ОПОВІДАННЯ В. НЕЦВЄТОВА "БАНДЕРІВЦІ". Частина 2.

Частина 2

Велика яскрава лампа на верхівці фронтону світила далеко, немовби маяк, кликала на мереживний танок літаюче комашине царство зі всіх усюд: галявини, узлісся, залісного яру й прилеглого степу. На ранок потомлені від танцю пари, розпустивши мініатюрні палітри своїх убрань, демонстрували дивну панораму барвистої чарівності…

…Я часто бував в інтернаті, провідував чи забирав додому моїх молодших сестру та брата, бачив та чув життя цього закритого незрозумілого мені світу, за стінами якого вимушені були знаходитися мої любі Ліда та Сашко. Я розумів, чому вони тут, але не міг сприйняти цю несправедливість. Навіщо мамка сюди їх здала, залишивши мене з Петьком удома? Мабуть, тому, що вони малюки й залишати їх під нашим ненадійним наглядом небезпечно. Можливо, й так… Від нас із Петьком можна було очікувати що завгодно: ми  займалися своїми хлопчачими справами й забували малих погодувати, та й чим? В інтернаті все-таки регулярно годують. Ми ж то можемо настріляти горобців, наловити в очереті шкреків (жабок  прим. авт.), підсмажити їх на вогнищі   й бувай здоровий! А їм таку їжу давати не можна -- животи роздуються. Ні! мамка все ж таки правильно зробила. Звісно, в інтернаті -- не на волі! Та нічого, підростемо  самі почнемо себе годувати, я це точно знаю. Ось Петро, він сильний, усе вміє, нічого не боїться, а хитрий, як наш дядько Колька. Такими будемо і я, і Ліда, і Сашко…

Пролунав останній дзвоник. Спочатку я мчуся бігом до Сашкової групи, нашвидку його одягаю, запихаю у полотняну сумку його обісрані штани, усе нехитре барахло. Біжимо до Лідиного класу   вона вже одягнена, чекає на нас. Дорогою обговорюємо тижневі події в інтернаті. Сашко мовчить  йому соромно, незручно за штани. Я підморгнув Ліді -- і не натякай, бач, він який через це.

І раптом, проходячи повз майстерні ФЗУ, бачимо бійку: п’ятеро «бісівських» пацанів на чолі з хлопцем на прізвисько Мамон, що звідкілясь раптом з"явився в наших краях, розмахуючи кулаками, жорстко б"ються з бандерівцями. Вони майже мовчки, із відчайдушною сміливістю відбивали атаки. Мамон, роки на два старший за всіх, уміло підсікав ногами противників. Та все ж і йому дісталося під обидва ока та по губі.

  "Заріжу! -- кричав Мамон. Уб"ю всіх! Ви ще не знаєте, кому я скажу, падлюки, бандерівські фашисти, вороги народу! Подивимось, що ви в допрі заспіваєте. А її   заріжу!" --   він показав кудись убік, і ми побачили під парканом купку переляканих дівчат.  Серед них була Дарина. Вона стояла заплакана, прикривши рот руками, не відриваючи очей від бійки.

Ми остовпіли від побаченого й почутого, заховалися за товстий стовбур клена, потім перелізли через паркан найближчого палісадника та кругами обійшли страшне місце… Удома наперебій розповідали Петрові про бійку. Він по-дорослому терпляче нас вислухав, сказав:

  -- Цього ментовського сексота Мамона ми вже давно маємо на прикметі. Так він кричав, що заріже її?

   --Так! Так! Ми це точно чули! -- галасували ми. Переляканий Сашко мовчав, нервово здригаючись.

Петько знав усе, і про Мамона також. Він зрідка ділився з нами своїми потаємними знаннями, але тут випадок особливий. Ось що він нам розповів. Мамон, вісімнадцятирічний хлопець із кінським обличчям, був із «нацменів» (так мати називала його за несловянське походження), ніде не навчався і не працював. Невідомо, на які кошти він існував. Мешкав він у кімнаті Кащеєва, який щез невідомо куди, сам-один, як і попередній мешканець. Подейкували, що він ментовський сексот, тобто їх таємний агент. Він іноді приходив до інтернату й крокував прямо в директорський кабінет. Це я бачив на власні очі, й мені був незрозумілим цей дивний зв'язок. На селищі його ненавиділи та побоювалися. Крива усмішка не сходила з його потворної пики.

Не пройшло й місяця…

На Перше травня в клубі відкрили незвичайну  та дуже приємну для дорослих та дітей споруду -- літній танцмайданчик.  Мушля сцени світилася усередині справжнім перламутром: блідо-рожеві, лілові, блакитні та яскраво-червоні, бузкові та зелені плями світла стрибали в запаморочливому вихорі, зачаровуючи все та всіх навкруги. Це було так красиво, казково, привабливо… Здавалося, усе селище зібралося на свято.

Увечері були танці! Запах бузку й черемхи, строкаті дівчачі платтячка, що так хвилювали кров, дзвінкий сміх, аромат дешевого одеколону, змішаний із цигарковим димом «Біломорканалу» та «Казбеку», створювали оазис очікуваного задоволення та щастя…

У мушлі, стилізованій дійсно під казкову величезну стулку молюска, розташувалися музиканти, одягнуті у святкові костюми. Духовий оркестр грав «Амурські хвилі», «На сопках Манчжурії», «Полонез Огінського» та ще якісь «древні» вальси. Але після кількох офіційних мелодій оголосили перерву. Музиканти пішли до «артистичної». Замість них тепер гуркотів магнітофон «Мир», посилений радіолампами. Рок-н-рол Джанні Холідея витіснив нафталінові вальси своїм фантастичним збуджуючим танцем, що розбурхував кров -- це був грім серед безхмарного неба. Дорослі жінки спочатку не наважувалися «піти в скоки та в боки», приголомшені захоплюючим, вільним, скаженим танцем. Вони тільки пританцьовували на місці, підштовхуючи ліктями своїх підхмелених та інфантильних чоловіків.

Хлопці та дівчата, відчувши довгоочікувану свободу, із насолодою та з категоричним запереченням прийнятих партією та урядом правил поведінки громадян СРСР у громадських місцях несамовито витанцьовували. Ось якийсь хлопець кидає на спину партнершу, яка за мить, прослизнувши між ніг партнера, хапається за його руку, продовжуючи виробляти нові «па»… Це було приголомшливо! «Вап па блюма, рок бен дор, севен  три ві овен кор. Гюрь кюрь оф гюрюль!..», -- гіпнотизував надривно кричущий Джанні Холідей. Він підкорив усіх.

За межами танцмайданчику теж танцювали:  свій відпочинок трудящі відзначали весело та хвацько. Бандерівці стояли за огорожею, жваві та веселі, потаємно бажаючи бути серед цього карнавалу. Мої старші брати уважно слідкували за кульгавим контролером дядьком Миколою. Ось він відлучився, залишив замість себе когось із дорослих. Женька та Вовка моментально затівають видимість бійки перед входом до танцмайданчика. Та поки обурений «контролер» відганяє їх, полишаючи свій піст, мої брати-хитруни стрілою устромлюються крізь утворений пролом у танцюючий натовп майданчика та розчинюються в ньому. Усе йшло за планом.

Я стояв за огорожею майданчика зі своїми друзями та двоюрідними братами-однолітками. Нам вхід ані з квитками, ані з контрамарками був категорично заборонений. Утім, щось туди не дуже й хотілося -- спостерігати набагато цікавіше!

Аж раптом ми побачили, як до купки інтернатівців, які стояли поряд із нами, підійшов Мамон, впевнено схопив за руку Дарину й потягнув її до входу,  показуючи  вхідну контрамарку для неї.  Вона відчайдушно виривалася, кричала своєю «западенською» мовою. Брати висипали з танцмайданчика на мої зойки про допомогу. Нахаба встиг зникнути в темінь кущів бузку. Схвильовані інтернатівці щільною юрбою швидко залишили зіпсоване свято. Але не пройшло й п’яти хвилин, як десь осторонь, коло нашої школи, пролунали несамовиті крики та плач. Ми зі всіх ніг кинулися туди, де, як ми відчували, відбулося щось жахливе. Я був у числі перших, які прибігли на страшне місце…

Дарина билася у конвульсіях на асфальті, була ще живою. Кров вибулькувала з жахливої рани, що відкривала розрізане горло. Життя швидко покидало молоде, сповнене дівочої краси тіло, прямо на наших очах.

Спочатку заарештували директора інтернату: знайшли на місці, де вмирала Дарина, скривавлену бритву фірми «Заугер». Мамон якимось чином украв її в довірливого директора. Петько пізніше розповідав, що директор був «начальником» Мамона, який доповідав йому якісь відомості. Дарину в цинковій труні родичі відвезли в далеку Львівщину. Незабаром усі учні інтернату та ФЗУ були відправлені у свої рідні місця.

Потім зясувалося, що вбивця -- усе ж таки Мамон. Його шукали всі: міліція та ми, місцеві пацани. Його знайшли за п’ять днів після вбивства Дарини повішеним у посадці, за шахтним подвірям, із кляпом у роті. Кажуть, там він ховався, допоки його не вислідили хлопці-бандерівці, які після ФЗУ вже почали працювати на шахті й жили в гуртожитку.

У 1965-му році мамка на час канікул влаштувала мене на роботу (знову по блату) в шахту № 7. Начальник ділянки Іван Іванович Кузнєцов, наш кум, знаючи наші житейські біди, майже порушив КЗП (кодекс законів про працю  -- прим. авт.): немовбито під виглядом практики на свій страх та ризик оформив мене учнем ГРОЗу.  За два місяці я підписав «бігунок», звільнився з шахти (відбиток динозавра так і не знайшов, але побачив і пізнав багато). На прощання, як і досі заведено у шахтарів, були влаштовані проводи: пляшка самогону та картопля з салом. Відмічали в посадці, де був повішений Мамон. Коли розходилися, по дорозі додому мене призупинив коло гуртожитку забійник із нашої ланки. Він сказав мені притишено: «Не кажи нікому! Це я його повісив…».

…Добігає кінця 2015 рік. Одного зимового ранку, провідуючи батьківську хату, у якій ми з братами  та сестрою зростали, раділи життю, пустували, я вчасно відбіг та кинувся під бордюр забору, інстинктивно ховаючись від мінометного снаряду, пущеного з подвір"я рідної шахти,  де колись працювали я та всі мої брати.

Із часу описаних подій пройшло понад п’ятдесяти  років. Тепер шахта «Трудівська» не працює: із її подвір’я  артилерія та танки новітніх борців  із «бандерівцями»  несамовито гатять по Мар’янці та Красногорівці. 

Донецьк -- Київ, грудень 2015 року

Переклад із української Тетяни Остапенко, м. Донецьк