На Орбіті ненароджених світил

Серед численних автобусів, що ідуть з Черкас до Чигирина, лише декілька слідують обхідними шляхами через усякі дальні села. Серед них і потрібний нам (через Тіньки та Вітове), усього двічі на день.

Дороги в цьому напрямку всі погані, а перед Вітовим автобус узагалі завернув на такий автобан, що в голові одразу заграло “Highway to hell”. І розминулись же якось зрештою із тим возом.

Не зовсім очевидним є факт, що в Орбіті досі живуть люди, тому тут присутні і зупинки. З боку будинків – нова й добротна, з протилежного – більш імпровізована:

Але спочатку прогуляюсь до атомної станції, яку добре видно здалеку завдяки височезній трубі.

На початку 80-х років минулого століття на березі Кременчуцького водосховища почали зводити ГРЕС, яку по ходу діла із-за початкових прорахунків перекваліфікували на АЕС (на 4 енергоблоки). Паралельно розбудовувалось і місто-супутник Орбіта на 20 тис. населення.

Але через зростаючу економічну кризу будівництво так і не довели до кінця, а після аварії на ЧАЕС згорнули повністю.

На ненародженій атомній станції першим нас зустріне комплекс адміністрації, виконаний у типовому для радянських адмінбудівель 80-х років стилі.

Обкладений типовою мініатюрною плиткою, все інвентаризовано.

Навіть діра в підлозі має інвентарний номер, а ти – ні.

Само собою, що все цінне й рухоме вивезли одразу ж після заморозки будівництва, а вже потім мародери видерли весь метал.

Тому найяскравіше, що є у будівлі, - мозаїка, котра зображує, очевидно, ідеалістичний план АЕС із містом-супутником, якому так і не судилось бути втіленим у життя.

Наступною глянемо на вентиляційну трубу, що мала обслуговувати чи то два, чи то всі чотири енергоблоки. Через фото важко передати, настільки вона масивна й височезна (більше 100 метрів), хіба якщо придивитись до дерев та опори ЛЕП, зовсім крихітних на її фоні.

Із енергоблоків частково збудували лише один, а не так давно розібрали. Тому про нього нагадує хіба купа будівельного сміття навколо труби. Ясна річ, що ядерних стержнів сюди привезти просто не встигли, тому в радіологічному плані місце абсолютно безпечне.

За трубою зберігся іще один адмінкорпус (управління будівництвом станції) та гаражі (склад?).

Корпус є точною копією попереднього, тільки без яскравої мозаїки.

Поступово просуваюсь на вихід, знімаючи на прощання навколишній треш та дестрой. Це точно не те місце, куди захочеться повернутись.

На додачу хтось для антуражу натикав хрестів, хоча тут ніхто не похований (чи хтозна?..)

До Орбіти звідси усього 2 км – планувалось, що робітники будуть ходити на станцію пішки. Після подій на Прип’яті стало зрозуміло, настільки це хрінове рішення.

Місто-привид зустрічає якраз таки заселеною частиною – двома п’ятиповерхівками, які встигли здати в експлуатацію. 33 роки потому в них досі живуть люди. Від дороги їх відділяють гаражі і сарайчики з якоюсь живністю.

На перший погляд усе цивілізовано, такий собі тихий заповідник 80-х років посеред соснового лісу. Тільки важко зрозуміти, чим живуть його мешканці і настільки то складно: адже тут немає хоча б магазину, не кажучи вже про іншу інфраструктуру. Адміністративно це ніяке не місто, а всього лиш вулиця Орбіта одного із сусідніх сіл, до якого звідси 3 кілометри.

До будинків я не підходив і в контакт з місцевими не вступав; вони дуже остерігаються мародерів, тому не раді ніяким чужакам.

Покинута частина Орбіти складається з двох великих гуртожитків (спаяних воєдино), універмагу, ресторану та кількох малих споруд типу підстанції та гаражів.

Першим зустрічає ресторан (як і універмаг, він був зданий в експлуатацію та встиг попрацювати):

Підстанція робоча:

9-поверхові гуртожитки так і недобудували. Але вони все одно виглядають надійніше за аналогічні споруди в Прип’яті.

Їхні під’їзди якось хитро з’єднані між собою, тому в коридорах нескладно заблукати чи хоча б вийти через зовсім інші двері.

Квартири представляли собою так звані малосімейки з однієї кімнати, крихітної кухні і ще меншого санвузла. Останні всі потрощені:

Батареї, перила, ліфти – це все давно розібрали шукачі металу. Сходи нагору виглядають досі цілком надійно, але далі першого поверху йти чомусь зовсім не хотілось.

Універмаг має цікаві колони, декоровані різнокольоровою плиточкою.

Іще трішки «орбітальної» геометрії:

І пора йти далі. Дорога-бетонка, безлюддя й руїни – я наче знов повернувся в Щолкіне та мій 2013-й, і здається, що от-от попереду з’явиться Азовське море.

Натомість я виходжу на берег моря рукотворного – величезного Кременчуцького водосховища.

На горизонті видніються ємності елеватора «Нібулон», а запінена брудна вода, що вливається з-під дамби – то так у Дніпро впадає Тясмин…