Севастопольські задвірки

Озеро у Кадиківському вапняковому кар’єрі просто заворожує.

Колір води нереальний.

Якісь залишки цивілізації тут ще спостерігаються, хоча вцілому кар’єр уже недіючий.

Оточене промзоною, відвалами і складами, це місце не є туристичним.

А от кар’єр в Інкермані, з протилежної сторони Севастополя, усе ж більш відомий.

Тут також видобували і видобувають вапняк («інкерманський камінь»).

Окрім озера у затопленому кар’єрі, опісля цих виробіток залишились відомі в певних колах штольні. Це – багатокілометрові катакомби, відомі з середини 19 ст., з досить дурною славою. Незважаючи на небезпеку, щороку знаходяться екстремали, що спускаються туди, і далеко не завжди повертаються назад.

На горі над озером стоїть фортеця Каламіта – місто середньовічного князівства Феодоро.

Окрім цього, там є печерне місто, стародавні цвинтарі, монастир.

Печерний монастир св. Клемента знаходиться на зовнішній стороні гори. Це давнє християнське місце. Климент – один з перших римських єпископів (пап), засланий на каменоломні Херсонесу, де і був убитий.

Дорога на гору…

З вершини видно устя Чорної річки.

Інкерманський дракон.

На півдорозі між Сапун-горою і П’ятим кілометром у місцевості під назвою Хомутова балка загубилась Максимова дача – залишки садиби кінця 19 ст.

Свого часу тут були шикарні ландшафтні парки зі ставками, фонтанами, мостами і штучними руїнами. Зараз же – тільки сліди минулої розкоші. Навіть місцеві мешканці не могли до пуття підказати туди дорогу.

Архітектором цієї краси був Валентин Фельдман, автор пам’ятника затопленим кораблям, будівлі музею «Панорама Севастополя» і ще багато чого. Володів дачею Олексій Максимов, купець, пізніше – севастопольський градоначальник. Людина неоднозначна (доводилось читати про нього і хороше, і погане), кінець-кінцем він утратив свою посаду, репутацію, і убив себе у 1908 році. З тих пір це місце отримало дурну славу.

До 1920 року садибою володіла дружина Максимова, але від колишніх пишних прийомів та гулянь і слід простив.

В радянські часи тут були виправні колонії, санаторій, військовий госпіталь, склади… Це моторошне місце пам’ятає масові розстріли – білогвардійців і інших «неблагонадійних» (зокрема, одного з синів Максимова) під час революції, червоноармійців – у Другу Світову.

Зараз це просто засмічені руїни, хоча при Україні, коли робились ці фото, вони мали статус державного заказника.

Штучні озера замулились і віддані на відкуп жабам.

Залишки будівель.

На території також можна надибати кілька погребів-холодильників.

Переглядаючи якось карту Севастополя, помітив незнану раніше пам’ятку архітектури – акведук 19 ст. Прибувши на місце, зрозумів чому вона така маловідома – бо знаходиться у дупі світу, хоч це і не окраїна.

Розташована вона між Південною бухтою та Ушаковою балкою, в районі Ластової площі. До місця призначення веде ось така стрьомна вуличка через стрьомний тунельчик під залізницею.

Акведук знайдено. За ним – море та бухта з красивою назвою Аполлонова. Насправді на тій стороні облізлий причал і якісь трущоби. Я навіть не став там без зайвої необхідності світити фотоапаратом.

Це місце знакове для мене тим, що то була моя остання поїздка до Севастополя.

Не міг не зняти дитячу площадку біля зупинки, розфарбовану у кольори лайна. Але фанатики і націоналісти є тільки в Україні, не переплутайте.

На крайній західній околиці міста знаходиться музейний комплекс 35-ої берегової батареї (форт Максим Горький ІІ). Місце – одне із найбільш знакових у обороні Севастополя. Крім того, в цьому районі знайдено сліди давньогрецького городища, що існувало в ті ж часи, що і Херсонес.

Ініціатором створення музею, відкритого у 2007 році, був громадянин Росії Олексій Чалий, який через 7 років ненадовго стане «народним мером» окупованого міста. Як бачимо, уже тоді в Криму так ущемляли узкоязичних, що аж мороз по шкірі.

У вас також може виникнути питання, чому музей узагалі з’явився аж в часи «націоналістичної» України, а не в дідославному СРСР? А суть в тому, що в часи Союзу історія героїзму оборонців батареї не була вигідна, бо очорняла військове командування. Яке евакуювалось (утекло) 1-2 липня 1942 року, залишивши напризволяще як гарнізон батареї вцілому, так і усього міста – близько 80 тис. військових. Евакуація насправді відбулась... для кількох сотень чоловік – вищих армійських чинів, партійного керівництва та їх сімей.

В ті ж дні були підірвані потужні гармати батареї, що внесли свою посильну справу в оборону міста (вони могли дострілювати – і робили це – аж до Макензієвих гір на протилежному краю Севастополя). Залишений напризволяще гарнізон батареї обороняв позицію до 12 липня (найдовше з усіх) під шквальним вогнем артилерії і авіації. Тих небагатьох, хто залишився живим, підібрали уночі не то пасажирські катери, не то підводні човни.

У радянських зведеннях це називалось: «прикривали евакуацію». У 1961 році адмірал Октябрський більш прагматично описав те, що відбулось: пожертвували армією, аби урятувати флот.

Звісно, не всі офіцери покинули обложене місто. Частина залишилась, щоб до останнього подиху боронити Севастополь. Вони гинули у кровопролитних боях, убивали себе, аби не потрапити чи все ж потрапляли у полон, де на них чекали розстріли або повільна смерть у концтаборах. Частина дожила до того, щоб повернутись із полону і отримати довічне клеймо зрадників.

Поруч з руїнами батареї знаходиться Блакитна бухта із напівдиким пляжем. Хоча в останні роки тут побільшало людей, а з ними – шуму і сміття, як на мене, це все рівно одне з найгарніших місць Севастополя.

Хотілось би закінчити цю оповідку саме ним, одвічною красою його природи, яка була і буде такою у всі часи, поки люди, країни та епохи приходять нізвідки і уходять в нікуди.