Неоготика Борщівського району

Село відоме з 1785 року, раніше називалось Рогізна. На початок 20 ст. тут була досить велика католицька община, тому будівництво храму виглядало цілком логічним. Закінчили його в 1903 р. і освятили під титулом Антонія Падуанського.

Храм діяв досить довго навіть після Другої Світової, залишаючись єдиною католицькою божницею на багато кілометрів навколо. Потім все ж якийсь час побув складом, у 1990 р. повернутий вірянам.

Двір був відчинений, що дало змогу добре роздивитись його з усіх боків. Звертає на себе увагу зразковий стан, жаль тільки, що черепиця несправжня…

Деталі:

У дворі зберіглась одноповерхова плебанія, от у неї дах кошерний.

На димарі сидів страж, недовірливо спостерігаючи за чужинцем. Подивіться лише, як він зверхньо дивиться на якихось приземлених істот ген далеко внизу.

Найкраще уявлення про масштаби костьолу краще скласти з протилежного берегу ставка на річці Циганка.

Наодинці насолодитись красою не вийде, бо там повно рибалок.

А могли б просто руками рибки назбирати, бррррррр…

Млин 1872 року, ймовірно найстаріша споруда Лосяча.

Саме по собі село велике, як за населенням (1250 чол.), так і за довжиною, майже 5 км по трасі. Іншим історичним храмом є православна церква Воздвиження Чесного Хреста, ровесниця костьолу.

А от з кращими людьми щось не склалося

Із Лосяча мені потрібно було дістатись в Озеряни, які лежать на паралельній трасі. Між ними через три інших села проходить польова дорога, усього 11 км. Пішов з надією, що як і вчора, десь на півдорозі спіймаю попутку.

Фіг там. Весь цей шлях, а з урахуванням втоми і фотозупинок, це години три, Карл, дорогою не проїхало жодної машини – така от жвава місцевість. Одна втіха, що аличі наївся на пару років вперед, дуже вже багато її при дорозі.

Першими на шляху з’явилися крихітні Грабівці (69 чол.), типове таке село, яке не знало асфальту і куди не ходять автобуси, а отже, де буквально зупинився час.

Скромна дерев’яна церква св. Теклі датується приблизно 17-18 ст. Спитати зараз себе, чому я її клацнув лише раз через паркан, сам не знаю. Можливо, від насиченості втомився сприймати пам’ятки навколо.

За Грабівцями починаються поля з обзором на багато кілометрів навкруги, навіть видно на горизонті костьол в Озерянах, кінцеву точку подорожі.

Але до неї треба пройти інше село, Пилатківці. Оригінальне як мінімум назвою: де б ще знайти топоніміку на честь прокуратора Іудеї, як не в Тернопільській глибинці?

Пилатківців не було в моєму початковому плані, але я нагуглив їхні пам’ятки в Лосячі (уже тоді дупою відчуваючи, що автостоп може не вигоріти). Церква 1904 року, дуже типова для регіону. Я б навіть сказав, канонічна.

Її знайшов швидко, гірше було з костьолом. Маленький і довершений кам’яний храм з фахверковою прибудовою хвалить уся незначна мандрівна спільнота, що змогла дістатись цього села… от тільки координат ніде немає.

У незнайомих Пилатківцях, де і спитати не було толком у кого, я вибрав напрямок навмання і вгадав з першого ж разу. Мабуть, інтуїція не мала права на помилку, бо зайвий метраж мої ноги мені б не пробачили. Знаходиться він ось тут, раптом що.

Будувався як усипальниця Сапігів на початку 20 ст. Нині діючий, правити приїжджають отці-михайлити з Борщова.

По селу масово сушать якісь листки (так і не зрозумів, що воно):

Заплава на Нічлавці:

За якою знайшов ще одну каплицю, якої там не мало б бути, ні на картах, ні в списках пам’яток. Хіба що то уже сусідні Жилинці – в них значиться костьол 1909 року. Але гугл і вікімапія позначають це місце як Пилатківці… Так чи інакше, ніщо його тут не врятує.

Кури в них якісь дивні, буржуйські…

Із-під залізниці вийшов у поле уже з Жилинців.

Тепер між мною і метою дійсно не лишилося перешкод:

Озеряни – поселення давнє, з колишнім міським статусом, тому дивитись тут є що. Масштабна міжвоєнна церква Царя-Христа (1937):

Має дерев’яну дзвіничку.

Творчість із «кабанчика»:

Щось покинуте, як слід минулої містечкової епохи:

У самому центрі села стоїть невідома оборонна споруда, яку вважають руїнами озерянського замку. Відомо, що її не відновлювали після руйнування турками в 1676 р.

Вежа має один поверх 10,3 на 7,3 метри, і це найпевніше бастей – щось середнє між бастіоном та баштою. Під нею є підземелля, а від вулиці хтось заховав її за парканом.

Буквально поруч стоїть межовий стовп 19 ст., у хорошому, як для таких пам’яток, стані.

Школа теж непроста, якщо придивитись:

Але найголовніше там, це все ж костьол.

За віком він не дуже старий (1875), залишили його по собі ті ж самі Сапіги. Але наскільки це досконала неоготика, що роздивлятись можна нескінченно.

При моїй надмірній любові до цього стилю, я б назвав його одним з найгарніших католицьких храмів України.

Спереду був якраз в тіні, але він же прекрасний із будь-якого боку:

Мі-мі-мі в костьольному дворику:

Як іти далі по трасі на північ, серед звичайних хат можна побачити віллу 1934 року.

Через Озеряни до Тернополя мають ходити якісь автобуси; розкладу я не знав, але в даному випадку й не треба, бо є залізниця.

Втім, більш консервативний транспорт тут теж на ходу.

Станція з подвійною назвою Озеряни-Пилатківці знаходиться на північному краю села, і це не якась там зупиночна платформа, а саме повноцінна станція з австро-угорським (на мою думку) вокзалом.

Поїзд ходить усього один, Іване-Пусте – Тернопіль, їхати до обласного центру трохи більше трьох годин. Але поспішати мені вже було нікуди, місія виконана. Звісно, у Борщівському районі ще повно пам’яток, і можливо, коли-небудь у майбутньому я туди повернусь. Тільки нескоро, після того, як мої ноги точно забудуть враження цих двох днів.