Скала-Подільська

Селище Скала-Подільська лежить на скелястому (не дарма ж так назвали) березі Збруча, за 14 кілометрів від райцентру. Колишнє містечко містить в собі мальовничі замкові руїни та залишки розкоші багатьох епох, що робить його чи не найцікавішим у районі. Тому саме Скала із десятку переглянутих селищ Борщівщини удостоюється окремої замітки.

Вискочив на південно-західній околиці, біля оздоровчого комплексу «Збруч». Міська поліклініка на його території – колишній палац Голуховських, у власності яких Скала була з кінця 18 ст. до 1939 року.

Сторожка і брама колишнього маєтку:

До селища із півдня доходить тупикове відгалуження залізниці, є масштабний вокзал, типовий для цього району екс-Австро-Угорщини. Та годі й намагатися шукати до нього розклад: пасажирські поїзди в Скалу-Подільську не ходять.

Поруч з вокзалом Диснейленд:

Насправді, то мав бути пафосний готель-ресторан, але щось пішло не так. На промисловій околиці не надто оптимістичної вцілому Скали цей новітній пряничний будиночок виглядає досить сюрреалістично.

Окрім парку з палацом, Голуховські залишили по собі каплицю-усипальницю:

Вона як дволикий Янус, з одного боку ніби все гаразд, закрита на капітальні двері, зберігся навіть металевий декор.

А з протилежної сторони стає видно, що то вже насправді суцільна руїна з обваленим дахом…

Польське кладовище утопає в хащах, з іншого боку, частина надгробків ніби недавно доглянута.

Від нього можна спуститися до Збруча, де стоїть старовинний (і наче й досі діючий) млин. Підходити ближче я полінився.

Поблукавши околицями, перейшов у центр, де все так чудно переплелося. Польський народний дім:

Артефакт радянський:

Австрійська забудова манить углиб міста, але її залишу на потім, спочатку піду до замку. Тим більше, сонце нарешті перемогло хмари.

Хмельницькій із Переяславським договором у жмені замахується булавою в сторону костьолу та замку.

Костьол Вознесіння Діви Марії (1719) має цілком оборонний характер, ще й оточений муром з маленькими вежами. Тільки от звичайну черепицю замінили на метало-, що одразу -100 очок до історичності й атмосферності.

У неділю зранку йшла служба, тому можна тихенько зазирнути.

Церква св. Миколая (1882) примітна тим, що у ній вінчався Грушевський.

Капличка та осяяний сонцем бур’ян:

З розвороту дороги відкривається вид на замок, а саме на Порохову вежу, чи не найкраще збережену. Замок закладений князями Коріатовичами в 1370-х роках.

У якості оборонної споруди він не відновлювався досить давно, з 1672 р. На замчищі всередині 17 ст. будують палац для подільського старости Адама Тарло, але він простояв недовго і також згорів, від удару блискавки.

У наш час довгі роки палац стояв у риштуванні, але ніяких реставраційних робіт так і не почалося, і цього року його нарешті зняли (і склали акуратно он в кутку).

Фортецею опікуються «Замки Тернопілля», втім, грошей хоч на якісь відновлення в них майже ніколи особо не водилося. Видно, що територію чистять і намагаються зупинити подальші руйнування.

У стані руїни це все дуже мальовниче й по-своєму красиве, і в таких випадках я вкотре жалію, що воно саме по собі не може назавжди залишитись у такому виді.

По колишньому замковому двору й палацових коридорах можна походити з певною мірою обережності (особливо дивитися під ноги).

Відпусти свою рибу.

Є спуск на один рівень у підземелля:

Скелясті схили, завдяки яким містечко отримало свою назву.

Можна спуститися до річки і підвісним містком перейти на протилежний берег.

При цьому із Тернопільської області потрапляєш у Хмельницьку. На відміну від роздвоєних Гусятина, Кудринців і т. д., село на цій стороні не тезка Скали, а називається Долинівка.

Звідси чудові види на замок і вершечки храмів.

Та просто на дуже мальовничий на цій ділянці Збруч, на додачу з довгоочікуваним сонцем і спекою, яких мені так не вистачало напередодні.

Залишалось ще трохи часу поблукати самим селищем.

Кидається у вічі австро-угорська спадщина:

Помітний в історії Скали і єврейський слід. До нашого часу залишилось декілька сильно перебудованих синагог. Я розпізнав одну, яка з радянських часів стала житловим будинком.

Не відкрию Америку, якщо скажу, що селище облізле й справляє досить депресивне враження. Напевно, це спільна риса всіх українських міст, які перестали бути навіть райцентрами. Їх колись розкішна європейська забудова виглядає слідами втраченої більш розвиненої цивілізації.