Оповідання донецького письменника В. Нецвєтова "Бандерівці". ч.1

Віктор Нецвєтов народився в Донецьку в 1948 році в сімї шахтаря. Закінчив фізичний факультет Донецького державного університету. Працював на різноманітних посадах: від шахтаря до наукового співробітника академічних інститутів. У 70-х роках разом із сімєю жив у місті Райчихинську  Амурської області, де працював на підприємстві «Дальсхідвугілля». Усебічно обдарована особистість: його хобі -- література, фізика та астрономія, має 11 винаходів та 25 наукових статей. Зараз через війну на сході України проживає в Києві.

До уваги читачів пропонується автобіографічне оповідання «Бандерівці». Події твору відбуваються у 60-ті роки ХХ століття на суворім побутовім тлі шахтарського селища поблизу Донецька. Перед очима маленького вразливого хлопчика постає жорстокий  світ радянських часів, де треба боротися за своє життя навіть дітям, де не можна ставити зайвих питань, де радощі та задоволення на вагу золота. Та попри все у спогадах оповідача дитинство залишається чарівним світом…

В оповіданні  піднімається болюча для Донбасу та й усієї України тема  взаємовідносин сходу й заходу. «Бандерівці» у творі ще зовсім діти, але вже за чиєюсь злою волею вони стали «ворогами народу». А хтось, прикриваючись цим ідеологічним штампом, творить справжнє зло. Чому ж суспільство й досі ніяк не позбудеться цього зла й новоспечені «мамони» знов продовжують свою чорну справу на нашій донецькій землі? Таке питання виникає після прочитання оповідання мого земляка пана Віктора Нецвєтова.

Анотація та переклад із російської Тетяни Остапенко, м. Донецьк

                                                               Бандерівці

                                                                         Оповідання 

                                                     Частина 1         

…Ішов 1958 рік. Наприкінці зими набрав сили буревію сухий злісний вітер, безперервно несучи зі сходу чорно-бурий дрібний пил, що покривав сніжні намети, дахи та стіни будинків, дерева та скелети шахтних копрів небаченою раніше всесвітньою ковдрою.

Страшно було дивитися на брудну темно-червону пляму сонця, що було закрите купами запорошених хмар, які постійно змінювалися. То була пилова буря з казахстанських цілинних земель, що були розорані  під засіви,   результат «битви за цілину». Але про це ми дізналися пізніше…

Уроки в школі відмінили, і ми сиділи по хатах, рідко відриваючись від вікон, із цікавістю та острахом спостерігаючи крізь заліплене брудом скло скажений танок пилових хмар, що вихрилися в небі та котилися вулицею, різноголосо вили в обірваних дротах і гуркотіли на горищі.

За п’ять днів усе затихло, лише сипала дрібна крупа, скляною кіркою закріплюючи все, що накоїв дикий скульптор. Особливо незвичайно виглядали дерева, нагадуючи чудовиськ-велетнів із чорними блискучими товстими патлами гілок, які немовби прийшли зі страшних казок. Сирий помірний вітерець відполіровував це творіння. Очищене сонце підсвічувало рожевуватим промінням контури копрів, зробивши їх циклопами з червоною зіркою замість ока та колесами замість рук. Шматки сонця сяяли на дорогах та будинках, стріляючи з вікон дзеркальними відблисками.

…Мати занесла в хату два відра курного вугілля. Як удові померлого від сухот шахта «Трудівська» безкоштовно виділила нам на рік дві тонни найнизькосортнішого вугілля, яке ми називали курним (від слова «курити»  -- димити, прим. авт.). Ще одну тонну треба було оплатити, але куди там нам із нашими п’ятьма ротами та вбогістю! Старшого брата Льоню повинні були достроково демобілізувати із радянської армії як майбутнього годувальника нашої сім’ї замість батька. Мати з ранку до ночі гнула спину в дитсадку, намагаючись виконувати обов’язки кочегара, прибиральниці та посудомийки (це була, так би мовити, найприбутковіша посада, бо мама могла годувати  нас хоч жалюгідними недоїдками, які в ті часи не давали нам голодувати ).

 Бандерівців пригнали. У ФЗУ (фабрично-заводське училище, прим. авт.) будуть навчати. І навіщо тільки мучать нещасних? -- вимовила мати, не дивлячись на нас та обтираючись хусткою.

  -- Ма, а хто це, бандерівці? -- спитав мій старший п’ятнадцятирічний  брат Петро.

Він знав усіх пацанів в окрузі, але про таких не чував. Були «бсівські» з селища шахти «Третя-біс», «смівські» -- шахта «Сьома», та «трудяги», себто ми. Знав Петько й «цеглинників», які жили на відшибі, де постійно коптив цегельний завод. Петько був у команді «трудяг», куди таких шмаркачів, як я, не пускали. Вони організовували зібрання, походи за німецькими трофеями, нальоти на яблуневий сад та городи, що охоронялися кінним об’їждчиком Кащеєвим. Боялися не тільки його пекучого батога, але і його страшного вигляду. Казали, що він найманий козак та що осів він у нас на селищі Трудівському й отримав окрему казенну кімнату в фінському багатокімнатному будинку. У нього були власний кінь та злюча величезна вівчарка. Жив він сам-один, ні з ким не спілкуючись по-людськи.

  -- Ніколи мені, та й рано вам усе про них знати. Краще не пхати носа куди не варто. Мало знаєш   міцніше спиш. Розпалюйте піч. Жужалку (залишок від вугілля, що згоріло; шлак, прим. авт.) посипте доріжкою до хвіртки та сараю… Слизько там   жах! Як дібратися до садка, не поламавшися? --  заклопотано зітхала мати.

  -- А ти, ма, дугу (трубу, що зігнута в двох площинах із двома полозами та дуговою опорою для рук   прим. авт.) нашу візьми, -- майже фальцетом вигукнув я, випереджаючи Петька своєю порадою. -- Одна нога на полозі, другою відштовхуйся та гальмуй.

  -- Ага, зараз же! Нагальмуєш ти підошвою по ожеледі, -- діловито перебив мене брат. -- Зачекай, ма, я швидко! -- та й побіг у сарай.

Незабаром він повернувся із обрізком «відльоту» (боковий відхід розпилу колоди циркулярною пилою на шахтній пилорамі   прим. авт.) із «кігтями» для гальмування, зробленими із гвіздків. Мати була до війни парашутисткою-любителькою, членом ОСоАвіаХіму, організації сприяння авіації та хімії (дивна абревіатура популярної в ті часи назви руху, організованого Сталіним, а точніше його сином Василієм), швидко засвоїла непрості прийоми керування та неспішно «поїхала» на роботу.

Ми з Петром теж узялися до роботи. Затріщав вогнем пучок дров’яної розтопки, загуділа піч, наповнюючи хату своїм приємним теплом. Із нами не було молодших, Ліди та Сашка -- мати відправила їх ще влітку в нещодавно побудований інтернат по блату. «Блат» -- це завідувачка дитсадком Зінаїда Григоріївна Орлова, яка поважала маму за її працьовитість та вміння братися за кілька справ. Не на кожного чоловіка можна було покластися, коли треба було управляти кочегарнею: регулювати подання вугілля та води, слідкувати за температурою та тиском, уміти розтопити та загасити паливне жерло, коли треба. Директором інтернату був контужений на фронті офіцер -- серйозний та завжди ретельно поголений трофейною бритвою «Заугер», якою дуже пишався.

Ми з Петром чи поодинці прибігали до Ліди та Сашка ділитися цукерками -«подушечками» чи печеним цукровим буряком, чи якоюсь дрібничкою, яка ставала для нас іграшкою. По суботах після обіду Ліда приводила Сашка додому, і до ранку понеділка ми насолоджувалися придуманими іграми. Приходили двоюрідні сестрички та братики. Дівчатка одягали й годували саморобних ляльок, укладали їх спати, розчісували, навчали грамоті. Хлопчики майстрували рогатки, потайки в сараї виготовляли «жигала» (саморобні пістолети-самопали , прим. авт.).

Петько ще й займався хазяйством: робив клітки для кроликів, пастки для пташок, удосконалював саморобну штангу, де замість дисків висіли іржаві праски та цеглини з дірками; трамбував стовпи турніка, шив боксерські рукавички та «грушу», заповнюючи їх сірою ватою від старих фуфайок, піском та деревною тирсою, украдених із шахтної лісопилки.

Це був справжній трудоголик, увесь у діда Василя Петровича, маминого батька. Усе робив, хоч і грубувато, але на віки. Дід жив навпроти, через вулицю. Ми часто в нього тинялися, любуючись незліченою кількістю колодок, розтяжок, насадок, лапок, струбцин, прасок, манекенів та іншого добра. Він кроїв, шив, лагодив усе: від картуза до взуття «різних мод». Я іноді допомагав йому насмолювати дратву для підшиву задників валянок, готував клей, видирав «сурові» (міцні, із капрону) нитки з прогумованої транспортерної стрічки, шматки якої ми збирали на териконі та на шахтному подвір’ї, невичерпному клондайку всього, що могло знадобитися в хазяйстві.

Ті, хто працював на шахті й цегловім заводі (окрім працівників медицини й освіти), збирали шматки вугілля й уламки дерев’яного кріплення із териконів, складаючи їх в окремі купи на безпечній дистанції від шматків породи, що котилися з териконів. Чимало дітей та жінок було покалічено й убито цими уламками, що набирали смертельної сили з верхівки терикону, коли вагонетка відкривала свої боки, висипаючи небезпечний вантаж разом із цінним…

Іноді ми знаходили чіткі вугільні відбитки давніх папоротей, хвощів та небачених трав, яким, за словами нашої вчительки Марії Василівни, було десятки й сотні мільйонів років. Це було хвилююче й загадково, так що хотілося самому потрапити в шахтний забій та знайти там відбиток динозавра…

У шахті попрацювали всі мої хлопці-родичі, рідні та двоюрідні брати та я в тому числі, але недовго --  поїхав навчатися «у місто», у Донецький університет, який щойно відкрився…

…Але повернемося в події далекого 1958- го року.

Весна починалася:  брудне покривало пилової бурі понеслося каламутними потоками, перетворивши ставок, куди вони стікали, на місячний кратер, заповнений сірою рідотою. Швидко оновилися дощами будинки, копри, асфальтована дорога від школи до їдальні, шахти й  автостанції. До клубу насипали дорогу гравієм, у асфальт її закатали спекотним липнем.

Тоді я уперше побачив бандерівців. Це були хлопці та дівчата, такі самі, як і я, деякі з них були старшими за Петра. Серед дівчат-бандерівок вирізнялася Дарина, вона виглядала найстаршою. Це була висока дівчина років шістнадцяти, із великими сірими очима, каштановою косою, ніжним рум’янцем -- ну, просто писана красуня!

Вони йшли в кіно юрбою, десь коло тридцяти хлопців та дівчат, під проводом директора інтернату. Пізніше ми дізналися від матері, що він керував спецгрупою ФЗУ, куди входили тільки бандерівці. Навчалися вони в майстернях училища, а жили в інтернаті. Старшокурсники проходили практику на збагачувальній фабриці та в забоях шахти. За три роки навчання вони самостійно заробляли собі на життя, проживаючи у двоповерховому гуртожитку. Звичайно, ані в піонери, ані в комсомольці їх не приймали, вони були ізгоями, не достойними таких високих звань. Утім, їх і так неможливо було туди й силою затягнути.

Молодші, від одинадцяти до чотирнадцяти років, у виробничому навчанні участі не брали. Дівчат старших п’ятнадцяти навчали на сортувальниць вугілля та штукатурній справі. Хлопці опановували професії кріпильників, ГРОЗів (гірників очисного забою  прим. авт.). До престижних спеціальностей (підривник, електрик, машиніст електровозу, зварювальник) бандерівців не допускали, навчали тільки місцевих. Бандерівці залишалися не тільки «дітьми ворогів», але й самі були «ворогами народу».

Присилали партіями (улюблене слово керівництва) таких «ворогів» не тільки з західних областей України, але й із Молдавії та Білорусії. Місто Сталіне (так тоді називався Донецьк,   прим. авт.) було в ті роки наводнено такими «ворогами» не тільки на шахтах, а й на металургійних заводах, цеглових фабриках -- потрібна була дешева робоча сила. Приїжджали добровольці й із Росії: Курська, Орла, Бєлгорода, Ростова. «Данскіє казачкі» шахтарів та шахтарську працю зневажали. Був на селищі «ліхой казак», та й той служив об’їждчиком -- Кащеєв (прізвище дуже йому пасувало, немовбито приліпилося). Якось непомітно він зник зі своїми конем та собакою. Подейкували, що цей Кащеєв і не донським козаком зовсім був, а циганом. Утік він до своїх після того, як від його нагайки хлопець із «сімівських», що крав яблука з саду, пішов, як то кажуть, до Бога вівці пасти.

… Бандерівці жили непомітно для місцевих, боючись нас та ненавидячи, особливо хлопців. Вони обмежувалися мізерним світом: інтернат, ФЗУ, шахта, гуртожиток. На літні канікули деяких дітей забирали родичі, яких у нас називали «западенцями». Майже ніхто не повертався. Інших відправляли в табір відпочинку (дике поєднання слів «табір» та «відпочинок» для радянської людини!). Табір знаходився у Велико-Анадольськім лісі, що в двадцяти кілометрах від нашого селища. Мене та малих Сашка із Лідою мама теж відвозила туди на десять днів. Петро лишався на хазяйстві, та й не любив він туди їздити: прокидатися, їсти, спати, гуляти за суворим розпорядком було не його стихією. Він любив і цінував свободу. А нам («дурням», як він казав) подобалося: там добре годували, та й ліс був абсолютно іншим світом із запахами дуба, волоських горіхів, лісових квітів, грибів, різноголоссям незнайомих нам птахів: дятлів, соловейків, сойок, шулік, сов, пугачів.

Відправлялися ми на цю «дачу» (мати не любила слово «табір») із шиком. Тітка Ганна, Ганнуся, як ласкаво та з повагою називала мама «водійку» кобили (списану з шахтного дворища шкапу, напівсліпу від постійної праці у темряві), саджала нас у свій «диліжанс», плаский віз без бортів, із ґратчастим настилом, і ми відправлялися в приємну подорож на іншу планету. Це був світ ароматів та рослинної краси, зовсім інший, без териконів, які вічно димили сіркою, без смердючих пічних труб численних «самостройок-халуп», землянок, хаток та котельних. Там був бетонний басейн із чистою лазуровою прозорою водою, оточений кущами вовчої ягоди, барбарису, глоду та смородини. Перед обідом, у теплі сонячні дні, нас водили в цей океан щастя!

Але більше за все я любив прокидатися рано, до схід сонця, коли ще всі сплять, тихо вилізти крізь вікно, навшпиньках пробираючись до вибіленого крейдою фронтону нашого бараку.  Я милувався барвистою колекцією нічних метеликів, що поснули на фронтоні. Уночі вони зліталися до клумби, що так дурманила ароматами фіалок, тютюну, ротиків, братків, мяти, нагідок, опунції та троянди...