Місто-кремінь

Починаємо традиційно з вокзалу. На привокзальній площі у 2006 році поставили Георгіївську капличку на честь Георгія Кирпи. А як загалом виглядає архітектура навколо вокзалу, видно із заднього плану.

Тому покидаємо це місце і їдемо на одну із околиць, а саме в Крюків, колишнє окреме місто на правому березі Дніпра.

Маршруткою я заїхав далеко углиб мікрорайону, де знаходиться церква Успіння Божої Матері аж 1877 року, що взагалі рідкість для Кременчука. Сподіваюсь, відбудовані бані приведуть до одного кольору з рештою і вони не будуть виділятись сірою цеглою.

Загалом Крюків має типову атмосферу сонної пострадянської провінції.

А от палац культури точно нетиповий, більше того, це досить яскравий зразок українського модерну (що для міста також рідкість). Ще дивніше, що збудували його в 1925-27 роках.

І все ж повітова забудова тут теж є, особливо її концентрація зростає навколо залізничної станції.

Особливо варто відзначити особняк купця Чуркіна, один з найгарніших у місті. Потім він став Домом техніки, а зараз кимось комусь продається і тому доля його туманна.

Цікаво, що це було, годинник?

Дві частини Кременчука з’єднує між собою Крюківський міст, який не тільки видатне інженерне рішення, а й стратегічно важливий шлях з одного берега Дніпра на інший, тому має воєнізовану охорону. По нижньому ярусу прокладена залізниця, по верхньому рухаються авто й пішоходи. Одна секція посередині може підійматись, щоб пропускати кораблі.

Риболовля з комфортом:

З південної сторони по інший бік від Крюкова – дикі плавні:

Ну а на північ більша частина міста, де видно і житлові райони, і промку.

От тільки нещасну річку геть довели до ручки…

Звідти вертаюсь на велику землю, де знаходжу кілька старовинних будинків.

І виходжу у сквер імені Олега Бабаєва. Бабаєв – мер Кременчука та президент полтавської «Ворскли», убитий у 2014 році. Серед містян користувався неабиякою популярністю (і схоже, недарма; попри туристичну непривабливість, місто виглядає досить комфортним просто для життя), тому перейменування скверу і встановлення у ньому пам’ятника цілком логічне.

З однієї сторони вихід зі скверу замикають симетричні сталінки, які масово зводились при відбудові міста у 50-ті роки.

Узагалі Кременчук був сильно зруйнований у війну, тому старовинної архітектури вкрай мало і її треба по зерням розшукувати по великій його території. У місті близько 50 пам’яток архітектури, але всі місцевого значення, і велика частина – якраз повоєнні будинки.

Єдина пам’ятка національного значення, «Будинок для спостереження за рухом по Дніпру» (диспетчерська, коротше кажучи), знаходиться на території військової частини. Він же і найстаріший у місті (1784-87).

А нам залишається дивитись сталінки.

Пам’ятник Остапу Бендеру із відсилкою на його «Голодное детство в Кременчуге».

Яскраві парасольки дивно виглядають у сірому місті.

На північ добрався до будинку культури КрАЗ по проспекту Свободи. Не те щоб надвелика пам’ятка, але все ж КрАЗ – один із символів міста.

Тим більше, по дорозі до нього є й інші цікавинки. У двориках біля дитсадка заховалась найгарніша із збережених у Кременчуці водонапірних веж.

Костьол-новобуд по вул. Європейській. Цікавий, з псевдоготичними вікнами.

Ну а найгарніша пара на проспекті – пожежна частина (1950) та будиночки Кременчуцького РЕМ невизначеного віку.

Тут же і пара муралів, яких у місті також негусто.

На картині з Шевченком видні шрами, які утворились внаслідок вибухів ватних пердаків.

Прогулявся в сторону залізниці, де можна знайти масштабні 100-літні корпуси Технікуму залізничного транспорту.

Звідки повз стадіон перейшов у Міський сад – як на мене, найприємніший парк міста.

Іще один технікум, а історично притулок для хлопців (1910), котрий утримував той же Чуркін.

Спальні райони, підстанція і маленька річка з колоритною назвою Крива Руда.

Будинок фабриканта Рабиновича (кінець 19 ст.):

Католицький костьол 1910 року, перетворений на православну Миколаївську церкву. Також одна з найгарніших споруд, за відчуттями ніби переносишся кудись набагато західніше берегів Дніпра.

Іще чимало повітової забудови, хоча вечір виявився поганим часом для хороших фото. А так, схоже, до війни місто було дуже привабливим.

Зрештою дійшов пляжу, який бачив ще з мосту. Попри сприятливу погоду, людей мало: купатись у такій воді не можна, так вона ще й смердить добряче.

На пляжі є скеля-реєстр, на яку наносили відмітки рівня води під час повеней ще з кінця 18 ст.

З протилежного кінця – кілька упоротих скульптур. Чебуратор з Геною просто шедевральні:

Сквер зі скульптурами упорядкував місцевий підприємець Володимир Пушкарьов, тут же мало бути і дитяче кафе. Але потім він загинув, і все зупинилось. Судячи з об’яви про продаж, у його наступників справи не пішли, а може просто нікому не потрібно.

Іще одна цікава композиція у парку: черга до Айболіта.

Житловий дім (колишній будинок Кременчуцького повітового земства):

Парк на березі Дніпра, до речі, величезний. До нього примикає площа Перемоги, по-радянському грандіозна і нестелепна. Уявіть собі простір метрів 100 на 200, тупо укатаний в бетон. Величезне дебільне мертве поле, на якому відчуваєш себе малим та ницим.

Північний куток поля займає дореволюційна будівля банку, на передньому плані композиція «Перший день після війни».

Фасад того ж банку:

Іще трішки цікавинок із вулиць Перемоги та Соборної:

А добірку скульптур доповнить інсталяція на вході в одну із кафешок середмістя.

Ось таким я побачив Кременчук. Ніби і подивитись є що, але дуже все розірвано і розкидано у просторі, та й відверто малувато для такого великого міста. Тож про витрачений на нього час я не шкодую… але і повертатись якось не хочеться.