Тіні світу, що уходить

Із Східної автостанції Вінниці автобус у Нападівку ходить тричі на день. Кінцева зупинка – біля ось такого типового об’єкту з колонами, чи то клубу, чи то палацу культури.

І звідси до мети зовсім недалеко, через дорогу шкільне подвір’я, частина якого так само виділяється як колишня панська маєтність, відділена парканом із облізлою брамою.

За входом ліворуч у кущах причаїлась перша руїна – колишній флігель:

Ну а сам палац перебуває в не набагато кращому стані:

Одноповерховий палац кінця 18 ст. у стилі зрілого класицизму якраз і був донедавна школою. Після того як вона переїхала у новобудову (убогий барак із силікатної цегли), його покинули напризволяще.

Але досі в екстер’єрах вражає величезна кількість різноманітної ліпнини.

На свій страх та ризик можна зайти і оцінити масштаби руйнації ще зсередини.

Тут, певно, стояли якісь статуї:

Печі у подібних місцях зазвичай розвалюють у пошуках скарбів.

Але навіщо було з реально людською ненавистю трощити ліпнини на стінах… Воістину, цю країну врятують лише масові розстріли.

Паркова сторона. Тепер тут вигулюються вівці та кози.

Був басейн чи фонтан:

Загалом Нападівка виглядає досить пристойно і живо, є нові добротні будинки. Шкода, що при цьому не знайшлося коштів на найцінніший із них. Поки пересічні громадяни у таких палацах не можуть уявити музей, куди данці – шанувальники творчості свого земляка можуть приїхати з тугенькими пачками євро, це все приречене.

Зрештою, Ланге і для української культури був не зовсім чужим, збирав та перекладав народні пісні, хоча кого вона їбе, та культура.

Церква:

З виду страшненька, але поставлена дуже вдало. Це найперше, що можна побачити з дороги при в’їзді в Нападівку, вона ж є домінантою села у панорамі, що відкривається від ставу.

Далі на мене чекало два відрізки дороги до Липовця, перший дикий, де майже немає транспорту, і другий, де ходять автобуси. За швидкістю все вийшло навпаки, до траси мене підвіз місцевий священник, а от там маршрутка не спинилась, і останні 3-4 кілометри до міста довелось дійти пішки.

Зате знайомство з Липовцем вийшло ґрунтовним, від самих околиць. Неочікувано, козацька гармата під центром ДАІ.

Липовець – найстаріший райцентр (з 1923), але наймолодше місто (з 2001) Вінницької області. Туристичної відомості не має, але був по дорозі, та і якось я вже намірився райцентри обійти.

Не скажу, що він чимось особливим мене вразив, досить типове подільське містечко. У центрі площа, надміру велика, що хоч якось компенсують багатими зеленими насадженнями.

Є типовий будинок культури.

І обкладена «кабанчиком» адмінбудівля (у даному випадку суд). Дівчина посеред фонтану якась непропорційна.

Пам’ятник-танк також присутній.

Трохи поодаль – старий некрополь з характерними похованнями, загубленими у бур’янах.

А от таких інформаційних стендів поки небагато де є:

Найцінніша, як на мене, пам’ятка Липовця знаходиться на північ від центру, по той бік річки Соб – дерев’яна Покровська церква 1852 року.

Пам’яткою її можна назвати умовно, бо ні в яких охоронних списках не значиться, отже, можна з нею робити що завгодно. Ось такий цегляний сарайчик – ще далеко не найгірший варіант.

Ставки по дорозі до церкви, Соб запруджений у межах усього міста. Зелено там та гарно.

А от старих будинків мало, кілька трапляється по вулиці Липківського.

Цей доживає:

Маленька протестантська церква:

Сподобався парк. Несподівано доглянутий і навіть з біотуалетами.

Ставки на Собі з протилежного боку, на виїзді на Вінницю:

Ними на сьогодні і закінчимо. Біля греблі є залишки старого млина, іще однієї не-пам’ятки Липовця. Його добре видно з дороги, проїздом, він же був головним мотиватором зазирнути в це місто. Хоча давно не використовується за призначенням, могутні стіни поки надійно тримаються.