Болехів зсередини та зі сторони

Само собою, що на горі розташований великий храмовий комплекс, а саме монастир отців Василіан, заснований у 1570 році. Інша справа, що потрапив я туди якраз на Трійцю, а отже, на купу людей, що зібралися на святкову службу.

Я сказав купу? Та їх там просто тьма!

З іншого боку наочно видно, настільки це важливе і популярне місце для вірян.

На свята багато хто одягнув вишиванки.

Найстаріші уцілілі монастирські споруди датуються 18-19 ст.

Церква Преображення Господнього освячена в 1842 році. В ній зберігається чудотворна ікона Божої Матері, у вікнах цікаві вітражі. Але з таким аншлагом я навіть не намагався потрапити всередину.

Вежа-дзвіниця:

Сучасна Марійська ротонда (2009):

Усього там тільки одна церква, зате усяких скульптур, каплиць, хрестів, джерелець і тому подібного – тьма. І все виглядає цілком органічно.

А за тим усім – відкритий безмежний простір:

З нього вперше і поглянемо на Болехів, зі сторони:

Ракурси там на будь-який смак. І багатоповерхові райони, і промислові, і приватний сектор.

Назад з гори спускався наввипередки з машинами, що синхронно виїхали по закінченні служби і утворили ніфіговий, як для провінції, затор.

Унизу досить швидко спіймав автобус до Болехова, котрий підвіз мене якраз у центр. Там дуже охайно.

Поруч стоїть маленька акуратна ратуша (1861), що й зараз виконує роль міської ради. У далекому вже 2016 році побачив її з маршрутки, що везла мене на екскурсію з Трускавця на скелі Довбуша, вона ж і мотивувала мене внести це місто у список бажаних до відвідування.

Трапляються у центрі такі атмосферні дворики:

Собор Жон-мироносиць (1909) з масивною дзвіницею:

Та кілька кам’яниць колишньої площі Ринок.

У тій, що справа, одразу угадується синагога. І так, прямо перед нею будують якусь мудню, ну а хулі.

Навіть радянський напис «Клуб шкіряників» на ній уже став раритетом. Шкода, якщо це все зникне з виду.

Ідемо далі головною вулицею, що збігається з трасою.

Траса перетинає річку Сукіль, за якою вдалині видніються Сколівські Бескиди.

На лівому березі також гарно. Колишній готель Брюкенштайна (1905):

На периферійній вулиці Коновальця заховались найгарніші, як на мене, два будинки Болехова. Обидва зараз відносяться до міської лікарні, а від початку також були єврейськими особнячками.

Вілла доктора Кляйнберга:

Особняк Бронштейна, тепер пологове відділення:

На основній вулиці, Січових Стрільців, також є на що подивитися:

Розкішний дерев’яний декор дитячої бібліотеки:

Другий будинок з дерев’яною верандою (ми ж на Бойківщині все-таки):

Також там ряд пам’ятників місцевим діячам, знімав не всі. Є постаменти Катерини Куйбіди (зв’язкової УПА), письменниці Наталі Кобринської, художника Михайла Гаврилка.

Костьол Успіння Пресвятої Діви Марії (початку 19 ст.):

Із пластиковими вікнами та металочерепицею у Болехові багато нагрішили (починаючи з ратуші), але місто все одно в куди кращому стані, ніж сусідні Долина та Калуш.

А це прямо зразкова сецесія з супутниковими тарілками:

Периферійними вуличками пробираюсь далі на північ. Там великий старий цвинтар, над котрим домінує новозведена церква.

Це ж які сурові діти та онуки, що своїй бабі і місце приготували, і фотку за життя набили на граніті, і «вічну пам’ять»…

Поховання бійців УСС:

Так-то там багато і старовинного, і просто дивного.

Остання на сьогодні церква, святої Параскеви (1860):

Розташований на Соляному шляху Болехів сам з давніх часів був одним з центрів солеваріння. На жаль, місцева саліна не пережила промислової кризи. Усе що залишилося від неї – суцільний дестрой на міській околиці.

Ластівки на мертвому будинку:

Якщо пройти далі убік виїзду на Стрий, із траси відкриється ще одна панорама Болехова.

А десь далеко паралельною залізною дорогою на північ плив довжелезний товарний состав. І мені пора прощатися з цим місцем та рухатися у ту ж сторону.