Ош. Місто під священною горою

Як у всій країні вцілому природна краса значно домінує над рукотворною, так і Ош не став винятком. Найцікавішою його домінантою є гора Сулайман-Тоо – 5-верхий останець, що здіймається метрів на двісті над плоским, як таріль, містом.

Така гора просто не могла не стати священною і не породити масу переказів та легенд. Ймовірно, їй поклонялися первісні люди ще кам’яного віку; за легендами на ній молився пророк Соломон, а в одній із печер жив Заратустра – середньовічний мудрець та засновник зороастризму (і який не має нічого спільного з персонажем творчої ахінеї Ніцше).

Своєю формою гора й дійсно нагадує якийсь незвичний природний храм. Так вона виглядає з борту літака, що через кілька годин понесе нас у Бішкек:

Само собою її видно ледь не звідусіль під час пересування по місту.

Узагалі ж після кількох днів в горах 270-тисячний Ош справляв враження найбільшого в світі мегаполісу: шум, натовпи людей та нескінченні потоки машин…

Мозаїка з караваном верблюдів зовсім не випадкова – ми знаходимося у важливому пункті колишнього Великого шовкового шляху:

Окрім походу на гору, у нас не було заплановано прогулянки самим містом. З одно боку шкода; адже Ош позиціонує себе як одне з найстаріших міст світу, віком більше 3 тисяч років (хоча підтвердження цьому чи відсутні, чи просто сумнівні). З іншого боку, крім кількох історичних мечетей та мавзолеїв, уваги там заслуговує хіба що радянська спадщина… Але от махаллями я б точно прогулявся.

Кілька кадрів на ходу по дорозі до гори. Курманжан-датка – правителька алайських киргизів в 1832-76 роках. Датка – військовий титул рівня нашого генерала.

Серед будинків трапляється якась еклектика, чи що. Тільки з рекламою швах.

Навіть мурали:

Попсова пластика з сердечком, на букві Н явно спрощений контур Сулайман-Тоо:

А там у полі зору з’являється і сама гора.

Проходимо повз оригінальний ресторан-тюбетейку, схоже, покинутий:

Ворота вогню:

Потім ще одна красива арка, за якою починається стежка по самій горі.

Часу на все було й так мало (там можна і півдня спокійно бродити), ще й обставини не сприяли. Літак чекати не буде, тому треба було поспішати, на додачу збирався дощ. Плюс наш приїзд припав на свято Ураза-Байрам, і здавалося, все населення Оша цього дня мало за обов’язок піднятися на гору (хоч вона ніби й не мусульманська святиня). Особливо серед паломників виділялася велика кількість жінок з дуже маленькими дітьми чи вагітних, тому швидко все обійти не вдалося б ніяк.

Спочатку подивимося з висоти на саме місто.

Все ж воно досить велике, тому має достатньо мікрорайонів радянської забудови. Зверніть увагу, що в хрущовках усього чотири поверхи, а не п’ять, як ми звикли – вище в сейсмічно нестійкій Ферганській долині будувати не ризикували. А от зараз ризикують.

Оригінальна споруда Облпотребсоюзу, за нею панельки із сграфіто:

Кілька недобудованих пусток… зате із золотими куполами.

Але куди цікавіше поглянути на північ від гори. Там немає висотних будівель, і на багато кілометрів навколо простираються самі одноповерхові мазанки, над якими лиш зрідка стирчать мінарети.

Ось вони, махалллі. Типові мусульманські квартали, у яких найкраще проступає справжня Середня Азія. По суті, це і справжнє старе місто Оша, у звичному для нас розумінні цього словосполучення.

Вся їх краса і затишок замкнені в невидимих чужим двориках, а на вулиці ці квартали виходять суцільно глухими стінами.

Мінарет мечеті Жийделик (19 ст.)

У східну сторону за радянськими кварталами видні інші махаллі. Із висоти вони всі виглядають однаково, а насправді можуть бути зовсім несхожими між собою.

З гори більш-менш розпізнаються основні архітектурні домінанти міста. Ошський державний університет:

Один із історичних музеїв:

У вишнево-білих кольорах симпатичні навіть хрущовки.

Філармонія:

Але є і старіші пам’ятки. Мечеть Рават-Абдуллахана (16 ст.):

Мавзолей такого собі Асафа ібн Бурхія, якого називають одним із сучасників і соратників Сулаймана, тобто Соломона. Як завжди в таких випадках, народні поголоски дійшли до того, що там, можливо, сам Соломон почиває… але історики в цьому плані більш скептичні: поховання вони датують 11 століттям, а саму будівлю – 18-м.

Найвищий же флагшток із киргизьким прапором позначає головну площу міста (яка досі Леніна), праворуч від неї – місцевий Білий дім.

Десь там же за деревами сховалася чи не єдина в Оші православна церква (росіян у місті всього 7% проти 48% узбеків та 43% киргизів).

Ще одна типова радянська будівля з вивіскою «Медичний центр».

Але треба було пробігтися і по самій горі. Першим на ній звертає увагу так званий будиночок Бабура – не мечеть і не мавзолей, а швидше щось типу бесідки. Бабур – індійський правитель 16 ст. і засновник династії Великих Моголів; на відміну від Заратустри чи Соломона, він-то в Оші бував точно.

На жаль, це всього лиш сучасна копія. У наймудрішій в світі країні совєтів у 1963 році комусь прийшло в голову підірвати оригінальну споруду.

Всередині бесідки на підлозі є три виступи; за легендою, то сліди, що лишилися від колін та лоба Соломона, коли він молився на горі. Але там був такий аншлаг, що я навіть не намагався зайти.

Як забув сфотографувати печеру Заратустри, як взагалі не знав, що на Сулайман-Тоо є петрогліфи, зовсім не такі як у Чолпон-Аті… Словом, Ош залишив по собі найбільше недомовленості.

Бесідка знаходиться на вершині Трон Соломона (вона ж – Верблюд-гора, Буура-Тоо). Від неї розходяться стежки до інших вершин, під горою видно мечеть Сулайман-Тоо.

Вона сучасна і найбільша в Киргизії. Красива:

По схилу розтягнулося велике старе кладовище.

На якому мені запам’яталися не стільки надгробки, як насухо випалена сонцем трава. І це вже в перші дні червня.

Одна з вершин з печерою, уже не скажу, котра із п’яти.

Тим часом на заході вже явно йшов дощ, а із-за повороту показався краєчок балкону другого історичного музею.

Щоб глянути на нього, я туди і йшов. Це Рушан-Тоо, найвища з вершин. У 1978 році прямо в її печері облаштували музей, а балкон оформили ось таким оригінальним чином. Втім, потрапити всередину я все одно не встигав.

Ще пару кадрів Оша з висоти.

Дорогою назад мене нарешті наздогнала злива. Тим не менш, вона не злякала орду паломників, що навпаки з потроєною енергією лізли все вище і вище. А місто почало затягувати димкою.

Поки внизу чекали свого мікроавтобуса, від нічого робити роздивлявся заморські ласощі.

Какос – це теж щось незнане

Поки домчали аеропорту, від негоди і слід пропав. Аеропорт навіть міжнародний, правда, всі міжнародники йдуть лише в кілька російських міст. Нас же цікавив рейс у Бішкек, який мав за 40 хвилин повернути нас туди, звідки ми їхали до Оша більше тижня.

Майже всі основні атрибути киргизької ідентичності присутні: юрта, прапор, мечеть… А в їдальні через дорогу ми ще встигли перекусити; ціни в Киргизії взагалі радують, але там вийшов рекордно дешевий обід за 70 сом, тобто 1 долар. В аеропорту, Карл.

Після того, як набрали висоту, на південь від нас та міста замаячили уже такі звичні за ці дні засніжені вершини. Але то вже має бути не знайомий Тянь-Шань, а Памір – іще вищий, холодніший, із виходом у сусідній неспокійний Таджикистан. Можливо, колись я сюди повернусь, але поки це тільки неймовірна мрія.

Про Киргизстан же буде ще одна, остання замітка – про заключний день у Бішкеку.