Зарваниця і не тільки

Річка Стрипа тут виступає межею між селами.

Кінь ранковий.

І хмари реберцями.

Заглиблюємось у село. Першою по дорозі нам зустрінеться церква Пресвятої Трійці 1754 року, вона ж єдина збережена з дорадянських часів.

Історія святості місця зводиться до 1240 року, коли один з монахів Києво-Печерської лаври утік аж сюди від монголо-татарської навали. Уві сні йому явилась Богоматір, а коли прокинувся, знайшов джерельце, що зцілило його рани. З часом монах збудував тут першу капличку.

Ікона Божої Матері Зарваницької зберігається якраз у цій церкві (всередину не заходив, там купа народу була, та і не греко-католик я).

Звідси уже зовсім небагато до Маріїнського духовного центру, який знаходиться одразу за селом. Орієнтир – 75-метрова дзвіниця, вулиця одна-єдина, словом, заблукати ніяк не можна.

Все в Зарваниці так чи інакше має релігійний підтекст. Богоматері оптом – нічого особистого, просто бізнес.

А що тут трапилось, навіть не знаю.

 У верхів’ї по праву руку з лісу виступають монастирські маківки. До них також дійдемо.

Маріїнський духовний центр виник навколо того самого цілющого джерельця у меандрі Стрипи. Дзвіниця – найбільш виразна його частина. Вона гарно виглядає над водою (а у вранішньому промінні аж світилась).

У поєднанні з собором.

І з пам’ятником Івану Павлу ІІ.

Собор Зарваницької Матері Божої освячений у 2000 році. Попри масштаби і розмах, для мене він увійшов до когорти сучасних безликих церков, які тільки змушують дивуватись, як за якусь сотню років українці просрали усі свої архітектурні навички та відчуття прекрасного.

Всередині комплексу є ще співоче поле, здатне вмістити до 50 тис. чоловік (і це не виглядає зайвим, з урахуванням того, що щороку Зарваницю відвідує до 2 млн. людей).

Проникливий пам’ятник вимушеним мігрантам.

Звідси починається і хресна дорога, вона ж – шлях до монастиря.

Монастир (ордену студитів), закритий у 1946 році, тільки недавно почав відбудовуватись.

Уже відновлені дерев’яна церква (2002, спалена у 1944) з дзвіницею.

Ось ця церква, хоч і нова, куди краще вийшла. Головна її особливість, це що більшість ікон різьблені по дереву, а не мальовані.

Двері:

Ікони в екстер’єрі:

Вівтар:

Головна храмова ікона:

Оздоблення під куполом:

Оглянувши церкву, я не став вертатись назад, а продовжив рух далі – по колу можна вийти до того ж Вишнівчика. Ось такого бурого забарвлення їх корівки.

На цьому мало б бути і все, якби я не зупинився сфотографувати польські поховання на сільському цвинтарі. Дядько, що так само проходив повз і побачив мене, зав’язав розмову, на ходу виклавши мені історію Вишнівчика у вільному переказі і з перегуком до сучасності, так що я уже почав переживати, чи не спізнюсь на автобус.

Насправді інформація цінна й цікава і я йому дуже вдячний за розмову (а то спробуйте отак з ходу знайти в інтернеті історію більшості наших сіл).

Показав якусь геть старезну могильну плиту, яку розчистив, впорядковуючи поховання власної тітки по сусідству.

І козацькі хрести.

Через дорогу від цвинтаря був парк маєтку Жборських, власників Вишнівчика. Там і зараз зелена зона, тільки гуляють нею вже гуси, а не шляхтичі. Останній пан був дипломатом, а його дружина не захотіла покидати села у війну і зрештою загинула у Бухенвальді.

У Вишнівчику здобував початкову освіту майбутній кардинал Йосип Сліпий, а на цвинтарі похована його тітка Юстина. Мій спонтанний екскурсовод, до речі, здивувався, що я взагалі знаю, хто це такий. Іноді складається враження, що в уявленні галичан Вінницька облась десь далеко-далеко, наприклад під Харковом.

По війні в селі лишились церква і костьол, але якщо поляки свою святиню відстояли, хіхли дозволили розібрати церкву на будматеріали. Зараз на її місці школа, а костьол таки став церквою у 1991 році.

Види на галицькі простори, які відкриваються від автобусної зупинки: