Спогади Ігоря Рубцова

СПОГАДИ ІГОРЯ РУБЦОВА ПРО АФГАНСЬКУ ВІЙНУ
    Повертаюсь від високих матерій до суворого армійського буття. Мене виховували у повазі до всякої людини. Якої вона нації – не цікаво було. Таким я й лишився, хоча, свідомо відмовився від ідей інтернаціоналізму, космополітизму. Вони як булька луснули у казармі. Армія допомогла стати націоналістом у тому значенні, як це розуміється світовою спільнотою. Це глибока повага до всіх націй. Це усвідомлення себе як представника окремої, самодостатньої, унікальної нації, яку не можна «розчинити» у казані, де розвиваються інші народи. Однак, на службі я дізнався, що є «чурбани» і є… Не хочу!!! Це принизливо звучить.
    А земляки гуртувались за етнічною ознакою. «Дух»-українець шукав підтримку у «діда»-українця.
Представники Кавказу, Середньої Азії, - вони забували про ієрархію, коли поставало питання честі нації. Розшарування за цими даними було слабким місцем Радянської Армії. Хіба можна нівелювати особливости кожного етносу до стану середньо-радянського громадянина? Найбільш «просунуті» республіки давали висококваліфіковані кадри. На відміну від них середньоазійські, де не настільки переважає міське населення, ставили до строю чабанів та аграріїв, випускників селянських шкіл. Уявляєте порівняльну картину? Об’єктивність інтерпретувалась як  нездатність представників  деяких народів осягнути науку, а звідси й усталений міф про меншовартість одних перед іншими. Та, треба сказати, «елітні» нації продукували таких унікальних дебілів, що я розжалував би до рядових отих воєнкомів, які послали їх в Афганістан.


Тридцять років тому ...
Чверть століття обмірковую одну тему, та все ніяк не наважувався викласти свої спогади. Яскраві вони, чи ні? Це моє, можливо нікому не потрібне. Може, я поганопишу. І то є добре, що за цей строк не знайшлось часу та натхнення попсувати папір. Напевно, все мало б інше забарвлення. То могли бути високі матерії інтернаціоналізму, героїзму, військової звитяги, радянської слави. Як мислив, так і написав би тоді. А тридцять років проминули як три дні. Перші чотири – не мої. Вони випали старшим за мене. Наступні чотири – роки перевірки, коли я дещо краще почав розбиратись в собі; важкі і цінні роки. І ось стілечки тягнеться останній постафганський період – час ретельної переоцінки минулого.
Тридцять років відділяють нас від подій, які почалися штурмом палацу на одній із сопок Кабулу. Навчаючись у школі, я не міг збагнути, як у наші мирні дні ровесники можуть лягати під кулями у далекій-далекій країні? Якою високою має бути місія визволителів з радянської країни, що посилає кращих синів захищати бідного дехканина, простого афганського трударя, дитинку, стару людину. Так я собі думав. Так вчили думати. На початку 80-х років не було достовірної інформації, або наявних доказів бійні, у яку втягнуто мою, таку миролюбну, таку демократичну, найкращу країну. Правда, і до нашого невеличкого шахтарського містечка долітали чутки: «До Донецька прибув літак з-за «бугра» набитий «цинками»». Хтось повернувся додому обпечений, чи посічений осколками. Тільки коли у 1981-му від сусіда почали приходити листи, у яких він писав про війну, я усвідомив: десь там наші добряче воюють. Значить, це необхідно!? Тобто, у країни просто вибору не було і, відводячи небезпеку від своїх кордонів, вона довірила визвольну місію найвідданішим, найперевіренішим, таким, хто заслужив цю честь. А чим заслужив, то вже час покаже. Отаким наївним був я тоді. Скажете може – дурним? Не ображатимусь. Мені теж кортіло бути героєм-захисником. Я уявляв себе переможцем, вцілілим після багатьох місяців поневірянь. Хоча не було ніякого бажання занадто ризикувати, демонструючи свою силу та вправність. Власне, сили теж бракувало такої, аби її демонструвати. Проте, була витривалість, терплячість, наполегливість і нетерпимість до «поганців». Отаке мав виховання, чого вже приховувати?

Тільки-но відсвяткував вісімнадцятирічча, як через місяць отримав державний папірець: «1 жовтня прибути на…» Отакої! Тямущі люди сказали, що у ранні строки до лав РА беруть тих, кого готуватимуть до служби у закордонних контингентах. Заманливо! І куди ж мене? Такий самий наказ має на руках мій однокласник – Федір Єгурнов. Починаю аналізувати всілякі чутки і здогадки. До спортсменнів-розрядників ми не належимо, значить десантура і Афган нам не світять. Куба? О, Куба омріяна! Хтось сказав оце слово і я переконав себе. Віват, Кубо! Чув, там солдати ходять у цивільному, живуть котами у сметані. Хіба даремно я так старанно вчився у технікумі? Оцінили. Хоча, Федько… Той ніколи на навчання не налягав. Ледве подолав за допомогою запотиличників вісім класів та подався в училище зв’язку. А може там не такі вже вимоги?
Вранці 1 жовтня нас було доставлено на територію збірного пункту. Важкі ворота зачинились і з тієї хвилини ми перестали вважати себе вільними. Серце стислося до розміру пін-понгової кульки. «Відкосити» я не хотів і не міг. Почесний обов’язок! Сумління не дозволяло вдати з себе немічного або дурника. Дехто знаходив «тяги», відкараскуючись від призову. А я йшов, як вівця, втішаючись думкою про швидкоплинність часу і свою таки витривалість. І ще – страх, як хотілось на Кубу. Аж усі, кого нагнали на збірний пункт, ввижались кубинцями. Всього за два роки перебиратиму фотознімки, на яких буду обов’язково під пальмами, засмаглим красенем у цивільному.
Є у мене такі фотки, є. Під пальмами, але на іншій півкулі Землі. У військовому є і у цивільному. Натомість, перша моя зупинка у закордонній епопеї носить назву Кабул. Перестав літери, от тобі і Куба, та ще й «л» на додачу. А першим, хто повідав велику військову таємницю, був майор з автобатівськими емблемами, якого ми швидко почали величати на «ти». Він мусив доправити нас до пересилки під Новомосковськом. У перший вечір знайомства майор Микола (Кольок), скорчивши жалісливу міну, заявив: «Жаль мені вас, пацани! Їдете до Ташкенту, а звідтіля – у Афганістан. Чи не нашукаєте мені грошей, бо навряд чи вони стануть вам у пригоді.» Кілька хлопців скинулись і вже до ранку Колька ми не бачили. А вранці він заявився із слідами нічних «поминок» за потенційним «гарматним м’ясом». Ми також виглядали пом’ятими внаслідок бурхливо проведеної ночі. На відпочинок поповнення запхнули у тісну казарму з двоярусними тапчанами. Збуджений натовп насилу розлігся. На зсунені по двоє тапчани вкладались три особи. Той, хто лежав по центру, мучився на стиковому заглибленні. Двоє крайніх чіплялися руками, аби не попадати додолу. Який там сон?
Світло вимкнули, а гамір все наростав. Черговий офіцер спробував гримнути на балаган, але у відповідь почув таке огидне слово, яке я не повторю навіть під загрозою розстрілу. Спіймавши облизня, той пішов «плакати». Не було на нас методів впливу. Присягу хлопці не приймали, виконувати накази командирів – не обіцяли. Не було в нас командирів, лише один наглядач і того наче водою спустили.
Наступного дня невиспаний натовп розсадили по двох вагонах. У сусідньому їхали лисичанські. Дорогою до Красноармійська виникали постійні суперечки: хто тут у потягу крутіший. Дехто загрожував когось «зачмарити», коли вже служитимуть у частині. Нависла загроза невеличкої війни. Новобранці дивились один на одного як чужинці. Хтось постійно снував туди-сюди, у тамбурі грюкали двері і було так накурено, ніби з усіх вагонів пасажири збігались покурити саме в цей тамбур.
Перед самим Красноармійськом рядами пустили кепку. На станції потяг стоїть двадцять хвилин. Народ хотів відзначити перший день похідного життя. Двоє хижооких з валізою чкурнули «по груші». Решта позирала на цивільне населення так, ніби ті заборгували, а вже час розрахуватись, тому перед нашим вагоном ніхто не зупинявся.
Час вийшов. Потяг плавно рушив, а гінців катма. Кмітливі рвонули стоп-кран. Відразу зчинилась метушня з залученням провідників і бригадира поїзда. Вагони знову повільно покотились, та вже у іншому тамбурі хтось зірвав стоп-кран. Думали не про хлопців, які могли спізнитись у армію, а про горілку. Та ось вони, у шаленому ґерцю наближаються до втікаючого вагону і втискаються, підхоплені дужими руками, до своїх земляків. Починається щось... Кожен гуляє востаннє, вкладаючи всю душу. Мама рідна! Оце їде добірне поповнення виконувати інтернаціональний обов’язок.
Скоро один, не менш, ніж стодвадцятикілограмовий кабан відключився між сидіннями, заблокувавши вихід двом хлопцям, які вмостились біля вікна. Його торсали, плескали по щоках. Ніжно-рожеві щоки драглисто тремтіли, вкриваючись зимовим густим рум’янцем, а реакції – нуль. Бесіди переходять у одночасне перекрикування. Слина ляпає на підборіддя співрозмовників. Все дуже схоже на сварку, тільки не є сваркою. Швидше, такий спосіб переконливо підкреслювати свою правоту інтонаційно. Лишень через кілька тижнів ці хлопці візьмуть до рук недитячу зброю, якщо не поскручують один одному в’язи. Ми їдемо! І про це знає вся залізниця.

За «бугром»…
Я ніколи за кордоном не бував. Практично всі мої товариші по службі теж. На ташкентському військовому аеродромі «Тузель» заправляють «Ту-154». На борту напис «Аерофлот». Звичайний рейс: цивільні пілоти, стюардеси, пасажири і… щойно випущені з навчального комбінату рядові. Вилітаємо на Кабул, тобто, на Кубу, тільки не так пишеться. На смугу сідають два військово-транспортні «Іл-76». – хвиля голосів: «З Афгану!» Он вони які – героїчні наші соколи! А ми туди летимо. В чому різниця? У
напрямку руху. Як люди ми однакові. Може ті, - з військових «бортів» вже перейшли на інший щабель людської гідності За п’ять місяців навчання у Ташкенті я не знайшов підстав констатувати: «Ось, ми стали іншими». Вже невдовзі по прибуттю у групі чітко позначились задерикуваті лідери та ті, кого цькують, негідники, чи просто люди, які не можуть втримати себе у тісному просторі військової дисципліни. Коли на нас напосідались «діди» із сусіднього будбату, ми гуртувались і давали відсіч. У тих чесались п’ястуки від неактивованої люті. Хтось із сержантів одного разу зауважив: «Їх скоро «за бугор» кинуть, а там хто зна… Не чіпайте «щиглів»!» Я подумав собі: як добре буде вилетіти ізвідси. Мабуть, там, в Афгані, де кулі літають як ґедзі біля корів, інше ставлення до людини з рідної землі. Тому не один я радів, відбуваючи назустріч невідомому. Тільки ніяк не доходило до мене – яким побитом перекроїться на воїнів-героїв ота підлота, що разом з усіма розсідається салоном «тучки». Чомусь наші компетентні органи разом з батьками-командирами не догледіли, не розпізнали серед молодих солдат типів недостойного поводження.
Літак легко відірвався від смуги, повернувши на Південь. Під час польоту внизу відкривались небачені ніколи краєвиди. Незабаром пішли гори. Та такі гори, що тільки милуватись ними. Як там можна воювати? Чи хто питав себе: а нащо нам ота війна? Що вона вирішує для такого велета, як Радянський Союз?
Лайнер подолав вже чималу відстань, але він все ніяк не знижувався. Я роздивлявся навколо. У таку погожу днину далеко було видно. Бачив місто під нами, помережане артеріями вулиць. Раптом, літак глибоко занурився носом. Тіло втратило вагу. Щось не так? Там, іззовні все наче нормально. Але двигуни «Ту-154» знаходяться у хвостовій частині. Їх не видно. На значній відстані ліворуч і вниз бачу два винищувачі. Чи не «пакі» нас підбили? Така думка шугнула. Тільки паніки зараз не треба. За штурвалом, бодай, не дурні сидять. Літак робить широченне коло, стрімко знижуючись над містом. Видно детально будинки і машини на вулицях, навіть людей, які спокійно пересуваються у своїх справах і не звертають уваги на наш падаючий «Ту». Пілоти поступово вирівнюють машину. В ілюмінаторі точно така картинка, яку всі ми бачили два дні тому у нашому кінотеатрі, переглядаючи фільм «Спекотне літо у Кабулі». Ну просто як повторний перегляд! «Салям, шураві!» Нас приймає міжнародний аеропорт «Кабул». Відлік «три роки за рік» пішов.
  Для початку усіх новоприбулих вишикували в шеренгу. Речові мішки вивернуто на бетонку. Цікаво,  що такого можна сюди ввезти, чого немає тут? Наркотики? Зброю? Ой, не треба так жартувати! Через багато місяців своєї достойної служби, коли під моїм ліжком накопичилась колекція не облікованих гранат і іншого вогнепального краму, згадувати цей огляд, то просто як чути старий анекдот. Відступаючи від хронології, повідаю вам, як колись у кімнаті «прапорів» уздрів гранатомета. «Чий?» - питаю. «Нічий. Бери, як хочеш». А набої до стрілецької зброї, здається, взагалі ніхто не рахував. Та до цього ще повернемось. Тут, на льотовищі столиці Афганістану, ми пройшли митний контроль без митників і взагалі без представників країни, до якої прибули.
Після деяких формальностей нас ескортували через усю столицю просто до гарнізону, де було розташовано штаб славетної сорокової армії. Багатьом відомо, що «серце» контингенту калатало у колишній резиденції покійного лідера країни Аміна. Наскільки вдалим виявилось розташування, ми оцінили вже першої ночі. Палац маячив над усіма військовими містечками як Кіліманджаро на африканській рівнині. Треба визнати, - іти на штурм такого гергепища могли тільки відчайдухи, яким немає чого втрачати. Круті схили пагорба підказують обирати іншу тактику – тактику багатомісячного викурювання. Але… «Альфа» спрацювала взірцево. І тепер, коли апартаменти передано штабу армії, вони стали головною мішенню у Кабулі на всі роки тієї злочинної війни. Ввечері у напрямку штабу коли- не-коли злітались трасуючі кулі. Били десь здалеку. Небо перехрещувалось кривими траєкторіями, а через кілька секунд долітало стишене торохкотіння кулемета. Бувальці казали: якщо тут трохи пожити, обов’язково побачиш бадьорий політ некерованого ересу (реактивного снаряда). Така-то от афганська рулетка – різновид російської, вдосконалений моджахедами.

Примарні зовнішні і невідворотні внутрішні загрози
Перші враження – вони незабутні. Те, чого ніколи не сподівався побачити, матеріалізувалось перед ясні очі. Стою на чужій землі. У темряві ширяють дурні кулі. То тепер я вже славний визволитель, чи гнаний як собака окупант? Тільки на перший погляд відповідь зрозуміла. Усі розумні. Нікому не треба доводити протилежне, бо не вдасться переконати все-одно. А треба подивитись на справу з усіх боків.
Я не летів туди валізи трофейними годинниками пакувати. І вони там не дуже на мене чекали. А хто ж чекав? Заради чийого бажання подірявлено Аміна? Нам би у своїй країні вміти розібратись. Хто знав відповіді, той не пояснював, що на отому витонченому Сході споконвічно проживають ворогуючі клани. Вони між собою намагаються поділити інтереси, перехопити сфери впливу, взяти під контроль героїнові потоки, корисні копалини, мандаринові плантації. Врешті-решт, війна їх давно підгодовує. А у війні перемагає той, хто вчасно зробив вдалу ставку.
У 1979-му Бабрак Кармаль поставив на Великого Друга – СРСР і зірвав банк. Він намацав тверде дно. Інтереси його партійного крила НДПА (Народно-Демократичної Партії Афганістану) і радянської КПРС збіглися. Бо якраз в умовах гонки озброєнь імперія робила широкі кроки у військовій сфері.
Де випробувати ефективність нової зброї, як не у реальних бойових умовах? Амбітній людині в Афганістані нічого не досягнути, якщо її не підтримуватиме сила. Але, доскочивши влади, не забувай свого «спонсора». І стережися, щоб тобі «дах не зірвало», бо загримиш «бурбухайкою» (вантажівкою) шляхом свого попередника. Чим не догодив країні рад той самий Амін? Мабуть, хотів бути занадто самостійним. Хоча і він не покладався на «своїх». Амінова охорона складалась із громадян Радянського Союзу. То виходить, під час штурму свої валили своїх. Дайте мені відповідь: чи може бути така війна справедливою? Незабаром Бабрака «покладуть у шухляду з нафталіном». Тобто, він не дотримає дистанції і субординації із Старшим Братом. Його крісло посяде останній маріонетковий керівник ДРА – Наджиб (Наджибулла). Чи цей був виразником інтересів більшости населення країни? Аж ніяк. Його бог сидів у Кремлі, а більшість афганців вклоняється Аллахові. Відчуваєте, яка різниця курсів? І сам Наджибулла видом був як випасений КПРСівський бонза. Бачив його одного разу у оточенні міцних тілохранителів, які тримали напоготові невеличкі автомати. Та, мабуть, сам бос міг би власноруч завалити кількох нападників – здоровий був чолов’яга. А позбавили його життя мотузкою. Таліби розуміються на цьому. Нікому було дати прихист. Ляльководи завершили спектакль, не зумівши дограти останній акт. А ляльки лишились напризволяще. Після остаточного виводу обмеженого контингенту в країні відкрили полювання на поплічників прорадянського режиму. В результаті, найв’юнкіші лишились живими, але чи не назавжди втратили батьківщину.
Фахівці ніяк не зведуть рахунок душам людським, покладеним не знати за що. Доконечно не відомо (а може не оприлюднено), яку кількість «цинків» вивезено у СРСР. Відлік починається від офіційної
чисельности загиблих у 13 300 осіб. Різні джерела додають відсотки, які не було враховано, бо вони йшли не по лінії Міноборони. Втрати протилежної сторони не піддаються обчисленню. Достеменно відомо, що їх понад мільйон. А коли число сягає цієї психологічної позначки, хто там обраховує ті тисячі? Війну виграно? Маю сміливість наполягати: в Афганістані ніколи не можна виграти війну. Вони битимуться до останньої людини і залишаться непереможеними. Таку істину доводили невеличкі гірські кишлачки, які «полірували» з вертольотів, літаків, але опір переносився в інші місця. Як не намагався Радянський Союз стати рідним батьком Афганістану – не виходило, хоча туди вгатили борошна, текстилю, будматеріалів, машин та різного реманенту на мільярди доларів. На виході маємо запеклого ворога, зруйновану і неспокійну країну у Середній Азії, втрачений імідж на світовій арені, жахливі втрати, безногі, безрукі, з вибраними очима, з наслідками багатьох характерних захворювань, ушкодженою психікою, наркоманів, негідників, які отримані навички застосовують у повоєнні часи.
Звірства породжують такі самі звірства у відповідь. Коли тобі на голову падають камуфльовані чужинці і чоботиськами навчають життю, виникає бажання відповісти адекватно. Нам потрібні іноземні танки, з яких нам розтлумачуватимуть, кого слід любити? Важко любити, коли тобі це втовкмачують кованим носаком у щелепу. Це ми навчили їх катувати полонених. І про це – наступна розповідь.

Школа катувань.
Хоча катувати полоненого супротивника ніхто нас не вчив, воно якось само… По-перше, вправлялись на молодому поповненні. Навіть армійська наша розмовна термінологія пропонувала однакове слово для позначення як душманів, так і радянських солдатиків наймолодшого призову – «духи». Однаково називали і однаково ставились. Полонені не завжди попадались під постійно гарячу руку ротного «дідугана», але «молоді» щохвилини тутечки.
По-друге, іноді національний склад окремих підрозділів давав поштовх для суперечок із застосуванням грубої сили.