Найбільше село у Всесвіті

Щоб розповідь про Долину була повноцінною, варто б показати усі три країни, що на неї виходять – Узбекистан, Таджикістан та Киргизію. Я ж, із зрозумілих причин, можу розповісти тільки про останню, єдину з трьох, у якій був. Вона представлена в Долині своїми південними областями: Джалал-Абадською, Ошською та Баткенською, кадри з перших двох і покажу.

Вони робились переважно або крадькома, або з вікна машини на ходу, тому ніякої художньої цінності не представляють, але мають передати хоч якесь враження про цей край: колоритний, релігійний, патріархальний та дуже неспокійний.

На фото нижче – махаллі міста Ош: традиційні ісламські квартали, закриті для зовнішнього світу глухими стінами без вікон. Їх також можна вважати найбільш типовою житловою забудовою Долини.

Пару слів варто сказати про Баткенську область, одну з двох, у яких ми не були, і одну з наймолодших на пострадянському просторі. Це далекий південно-західний апендикс Киргизії, затиснений між сусідніми країнами. Відокремлення його відбулося в 1999 році після того, як радикальні узбецькі ісламісти намагалися через далекі райони Ошської області пробити собі пішохідний коридор із Афганістану і Таджикистану в «рідний» Узбекистан, що переросло в невеличку повноцінну війну.

Це лише один з прикладів тутешнього перманентного неспокою. Взаємна різня киргизів та узбеків 1990 та 2010 років у Киргизстані, криваве андижанське повстання (2005) в Узбекистані, громадянська війна в Таджикистані – це перелік лише того, що відбулося в пострадянські часи. А які війни й різанини бачила Долина в минулі віки, важко навіть уявити.

Якщо подивитись на карту, одразу впадає у вічі, настільки тут складні кордони і в який міцний вузол переплелися відростки трьох держав, укупі з кількома анклавами/ексклавами – повністю відірваними від своєї країни районами. При тому взаємні відносини таджиків, узбеків та киргизів не завжди теплі, в кращому випадку нейтральні. Але ж якби мова була лише про три народи. А куди тоді подіти турків-месхетинців, уйгурів, туркменів, курдів, китайців-дунган і сотні інших етносів, що тут умістилися…

Словом, Долина завжди залишатиметься пороховою бочкою, готовою спалахнути від найменшої іскри. Та поки що тут хиткий відносний спокій.

З цього місця ми повертаємось на трасу Бішкек – Ош і продовжуємо нею рух на південь. У якийсь момент дорога впритул стикується з узбецьким кордоном. Із-за нього, до речі, шлях між найбільшими містами Киргизії із здобуттям незалежності став довшим: раніше він проходив через узбецький Андижан.

Але кордон кордоном, а гріх, коли земелька пропадатиме, особливо в Середній Азії. Тому на нейтральній смузі час від часу можна було побачити то кількох овечок, то розоране поле:

У нас була запланована невелика зупинка у селі Бюргьондю (Джалал-Абадська обл.) на самому кордоні з Узбекистаном. Тут діє міжнародний пункт пропуску (тільки для місцевих) і величезний базар, куди узбеки привозять свої дешеві фрукти.

Ще одна ознака близькості цієї країни – ось такі типові напівмаршрутки:

Наш приїзд припав на велике мусульманське свято Ураза-Байрам, на честь якого ринок був ледь живий і напівпорожній, але і в такому виді він вкрай колоритний та інтернаціональний.

Киргизи (завдяки яким ми і впорались із стратегічною задачею покупки ящика черешень):

Та їх онучата.

Киргизів видають притаманні лише їм білі ковпаки.

Узбеки носять тюбетейки.

А їхні жінки – пістряві національні сукні:

Того дня яскраво нарядилися і молодші дівчата.

Хлопці з Кока-Колою. Можна собі дозволити, свято ж!

Хоч знімав на великому зумі через всю площу, мене помітили. Але для них привітатися з іноземцями – тільки за радість. Дівчата, навпаки, ніби інстинктивно уникають камери.

Як і кожен азійський базар, він сам по собі є ледь не автономним населеним пунктом з центральною площею, якимись кустарними виробництвами та власними захолустями.

Останні (куди я забрів у пошуку туалету) особливо атмосферні:

Затим поїхали далі. Перетнули річку Майлу-Суу, брудну після недавніх дощів. У її верхів’ях знаходиться однойменне місто, у радянські часи відоме урановими рудниками, ну а зараз просто одне з найдепресивніших та найстрашніших в країні, у зв’язку з цим.

Поля знаменитого узгенського рису:

Ну а звідти перебралися уже в Ошську область і сам Узген. Це досить велике (60 тис.) місто, найдавніше в Киргизстані, характерне тим, що 90% його населення складають узбеки. В ньому збереглися мінарет та мавзолей часів Караханидського ханства 10-12 ст., тобто ще домонгольської епохи.

На жаль, щільний графік не передбачав зупинки в Узгені. Хоча була можливість трохи подивитися на нього з вікна, так як центр міста одночасно є базаром і проїзд по основній дорозі уповільнений заторами.

Перше, що впадає у вічі, – велика концентрація мечетей:

Друге – типаж житлової забудови. Це, можливо, ще не махаллі у чистому вигляді, але щось дуже близьке. Високі ворота та суцільні стіни без вікон. Уся краса цих дворів спрямована всередину, а не на зовнішній показ, як більше звично для нас.

І звісно ж люди, такі яскраві й самобутні, особливо дівчата. Навіть не впевнений, чи так погано, що ми не зупинялися. Дивитися на цей колорит з відстані – одне, а опинитись у тому шумному дикому круговороті – зовсім інше…

У одязі жінок тут так само домінують яскраві сукні й хустки. Дівчина в центрі, мені здається, киргизка:

Типовою для міст Киргизії є наявність авіакаси. Коли досі не у всіх є інтернет та вміння ним користуватися…

А що таке «веб касса», навіть сам не знаю. Роздають гігабайти, не більше восьми в одні руки?

Тут же трапляються жіночі типажі, що взагалі ховають лице, якісь мулли чи муедзіни і т. д. Ми ж нарешті прориваємось через цей шумний пістрявий натовп на заміську трасу. Попереду на нас чекає Ош, але він сам по собі – тема уже для окремої розповіді.