У пошуках Ладижинської Швейцарії

Із траси звертаємо наліво, на дорогу, що веде убік села Ладижинські Хутори. Переходимо геть зелену та поцвілу річку Соб за кількасот метрів до впадіння її у Буг.

Дорога нецікава, довга і в поганому стані, але машин їздить багацько. Скоро вона роздвоюється, нам треба направо, понад якимось озером. Деінде воно підписане як колишній піщаний кар’єр, але як для кар’єра щось підозріло пологі береги у нього.

А деінде навіть острівці намило.

Від озера треба пройти до лісництва, можна це зробити двома шляхами: по прямій (через дачі), або звернути вправо, дійти річки і далі понад берегом. Другий варіант довший, але все ж біля води якось веселіше.

Місто так само видно завдяки трубам, не заблукаєш.

Лебедів там було ціле стадо.

На протилежному березі узвишшя, у якому насправді ховається діючий гранітний кар’єр.

Лавочки.

Омели на деревах аж занадто багато, а зблизька вона виглядає ось так:

Ще скелі.

Далеко від води застрибала.

Нарешті лісництво, де людей не було зовсім, тільки фотогенічний козлик.

Затим починається ліс, і тут би все й добре… тільки єдина дорога йде зовсім не понад берегом, як хотілось би, а уводить в гущавину і нагору. Добряче поблукавши лісом і так і не знайшовши жодного натяку, як підступитись до берега, ми зате вибрели на узвишшя, з якого хоч щось видно.

Он вона, та Швейцарія, де проглядають пороги на тлі острівця.

Звісти видно і далеко проти течії, убік міста.

Мало хто знає, що хмари народжуються саме у Ладижині.

Церква і міська забудова.

На цій же гірці спочив і якийсь Боня, очевидно, пес лісників.

Ну а далі довелось завертати, пам’ятаючи, що такий же довгий шлях треба пройти назад, плюс до автостанції. На супутниковому знімку на кілометр нижче видно ще одну гряду порогів, але знов не було зрозуміло, чи можна туди підступитись, та і ранній останній автобус на Вінницю (у 15:40) підганяв. Словом, узяти «Швейцарію» нахрапом не вдалось, бажано все ж мати провідника із місцевих, а якби ще й власний транспорт…

Годівничка.

Вертаємось до Ладижина, одного з найдавніших міст Поділля. Минулого року він якраз святкував круту дату – 777 років.

На жаль, час не залишив місту нічого з його історичних цікавинок. Чи не єдиною дореволюційною будівлею є церква ікони Казанської Богоматері 1908 року (і ще ніби є спотворений за радянських часів недіючий костьол біля школи №1), але ні вони, ні що інше у Ладижині не має статусу пам’ятки, та і не по дорозі було.

Переходимо Буг з видом на ту ж ТЕС.

Місто волею-неволею довелось пройти майже все, бо автостанція аж на протилежному кінці. Воно справляє враження надзвичайно доглянутого, акуратного й уквітчаного.

2 свята одразу:

Головна вулиця:

На центральній площі цікаві ніби фонтани, але не став знімати із-за завеликої кількості людей, що зібрались на концерт (був День Незалежності якраз).

Таким чином, і «Швейцарія», і саме місто залишили гостре відчуття недомовленості, і наче якось би й треба повернутись, додивитись… та чомусь не хочеться. Зрештою, не буде ж завжди, щоб усе складалось ідеально в усіх подорожах, має траплятись іноді і таке хтозна-що.

От і скептична автовокзальна котя так думає.