Могилів-Подільський із циганським присмаком

Іще однією яскравою особливістю міста є рельєф. Що не кажи, а навіть звичайні хатки, коли їх розкидати по крутих пагорбах, виглядають симпатично. У Могильові таких кадрів можна наклацати достатньо. І усвідомлення того, що ти в каньйоні, коли по обидва боки над тобою нависають зелені передгір’я, при чому одне з них, по той бік річки, - уже Молдова.

І неймовірний історичний інтернаціоналізм. Свій слід у скрижалях міста залишили молдавани, цигани, євреї, поляки, болгари, греки, серби… Зараз же тотальну більшість населення складають українці, а візуально виділяються хіба цигани, і то зрозуміло чому.

У перший вечір у місті забрів на кіркут – чи не єдине, що залишилось у Могильові єврейського. Ішов туди найперше з думкою, що такий некрополь має бути на горі і з надією на цікаві види звідти. Нагору дертись і справді довелось, тільки нічого надособливого звідти не видно: зелені пагорби й приватний сектор. Ну і вражаючі масштаби самого кладовища.

Хвилинка антиреклами. Того вечора я мав заночувати у Могильові, щоб наступного дня раніше вирушити дивитись місто й околиці. Для цього попередньо по телефону забронював номер у міні-готелі «На Карпівській». Але коли прийшов туди, виявилось, що про мою бронь знати не знають, усі номери зайняті і послали мене… пошукати інший готель (увечері в незнайомому місті це якраз то).

Благо я мав можливість просто сісти на найближчий автобус до Вінниці і знову приїхати зранку. Кому ж добиратись додому з Могильова трохи далі, я б не радив мати справу з цією нічліжкою.

Наступний ранок почався з прогулянок над Дністром і оглядом молдавського міста Атаки (Отач на український манер) по той бік річки. Часом можна просто йти вулицею і раптово ловити кадри із чужої країни, як от церква Архангела Михаїла:

Танчик зовсім поруч з прикордонним постом:

Краєвиди Атак можна побачити по обидва боки «мосту дружби» між двома країнами. Ось таку панораму я зняв із західної сторони від мосту. Її псує нестелепна багатоповерхівка, якщо це місто взагалі щось може зіпсувати.

Якщо ж обійти митницю і рухатись далі на схід, можна вийти до пристані, де більш культурний оглядовий майданчик. Фішкою Атак є циганські особняки – це місто, поруч з Сороками, може посперечатись за звання неформальної столиці ромської еліти ледь не всього екс-СРСР.

Теоретично мені б нічого не вартувало прихопити закордонний паспорт, перейти пішки міст і записати ще +1 до відвіданих мною населених пунктів. Але Атак мені вистачило і звіддаля. Циганське місто-ринок, що може бути гірше?

Особняки вражають кічовістю, помпезністю та несмаком, але певно залишать свій слід у історії світової архітектури.

Хтось виділився і збудував несхожий на інші будинок:

Дністер униз за течією. Тут зелено-красиво:

Надивившись на чужі принади, вертаємось оглядати місто. Ледь не впритул до митниці стоять дві старовинні церкви. Перша – грецька (так, її збудували греки), Георгія Переможця, 1808-19 років:

Друга – собор св. Миколи Чудотворця (1754; а от на неї скинулись серби, болгари й молдавани). Якраз під нею я і зіткнувся з нацменшинами Могильова-сучасного. Мене не здивувало, що пара дебелих циганок цілком дієздатного вигляду навіть не просить, а нахабно й фамільярно вимагає «на хлєбушок». А от прочани, які добровільно дають гроші цьому кодлу, здивували.

У сквері на перехресті Володимирської та Київської вулиць стоїть пам’ятник Єремії Могилі, волоському (тобто молдавському) феодалу, який заклав це місто у далекому 1595 році.

Площа навколо акуратна й доглянута. Цвіли якраз сакури, які зараз де тільки не садять.

Але той день мені зробив бузько-гопник, що вільно й безстрашно гуляв містом. При чому двірничиху він сприймав як свою, а от до людей, що проходили мимо, вибірково додовбувався

Побігав трохи і за мною (і я вам скажу, ноги самі прискорюються, коли за тобою іде тварюка з таким потужним дзьобом).

На жаль, не зняв на відео бойовий танець лелеки із закиданням голови на спину, шипінням та тріскотінням дзьобом. З одного боку, ніби непрактично так відкривати шию перед ворогом, а з іншого це виглядало як виклик сатани

Старовинний будиночок по Володимирській:

Найкраще збережений квартал. У лівому будинку (купця Гальперіна, 1909) краєзнавчий музей:

Герб на фасаді правого будиночка:

Іще:

Цікавою є площа Гоголя, як архітектурою, так і самим пам’ятником, одним з найперших на честь письменника. За легендою, його звели в піку міському голові, котрий влаштував бійку на прем’єрі «Ревізора» у міському театрі, і поставили якраз навпроти його будинку.

Правда, дім, на який дивиться Микола Васильович, належав все ж не міському голові, а статському раднику, лікарю і судді Михалевському.

Іще в одному старовинному будиночку на площі знаходиться єдиний в Україні музей витинанки.

Далі на схід міста варто пройти до полкової церкви. По дорозі мою увагу зачепив ще цей дім:

А церква (освячена в честь Олександра Невського) просто чудесна. А ще набагато далі у цю сторону є дивовижна Бронниця, але то вже тема для окремої замітки.

Тому вертаємось додивлятись центр. Річечка з немилозвучною назвою Дерло у міському парку:

Колонада на вході:

І фонтан на дорожньому кільці перед колонадою:

А ще саме у Могильові з’явився перший у СРСР (точно) і у світі (напевно) пам’ятник Джону Леннону (а всього їх є тільки чотири). Зусиллями небайдужої молоді, яка у 1988 змогла добути дозвіл на його встановлення. Автор пам’ятника – відомий скульптор Олексій Альошкін із сусіднього села Букатинка.

Після встановлення совки спохватились і ледь не знищили пам’ятник, але зрештою йому пощастило опинитись у церкві св. Миколи, яка тоді була музеєм. За Незалежності скульптуру знову дістали на світ Божий, але перш ніж опинитись на нинішньому місці, пам’ятник-мандрівник змінив ще кілька точок. Зараз стоїть у парку, наліво від входу.

Недавно занедбаний сквер між кінотеатром і парком (і в ньому Леннон теж постояв) перетворили на площу пам’яті по темі Майдану/АТО.

Тут же і розкішний особнячок, де зараз поліція:

Будинок навпроти:

Попса:

Іще одна алея сакур намічається на вул. Київській:

У дворах Київської, так що і не знайти без попередньої наводки, заховався найгарніший, як на мене, у Могильові будинок, поштмейстера. На жаль, 100-літній шедевр неоготики багато років простоює пусткою і відверто руйнується…

Затим я вирушив на автовокзал, по дорозі клацнув іще одну цікаву хатинку. Місто, від якого не очікував нічого особливого, виявилось яскравим та самобутнім. Не менш яскравими є і околиці Могильова, про які напишу найближчим часом.