – одна з трьох діючих пасажирських вузькоколійок України, в межах Володимирецького та Зарічненського районів Рівненської обл. Підпорядковується Львівській залізниці. Єдиний маршрут Антонівка – Зарічне виконується по середам, п’ятницям і неділям (а не щодня, як досі стверджує офіційний сайт УЗ).

Її довжина – 106 км. Це менше, ніж у Гайворонської вузькоколійки (130 км), але та складається із двох розрізнених маршрутів, тоді як ця – з одного. Через це саме Поліську «Кукушку» часто називають найдовшою в Україні та Європі. Назва «Кукушка» походить з давніх-давен, коли на ній використовувались тепловози серії КУ. Також її в народі називають «поїздОк».

У дні курсування вона стартує в 6:40 ранку із Антонівки, а в 16:30 вертається сюди з Зарічного. Дорога в один бік займає 4 години 5 хв, таким чином середня швидкість 26 км/год, хоча місцями поїздок розганяється до 40 км/год. На перегоні «Біла» – «Млинок» залізниця долає єдиний в Україні та найдовший в Європі (153 м) дерев’яний залізничний міст.

2. Отож, зранку спочатку приїхав в Антонівку, де вузькоколійка зустрічається із стандартною залізницею. Саме село виникло разом зі станцією в 1905 році, зараз має 1394 мешканці. Капітальна вокзальна будівля, схоже, післявоєнна:

І діюча. На вокзалі узнав, що сьогодні «Кукушка» точно вирушила в дорогу, а значить, можна ловити її на зворотньому шляху. А поки є сенс спокійно подивитися село та його залізничне господарство.

3. Милий будиночок біля вокзалу:

4. Традиційно для вузлової станції, старі вагони осідають потроху хто де.

5. Цей майже біля депо:

6. Депо знаходиться за 700 метрів від вокзалу, якщо не знати дороги, можна прийти до нього просто по вузькій колії. Там два ангари, рейки, купа різних вагонів… і нікого навколо. Що неймовірно уявити для аналогічних об’єктів на широкій колії.

7. Пасажирських вагонів достатньо для формування довших составів, ніж є зараз (от із тепловозами набагато гірше). Навіть вантажні вагончики присутні, хоча й не використовуються. Тут можна тільки сказати спасибі, що їх уберегли від долі бути порізаними на лом.

8. Снігоочисник, по ідеї:

9. Тут закінчуються шляхи… За відсутності людей я настільки знахабнів, що хотів залізти пофоткати у котрийсь із вагонів, але вони всі зачинені.

10. Один з них має напис «Бурштиновий шлях» – так називається етно-фестиваль, що в останні роки проводиться в цьому краї, одна з його цілей якраз – популяризація «Кукушки» серед туристів. А в цьому вагончику їх катають до станції «Біла» і назад. Правда, не в цьому році, у 2019 фестиваль проходив у Зарічненському районі.

Крім депо, в Антонівці варто оглянути музей вузькоколійки, що просто через дорогу на приватному подвір’ї.

Належить воно родині Мельників – династії залізничників, що борються за збереження «Кукушки» та рятують і реставрують унікальну вузькоколійну техніку (про них детально писав Ukraїner, в гуглі легко знайти, кому цікаво). Як найчастіше у нас буває, все тримається на ініціативах таких одинаків-ентузіастів, а «Укрзалізниця» в даному випадку виступає швидше неповоротким ублюдіщем, яке ніяк не підтримує свою дочірню частинку й періодично намагається закрити за нерентабельність.

11. Деякі «експонати» видно просто з вулиці.

12. Маневровий тепловоз:

Вламуватись до людей недільного ранку не хотілось, тому про себе вирішив, якщо побачу когось у дворі – напрошусь подивитись, як ні, то й ні… І тут якраз із хати вийшов господар.

13. Завдяки цьому пощастило потрапити у двір і побачити зблизька відновлену ним дрезину. За його словами, вона унікальна, ще одна в Україні є в Закарпатті, але трохи іншої модифікації.

14. Така кадка із землі наповнювалась вугіллям, а потім воно якось піднімалось на паротяг. Також раритетна річ:

15. Щоб остаточно розібратися з Антонівкою, ще пару її кадрів на сакральну тему. Вкрита ґонтом капличка на кладовищі:

16. Свято-Іллінська церква (1994):

А тепер – назустріч «Кукушці»!

До Володимирця добрався швидко, це не проблема. Вертатися вдруге на вокзал, який бачив напередодні (і де спіймав облизня) не хотілося. Прикинув, що найдалі від кінцевої зупинки зможу перехопити поїздок у Білому, куди з Володимирця трапляються автобуси.

Як часто буває в таких місцях, їх фактичний розклад не зовсім такий, як в інтернетах написано, але на пересадку я встиг буквально в останній момент – можливо, бо дуже хотів. До Білого від райцентру 31 км, котрі автобус долає більше години. Дороги там воістину як із страшних казок, що зайвий раз підкреслює важливість вузькоколійки.

17. Вийшов прямо біля станції.

18. Станційне приміщення, як для цієї залізниці, капітальне. За винятком часу прибуття поїзда, навколо жодної людини.

19. «Боже, дай мені знак!»

20. Пішов дивитися загадкове Біле. Як виявилося, воно чорне і геть дерев’яне.

21.

22. Тут пронумерували навіщось (перевозити зібрались?):

23. А ще зачепили місцеві дороги. Вони не асфальтовані, не бруківчасті, навіть не ґрунтові… а піщані.

Так поступово вийшов на берег озера, однойменного до села.

У Володимирецькому районі є відносно відоме озеро Біле, популярне завдяки цілющій та чистій воді. Але це не воно до нього звідси 25 км по прямій.

24. Я там не був, тому ці оди підтвердити чи спростувати не можу, а от про його тезку тепер маю право сказати, що воно просто чарівне. Це не той випадок, коли назва художньо-перебільшена, ви подивіться, воно й справді біле:

25. Часу до поїзду було ще багато, і довелось змусити себе згадати тип відпочинку, від якого давно відвик: сидіти на березі і споглядати, максимум неспішно прогулюватись взад-вперед, шукаючи цікаві кадри. І абстрагуватись від думки, настільки при цьому виглядаю білою вороною, серед мешканців Білого села.

26.

27.

28. Тут хтось душевно відпочивав.

29. Втім, місцеву красу не тільки мені хотілось фотографувати.

30. Є там і мінімум два місця для купання, що користувались попитом в розпал літнього дня.

31. А серед транспорту найбільшу популярність мають мотоцикли. Причому деякі водії молодші за мене рази в три.

32. Церква на березі озера:

33. Качкам там щастя… Але і я непогано відпочив, треба якось себе змушувати іноді до такого, а не лише мотати кілометраж.

34.

35. Пішов далі по селу. Коли ще побуваю в подібній місцині.

36.

37. Хати ніби й без декору чи якоїсь ізюминки, а все одно в кадр просяться.

38. Іноді еволюціонують в щось таке:

39. Друга церква, яку було видно аж від озера, насправді від нього далеченько.

40. А там трохи зійди в бік від доріг, то одразу потрапиш у ліс, а як ні, то в поле…

41.

42. Потроху вернувся назад до станції. Як і у Володимирці, замість світлофорів досі в пошані старички-семафори.

43. Цими штуками вони якось управляються:

44.

45. Тим часом на станції зібралось багацько людей, і під сигнальні гудки із лісу нарешті виїхала вона – «Кукушка».

46. Тепловоз ТУ2-062 ніби як єдиний робочий (іще один на перманентному ремонті), і коли він ламався минулої зими, було геть погано.

47. Поїхали. Квитки можна придбати тільки у провідника в вагоні. Дешеві вони, більш як половина всього маршруту 25 грн., а там ще більшість пільговики.

48. Вагони з м’якими сидіннями навіть. Всередині особо не фоткав, людей забагато.

49. Зупинки по дорозі – переважно голі платформи без вокзалів. Горе Лукове:

50. Деінде в селах вибігають діти на зустріч. Для них ціла подія, «Кукушка» приїхала!

51. Але все ж 99% пейзажів по дорозі складають безлюдні порожнечі. Ліси, болота, піщані дюни, знову ліси… Серед них ця маленька залізниця виглядає просто вершиною технічного прогресу з іншого життя. Для декількох сіл на шляху слідування це єдиний транспорт до великої землі.

52. Між Володимирцем і Антонівкою починаються копанки. Темні ями і земля навиворіт. Бувало, через їх наближення впритул до колій зупинялась робота залізниці. Мене уже не дивують люди, яким по собі хоч потоп – ну а що такого, що замість Полісся вони залишать нащадкам пустелю. Але ж настільки треба бути довбойобами, аби ледь не знищити єдину зв’язуючу ланку з цивілізацією?

53. Ну а поїздок тим часом тихо докотив до Антонівки.

54. Перед вокзалом вузька колія закінчується. Ледь позбувшись пасажирів, він дав задній хід та погнав у депо.

Із невеликої Антонівки є одразу декілька варіантів, куди їхати далі. Автобусом в Рівне, дизелем в Ковель чи Сарни. Зупиняється тут і поїзд Львів – Бахмут. Таким чином, можливість дістатися сюди вузькоколійкою неабияк важлива для мешканців загублених у поліських хащах сіл.

І вже майже традиційно, на завершення залишається їм побажати, щоб така можливість була й надалі, настільки довго, наскільки це в принципі можливо.